– Розповiдай, що взнав! – наказав мосулець не вiдкриваючи очей.
Алi все виклав – крiм одного, що стражник не знає точного мiсця, де впав перстень, а вiн, Алi, добре запам'ятав точку падiння.
Алi сам хотiв дiстати перстень. Хлопцевi праглося знайти перстень, щоб його винагородили – дали трохи грошей. Тодi вiн не доїдав би окрушини, а мiг би купити добрий наїдок. Та наперед хвалитись Алi боявся. Вiн добре пам'ятав, як уся вулиця над ним кепкувала, коли вiн похвалявся, що витягне з-пiд млина великого вусача. I цей вусач вирвався з його пальцiв. Пiсля того наперед вiн нiколи не хвалився i не зарiкався.
– Молодець! – похвалив мосулець. – Ось тобi грошi на лiкаря й лiки. Айшу треба добре лiкувати, бо ще помре. А зараз поспiши на кiнець кварталу – там вже човнярi пропливають – i поклич менi човен. Та не гайся! Потiм на базар. Зелень, хлiб, смажена риба, акуляче м'ясо в'ялене. Запам'ятав?! Добре! – Мосулець на очах порожевiв, очi в нього бадьоро заблищали. – Нагодуй з нашого наїдку Айшу та негритянку – помiчникiв треба прикормлювати, щоб були слухнянiшi… Хочеш мокканської таємницi скуштувати?.. Боїшся?! Це не вино i не хашиш – не дурманять людину цi зерна, а дають бадьорiсть i силу до дiї…
Вiн простяг чашу iз залишками темно-зеленого питва.
Алi зробив кiлька ковткiв гарячого варива, а далi була темно-зелена гуща товчених зерен. З незвички обпекло стравохiд i гаряче розлилося в шлунку. На язику терпко гiрчило i було навiть бридко…
Та коли пiд мурами складiв поспiшав до початку кварталу, вiдчув – до нього повертається бадьорiсть i веселий настрiй. Наче й не було божевiльної ночi! У головi не крутилось, як вiд вина, i рухи були зграбнi й упевненi.
Спiвали, тягли молитви муедзини на гостроверхих мiнаретах.
Господар вiдплив, ще раз наказавши покликати лiкаря для Айшi.
Тiльки-но човен завернув за рiг кварталу, як Алi швидко спустився з хiдника i примостився на палi. Миттю розiбрався i склав свої одежини на другу палю.
Примiрявся i кинув шматочок свинцю туди, куди ще в сутiнках Кадарiя жбурнула перстень з лалом.
Приплив наче скiнчився, i вода в каналi заспокоїлась. Бруд i каламуть опадали на дно.
Хлопчина ще з вiкна еркера добре примiрився, де йому пiрнати. Вибрав собi i добре запам'ятав вказiвники – на каналi з того боку три свiжi палi, а на цьому боцi – дверi будинку Айшi.
Без жодного плюскоту слизнув у воду та швидко й тихо поплив на потрiбне мiсце.
Зупинився наче в потрiбнiм мiсцi, перекрутився у водi, обдивився будинки Айшi та мiняйла Рустема – чи не пiдглядає за ним хто? I йому здалось, наче за густою решiткою еркера блиснули очi. Може, це Джарiя пiдглядає?.. Проте як вiн не вдивлявся пильно, бiльше нiяких ознак людини за решiткою не примiтив.
Ще трохи почекавши i все розглядаючись на всi боки – чи нема де кого? – швидко занурився пiд воду.
Коли хлопець наблизився до дна, вiдчув – його зносить придонна течiя. На всяк випадок пошарудiв пальцями по купах смiття, що скупчилося на днi каналу. Нi шматка свинцю, анi персня не знайшов. Випiрнув i побачив, що його знесло лiворуч. Вiдплив праворуч i пiрнув з надiєю, що течiя пронесе його над потрiбним мiсцем.
