Георгій знавіснів.
— Слухай, Пупсе, — зненацька згадав він презирливе прізвисько Бориса в університеті. — Щоб більше не смів мені плакатися в жилетку!
Борис посерйознішав:
— Це — система. Це машина. Я сам один із творців цієї машини. Один з її ідеологів і правників. І вона ж, ця машина, мене і роздушить... перемеле своїми жорнами...
І він спробував це зобразити своїми товстими пальцями.
— А щодо Пупса... — хрипло прошипів він — Я на тебе не ображаюсь. Так, я Пупс! Пупс я!!! — закричав він. — Смішний, жалюгідний Пупс! А ти — сноб! Білоручка! Ти своїми аристократичними ручками у білих рукавичках не хочеш робити брудної роботи! Не хочеш маратися! А в політиці так не буває! В політиці треба залізти по лікоть у лайно і побовтатися там! Тоді щось і вийде! От я бовтаюся — уяви собі — бовтаюся! Політика — це великий ярмарок. Тут треба продавати і купувати, інакше — немає сенсу брати в цьому участь. А ти лише ходиш поміж рядами, сховавши руки в кишені, і з презирством споглядаєш покупців і продавців! А це не за правилами ярмаркування! Так не можна! Ти — не політик. Ти лише фантом політика. Ти — лише декорація!
Борис кричав, а Георгій його не перебивав. Він хотів це чути. Хотів. Нарешті розпачливе «Хто ви?», від якого він прокидався мало не щоночі, отримало відповідь.
Георгій уже кілька днів приїжджав до офісу о сьомій ранку і працював дотемна. Атмосфера в офісі суттєво погіршилася. Один Вовка не втрачав оптимізму. Його справа про спадок доньки академіка Трохимовського наближалася до щасливого завершення. Вовці вдалося довести фальсифікацію останнього заповіту померлої, внаслідок чого сім'я «божих одуванчиків» отримала законну частку майна. Грошей вони не мали, однак, за угодою, гонорар становили кілька рідкісних видань з бібліотеки академіка і кілька антикварних речей. Це дуже вигідна угода. Дуже. Крім того, створена Вовкою за кілька років роботи у Георгієвій фірмі мережа клієнтури, а з нею —- і його власне благополуччя, розросталися, мов на дріжджах. Тож Вовка ходив по офісу, насвистуючи своїми пухкенькими губками якісь опереткові мелодії, решта ж співробітників дивилися на нього спідлоба.
Олексій Олексійович, тобто Льошка-маніяк, остаточно розсварився з правозахисницею Ганною Миколаївною. Він з нею не вітався, не спілкувався і взагалі робив вигляд, що її не бачить. Натомість Феміда у Шиньйоні не здавалася. Вона бомбардувала його факсами, записами на автовідповідачі, читала йому лекції з професійної етики під зачиненими дверима його кабінету. Більше, ніж на Льошу-маніяка, така поведінка психологічно діяла на Георгія. Він уже змирився з втратою шаленого гонорару фірмі, який обіцяв пан АП за порятунок панича-паскудника. Змирився з тим, що буде шалений скандал. Пан АП завідував саме тим відділом, який мав безпосереднє відношення до юридичної діяльності Георгієвої фірми, тож клопотів не оберешся.
Настрій був гнітючим. А глянувши на посіріле обличчя Таміли, захотілося просто лізти у петлю. Вона, як ніхто інший, добре знала, що означає для фірми втрата одного впливового клієнта. А тут одразу двоє. Георгій уявляв, як її роздирають суперечливі почуття. Що робити? Що рятувати — честь фірми «Липинський і К» чи її саму? Георгій усіляко уникав зустрічі з нею. Але вони таки зіткнулися віч-на-віч у ліфті офісного центру. Георгій через силу спитав її:
— Ну, як?
Вона видушила із себе:
— Я не хочу мати справу з цим бандитом!
Цієї фрази було достатньо, щоб зрозуміти, що вона із задоволенням відмовила б Антипову у захисті й натомість стала б на бік прокурора.
Отже, все ясно. Якщо Таміла — та Таміла, яка так боролася за процвітання їхньої фірми, — якщо вона жертвує клієнтом, то іншого шляху просто немає.
А всього два клієнти. Втрачаємо обох. Двох грошовитих клієнтів, які б забезпечили фірмі безхмарне існування на
деякий час... Без них фірма може і не «протягнути». Грошей не вистачає, як кисню.
Десяток років тяжкої праці... Не вижили.
