– Як я пiдiймусь? – запитав пошепки Алi, бо знав – Джарiя його одначе почує.
– Вiдiмкни он тi дверi кривим товстим ключем i давай нагору. Тiльки обережно, бо там схiдцi крутi й поламанi…
Так хлопець i зробив. Щоправда, добре забруднився порохом i кiлька разiв навiть чхнув, але за хвилю вже був на даху.
– Я сюди залiзла, – шепотiла Джарiя, – щоб краще чути спiвака. Тут таке мiсце, що крiзь вiкно звуки краще чутнi, нiж пiд дверима слухати! – А тодi тихiше зашепотiла: – Вони обидвi прийшли – i донька, i жiнка! Хочеш на них подивитись?!
Алi аж в ротi пересохло вiд хвилювання – вiн ще нiколи не бачив жiнок багатiїв. Кивнув негритяночцi головою.
– Тодi тихо повзи за мною, – шепотiла на вухо йому Джарiя. – Вони вилiзли через стелю до покинутої голуб'ятнi. I тепер схованi з усiх бокiв. Сидять собi i слухають крiзь стiну, що в нас дiється. От зараз побачиш, як вони голову в щiлину мiж стовпами встромили…
Негритяночка i хлопець проповзли весь дах i зазирнули вниз через невисокий парапет.
I все було так, як сказала рабиня. Злам стiни сараю i великої голуб'ятнi створювали затишний закапелок. От у цьому закапелку й примостилися двi простоволосi жiночi постатi i зазирали кудись межи двох грубих тикових болонкiв.
Почулися голоснi, дзвiнкi акорди аль-ута, i голос спiвака заволав на найвищiй нотi пiсню славетного Абу Рабiя.
I сам я не гадав, а все ж згадав
Я про жiнок, на диво схожих!
I їхнiх нiг струнких, i бiлих пишних стегон
Я до останньої життя хвилини не забуду…
Ой скiльки ж насолоди
Торсати пружкi перса молодiї!
Я присягаюсь i Машрiком i Магрiбом –
Грiха немає в тому, люди!
Голос спiвака був високий, майже жiночий, чистий-пречистий. Але чомусь тої млостi, що вiд голосу Нiссо, хлопчина не вiдчув.
Вiн поповз назад до ляди в даху, а Джарiя поспiшила до своєї схованки над вiкном…
По головному каналу пливли човни, переповненi людьми, освiтленi лiхтарями i свiтильниками. Та порожнього човна довелося все ж почекати.
А в садибi Бен Сахла дiйсно не спали. Ворота були наполовину розчиненi. Чорнi мiсячнi тiнi на першому подвiр'ї розривало червоне свiтло нафтового лiхтаря. Пiд лiхтарем, за довгим столом сидiв Бен Сахл i продавав якимсь багато вбраним молодикам запечатанi глеки та трояндовi пагони з блiдорожевими, дуже запашними квiтами.
Коли молодики пiшли з двору, Алi пiдступив до торговця i, не знаючи як вiтати iудея в його садибi, побажав миру цьому дому i його господаревi.
Мiцний пишнобородий чоловiк схилив голову до лiвого плеча, примружив праве око i спитав:
– Вiд кого ти, хлопчику? Я тебе вперше бачу.
– Я слуга мосульського купця Абу Амара.
– А сам ти не мосулець?
– Я зi славної оселi халiфiв, з Мiста Миру i Спокою, – кланяючись i притискаючи руку до грудей, вiдповiв Алi.
– I чого ж бажає твiй мосулець? – Хазяїн посмiхнувся такою посмiшкою, в якiй була i повага до Абу Амара, i сумнiв наче в тому, що вiн, Абу Амар – «мосулець», i готовнiсть задовольнити всi побажання цього «мосульця».
Алi виклав усi побажання Абу Амара. Хазяїн ляснув у долонi. З дверей вийшла висока дiвчина з вiдкритим лицем i розпущеним, пухнастим, як пiна, волоссям.
