І завжди напоготові.
Коли-небудь, думав пан Шпилька, настане час нового покоління. Тих, хто вирішуватиме проблеми зовсім по-іншому, тих, чий рух не сповільнюватимуть кайдани традицій. Людей без гальм. Наприклад, пан Тюльпан жоднісіньких гальм не мав однозначно.
— Агов, подивись на оце-о! — сказав розгальмований Тюльпан, відкриваючи чергову картину. — Підписано Гоглі, але це, мля, підробка. Подивись-но, як отут падає світло! А листя оцього дерева? Якщо це написав Гоглі, то хіба що ногою. Може, мля, якийсь із його учнів…
Доки вони знайомилися з містом, пан Тюльпан, з чиїх кишень сипалися пральний порошок та собачі таблетки від глистів, провів пана Шпильку через усі міські мистецькі галереї. Пан Тюльпан наполіг на цьому. І це справді дало чимало нової інформації — головним чином, музейним співробітникам.
Пан Тюльпан мав на мистецтво ту саму чуйку, якої не мав на наркотики. Раз у раз чхаючи від надмірних доз глазурі та спльовуючи розчином порошку від грибка, він велично вступав до приватних галерей і налитими кров’ю очима зневажливо озирав мініатюри зі слонової кістки, котрі виставляли перед ним знервовані продавці.
Пан Шпилька з мовчазним захватом спостерігав, як його колега довго й розлого говорить про відмінності між підробкою слонової кістки старим методом, за допомогою справжніх кісток, і новою, мля, фішкою, для якої гноми використовують гас, крейду та, мля, духів Накль.
Пан Тюльпан нахилявся до гобеленів, видавав цілу промову щодо способів гаптування, заливався слізьми перед килимом з візерунком «полів і лісів», і тут-таки доводив, що найцінніший екземпляр галереї — гобелен зі Сто Лату тринадцятого сторіччя — не може, мля, мати більше сотні років, бо бачите ось тут пурпурову нитку? А в ті часи цієї фарби, мля, не знали й близько! І… що це? Агатійський горщик для бальзамування з династії П’гі Су? Та це може бути хіба що нічний горщик, братане — ти подивись на цю, мля, емаль!
Це приголомшувало, і пан Шпилька бував настільки зачарований, що заледве не пропускав нагоди потай сунути до кишені дві-три найцінніші статуетки. Хоча насправді він і раніше знав про ставлення пана Тюльпана до мистецтва. Коли їм, бувало, доводилося спалити чиє-небудь обійстя, пан Тюльпан завжди спочатку переконувався, що з приміщень винесено всі дійсно цінні мистецькі твори — навіть якщо через це доводилось гаяти час на прив’язування мешканців до ліжок. Десь під шкірою, вкритою рубцями від завданих самому собі ударів, десь у самісінькій глибині бурхливого озера люті він переховував душу істинного поціновувача з непомильним відчуттям краси. Лишалося тільки дивуватися, як ця душа опинилась у тілі людини, здатної вводити в вени сіль для ванни.
Великі двері на протилежному кінці кімнати розчахнулися, відкривши темний отвір.
— Пане Тюльпане? — сказав пан Шпилька.
Пан Тюльпан з жалем відірвався від пильного вивчення столу, який міг бути зроблений Тапассі й мав надзвичайну інкрустацію з десятками шпонок найрідкіснішої, мля, форми.
— Га?
— Час знову зустрітися з босами, — сказав пан Шпилька.
Вільям саме готувався назавжди залишити свій кабінет, коли хтось постукав у його двері.
Він обережно прочинив їх, але поштовх ззовні розчинив їх повністю.
— Ти зовсім, зовсім невдячна людина!
Не дуже приємно, коли вас так називають, особливо якщо це робить юна панна.
Тон, яким вона вимовляла слово «невдячний», у вустах пана Тюльпана вимагав би чогось міцнішого за «мля».
Раніше Вільям зазвичай бачив Сахарису Кріпслок, коли вона поралася в маленькій майстерні свого дідуся. Вільям ніколи не звертав на неї особливої уваги. Вона не була надто привабливою, але й непривабливою не була теж. Вона була просто дівчиною у фартуху, що десь на задньому плані займалася такими шляхетними справами, як стирання пилу чи поливання квітів. Коли він нарешті сформував про неї певну думку, ця думка звелася до того, що Сахариса була жертвою неправильного розуміння шляхетності. Вона помилково вважала, що дотримання етикету дорівнює благородному походженню. Вона плутала манери з манірністю.