Хоч намул i спав, проте у водi ще були сутiнки. I коли його почало зносити втретє лiворуч, раптом у густiй зелено-жовтiй каламутi спалахнув жовтий – промiнь i зразу ж загас. Алi випiрнув, добре вiддихався i спустився якомога обережнiше i швидше. Вiн дуже поспiшав, бо повiтря тягло його нагору, у скронях коливався тонкий дзвiн i ось-ось хотiлося хапонути повiтря.
Вiн затримався над купкою череп'я i почав швидко-швидко перебирати уламки, скалки. Ось i винагорода – в денцi глечика пальцi намацали шматочок свинцю. Значить, перстень десь зовсiм поруч.
Хотiлося хапонути на повнi груди повiтря. Дзвiн у вухах став нестримний. Та хлопець знав – зараз i тiльки цiєї митi вiн повинен шукати i знайти перстень з лалом! Доказ цьому – шматочок свинцю! Золото десь поруч, зовсiм поряд! При другому зануреннi хто зна, чи пощастить потрапити точнiсiнько в це мiсце! Вiн поволi почав вести рукою по колу, все ширше й ширше роблячи круги… I ось пальцi слизнули по твердiй опуклостi лала. Наче вишенька, опуклiсть багряного лалу. Алi затис здобич правицею i з усiх сил поспiшив на поверхню. У хлопця вистачило тями, щоб не роздивлятися перстень i не милуватись ним при яскравому свiтлi.
Вилiзши на палю, швидко зав'язав перстень у кiнчик хустки, якою обгортав шапочку.
Вiн, вiн, Алi, син багдадського смiттяра, витяг, видобув скарб iз брудного каналу!
А коли вiддасть його Амару? Це вже потiм… Поки що треба не думати про перстень, а швидко виконувати накази хазяїна – знайти лiкаря i купити наїдки…
8. КВАСОЛЯНЕ НАМИСТО
Алi вiдiмкнув важкi заплiснявiлi дверi i тихо прослизнув до примiщення.
Господиня Айша щось бурмотiла i стогнала, та не було зрозумiло, чи це сон в неї, чи марення.
Негритяночка спала на пiдлозi в сусiднiй кiмнатi, ледь не торкаючись сiро-рожевими п'ятами розпеченої жаровнi.
Алi не розбудив її, а сам винiс жаровню на подвiр'я, а потiм позамикав усi дверi, сховав ключi, як i Айша, на голому тiлi. Вислизнув тихо й непомiтно через запасну хвiртку до бiчного каналу.
Тiльки пробiг пiд стiнами складiв до перехрестя каналiв, як зразу ж здибав човняра. I винайняв його до полуденної молитви за дирхем. Човняр був радий, що знайшов такого дурника, а хлопець зрадiв, що не треба тепер знову кожного разу шукати човняра – вiн буде напохватi.
З лiкарем було гiрше.
Коли огрядний, сивобородий християнин взнав, що його викликають до Айшi, вiн замахав пухкими руками.
– Нiкуди не рушу й кроку! Ця гiєна буде кричати, що вона вдячна менi на динар, а заплатить битий фалс! З мiсця для неї не рушу! Це справжня басрiйська скупердяйка!
– Ось тобi, господине, два дирхеми, як задаток. Справжнi, не «чорнi»! Це мiй хазяїн, Абу Амар, мосулець, кличе тебе до господинi Айшi. Вiн платить. Бачиш оце – тобi монети! Якщо їй допоможеш…
Лiкар узяв монету, довго крутив межи пальцями. Зрештою прикусив мiцними бiлими зубами шматочок карбованого срiбла.
– Iду! Срiбло – не золото, проте рiч переконлива!
Коли Алi завiв лiкаря у цей потаємний будинок, з-за дверей почувся стукiт у дошки та плач.
Алi не вiдiмкнув негритяночку, поки лiкар не оглянув хворої та не призначив рiзних лiкiв i не пояснив, де й у кого їх купити, i як їх давати хворiй.
