По рибi, на закуску, хлопець щедро собi насипав на мiдну тарiль кавунового насiння, шматочкiв сушеної динi та лущеного горiхового зерня… Алi так смакувала їжа, що в тiлi розпливлося солодке тепло i на сон хилило.
Тому, коли перед ним постала оголена Джарiя, вiн аж головою струсив i очима заклiпав, щоб пересвiдчитись, чи вiн не спить.
Вона була геть гола, тiльки вузенька стрiчка, обмотана навколо пояса, спадала вниз i прикривала лоно.
– Бачиш, яка я гарна? А ти не вiрив? Якщо прикраси є – зразу дiвчина стає красивiша!
Тут тiльки Алi збагнув, що вона показує йому своє намисто з квасолi i обручки з тiєї ж квасолi на зап'ястях рук i на литках.
Хлопець здивувався – i як вона могла так швидко проколоти i насилити насiнини?
– Ну скажи, – вимагала Джарiя в хлопця, – правда ж, я тепер дуже гарна?!
Алi хвилю повагався, хотiв сказати їй, що вона як була мавпою, так i лишилась, та вiн ще раз уважно поглянув на неї i з великим здивуванням пересвiдчився, що вона зовсiм не така бридка, як у подертiй i замизканiй довгополiй сорочцi.
– Тепер гарна…– видавив хлопець. – Тiльки ти без встиду – голяка крутишся перед мужчиною!.. Треба сорочку одягти!..
– «Сорочку, сорочку»!..– перекривила Джарiя.– У ваших сорочках усi ви мов опудала! От матуся моя – знаєш, яка була красуня?! Куди менi до неї! А лишень вдягали на неї вашi чортовi лахи, так i вона ставала, мов опудало! Слухай, вiзьми он тазик.
– Принеси сама, – Алi здвигнув плечима i кинув у рота шматочок сушеної динi.
Дiвчина миттю принесла тазик. Алi перевернув його, обтер ганчiркою вiд сажi i вдарив злегка кiстками пальцiв. Мiдь вiдгукнулася чистим дзвоном.
Замахала Джарiя руками, закрутила стегнами, заколивалась спиною. Вона крутилась, пiдстрибувала, ляскала собi сама в долонi i схиляла голову, нiби прислухаючись, чи правильно вона дрiботить худими тонкокiстними стопами.
Обернула сяюче обличчя з виряченими бiлками очей.
– Давай швидше! Швидше!
Хлопець забарабанив з такою швидкiстю, на яку тiльки спроможнi його руки.
– Швидше, швидше! – прохала Джарiя, не перестаючи крутити стегнами, дрiботячи стопами i обертаючись навколо себе.
Її чорна шкiра зволожилась вiд рясного поту, заблищала наче воронове крило.
Алi трiскотiв пальцями обох рук по дну тазика. Споглядаючи, як пружно пiдскакують перса Джарiї з набряклими сосцями вiдчув, що наче в нього починає швидше битися серце, наче його починає опановувати неспокiй, чекання чогось невiдомого, тiло наповнює нiби млость.
Вiн здивувався своєму вiдчуттю i перевiв погляд на невтомнi ноги Джарiї. Хвилювання пропало.
Та коли дiвчина, крутячись по колу, наблизилась майже впритул до хлопчини, повернулася до нього лицем i просто вгорi над ним застрибали тугi перса, Алi вiдчув, що йому аж горло перехопило.
Спочатку вiн спробував не дивитися на танцiвницю. Та якась сила повернула його голову. I вiн бiльше й не намагався вiдвертатись. У головi в нього наче злегка наморочилось, а серце починало калатати все швидше й швидше. Вiн той бiг серця намагався випередити швидкими ударами пальцiв.
Нараз iз кiмнати Айшi хлопець почув сильний стогiн, потiм тихе волання.
Алi урвав стукiт по тазику. Та Джарiя ще хвилини двi, не менше, дрiботiла ногами, крутила лискучими сiдницями.