– Збери з дiвчатами квiти. Та зачекай, не йди! – А тодi знову схилив голову до Алi, тiльки до правого плеча, але око примружив лiве. – А хто прийшов до твого хазяїна? Це не таємниця?
Алi розповiв i про мужiв, i про спiвака. Тiльки ж, звичайно, не сказав жодного слова про сни Абу Амара i про люстро Аллаха. Iновiрцю негоже про це знати. Та й багато злого розповiдали базарнi люди про iудеїв.
Тодi Бен Сахл, вислухавши, повернувся до дiвчини.
– З ромашок сплетiть п'ять вiнкiв! Жасмин i гвоздики зв'яжiть пучками. Iди!
Бен Сахл, випитуючи в Алi про закуски на учтi в Абу Амара, посунув по дошках три запечатанi глеки.
– Вино. Ось бачиш – на печатцi моє iм'я та позначка, що це вино з моєї крамницi. А ось тобi, – вiн пiдсунув до хлопця найбiльший глек, – глек з вином. Але я ставлю на ньому свою печатку i пишу на восковi, що це пальмовий сiк. Його поставиш перед тим шейхом, в якого родимка на щоцi. I скажи голосно, що це пальмовий сiк. Побачиш, той шейх нагородить тебе за цей глек.
– Але для чого обдурювати?.. –Хлопець не встиг договорити, бо його перебив Бен Сахл:
– Знаю як облуплених тих мудрецiв-шейхiв! I вподобання кожного з них добре знаю. Побачиш – вони вп'ються i захочуть одягти вiнки. А вiнки в тебе вже будуть готовi. I знов же-тебе нагородять… А тепер давай грошi!
Алi припечатав на липкi вiд вина дошки столу ваговитi динари.
– Якщо тебе винагородять за вино i вiнки, то прийдеш i подiлишся прибутком зi мною, згода?
Алi хотiв сказати, що Абу Амар йому особисто не давав нi фалса i нiчого не обiцяв навiть.
Побачивши, що хлопець завагався, Бен Сахл посмiхнувся.
– Що, шкода подiлитися з iншим своїм прибутком?
– Клянусь Аллахом, нi! – заприсягся Алi.
– Дивись, ти поклявся iм'ям Отверзаючого Браму…– задоволено засмiявся торговець.
Пишноволоса все щось не приносила квiтiв, i Алi спостерiгав, як над глеком з трояндами зависли зразу три нiчних метелики-бражники… А Бен Сахл з любов'ю роздивлявся на кожну монету, що вторгував за сьогоднiшнiй вечiр. I хлопцевi зовсiм не хотiлося покидати подвiр'я з таким яскравим нафтовим лiхтарем. I ще – так хотiлося побачити бiло-рожеву троянду! Аж калатало серце i пересохло в ротi.
– Господине! Я чув, що ти володар надзвичайного дива… Червоно-бiлої троянди…
– Де ти про це чув?
– У Багдадi, в кварталi золотарiв. Казали на тому базарi, що один торговець вином у Басрi має таку троянду…– збрехав Алi.
– А ти хiба бував у тому кварталi?
– Я по всiх кварталах, по всiх ханах i суках бував.
– А ти, часом, не багдадський базарний злодюжка?
– Аллах менi свiдок – нi! Я носив їм рибу.
– Яка ж риба найкраща? Яка найгiрша?
– Сазан – окраса святкової трапези, вусач дає мiць i вбиває недосвiдчених, сом – аль-кармут – їжа бiдняка.
– Знаєш…
– Господине мiй! благаю тебе – дай поглянути лише раз на червоно-бiлу троянду!..
Торговець випростався за столом i зразу став наче бiльший удвiчi.
Голос його забринiв холодно й неприязно:
– Для чого тобi зазирати на диво? Ти слуга, i знай своє мiсце!