Тодi тiльки Алi вiдiмкнув дверi. Негритянка вискочила стрiлою, перечепилась i розтовкла собi носа.
Лiкар весело i вдоволено розсмiявся.
– Тепер i в рабинi кровотеча, i в хазяйки! Недарма ж кажуть, що собака й рабиня схожi на господаря!
Негритяночка витерла кров кулаком i кинулась iз обуреним вереском до хлопця.
– Зачинив мене, мов собаку?!! Куди ти йдеш?! Вiзьми мене iз собою!
– Цить, чорна мавпо! – Лiкар обурився. – Ти рабиня, а вiн мусульманин! Ти що – збожеволiла?8 Якщо хочеш на вулицю пiти, то поклонись йому низько i попроси та й одягни на шию свою рабську кулю. I – А тодi до Алi i теж обуреним голосом: – Чого на мене дивишся? З рабами треба тiльки суворо! Добра i ласки вони не розумiють. Сядуть тобi на шию, як Дiд на Сiндбада-Морехода. I не скинеш, i не знiмеш.
З такими напучуваннями вони й сiли до човна. Алi думав вiдвезти лiкаря до його дому, проте лiкар попрохав, щоб його вiдвезли до садиби купця Сахла.
– Правда, господине, що в того Сахла є чудо з чудес – серед квiтiв – троянда з пелюстками наполовину червоними, наполовину бiлими? Я так хочу побачити чудову троянду!
– Є. А чого тобi, хлопче, дивитись? Ти ж простолюдин, слуга… А щоб зрозумiти красу чи квiтiв, чи ще чого iншого, треба бути i освiченою, i вихованою людиною. А ти ж, певно, до всього i не вчився нiколи i не знаєш навiть грамоти?
Алi нiчого не вiдповiв i сумно опустив голову – все була чиста правда. Звiдкiль синовi Хасана-смiттяра знати грамоту?
I хлопчина вiдчув себе таким малим i ницим вiд зневажливих слiв лiкаря, що ладен був упасти каменем на дно каналу i бiльше не виринати.
Тiльки щодо краси – то тут Алi обурився, та не посмiв перечити лiкарю. Хiба вони, цi багатi й письменнi, помiчають красу цього свiту i рiзних людських витворiв? От хоча б Джафар – хiба його цiкавить просто краса?! Йому треба, щоб вона дорого коштувала, а вiн за неї щоб мало заплатив! Тодi краса для нього справдi краса… А сам лiкар?! Говорить про освiту i вихованiсть, а жодного разу не зиркнув на дивну штукову стелю, що в кiмнатi Айшi зависла над головою, нiби золотi пришпиленi соти…
Човняр спинив свою посудину бiля кварталу, де жили рiзнi iновiрцi. Алi добре запам'ятав, що до садиби купця Сахла можна потрапити i по водi, i з ремiсничого кварталу, перейшовши по чотирьох мостах.
Потiм човен помчав до Зеленого базару.
Ранок коливався блакитним маревом, а марево протинали золотi променi.
I Басра, з усiма своїми палацами, будинками, мечетями й шпилями мiнаретiв, здавалася велетенською флотилiєю, що стала на припонi в каналi Шатт-ель-Арабу.
А коли глибокими каналами пропливали бiлобокi морськi кораблi – дхау, могло примаритись, що то зрушив з мiсця бiлостiнний будинок.
Найбiльшi кораблi не допливали до басрiйських базарiв – глибина безлiчi проток i каналiв була недостатня. Вони зупинялись в Убуллi – там була найглибша гавань. А звiдтiль товари до Басря перевозили меншi кораблi…
Небавом вони прибули на Зелений базар, i тут негритяночка себе показала. Поки Алi питав цiну редьки та огiркiв, вона вже заглядала в корзини, перегортала бадилля, пiдiймала круглi, блискучо бiлi головки редьки, стискала їх пальцями, нюхала огiрки, для чогось пiдносила їх до вуха. Алi здавалось, що всi люди придивляються до них, озираються. А вiн цього страх не любив! Алi прикрикнув на неї, щоб вона тихо стояла. Дiвчина полишила зелень, та крутила головою на всi боки, на все заглядалась, клацала язиком, ще й до всього притупувала ногою, немов хотiла затанцювати.
