Неллі Сергіївна чекала на Вероніку, стоячи біля вікна. Так було щоразу. Коли Вероніка підходила до будинку й дивилася на вікна, у ньому незмінно бачила завмерлу в очікуванні людську фігуру. Це було улюблене місце старенької. Про це Вероніка здогадалася, коли мила батареї опалення. На них в одному місці були липкі й чіткі відбитки рук. Скільки ж днів і років вона ось так стояла, споглядаючи життя за вікном із квартири, де цього життя не було вже вісімнадцять років?!
Вероніка привітно помахала рукою самотній фігурці у віконному отворі. Тюлева занавіска колихнулася, і силует зник. Поки Вероніка підніметься сходами на третій поверх, Неллі Сергіївна відчинить двері і буде чекати на неї в коридорі.
Вероніка нагодувала жінку, залишки їжі поставила в холодильник.
– Коли захочете їсти, – сказала Вероніка, – підігрієте. Добре?
– Звичайно! Спасибі вам велике! Я ніколи не їла таких смачних страв. Ви так добре готуєте!
Звичайно, вона не буде не те що їсти, але й не відкриє холодильник. Щоразу Неллі Сергіївна обіцяла Вероніці їсти, але все залишалося недоторканим до наступного візиту, немов при її появі життя в цих стінах оживало й знову зупинялося на тій самій точці, коли вона покидала квартиру.
– Сьогодні ми з вами дістанемо вміст цього мішка, – сказала Вероніка.
У кутку за ліжком стояли не розпаковані два поліетиленові мішки з речами та валіза. Вероніка діставала речі з мішка. Усе було ідеально випране та випрасуване.
– Ой! – Неллі Сергіївна раділа кожній речі, як дитина. – Це ж моя нічна сорочка! – сплеснула вона руками. – Мені вона дуже подобається. Подивіться, Вероніко, які ніжні блакитні квіточки! І головне, що це не синтетика, а справжня бавовна. Таких зараз уже немає!
Вероніка питала, на яку поличку шафи покласти ту чи іншу одежу.
– Що ви! Не треба. Я сама! – заперечувала старенька, але Вероніка наполягала на своєму. Вона знала, що все залишиться так, як є, за її відсутності нічого не зміниться.
– А це мої улюблені шкарпетки! А я лежу якось вночі і думаю: куди я їх приткнула? – вигукнула старенька, побачивши вовняні шкарпетки.
Частина речей із синтетики не витримала випробування часом – вони просто розламувалися, як вафельні коржі. Їх Вероніка склала в шафу окремо, щоб непомітно викинути. Із самого дна витягла червону водолазку.
– Це Ларисочки, – сказала жінка. Вероніка злякалася, що мимоволі розтривожила душевну рану старенької, але та досить-таки спокійно продовжила: – Я їй подарувала на чотирнадцятиліття. Правда, красива кофтина? Я хочу її зараз одягти! Допоможете мені?
Вероніка допомогла жінці переодягтися.
– Мені так в ній зручно, – сказала вона задоволено. – Я люблю, коли комірець під горло.
– А що там? – Вероніка кивнула в бік зав’язаного мотузкою для білизни мішка.
– Там усі речі Лариси, – тихо сказала жінка. – Усе від народження до…
– Може, хай постоїть іще? – обережно запитала Вероніка.
– Я не змогла їх викинути…
– А що у валізі?
– Ви знаєте, не можу пригадати. Усе дивлюся на неї й думаю, що я туди склала?
– Щоб не губитися в здогадах, давайте її відкриємо! – запропонувала Вероніка.
Там вони знайшли теплу ковдру з верблюжої вовни, щільні фіранки, комплект постільної білизни й кілька майже нових рушників.
– Я забула, що в мене там ціле придане, – веселим голосом сказала Неллі Сергіївна. – А сама мерзну взимку під тонкою ковдрою!
– Давайте поміняємо постільну білизну, – запропонувала Вероніка.
– І ковдру теплу покладіть мені, будь ласка, – попросила жінка. – Не знаю чому, та останнім часом я почала дуже мерзнути. Навіть у теплу погоду в мене руки, як у жаби.
– Тепер вам буде тепло, – сказала Вероніка, розправивши долонею складки підковдри.
Подзвонила Кіра, і Вероніка заквапилася йти. У коридорі вона зустрілася з поглядом Неллі Сергіївни, яка з благанням і надією в очах дивилася на неї.
– Я прийду, – сказала вона те, що чекала від неї старенька, – обов’язково завтра заскочу, правда, ненадовго.
– Зайдіть, будь ласка, хоч на одну хвилинку, – попросила жінка. У її очах блищали сльози.