Нарештi вона рiзко спинилась. Кинула вниз руки, стулила тремтячi колiна, розкрила величезнi очi, засвiтила бiлками, провела яскраво-червоним язиком по сiро-синiх товстенних губах.
– Що?! – впiрилась невидющими очима в лице Алi.
– Ти що – глуха?! Айша он як стогне i волає! Пiди допоможи їй!
Джарiя ступила з мiсця так як була – гола i в своїх квасоляних прикрасах. I ноги в неї ще не йшли, вони все ще пританцьовували.
– Куди гола полiзла? – Алi прикрикнув на неї .– Сорочку вдягни!..
I Джарiя, пританцьовуючи, повернула назад, схопила з тахта свою благеньку одiж i, так само пiдстрибуючи, пiшла до хворої. Тiльки-но Джарiя зникла в другiй кiмнатi, як Алi захотiлося спати. Вiдчув, що зараз впаде на пiдлогу. Тому вiн пiдвiвся i перейшов пiд стiну. Тiльки пiдклав пiд спину стару, замизкану подушку, як нестримний сон пов'язав солодкою вагою все його тiло…
Часом на якiсь миттєвостi пелена важкого сну вiдпливала кудись, i вiн тодi усвiдомлював, що поруч нього сидить Джарiя i запихається оладками, рибою, чавить зубами соковитi пагони цукрової тростини. Що вона товче просо в ступi, i вiд ударiв товкача аж весь будинок двигтить i плюскотять великi хвилi в каналi за стiною.
Часом наче пахло смаженою кунжутною олiєю, п'янкими родзинками, розсипчастими фiнiками. Потiм знов важкою глиною навалився сон. I невiдомо, скiльки часу та хвиля сну покривала хлопця. Вiн не прокинувся, вiн не мiг нi крикнути, нi поворухнути нi рукою, нi ногою. Та вiдчував усе, що з ним роблять.
Його вiдiрвали вiд стiни i поклали на м'якi подушки. Чиїсь руки закасали його сорочку до грудей. Далi гарячi тонкi пальцi заходились розв'язувати мотузок на штанях.
Крiзь пута сну хотiв крикнути, що вiн не дозволить, щоб у нього поцупили з пояса ключi.
Та крику не вийшло, а рухатись вiн i зовсiм був неспроможний. Та й не треба було кричати, бо тi настороженi пальцi, розв'язавши вузол, вiдтрутили ключi кудись набiк.
Наче тi пальцi обмацували його одiж, торкалися тiла…
Потiм сiрий туман сну геть залляв по вiнця його вiдчуття i руки кудись зникли.
Потiм йому снилося, вiн напевно знав, що сниться, як повiя-танцiвниця, геть нага, танцює перед ним.
Притуляється до нього своїми округлими й холодними, мов чашi iз шербетом, грудьми…
З жахом Алi прокинувся.. В сутiнках кiмнати вiн оглянув себе i побачив, що одяг його зiм'ято, пошарпано, зав'язки розв'язано… Червоний, мов буряк, вiд сорому, трусячись вiд страху, щоб нiхто його отак не побачив, вiн пiдскочив, так-сак оправив одiж, схопив кумган2 i поспiшив, щоб очиститись, обмитись…
Коли вiн повернувся до будинку, щоб узяти свою корзинку та й побiгти до лазнi, його згори покликав Абу Амар.
Алi тицьнув у закуток кумган i побiг нагору.
– Добре виспався? Тепер поспiши по вино та сiк до Сахла. Ось монети! I зразу ж готувати обiд! Щоб пiсля заходу сонця все було на скатертинi.
– I вино?
– Що?! Хiба ти християнин чи iудей, що не знаєш – обiдають люди окремо, а вино п'ють окремо?! Хоча простолюдини розпустилися i геть стали схожi на невiрних!..