– Я слуга випадком. Дочекаюсь щастя i попливу до Iндiї. Я ж полишив домiвку, щоб побачити дива свiту, про якi чув у Багдадi. Твоя троянда – перше диво.
– Нi, це неможливо! Ми рiзної вiри, а в моїм саду жоден чужий чоловiк не бував.
I Алi зрозумiв, що прохати i молити про ласку – зайве.
Пишноволоса принесла квiти, й Алi поскладав їх до корзини, поверх глечикiв.
Човняр лаявся, що Алi змусив його стiльки чекати.
Та зайва монета заткнула йому пельку, i вiн в одну мить пригнав човна до садиби Айшi.
Коли Алi вiдчинив потаємну хвiртку i зайшов на подвiр'я, то почув, як з розчиненого вiкна неслися пiсня i ляскання в долонi.
Джарiя покликала його згори, але хлопець не спинився i не пiднявся до неї на дах, а поспiшив до бенкетуючих.
У кiмнатi чадiли свiтильники, пахло розлитим вином i розкритими, розлущеними помаранчами…
Всi були пiдпилi i то добре – i спiвак, i Абу Амар, i обидва шейхи. Третiй же, похмурий, мов хворий крук, сидiв i жував стеблину цукрової тростини.
Алi полiз до корзини i доставив перед ним великий глек.
– Що ти менi ставиш? Я виконую всi заповiти Магомета i вина не вживаю!
– О достославний i найшановнiший! Тут ось печаткою вiдтиснуто на восковi, що ще сiк, пальмовий сiк.
– Ну наливай, побачимо, чи не шахраї нашi торговцi!
Алi стало страшно – раптом Бен Сахл жорстоко над ним посмiявся? Що тодi буде?!
Шейх понюхав, зробив кiлька великих ковткiв золотавого прозорого вина.
Вiддихнув, заплющив очi, облизав губи.
Всi принишкли.
Шейх поколупався в поясi i витяг звiдтiля тонесеньку половину дирхема.
– Ти вгадав мої побажання, хлопчику! Це найкращий сiк, який я будь-коли пив! А їм подай вино! – наказав старий, наче вiн, а не Абу Амар тут був господарем…
– Молодець! – шепнув Абу Амар i стис лiкоть малому, коли Алi наливав йому у чашу багряне вино.
– Грошi лишились, – зашепотiв Алi господаревi.
– Грошi потiм, – також пошепки до Алi, а тодi голосно до всiх: – Пиймо i славимо життя! Спiваймо, поки спiвається!
Спiвак вдарив по струнах i аль-ут голосно вiдповiв йому, наповнивши дзвоном усю кiмнату i вилившись у зоряне синє вiкно.
– Ех, якби ще й квiти буди на нашiй шляхетнiй учтi! – виголосив наймовчазнiший шейх.
Абу Амар ляснув у долонi. Алi миттю принiс корзину iз запашним жасмином та пряно-терпкими гвоздиками.
Додатковi глеки зовсiм неймовiрно подiяли на шейхiв.
Двоє пiдвелися i почали танцювати, намагаючись наслiдувати виверти танцiвниць.
А той, що пив «пальмовий сiк», не мiг пiдвестися i тiльки прохав:
– Менi для повного кейфу не вистачає вiнка на головi.
– Стiйте! – закричав добре-таки пiдпилий Абу Амар. – Скажiть, о шейхи преславнi, чи дiйсно не вистачає вiнкiв?
– Не вистачає…– проспiвали два шейхи, вихляючи стегнами i потрясаючи руками.
А третiй закивав головою по-кiнському.
– Алi! – звернувся вперше до нього по iменi мосулець. – Можеш сплести вiнки?
– Можу! – збрехав Алi (хоча в життi нiколи не рвав квiтiв i не бачив, як то дiвчата плетуть вiнки) й вискочив з кiмнати.
В покої знов зчинилась веремiя i заголосила п'яна пiсня.
Хлопець пiдкрiпився оладками, з'їв рештки сушених смоков, а тодi, надiвши на руки, понiс нагору ромашковi вiнки.