Тепер він міг роздивитись її значно краще, головним чином завдяки тому, що вона підійшла до нього майже впритул. З проникливістю, притаманною людям за мить до смерті, він зрозумів, що насправді вона вродлива — але згідно з еталоном краси кількасотрічної давності.
Еталони краси змінюються з часом. Очі Сахариси двісті років тому змусили б художника Караваті проковтнути пензля; три сторіччя тому скульптор Мове, побачивши її підборіддя, упустив би різця собі на ногу; тисячу років тому ефебські поети погодилися б, що тільки заради її носика варто зібрати військовий похід мінімум на півсотні кораблів. І ще вона мала чудові середньовічні вушка.
Зате її руки були цілком сучасні, й однією з них вона дала Вільямові міцного ляпаса.
— Ці двадцять доларів на місяць — це майже все, що ми мали!
— Вибач?
— Нехай він працює не дуже швидко, але колись він був одним із кращих граверів міста!
— Так… Але ж… Я… — Вільям раптом відчув спалах провини перед паном Кріпслоком.
— А ти взяв і позбавив нас заробітку!
— Але я не хотів! Просто гноми… Просто так сталося!
— Тепер ти працюєш на них?
— Ну… З ними, — сказав Вільям.
— А ми, значить, мусимо голодувати?
Сахариса важко дихала. При цьому ставало помітно, що вона мала достатньо й інших принад, котрі не виходять з моди й цінуються в будь-якому столітті. Ясно було, що вона думає, ніби строгі старовинні сукні приховують цей факт. Це була помилкова думка.
— Слухай, я повинен бути поруч із ними, — сказав Вільям, старанно відводячи погляд. — Я маю на увазі, з гномами. Правитель Ветерані на цей рахунок висловився дуже чітко. І взагалі, все дуже ускладнилось…
— Гільдія граверів буде розлючена, ти це розумієш? — урвала вона.
— Е-е-е, авжеж, — раптова ідея сяйнула Вільямові чи не яскравіше, ніж ті іскри, що посипалися з його очей після ляпаса. — Слухай… А ти не хочеш виступити з цього приводу, е-е-е, офіційною особою? Тобто щось на кшталт: «Ми розлючені», — заявляє представник… представниця Гільдії граверів»?
— Навіщо? — підозріло спитала вона.
— Я просто у відчаї через те, що мені нічого розмістити в наступному випуску, — у відчаї сказав Вільям. — Ти не могла б мені допомагати? Я дам тобі… окей, двадцять пенсів за замітку, а заміток мені треба щонайменше п’ять на день.
Вона відкрила рота для відсічі, але мозок уже зробив підрахунок.
— Долар на день? — перепитала вона.
— Навіть більше, якщо замітки будуть довгі й цікаві, — палко промовив Вільям.
— Для отого твого новинного листа?
— Так.
— Долар?
— Так.
Вона з недовірою зміряла його поглядом.
— Ти ж не можеш цього собі дозволити, хіба ні? Я думала, ти сам заробляєш тільки тридцять на місяць. Ти казав дідусеві.
— Дещо змінилося. Хоча, правду кажучи, я ще й сам не до кінця розумію, в який бік.
Вона продовжувала з сумнівом дивитись на нього, але природний для мешканців Анк-Морпорку інтерес до отримання, хай у далекій перспективі, певної суми грошей явно перемагав.
— Ну, я дійсно іноді чую про різні події, — почала вона. — А писати про це… Що ж, гадаю, це пристойна робота для дівчини? Писати — це ж щось культурне.
— Е-е-е… Так, щось на кшталт.
— Я не хотіла б займатися чим-небудь… непристойним.
— О, я певен — це цілком пристойно.
— І Гільдія не повинна бути проти, авжеж? Зрештою, ти робиш це не перший рік…
— Слухай, я — це інша справа, — сказав Вільям. — Якщо Гільдія буде проти, їм доведеться мати справу з Патрицієм.
— Що ж… Добре… Якщо ти певен, що це прийнятна робота для молодої дівчини…
— Тоді приходь завтра до друкарні, — сказав Вільям. — Гадаю, нам треба випустити наступного новинного листа вже за пару днів.
Це була бальна зала, усе ще вбрана в червоне та золото, але більшою частиною занурена в напівтемряву, в якій привидами височіли загорнуті в савани канделябри. Вогники кількох свічок у центрі зали тьмяно відбивались у настінних дзеркалах; колись, можливо, ті дзеркала непогано підсилювали освітлення, але з роками їх повкривали незрозумілі плями, і відображення свічок здавалися слабкими спалахами глибоководних організмів, видними через хащі водоростей.