– Я обов’язково прийду, – пообіцяла Вероніка.
Вона вийшла на вулицю й мимоволі згадала, як колись уже давала таку обіцянку. Вона обіцяла маленькій дівчинці приїхати ще, але не дотримала свого слова.
«Не треба було давати слово, якщо не була повністю впевнена в тому, що його дотримаю», – дорікнула вона собі. Тепер вона дала слово Неллі Сергіївні й мусить його дотримати. Одного разу вона зробила помилку, тепер не повинна її повторити.
Від спогадів про дівчинку, якій вона багато чого наобіцяла, настрій у Вероніки погіршився. Не полишало почуття провини. Напевно, дуже боляче, сумно й прикро усвідомлювати, що обдурили твої надії. І як тепер знайти ту дівчинку, щоб попросити у неї вибачення? Пошуки можна й потрібно відновити, питання в тому коли. Не кидати ж напризволяще Неллі Сергіївну?
– Ти що така похмура? – запитала Кіра, помітивши задумливість Вероніки. – Зі старенькою все нормально?
– Так.
Кіра почала розповідати про клієнтку, яку сьогодні знайшла, але Вероніка майже не слухала її балаканину.
– Змоталася я не марно, – торохтіла Кіра, – принаймні, я так вважаю, а мене інтуїція рідко підводить. Завтра вранці вона мені пообіцяла передати завдаток. А чому б не купити таку квартиру? Кімната двадцять один квадрат, кухня – десять, труби з металопластику, пластикові вікна, подвійні вхідні двері і те-де і те-пе. Але не це я хотіла тобі розповісти. Якби ти бачила мою клієнтку! Уяви собі, я ніколи не зустрічала таких гарних жінок! Вона йде так величаво, голову тримає так рівно, немов на ній корона. А хода! А очі! Я їй кажу: «З вашою зовнішністю тільки в моделі йти», – а вона мені: «А я і є модель». Уявляєш, вона їздить із показами за кордон! От життя в людей, не те, що в нас із тобою! Така молоденька, а вже заробила собі на квартиру! Ти мене не слухаєш?
– Пробач. Задумалася.
– Хочеш, завтра вранці поїдемо до неї, я заберу завдаток, а потім підкину тебе на роботу?
– Кіро, – всміхнулася Вероніка, – ну навіщо мені їхати до незнайомої людини? Мені більше робити нічого?
– Мені хотілося, щоб ти побачила цю дівчину.
– Навіщо?!
– Дуже вже вона красива. І все при ній: і груди, і попа, і талія, і ноги. Дивишся на неї і почуваєшся не жінкою, а жабою. Може, таки подивишся? Де ще побачиш справжню модель?
– Ні, Кіро, не хочу.
– Не пошкодуєш, що не захотіла побачити таку красуню?
– Сподіваюся, що ні, – відповіла Вероніка, думаючи про щось своє.
Частина третя
Розділ 33
Другий день Микита не виходив із дому. Літа він чекав із величезним нетерпінням не тільки тому, що природа балує теплом, а й через те, що закінчується навчання й настає час відпочинку. Він завжди сам складав усі заліки й іспити, робив курсові та контрольні роботи, але зараз йому довелося платити викладачам. Прогули та нічні розваги були причиною того, що він не встигав засвоїти навчальну програму, але потрібно було попри все закрити курс. Він не хотів ні розлучатися з мрією про власний лікувальний заклад, ні втрачати довіру батьків. Кишенькових грошей у нього було недостатньо, щоб оплатити екзамени. Його знову виручив Ян, у якого завжди можна було позичити потрібну суму.
За останній місяць борг Микити помітно збільшився. Ян уже не раз оплачував баловство Микити в нічному клубі, куди вони зачастили останнім часом. Але вчора Микита, подивившись на список свого боргу, подумав, що треба йти на роботу, тому що з тієї суми грошей, які виділяє йому батько на кишенькові витрати, не вистачить і півроку, щоб розрахуватися з Яном.
Микита давно перестав харчуватися в студентській їдальні, щоб хоч якось заощадити, але розваги віднімали набагато більшу суму. Хлопець твердо вирішив на пару місяців влаштуватися на роботу. Після недовгих роздумів він вибрав роботу на будівництві, де підсобним робітникам оплачували кожен вихід. Але спочатку треба було відпочити. Останнім часом він схуд, загальний стан погіршився й відчувалася сильна втома. Микита до останнього часу не скаржився на здоров’я, але часті запаморочення, головний біль і нудота виводили його із себе, він нервувався й погано спав. Іноді він починав без причини обливатися потом, немов його обдати окропом, серце прискорювало свій ритм, а пальці дрібно тремтіли. Благо, що такі напади тривали недовго і вже за півгодини все припинялося, паніка відступала. Мати помітила зміни в Микиті, але списала це на звичайну перевтому.