А може начхати на сюсі-пусі? Взяти і начхати на етику, закасати рукава і робити чорну роботу. Взяти пристойного хабара, розплатитися з кредиторами і боргами! Чому ні? Чому всім можна, а мені ні? Я сам винен! Розманіжив своїх співробітників, витворюючи атмосферу фальшивої моральності. Працювати треба, а не розпускати нюні! Гроші заробляти! Так і скажу на засіданні! Хоч раз поведу себе як мужчина! Йдеться не просто про долю фірми, а про долю моєї фірми! Моєї! «Липинський і К»! На карту поставлена моя доля. Все! Крапка!»
Георгій зайшов до кабінету. На його столі лежали дві папки. Це досьє на Антипова і на пана АП, що їх йому підготувала Ірина Марківна на основі офіційних і конфіденційних джерел.
«Ціни Вам немає, Старий Ридикюле!» — подумки похвалив він.
«Я знаю!» — з посмішкою, так само подумки відповіла йому Ірина Марківна.
Він, трохи повагавшись, неначе зібравшись із силами, відкрив папку.
«Віталій Антипов, 37 років. Народився в Галичині, в сім'ї «окупантів» (так називають на Західній Україні сім'ї росіян, які перебралися туди з почесною «визвольною» місією у 1939 році). Батько — партійний керівник, мама — перукарка. Одружений. Має прекрасні фізичні дані і нікудишню нервову систему: спить у бронежилеті і страждає від безсоння. Інтелектуальні здібності посередні, зате чудовий природжений інстинкт, який допоміг йому в доволі успішній бізнесовій діяльності. В економічних питаннях несильний, практично всі його справи веде юрист, пов'язаний з ним поки що не з'ясованими зв'язками. Займається нафтою, активно залучає інші сфери — банки, страхові компанії... Розширення бізнесу йде за схемою: скуповування окремих невеличких успішних економічних одиниць. Стиль роботи з партнерами — «кидала». Для досягнення мети не гребує нічим. Завойовує їх насильницьким шляхом (залякуванням, шантажем, збройним нападом або його інсценізацією та ін.)- Вразливе місце — внутрішній психологічний стан: Антипов слабка і беззахисна людина, саме тому застосовує силу як компенсацію своїх психологічних вад».
Георгій згадав усміхненого молодого чоловіка, супроводжуваного вертлявим кмітливим Юрком. Дивно, в ту зустріч, коли вони домовлялися про умови угоди, в Георгія не виникло ніяких підозр. Пара справила дуже приємне враження. Хоча... Хоча дещо насторожив явно завищений гонорар, який вони запропонували фірмі.
Тепер він зрозумів усе і вже вкотре пообіцяв собі не підписувати угод до отримання досьє на клієнта.
Отже, врешті-решт знову винен в усьому він сам. Він і тільки він.
Друга папка. «Петро Іванович Пупець. 56 років. Має суворе комсомольське і партійне загартування. Його син — Едік — пізня дитина, бажана, балувана. Вихованням сина займалася його дружина, всіляко прикриваючи усі його «дитячі вибрики». З часом «дитячі вибрики» переросли у дорослі. Першою гучною справою, пов'язаною з Едіком, був суд над молодою принциповою вчителькою, яка навідріз відмовилася ставити молодому паничу продиктовану оцінку. її звинуватили у звабленні неповнолітніх і засудили. Другою справою був судовий позов на викладача інституту, якого звинуватили все ті ж пани у хабарництві. Нинішня судова справа — вже проти самого паненяти АП. Сільську дівчинку Катю було напоєно, зґвалтовано, і відзнято на відеоплівку. Відео бачили однокурсники Каті і панича АП, однак тепер усі дружно мовчать. Катя зробила спробу самогубства, що значно загострило справу: зараз її ретельно обстежують з приводу підозри на недієздатність. Результати медичної експертизи зґвалтування були, але «загули». Сам Едуард Пупець має психічно неврівноважений, аж до істеричності, характер і неабиякі демагогічні здібності, що заважає об'єктивному веденню справи».
Георгій зітхнув.
Він прекрасно розумів, що і перший і другий клієнти чудово усвідомлюють, що відмова його фірми, фірми «білих рукавичок» від справи фактично означає оприлюднення винуватості обох клієнтів. їм, звичайно, не важко буде знайти захисників, щоправда їм доведеться звертатися до
юридичних маргіналів. А це потягне за собою наслідки... Передусім для нього, Георгія, і для його дітища — адвокатської фірми «Липинський і К», оскільки він мав необережність зв'язатися з дуже мстивими людьми. Борис Бородач прозоро натякнув йому на це, обмалювавши таку картину: Пупець зробить усе можливе, аби зганьбити фірму «Липинський і К», скомпрометувати у мас-медіа і професійних колах. Ну, щодо професійних кіл, Борис, звичайно, «загнув»: професіоналів важко ввести в оману: тут добре знали справжню ціну кожного адвоката. А от щодо широкої публіки... Обдурити її через мас-медіа — справа кількох сотень доларів. Так, так. У цій країні журналісти роблять брудну роботу за копійки...