Пан Шпилька дійшов до середини кімнати, коли помітив, що чує лише власні кроки. Пан Тюльпан, непомітно змінивши курс у сутінках, уже стягував покривало з якогось предмета, притуленого до стіни.
— Так. Зараз… — почав він. — Е, та це реальний скарб! Я так і знав! Справжній, мля, Інтагліо Ернесто! Бачиш ось цей перламутр?
— Зараз не час, Тюльпане…
— Він зробив їх тільки шість штук! А тут, не повіриш, його навіть не настроїли…
— Прокляття, ми маємо виглядати професіоналами зовсім в іншому!
— Може, ваш… колега хотів би отримати це на пам'ять? — почувся голос із центру кімнати.
Там, навколо запалених свічок, але на віддалі від самого світла, стояло з півдюжини крісел. Це були старовинні крісла з високими спинками, вигнутими ззаду і згори у вигляді глибоких арок. Слід було вважати, що такі форми призначалися для захисту від протягів, але наразі головним, що вони давали людям у кріслах, була глибока і надійна тінь.
Пан Шпилька уже бував тут і належно оцінив задум. Людина в центрі освітленого кола не могла бачити нікого з тих, хто сидів у кріслах, але сама була цілком на видноті.
Тепер йому спало на думку, що таке розташування крісел означало також неможливість для людей у кріслах бачити одне одного.
Пан Шпилька був щуром. Така характеристика його цілком влаштовувала: щурі таки мають чимало рис, якими можна пишатися. А ідея з кріслами та свічками була вигадана кимось, хто мислив так само, як він.
Одне з крісел сказало:
— Можливо, ваш друг Нарцис…
— Тюльпан, — сказав пан Шпилька.
— Можливо, ваш друг Тюльпан бажав би отримати частину гонорару у вигляді клавікорда?
— Це не клавікорд, це верджиналь! — прогарчав пан Тюльпан. — Одна струна на ноту замість двох, мля! Називається так, бо на ньому грали юні, мля, панянки! {12}
— Та що ви кажете? — здивувалось одне з крісел. — Я думав, це просто старе піаніно!
— Старе піаніно для юних панянок, — примирливо сказав пан Шпилька. — А пан Тюльпан не колекціонує предмети мистецтва. Він просто… на них знається. Ми отримаємо гонорар камінцями, як і домовлено.
— Як бажаєте. Будь ласка, увійдіть у коло…
— Клавікорд, мля, — пробурмотів пан Тюльпан.
«Нова фірма» ступила під перехресні погляди невидимок у старовинних кріслах.
Ось що ті побачили.
Пан Шпилька був худий, низенький, і, відповідно до свого прізвиська, здавалося, мав дещо непропорційно велику голову. Якщо його можна було назвати ще якось, крім як щуром, то його слід було б назвати «акуратистом»: він мало пив, уважно вибирав собі їжу і вважав своє тіло, хоча й дещо недосконале, храмом. Він також трохи загусто мастив своє волосся, яке зачісував на пробор у стилі, що вийшов із моди років двадцять тому. Його чорний костюм виглядав трохи засмальцьованим, а очиці постійно нишпорили довкола.
Що до очей пана Тюльпана, то побачити їх було майже неможливо. Причиною цього була певна набряклість його обличчя, викликана, швидше за все, надмірною пристрастю до сипких речовин. [*]. Ці ж речовини, ймовірно, призвели до того, що все згадане обличчя було вкрите плямами, а на лобі виразно виступали товсті вени. Втім, пан Тюльпан у будь-якому випадку являв собою тип такої міцної тілобудови, що, здавалося, його одяг мав би от-от луснути. Попри свою любов до мистецтва, в цілому він нагадував абітурієнта фізкультурного коледжу, котрий не вступив на курс боротьби, бо провалив тест на IQ. Якщо його тіло й було храмом, то одним із тих, де жерці роблять у підземеллях дивні речі з тваринами, а якщо він і дивився на те, що їв, то тільки коли воно ворушилось.
При появі пана Тюльпана у кількох кріслах замислились. Звісно, не над тим, чи вони роблять те, що слід — бо це не обговорювалось — а над тим, чи вони роблять це з тими, з ким слід. Зрештою, пан Тюльпан був не тим, кого хочеш побачити біля відкритого вогню.
— Коли ви будете готові? — спитало одне з крісел. — Як ідуть справи у вашого… протеже?
— Ми гадаємо, ранок вівторка цілком годиться, — сказав пан Шпилька. — На той час він буде настільки готовий, наскільки це взагалі можливо.