9. ВЧЕНI МУЖI
Коли сонце впало за незлiченнi канали, коли згубились гаркавi й гунявi волання муедзинiв у безкраїх пальмових гаях, тодi сам Абу Амар вiдкрив вуличнi дверi i запросив увiйти трьох статечних мужiв i одного молодика з дорогою, поцяцькованою лютнею.
Падала густа синя нiч мiсяця азара. Абу Амар наказав запалити чотири свiтильники. Кiмната сповнилась золотими зблисками, якi розлилася золотим, наче шафрановим пилком.
Пiсля довгих вiтань1 i найщирiших, найшляхетнiших побажань господаревi вiд гостей, а гостям вiд господаря почали обiд з кавуна. (Потiм Алi скуштував одну скибку, яка лишилася. Власне, подiлив iз Джарiєю). Кавун був так собi. Але гостi хвалили його без мiри. Адi здогадався чому – кавун бахрейнський, з першого завозу. Бо тут пiд Басрою кавуни ще й не думали дозрiвати.
Пiсля кавуна Алi подав їм бургуль – пшеничну густу кашу на тацi, поливши її топленим коров'ячим маслом.
Смажених окунiв, витриманих перед готуванням у солонiм соусi, гостi просто захвалили, обсмоктали кожну кiсточку. I Алi зрадiв i подякував подумки Аллаховi, що вiн зразу по базарюванню здогадався засмажити собi й дiвчинi по окунцевi.
Алi задивився на цих трьох сивих довгобородих мужiв. Рухи розмiренi, спини рiвнi, обличчя приязнi.
Повага один до одного велика.
А самоповага ще бiльша.
Говорили кожний по черзi. I нiхто нiкого не перебивав! Усi вихваляли господаря, один одного, а потiм спiвака.
До того дня малий мандрiвник i не чув нiколи за один раз стiльки хвалебних слiв i вiншувань.
Словами старi вправлялися не гiрше, нiж багдадськi циркачi жонглювали яблуками.
А на їхнiх тацях пiсля кожного блюда не лишалось нi крихточки, нi зернини, нi краплi олiї, нi краплi соусу.
Джарiя весь час була напохватi за дверима i, звичайно ж, пiдглядала та пiдслуховувала. Коди Алi винiс посуд для миття, вона спитала, вирячивши в сутiнках свої вирлатi, здоровеннi очиська:
– Слухай, Алi I А що вони таке говорять, один до одного? Мова наче ваша, а що за слова – я не знаю…
– Вченi люди! Шейхи, одним словом. Книжники й мудрецi!
– От цiкаво! –Джарiя приклацнула язиком. – Скiльки живу, а таких цiкавих людей не чула й не бачила, як гостi твого Амара. Така спiвачка вчора була! У мене сукня змокла вiд слiз, коли я слухала її пiснi! А цей, з аль-утом, теж спiватиме?.. Га?
– Хiба я можу спитати? Я слуга!
На закуску-мазза всi приявнi брали iндiйськi маслини, потiм лущене горiхове зерня, сушене насiння кавунiв. I тут Абу Амар завiв розмову про те, що йому сняться щоночi двi красунi. У них чарiвнi очi, як у перi2, величини небувалої, осяйностi слiпучої, доброти i любовi незрiвнянної. Що серце його розривається, бо кохання його до обох красунь однакове i прагнення побачити їх втiлення пiд сонцем серед людей висушує його душу. Його потаємне кохання таке, що вiн ось-ось збожеволiє! Бо де ж це чувано, щоб вiн запросив до себе трьох повiй, молодих i красивих, чудову спiвачку на додаток до всього i незрiвнянну музику-лютнистку, але не було в нього нiякого бажання з жодною iз них злягтись. Бо його таємне кохання не дозволяє йому зрадити своїм сновидим красуням!
– Що зi мною дiється?! О шейхи, пояснiть менi! – заволав Абу Амар iз сльозами на очах i тремтiнням у голосi.