– Ти виглядаєш втомленим і змученим, – якось сказала вона синові.
– Якби ти знала, мамо, скільки зараз доводиться вчити! – відповів він.
– Ти втомлюєшся на заняттях, сидиш допізна в бібліотеці, а потім по ночах іще пишеш книгу. Твій молодий організм не справляється з такими навантаженнями. До того ж ця книга… Може, відкладеш її написання до канікул? – запитала вона, стурбована здоров’ям сина.
– Я впораюся, але не писати не можу.
– Тоді візьми гроші й купи в аптеці гарні вітаміни, вони тобі не завадять.
Мати дала йому гроші, але до аптеки Микита не потрапив. У той же день вони з Яном пішли відпочивати в клуб…
Микита поколупав виделкою вермішель. Розігрівати не хотілося, а холодна не лізла в горло. Сосиски він не став відварювати, й уперта плівка ніяк не хотіла відставати від них, що жахливо розлютило Микиту. Тоді він розрізав сосиску навпіл і виїв вміст. Усе було прісно та несмачно, як і цей, здавалося б, багатообіцяючий, залитий яскравим сонцем день. Микита запив їжу водою з-під крана. Настрій був гнітючий настільки, що він не мав сил натиснути на кнопку електрочайника.
Микита спробував поспати, але сон не приходив. Після декількох годин насильства над собою зрозумів, що повноцінно відпочити вдома не вийде. Він пішов гуляти містом. Сподівався, що, поштовхавшись у натовпі, розвіє тугу, і прийде бажання просто радіти тому, що ти – частина не тільки маси людей, а жива частинка земного життя, навіть Усесвіту. Але після годинної прогулянки нічого не змінилося. Микита повернувся додому, по дорозі купивши собі улюблене морозиво, яке, як потім виявилося, теж не принесло йому радості. Незадоволений всім і вся, Микита то лежав на дивані, то дивився телевізор, то спостерігав із вікна за метушнею дітлахів у пісочниці. Потрібно було зробити перерву в загулах, бо він не зможе розрахуватися з Яном. Сьогодні вони ще раз гарненько погуляють, щоб зняти депресію, а потім він влаштується на роботу. Додому приходитиме втомленим настільки, що не буде сил гуляти цілу ніч у клубі.
– Привіт, братику! – весело сказав Ян, зателефонувавши ввечері Микиті. – Як настрій?
– Огидний, – зізнався Микита.
– Які плани на вечір?
– Хочу відірватися на повну!
– Ха-ха-ха! – Ян так голосно розсміявся, що Микиті довелося відсунути слухавку від вуха й почекати, поки той пересміється. – Це по-нашому! Гуляти – так гуляти, а спати – так із королевою!
Клуб «Венера» зустрів Микиту і Яна звичним гуркотом музики, мерехтливими різноколірними вогнями й напівоголеними дівчатами-стриптизерками біля жердин. Тільки тут Микита міг відчути справжні веселощі! Тут не треба було прикидатися, можна бути самим собою і на собі відчути всю красу життя.
– То ти кажеш, хочеш гарненько погуляти перед початком трудової діяльності? – запитав Ян, намагаючись заглушити голосом гуркіт музики.
– Хотілося б!
– Може, «федора» спробуєш? – Ян нахилився до вуха Микити.
– Кого?
– Не кого, а що, – поправив його Ян. – Амфетамін. У нас його ще називають «феном», іноді – «снідом». Він встромляє ще крутіше.
Микита погодився, і незабаром вони з Яном у туалеті тримали в руках по пакуночку порошку.
– А чому він такий жовтий? – поцікавився Микита.
– Село! «Фен» буває білим, але в ньому може бути і сода, і штукатурка, і яку тільки туди гидоту не додають! Так що дивися й запам’ятовуй: він має бути жовтуватого відтінку. А як приймати будеш?
– А як краще? Носом?
– Можна, якщо не сильно пече. Так кайф настає швидше, але щипає носоглотку до жаху! Я віддаю перевагу ковтанню. Так ефект настане пізніше, зате годин шість повного задоволення. Вибирай сам.
Микита, не роздумуючи, проковтнув порошок.
– Ти помітив, що «фен» був сируватий? – запитав Микита, прикуривши сигарету.