Хлопця те її тупотiння вкрай роздратувало, вiн облишив розмову з торговцем i суворо крикнув:
– Ти що – збожеволiла?! Чого танцюєш?
– А ти хiба не чуєш? Он там, на тому березi, за складами в шинку грають на бубонi й ребабi. Певно, хтось iз бахрейнцiв.
– I ти це чуєш, мавпо? – спитав здивований торговець зеленню.
– Я все чую! Ось зараз iще хтось iз ними заграв. На вашiй дудцi, отакiй, що бiля пищика гарбузик приладнаний…
– Гаджа! – закричав торговець зеленню. – Ану поспiшай до шинку за перехрестя i подивись, якi музики там грають!
Вибiг iз комори-сховища молодий, кругловидий тюрок i поспiшив у човнi до шинку.
Алi повибирав редьки, огiркiв, в'язку молодих пагонiв цукрової тростини i хотiв розплатитись iз торговцем, але той вiдтрутив його монети.
– Якщо твоя негритяночка збрехала про музику, присягаюсь Аллахом, ти менi сплатиш удвiчi за товар, щоб не влаштовував отут веремiї i не лазив по всiх корзинах i коробах.
– Але ж, господине! Я нiчого не влаштовував i нiчого не чiпав! – обурився юний багдадець.
– А негритянка?!! Вона носить корзину, i в неї рабська куля на шиї. Значить, ти вiдповiдаєш за неї!
Алi тодi мовчки вiдрахував подвiйну цiну за зелень i поклав на перегорнуту корзину.
Потiм сказав Джарiї, показавши на корзину iз зеленню:
– Неси, чортова душо!
– Не понесу! Нехай його тюрок повернеться! Ось побачиш – я не збрехала!
– Неси! – розлютився Алi.
– Не понесу, i все! Не понесу, бо я не збрехала!.. А ти вiддаси менi грошi, якщо вiн поверне тобi?
– Вiн не поверне…– Алi хотiв сам понести корзину,
Але негритяночка вчепилася в неї, а хлопець не мiг її подужати.
– Ти думаєш, що вiн пожадливiший Рустема? – жваво поцiкавилася негритяночка.
Цi слова пiдкинули на рiвнi ноги торговця зеленню.
– Ах ти смердюча собако! Ти мене, чистокровного араба, порiвнюєш iз жалюгiдним персом?!! Та я зараз покличу сторожу! Та я вам, чортовi шахраї, покажу! Обiкрасти мене хотiли та ще й насмiхаються?!! – репетував торговець зеленню.
Їх почали обступати люди, цiкавитись, що сталося. Здiймався галас. I Алi вiдчув себе в пастцi. Звичайно, якби не рабиня, то вiн би зразу викрутився…
Галас i сварка розпалювались…
Якраз тодi проштовхався крiзь натовп тюрок-слуга.
– Там грають двоє бахрейнцiв – один на ребабi, другий на бубонi, а ще там йєменець з дудкою… Кажуть, що вiн грає краще за всiх на дудцi. I ще кажуть, що вiн був колись пiратом на Сокотрi…
– Вiддавай половину грошей! – сердито мовив Алi.
– Як ти, шмаркачу, розмовляєш iз старшим? Та я зараз покличу базарного стража!