Перший сивий муж погладив свою пухнасту бороду i прорiк:
– Це вiддзеркалення потреби твоєї шляхетної душi.
Другий теж погладив свою розкiшну бороду, пiдняв палець i виголосив:
– Отверзаючий Браму3 явив тобi лик краси. А краса є часткою вищої правди. А правда є часткою Всевишнього.
Третiй мовчав довше, нiж першi два, але й вiн погладив бороду i мовив:
– Свiт – це дзеркало Аллаха. I. в дзеркалi свiту Аллах бачить своє вiддзеркалення. А свiт бачить у Всевишньому своє вiддзеркалення. I таким чином до безкiнця, до безкраю! I твоїх нiчних красунь Отверзаючий Браму явив тобi, як вiддзеркалення вищої правди у виглядi неземної краси!..
Абу Амар восславив Аллаха за те, що вiн напоумив його, простого i неосвiченого, вiдкрити свою пекучу таємницю найславетнiшим шейхам Iраку!
Всi восславили Аллаха i по одному пiшли змивати руки до сусiдньої кiмнати.
– Алi! – покликав Абу Амар. – Ще два свiтильники в маленьку кiмнату. Пiдготуй все для винопиття. Та не заходь, поки не покличу!
Хлопчина сполiскував чашi, обтирав глеки з вином i соками та розкладав на тарелях їстiвну землю з Хорасану, фiсташки, шпичаки цукрової тростини, вимоченi в трояндовiй водi, помаранчi-наранджi та айву з Балху.
– Слухай, Алi! Дай менi покуштувати хорасанської землi! Кажуть, вона така, така смачна! – просто лице в лице пiдступала Джарiя.
– Не така смачна, як дорога, – буркнув Алi i вiдтрутив негритяночку.
Вона таки вiдщипнула крихiтку i запхала за товстеннi варги, а очима крутила, аж бiлки блискали i смiялись.
– А я все геть чула! Тiльки про яке люстерко вони говорили?.. Нiчого не зрозумiєш у цих вчених шейхiв!.. Слухай, а те, що твiй Абу Амар розповiв про цих двох красунь, то це точнiсiнько вiн про його наймолодшу жiнку… Я їх бачила рiк тому. У жiнки чорнi очi, а в доньки карi. I отакеннi, завбiльшки як у наших чорних антилоп. А самi бiлi-бiлi! I все тiло нiби з йєменського цукру злiплене! На тiлi в них жодної волосинки – нi пiд пахвами, нi на лонi, нi на ногах, нi на руках. Аж блищить!.. Ти уяви собi, Рустем їх просто голодом морить – от скупий! А ревнивий! До їхнього свята навруз-байраму 3 готувались, i вiн наказав своїм євнухам лазню витопити для свого жiноцтва. Але не дозволив навiть євнухам у лазнi їм прислужувати. Лише менi дозволив з ними бути, щоб прислужувала. Вiн за чотири фалси винайняв мене в Айшi. I їй не дозволив iз своїми бабами пiти в лазню. Бо вона ще, мовляв, з кимось зведе його самиць. Менi ж дозволив дивитися на свiй курятник. Всiх роздивилась! Всiх геть запам'ятала! Тiльки я зовсiм дурна – все про кожну розповiла Айшi. А вона знаєш як менi за це подякувала?! Цiлий рiк, нi, вже бiльше року, не випускала мене з дому, навiть смiття в канал висипати!.. У старшої Рустемової жiнки, матерi тiєї кароокої красунi, у неї очi недобрi, урочливi – геть блакитнi! I волосся таке бiле, як нiби сиве. Ти знаєш, а вони всi завжди голоднi! У мене були у вузлику фiнiки-падалки, битi. Вони менi за тi фiнiки дали довгу стрiчку червону й тонесеньку хустку. Не нову, але тiльки в одному мiсцi латану… Ця гiєна все собi забрала… Слухай, а про що там говорять? Пiду послухаю…
– Тiльки спробуй! – Алi пiдвiвся i став проти Джарiї. – Коли менi сказали, щоб я йшов геть, то й нiхто iнший не може бiля дверей товктись. Я правдою служу!