– Справжній «фен» повинен бути вологим. Це говорить про його якість. Якщо хочеш нюхати, то для зручності можна трішки підсушити. Я тобі скажу, що в Сені не буває поганого товару. Одного разу мені вдалося в нього дістати рожевий «фен». Оце річ! Рідкісна і для справжніх гурманів, – сказав Ян голосом старшого наставника. – Так, запиши сьогоднішній боржок.
– Ти думаєш, я забув про борг?
– Не думаю, але нагадую. До речі, завтра мені конче потрібні гроші.
– Яне! Ми ж домовилися, що за літо я з тобою повністю розрахуюся.
– А я й не прошу все повернути, але хоча б третину завтра мені поверни. Гаразд?
– Добре, – зітхнув Микита.
Він іще не знав і не міг припустити, де завтра візьме таку суму. Не хотілося забивати голову проблемами завчасно. Сьогодні він вирішив погуляти від душі. Йому потрібно розслабитися й не думати про погане. І Микита веселився, як міг. Він – вільний! Він – повний сил і невичерпної енергії! І світ навколо такий прекрасний! Чому він повинен пропускати життя повз, якщо навколо стільки знайомих облич, прекрасних дівчат і чарівної музики?!
Микита вивалив вміст кишень. З дріб’язком йому вистачило розрахуватися за проїзд у таксі.
– Почекай мене тут, – сказав він Яну, який розвалився на задньому сидінні й розгойдувався в такт музиці, яка приємно лилася з динаміків автомобіля, – я швидко!
Микита, намагаючись не розбудити батьків, відчинив двері. Навшпиньках пройшов у кінець коридору, де стояло старе трюмо. Він відкрив верхній ящик і витягнув звідти маленьку дерев’яну шкатулку. Там лежали материні прикраси. Микита відсунув срібні сережки із синіми камінцями і взяв золоту обручку. Усе одно мати її не носить, тому пропажу помітить не скоро. До того часу, коли вона сюди добереться, він купить їй нову, ширшу і, можливо, з якимось коштовним каменем. Їй навіть буде приємна така турбота сина, а зараз він погасить частину боргу.
Микита поставив скриньку на колишнє місце, передав кільце Яну і, перестрибуючи по дві сходинки, швидко повернувся додому. Здавалося, він весь наповнений невичерпною енергією.
«Вічний двигун, – подумав Микита й уголос розсміявся. – Ой!» Він прикрив рот рукою. Не хотілося, щоб батьки прокинулися. Хіба вони зрозуміють його? Цілі дні віддаватися роботі й не помічати, яке прекрасне життя?! Ні, він так не може! Це неправильно! Вони бачать тільки сірі відтінки життя, а воно таке різнобарвне, строкате, яскраве, наповнене позитивними емоціями, любов’ю зрештою!
Микита швидко ходив по кімнаті, нездатний зупинитися. Руки рухалися самі по собі, не знайшовши застосування. Він повинен щось робити! Не може ж він лягти і спати, коли в душі вулкан почуттів та енергії?! Писати! Потрібно писати!
Микита сів за стіл, розгорнув зошит і почав швидко записувати думки, які накотили теплою хвилею й самі просилися на папір. Він писав, не замислюючись про правила граматики та орфографії, не помічаючи, як стопи ніг невгамовно рухаються в такт кожному руху ручки.
– Фух! – видихнув він задоволено, коли закінчив роботу. Глибока ніч, а про сон навіть не думалося. Хотілося з ким-небудь поспілкуватися, але навколо була тиша. «Треба мамі почитати написане! – прийшла в голову рятівна думка. – Вона буде здивована і рада з того, що в неї такий не просто розумний, а талановитий син!»
Микита пройшов до спальні. У тьмяному світлі, що прокралося з коридору до спальні, він побачив сплячу матір.
– Мамо, – тихо покликав Микита.
– Що сталося? – Вероніка підвела голову.
Микита жестом руки покликав її за собою.
– Чому ти не спиш? – запитала Вероніка, увійшовши до синової кімнати.
Микита прикрив за нею двері, посадив у крісло.
– Мамо, ось послухай, що я написав!
Він узяв свій зошит, почав із ним ходити по кімнаті.
– Спочатку про життя, – заговорив він швидко, наче боявся, що його не дослухають. – Адже життя важливіше за смерть, хоч і це питання залишається спірним. Адже не було б смерті без життя, і навпаки: немає життя без смерті. Чи не так?
– Синку, мені завтра рано вставати, а ти мене розбудив, щоб подискутувати?
– Мамо, ну не будь такою нудною! – говорив Микита, продовжуючи ходити туди-сюди. – Дивися на життя простіше! Воно прекрасне, незважаючи ні на що!