А щодо Антипова Бородач пожартував, що не встигне Георгій отямитися, як опиниться з ним в одній партії, в одній фракції і в одному політичному ліжку: Антипов уже давно підбирається до політики саме з Георгієвого боку, намагаючись «трах... ти» її лідерів. Георгія ця новина примусила скривитися. Однак йому стало розуму проковтнути її мовчки.
Липинський піднявся і підійшов до вікна. Його фірма знімала офіс у великому модерному офісному центрі, розташованому на одному з київських пагорбів. Оренда коштує шалені гроші. Зате вигляд з вікна який! Розташування офісу має принципове значення. Тут не можна економити. Клієнт повинен відчувати впевненість у своєму адвокаті, у фірмі, до якої звернувся. Тож має значення навіть невимите вікно в офісі, яке в підсвідомості клієнта розвиватиме недовіру. «До речі, треба помити вікно», — подумав Георгій і сів за робочий стіл. Почав автоматично розпечатувати кореспонденцію.
Конверт без зворотної адреси. Пише анонім? Так. Цікаво, що за лист. Власне, це не лист, а одна фраза: «Тобі є що втрачати».
Георгій спокійно вклав листа у машинку для знищення паперів.
У руки потрапило запрошення від Вільсонів на прощальну вечерю. їхній термін перебування в Україні завершувався. Шкода. Це взірцева дипломатична пара, яка вносила в дипломатичну спільноту в Україні — значною мірою напівпрофесійну — солідність і респектабельність. Георгій пробіг очима запрошення: «Містер Липинський і місіс Єва...» Чудово! Неабияка нагода знову побачитися з Євдокією!
Липинський набрав телефон Ханенків, який за його допомогою знову підключили. Поки малий Георгій кликав маму до телефону, старший почув у трубці чоловічі голоси, які про щось активно дискутували.
Георгій із здивуванням відзначив, що ревнує. Йому було соромно і водночас шалено хотілося дізнатися, хто там у них удома. В ньому боровся інтелігент, який переконував, що не можна принижувати себе і даму розпитуваннями, і закоханий чоловік, який прагнув знати все і відразу.
— Добрий вечір, Єво!
— Добрий вечір!
— Хто там у вас мітингує? — невправно пожартував Георгій.
Євдокія запнулася.
— Це... мої друзі... — холодно відповіла вона таким тоном, що йому перехотілося запрошувати її на вечерю до Вільсонів. Він хотів був покласти трубку, але Ханенкова тихо додала:
— Не переживайте, Георгію, це не те, що ви думаєте! Звідкіля вона знає, про що він подумав? Його кинуло в
жар.
— Я ні про що не думаю! — запально, і навіть аж занадто запально, поспішив запевнити її і відразу відчув, як це штучно прозвучало.
Опанувавши себе, він якомога спокійніше передав їй запрошення Вільсонів. Вона зраділа, однак висловила свою радість дуже стримано. Здається, вона не хотіла, щоб її чули гості, які, здається, прислухалися до розмови.
Головне на дипломатичному прийомі — уміти, по-перше, відповідно вдягатися, а по-друге — вести невимушену світську бесіду, бажано іноземною мовою. Від цих двох властивостей великою мірою залежить, чи запросять вас на наступний прийом.
В Україні зовсім своєрідна манера жінок вдягатися на прийоми, яка дещо дисонує з європейськими традиціями. Європейські жінки віддають перевагу кольору, фактурі й вишуканому лаконізму. На українських же прийомах жінки
чомусь завжди вбрані в чорне, а за стилістикою одяг має яскраво виражений характер українського дуже пихатого постсовкового бароко.
Що ж до манери спілкуватися, то тут українці також пасуть задніх. Найкращими співбесідниками для зарубіжних дипломатів є не найвищі посадовці, які ще живуть у традиціях старої неосвіченості, а молоді другорядні чиновники, які набагато краще від своїх начальників розбираються в усіх нюансах економіки, політики, права і дипломатичного етикету.