– Присягаюсь Аллахом, ти хочеш здерти з мене подвiйну цiну, але не вийде! До того ж ти пiдступний, як мiняйло, i пожадливий, як Рустем! Бо ти посилав свого хлопця, щоб спiймати нас на брехнi i злупити з нас грошi! Тепер ти продав своє слово правовiрного за шiсть фалсiв. Я пiду до мухтасiба – нехай вiн розсудить нашу суперечку – чи присягання Аллахом вимiрюється за шiсть фалсiв?!
З лавочника почали смiятись.
– I-ii, чортове сiм'я! – захрипiв зеленяр i посунув по дну перекинутої корзини монети. Алi розв'язав капшук i запхав їх туди. I тут знов почала негритяночка:
– Дай менi два фалси! Дай менi, дай!
– Не мої грошi, а господаревi!
– Дай менi два фалси – я собi куплю на один фалс бiлої квасолi, а на другий – червоної. I зроблю намисто. I буду тодi така гарна! – Вона заклацала, закотила очi до лоба, засвiтивши бiлками.
– Дурна! Хiба намисто тобi вид замiнить! Кому яке лице Аллах дав, таке й буде!
Вони вiдiйшли вiд злого торговця зеленню i проштовхувалися серед натовпу уздовж корзин, коробiв, глечикiв та циновок з усiма рослинними дивами пiвденного краю.
Джарiя захлипала i втерла носа сiрою, наче злинялою долонею.
– Як менi, так ти два фалси шкодуєш на прикраси! А сам он який перстень видобув!
– Тихо, – шарпонув Алi за руку негритяночку, а самому все аж похололо всерединi, зацiпило просто. – Розкричалася! Ось тобi три фалси, i купи собi яку хочеш квасолю! Тiльки не в цього змiя!
– Та хiба я кричу ! – заверещала негритяночка. – Я про той чортiв перстень бiльше нiкому й слова не скажу!
I вона поспiшила до рядiв iз зерням.
А хлопець зупинився i подумав: «Треба вiддати пошвидше той перстень Амаровi. Бо ще хтось його в мене забере!»
Та якийсь нiби iнший голос сказав йому: «Може, краще вiддати Кадарiї? Це ж їй подарував Абу Амар»…
Негритяночка купила собi квасолi, а потiм вони без галасу й суперечок докупили iншi наїдки, замовленi Абу Амаром.
I повернулись у твердиню Айшi.
Джарiя кинулася робити намисто з яскравих зернин, але хлопець схопив її за комiр сорочки.
– Попорай Айшу! Напiй її холодною водою, обмий лице i руки. Дай лiки з чорної пляшки!
Дiвчина вiдкрила товстогубого рота, щоб заперечити, та, зустрiвшись з лютим поглядом хлопця, плямкнула губами i на згоду закивала головою.
Алi розклав у посуд рiзнi наїдки i заходився готувати для себе та iнших трапезу.
Вiн швидко почистив та попатрав морських окунiв i кинув на розпечену сковороду. Запах кунжутної олiї, обсмаженої риби та кислуватий чад жару с фiнiкових кiсточок заспокоїв його.
Ось тепер вiн втамує i голод i якусь бридку напругу, що наче аж трусила його пiсля базарної сутички i дуростi Джарiї.
Вона ж, попоравши напiвживу господиню, пiдскочила до базаринок, висмикнула пагiн цукрової тростини i наполовину запхала до свого широченного рота.
– Сiдай їсти! Риба найкраща! Свiжа, свiжесенька!
Та Джарiя щось замукала напханим ротом i кинулась до своєї квасолi.
Звичайно, був лише полудень i годилося тiльки помолитись та, випивши води, з'їсти якусь ягоду чи плiд, а обiдати можна десь пiд захiд сонця, коли почне вщухати спека.
Та з таким госдодином, як Абу Амар, асе змiнилось – не було i справжнього снiданку, i їсти хотiлося, аж рiзало в животi.
Поки Алi небавом розкошував смаженими морськими окунями та пшеничними оладками, чорношкiра рабиня насиляла яскравi квасолини на товсту нитку.