Його появу зустрiли оплесками i радiсними вигуками.
Старi, огряднi шейхи скакали, наче обiсiлi цапи, бризкали один на одного вином, вмочали бороди у вино i спiвали непристойних пiсеньок, що їх спiвають козолупи та золотарi у шинках.
Алi крадькома поглянув на щiлину пiд стелею. Двi пари очей уважно стежили за тим, що вiдбувається у помешканнi.
Тут шейх, який пив «пальмовий сiк», покликав Алi.
– Слухай, малий!.. I ти слухай, музико!.. Ти заграй нам танцювальної, а ти потанцюй нам, як маленька циганочка!.. Тобто голяка, – пояснив вiн п'яним i хитрим усмiхом.
Алi аж млосно стало вiд несподiванки й страху – ось якої ганьби вiд нього вимагають! Мало їм того, що вони, мов рiзники, повпивалися, так ще його хочуть у лайно закаляти?!! I лють шибонула йому в голову гарячим струмом.
Але тут не сафiна, а Абу Амар не лоцман-мандеєць – не заступиться! Он вiн як смiється на всi зуби! Тому Алi вгамував себе вмить i вiдповiв:
– Не можна менi! Бо, по-перше, я мужчина, а по-друге, я рибалка, а не танцiвник.
– А чим ти доведеш, що ти мужчина? – спитав, п'яно похитуючи головою, Абу Амар, зневажливо посмiхаючись. – Хоча… ось тобi нiж, – Абу Амар звiдкiлясь висмикнув ножа з чорним держаком i недбало кинув хлопцевi.
Алi перехопив його на льоту, i всi схвально загукали.
– Попадеш в отой одвiрок – i нiж твiй!
Алi розмотав хустку з шапочки, той кiнець, що з перснем, обкрутив на зап'ястi, склав удвоє i вiльний кiнець прихопив двома пальцями. Натягнув хустку i вставив у складку колодку ножа, а лезо повернув до себе.
Крутонув щосили, щоб нiж не випав.
Десь на десятiм обертi розiгнав отаку пращу до повної сили i вiдпустив кiнчик хустки. Нiж зблиснув гостренним лезом i майже на третину зайшов у кедровий рiзьблений одвiрок.
Дерево аж задзвенiло вiд сили удару, мов хто по ньому сокирою рубонув.
– Я можу йти? – спитав змучено Алi, втираючи пiт з чола.
– Вiзьми ножа, вiн твiй.
– Бог iз ним, у мене рука болить, – викрутився Алi. Тут пiдпилий музика вхопився за колодку i почав шарпати з дерева лезо. Та марно – нiж не пiддавався.
– Зачекай, зламаєш пiдвiвся Абу Амар, якимось невловимим рухом шарпнув ножа i витяг з дерева.
Але вiд того порушився трохи одвiрок, зi стiни вiдпав великий шмат тиньку – i перед очима присутнiх вiдкрились яскравi малюнки.
10. ПОДАРУНОК МУЗИКИ
Як вiдкрилась стiна, i на старому тиньку побачили яскравi малюнки, то й пiдпилi шейхи, i спiвак поспiшили до стiни.
Абу Амар зупинив рукою Алi, що разом з усiма кинувся, щоб роздивитись таємницю.
Та мосулець узяв хлопця за плечi i повернув до дверей.
– Iди вниз i вiдпочивай! А коли треба – я тебе покличу!
Алi вiдкрив рота, щоб сказати, що вiн хоче теж подивитись. Абу Амар опустив повiки на свої блискучi чорнi очi, нiби говорячи, що розмову закiнчено i слiд миттю виконувати його побажання.
Засмучений Алi повернув до дверей, Абу Амар пiшов за ним i зачинив дверi на засув.
Хлопчина опустився вниз, де Джарiя знову пекла собi тонесенькi, як лист самаркандського паперу1, пшонянi оладки.