Георгій відносив себе до щасливих винятків посадовців вищої ліги, з якими зарубіжним професіоналам цікаво спілкуватися. Він був приємно вражений, коли побачив, що Євдокія поводила себе на прийомі як професійна дружина професійного дипломата. Чи, може, йОхМу це тільки здається? Може, він втратив об'єктивність? Може, він надто суб'єктивно ставиться до її достоїнств, перебільшуючи їх?
Ні, він не помилявся. Вона справді чудово вписувалася в атмосферу дипломатичного прийому. Навіть той факт, що її запросили на прощальний прийом, говорив багато про що. У Британському посольстві існує жорсткий відбір запрошених. У цьому плані британці набагато вимогливіші, аніж, скажімо, американці, які віддають перевагу кількості перед якістю. Як не дивно, однак найбільше американські прийоми нагадували російські. Фактор супердержав суттєво впливає на соціальну поведінку її представників. В американських і російських дипломатичних прийомах відчувається широта народу-шовініста і його зверхня поблажливість до аборигенів. Це неможливо приховати і викорінити. Хоча... американці чесно намагаються позбутися цієї вади: вони проходять спеціальний вишкіл, налаштовуючись на роботу в країнах «третього світу». Кандидат на роботу в Україні повинен уміти вдягати маску лагідного, однак суворого пастиря. Що стосується російських послів, то вони себе поводять в Україні, як «батюшки» у своїй парафії, де розвелося багато розкольників. Що ж до європейських прийомів, то вони значно стриманіші від російських і американських. Тут ви себе почуваєте не як представник вічно інфантильного народу, а як представник народу-партнера.
Прощальний британський прийом не був багатолюдним, а товариство відзначалося добірністю. І це приємно вражало Георгія. І той факт, що на нього запросили не тільки його, а й Євдокію, яку подружжя Вільсонів бачили раз у житті і яка не була офіційною дружиною Георгія, свідчило про те, що їх належно оцінили. Липинський не без задоволення відзначив також, що з їхньою парою Вільсони розмовляли трохи довше, аніж з іншими гостями. Такі маленькі деталі, дрібні порушення етикету мають продемонструвати особливе ставлення.
Прийом відбувався на зеленій англійській галявинці, у затишному подвір'ї, що прилягало до будинку посольства. Прийшли Ільчишини. Марина та Ігор були надзвичайно красивою, цілком європейською й енергетичною парою. їх дуже любили запрошувати на прийоми. Він — скандинавської зовнішності, вона — середземноморської. Георгій знав Марину ще з університету, а з Ігорем познайомився вже в парламенті. Марина мала аналітичний розум і природне почуття гумору. Колись в університеті вони з Георгієм товаришували. Йому стала цікавою думка Марини про свою нову знайому.
—Я хочу тебе познайомити з однією подружньою парою, — сказав Георгій Євдокії.
Проте сталося дещо несподіване. Євдокія і Марина, побачивши одна одну, кинулися обніматися:
— Ми сиділи за однією партою! — пояснила Євдокія.
— Ми не бачилися сто років! — додала Марина.
Цікавий поворот, подумав Георгій. І поки жінки активно між собою бесідували, він з приємністю поспілкувався з Ігорем.
Наговорившись удосталь, Євдокія та Марина підійшли до своїх партнерів. Георгій, піймавши мить, коли Єва відійшла, аби поставити свій порожній келих на столик, спитав у Марини:
— Що ти про неї скажеш?
— Це жінка якраз для тебе, — сказала та. Георгій довіряв Марининій думці. — Тільки... запнулася вона.
— Що «тільки»?
У Марини була точно така сама дурна звичка, як і в Євдокії: спершу заінтригувати словом «щоправда», або «тільки», а потім байдуже додати «та ні, нічого...»
— Тільки від неї можна чекати будь-яких несподіванок! — засміялася Марина і лукаво додала: — Як, утім, і від мене... Правда ж, татусику?
Ігор кивнув, і вони ніжно поцілувалися в уста. «Голубочки!» — подумки зіронізував Георгій. Його завжди цікавило питання: чи щирі вони в своїх почуттях, а чи вони грають на публіку? До речі, така демонстративна поведінка люблячої подружньої пари на публічних акціях психологічно виправдана, вона неабияк підкуповує можливих партнерів Ігоря. Пам'ятаючи Марину в студентські роки, він із здивуванням відзначав для себе її метаморфозу з «кішки, що гуляє сама по собі» в «мотрону». Він навіть спитав якось в Ільчишина: «Признайся, що ти з нею зробив, що вона перестала «дряпатися». На що він жартома відповів: «Я її приручив». На цьому прийомі Георгій переконався: Ільчишини були абсолютно природними. І він їм позаздрив.