— І жодних смертельних випадків, — наголосило крісло. — Це принципово.
— Пан Тюльпан буде ніжним, як ягнятко, — пообіцяв пан Шпилька.
Невидимки в кріслах намагались не дивитися на пана Тюльпана, котрий обрав саме цей момент, щоб заправити ніздрі гігантською порцією слебу.
— Гм, — сказало крісло. — Його високість не повинен зазнати жодної шкоди понад абсолютно необхідну міру — якщо вже така необхідність виникне. Мертвий Ветерані був би набагато небезпечніший, ніж живий… І ні в якому разі не повинно бути непорозумінь з Міською Вартою!
— Ми в курсі щодо Варти, — сказав пан Шпилька. — Пан Підступп нас попередив.
— Командор Ваймз керує дуже… професійним колективом.
— Жодних проблем, — запевнив пан Шпилька.
— У них там є перевертень.
В повітря злетіла хмара білого пилу. Панові Шпильці довелося вдарити колегу по спині.
— Перевертень?! Ви, мля, подуріли?
— Е-е-е… Чому ваш колега постійно каже «мля», пане Шпилько? — поцікавилось крісло.
— Ви, мля, думаєте взагалі своїми мізками? — продовжував бушувати пан Тюльпан.
— Дефект мови, — сказав Шпилька. — Перевертень? Дякую, що повідомили. Дуже дякую. Вони ж беруть слід краще за вампірів! Ви про це чули, я сподіваюся?
— Вас було відрекомендовано нам як людей із можливостями.
— Людей із цінними можливостями, — уточнив пан Шпилька.
Крісло зітхнуло.
— Як воно зазвичай і буває. Що ж, гаразд, гаразд. Пан Підступп обговорить з вами ціну ваших можливостей в новому світлі.
— Це все зашибись, але в них просто нереальний нюх, — знову втрутився пан Тюльпан. — Нащо, мля, гроші покійникам?
— Ще якісь сюрпризи? — урвав його пан Шпилька. — У вас тут чудові поліцейські, й один із них — перевертень. А ще? Тролі?
— О, так. Кілька. І гноми. І ще — зомбі.
— В поліції? Що за містом ви управляєте?
— Ми не управляємо цим містом, — відкарбувало крісло.
— Але нам не все одно, як це робиться, — додало інше.
— Ах, — сказав пан Шпилька. — Звичайно. Я пам’ятаю. Ви — небайдужі громадяни.
Він знав, що таке небайдужі громадяни. Де б це не було, люди такого типу розмовляли однією й тією ж особливою мовою, в якій «традиційні цінності» означало «давайте когось повісимо». В цілому, це ніколи не становило для пана Шпильки проблеми — просто завжди непогано розуміти мотиви твого роботодавця.
— Ви могли б запросити когось іншого, — сказав він. — У вас тут є Гільдія найманців.
В кріслі клацнули язиком.
— Проблеми останнього часу, — повідомило крісло, — полягають у тому, що певна кількість людей, адекватних в усіх інших відношеннях, вважає статус-кво… задовільним. Хоча він, безсумнівно, призведе до руїни.
— О, — сказав пан Шпилька, — це, очевидно, байдужі громадяни.
— Саме так, панове.
— І багато їх?
Це запитання крісло проігнорувало.
— З нетерпінням чекатимемо на зустріч, панове. Завтра ввечері. Коли, я певен, ви заявите про свою готовність. На добраніч.
Коли «Нова фірма» відбула, в колі крісел ще якийсь час панувала тиша. Потім через великі двері безгучно увійшла вбрана в чорне фігура, наблизилась до світла, кивнула і поквапилась геть.
— Вони вже досить далеко, — сказало одне з крісел.
— Які мерзенні люди.
— Нам таки слід було скористатись послугами Найманців.
— Ха! Вони заломили за Ветерані нереальну ціну. І в будь-якому разі, нам не потрібна його смерть. Хоча, здається, завдання для Гільдії таки може з’явитись — пізніше.
— Авжеж. Коли наші друзі благополучно покинуть місто… дороги в цю пору року такі небезпечні…
— Ні, панове. Ми триматимемось нашого плану. Той Чарлі буде перебувати під рукою, доки все не буде злагоджено — на випадок, якщо він раптом знадобиться ще раз. А тоді наші приятелі заберуть його якнайдалі звідси, щоб, гм, розплатитися з ним за послуги. Можливо, тільки після цього ми й справді вдамося до послуг Найманців… наприклад, якщо в пана Шпильки виникнуть якісь надміру оригінальні ідеї.