– Ну й дурень! Всi слуги обдурюють своїх хазяїв. А якщо трапляються такi навiженi як ти, то їх хазяї обдурюють! Iнакше не буває!
– А я не обдурюю i не дозволю себе обдурювати.
– Побачиш, що тебе обдурять! – iз спiвчуттям i жалем вигукнула i зразу ж додала; – Твiй iде до дверей. Вiдчиняє… Зараз покличе!
Згори почувся голос Абу Амара, а хлопець уже схопив дзбан червоного вина i понiс по сходах. Дзбан Алi поставив на голову, а лiвою рукою тримав тацю з чашами i хорасанською землею (якби лишив при Джарiї, хто зна, скiльки б вона собi прихопила?).
Свiже повiтря впливало крiзь розчинене вiкно, синє небо висвiтлював на обрiї здоровенний мiсяць i чiтко-чiтко вирiзьблював чорнi стрiли мiнаретiв та вiзерунчастi вершки-опахала високих пальм.
Алi розлив у чашi густе червоне вино i не став чекати, поки гостi почнуть пити, а побiг униз по цукрову тростину, горiхи, помаранчi та айву.
Стрибнув униз сходами i подумав, що застане Джарiю за шкодою. Але Джарiя кудись зникла, щоправда лишивши вiдкритою тацю iз шпичаками тростини. Вiн покликав її.
Та на його слова вiдгукнулась стогоном господиня Айша. Алi поспiшив до неї в закуток.
Мiсячнi променi кинули чорну тiнь вiконної решiтки на потрiскану, колись визолочену стiну. Айша пiдвелась на лiктi i попросила пити. Алi не став кликати негритяночку, а сам нацiдив у чашу холодної води з неполив'яного вогкого глека. Це був тут, у Басрi, єдиний спосiб дiстати холодну воду – налити в обпалений та неполив'яний глиняний глек. Коли починає вода просочуватися крiзь пористу глину, всерединi вона, хоч зменшується в об'ємi, починає охолоджуватись.
Айша вiддихалась i попросила дати їй лiки вiд болю. Хлопчина й це виконав швидко i хотiв йти, та вона вхопила його за руку.
– Посидь зо м-мною… .Менi однiй страшно… Я боюсь вмерти…
– Господине моя матiнко! Зараз вiднесу захуску-маззу моєму хазяїну i прийду до тебе.
Хлопець знову побiг нагору.
Джарiї не було i на сходах, i в кiмнатi з глеками вона не з'являлась.
Поставив тихо тацю з горiхами й тростиною i малесеньку корзинку з помаранчами.
Спiвак пробував дзвiнкi струни свого поцяцькованого аль-ута. Двоє шейхiв смакували з чаш маленькими ковтками вино. Третiй жував хорасанську землю. Абу Амар, заплющивши очi, малесенькими ковточками надпивав вино i довго-довго його розсмаковував.
Перед спiваком стояла вже порожня чаша.
Абу Амар пiдкликав Алi.
– Поспiшай до Сахла. Попрохай у нього квiтiв: жасмину, гвоздик i ромашок.
– Але ж пiзно, мiй господине! – вихопився Алi.
– Тихше, – шарпнув його за сорочку Абу Амар. – Сахл пiзно лягає. Скiльки вiн скаже – стiльки й плати.
Алi спустився вниз по корзину – Айша вже мiцно спала.
Коли хлопець поспiшав двором, згори в нього жбурнули фiнiковою кiсточкою.
Алi пiдняв голову: на краю даху сидiла навкарачки Джарiя.
– Пiдiймись нагору – я тобi щось покажу! – зашепотiла, наставивши долоню трубою до вуст.