Негритяночка, побачивши, що вiн сильно засмучений, пiдскочила до нього i подала йому гарячих оладкiв. Зазирала хлопчиковi в лице, гладила по кучерях масними пальцями.
– З'їж оладкiв, з'їж! Як поїси, зразу стане на душi легше! Без їжi немає нiяких радощiв! Як ото сидиш голодна i заперта, то не думаєш, чи щоб подивитись у вiкно, чи щоб вирватись на вулицю. От коли поїси, тодi вже кортить i на вулицю дiстатись, i до сусiдiв зазирнути. А якби ще й на базарi побувати, то справжнє свято!.. Вже рiк вiд минулого рамадану 2 оця гiєна, – Джарiя тицьнула пальцями в той покiй, де лежала Айша, – тримала мене в будинку i нiкуди не випускала! Поки твiй Абу Амар не з'явився! З ним стало справжнє свято!.. Ось вони зараз танцюють i спiвають про пекаря i про його коханця пухленького. Хе-Хе!.. Пiду подивлюся, що вони там роблять.
I Джарiя пiдвелася в нерiшучостi, чи Алi не заборонить їй пiднятись до кiмнати.
Та Алi стало геть усе байдуже. Вiн думав про своє. I поки там вгорi Джарiя споглядала пиятику найзнаменитiших законникiв Басри, вiн поволi пережовував родзинки. Без усякого смаку поїдав смачнiшi дольки помаранчi i пiдсохлу пшеничну пампушку.
Алi найприкрiше стало вiд випробування Абу Амара. Невже не видно i не зрозумiло – вiн, Алi, старається з усiх сил, пнеться, щоб бути корисним! Зовсiм не так, як iншi хлопцi, з якими вiн виростав на багдадських вулицях. Тi завжди намагались обдурити одне одного i старших, десь щось поцупити. Вiн же хотiв усе зробити сам, своєю, вправнiстю. Адже коли приносив у шинки свiжу рибу, нiхто до нього не ставився iз зневагою, що вiн нiчого не вартий, нiчого не вмiє!
А вiдтодi, як почалася подорож на сафiнi, i кухар, i Джафар, а тепер i Абу Амар та й усi iншi думають, що вiн якесь ледащо.
Гарячi сльози пiдкотили пiд горло хлопцевi, але вiд цього, коли вiн вiдчув, що ось-ось заплаче, його охопила гостра лють. I вiн враз вирiшив, що аж нiяк перстень з лалом не має належати Абу Амару. Зрештою, не Абу Амар жбурнув перстень у канал. I сам Абу Амар нi словом, анi рухом не виявив тодi своєї злостi, що i вiн у такому збитку опинився, подарувавши перстень цiй навiженiй музицi. А вона звела все на пси!.. Алi вирiшив вiддати променисто-кривавий лал музицi. Без сумнiву, в неї має бути i срiбло, i золото, дирхеми i динари. Вiн назавжди запам'ятав її житло з дорогими вiрменськими килимами, рiзьбленими тахтами з червоного дерева, вишитi шовком подушки, i поцяцькованi два аль-ута на стiнi, i чорного дерева ребаб, сувої рукописiв на полицi, дорогоцiнний каламар, зроблений з гiрського кришталю… В неї мають бути монети. Вона живе в малесенькому примiщеннi, але в ньому бiльше затишку й краси, нiж у всьому цьому старовинному занедбаному будинку Айшi.
Коли вiв остаточно упевнився, що вiддасть перстень музицi, йому захотiлось їсти. I вiн з'їв половину того наїдку, що був призначений на всiх них – Айшу, Джарiю та Алi. Вiн упер недоїдки без жодного вагання. Бо весь час Джарiя, немов божевiльна, смажила собi просянi млинцi, Айша вiд їжi вiдмовлялась. Лише пила й пила воду. Та й до всього, пiсля чарочки лiкiв вона мiцно засинала на кiлька годин.