Вона таки подзвонила. Після світської розмови «ні про що», жінка сказала: «Якщо Ваше запрошення залишається в силі, я готова!» Вона сказала цю фразу таким тоном, неначе все життя те й робила, що ходила у ресторани з майже незнайомими чоловіками. При цьому її інтонація не була штучною. Ось що воно таке — порода. їй не треба прикидатися: саме таким тоном приймали запрошення жінки її роду. Це було в крові.
Георгій чекав її в машині під будинком. Коли вона вийшла з під'їзду, він почервонів: «Я — придурок!» Георгій планував повести її у «Вавилонську вежу». А вдягнена вона була не для цього середньостатистичного ресторану.
Липинський елегантно відкрив їй дверцята, і вона легко сіла. Георгій завів машину і став гарячково думати, куди б податися. Євдокія була у тих самих дорогих черевичках з божевільною квіткою, у «маленькій чорній сукенці», яку колись вигадала Коко Шанель, а на сукенці чіпко сиділа
шаленої краси старовинна застібка. Чорний камінь з голубою ледь помітною смужкою в ажурній золотій оправі. На її руці, на білій, абсолютно білій руці красувався аналогічний перстень.
Тільки «Ландон-клаб», — подумав він і різко розвернувся майже на місці на крутій Тарасівській. Його спортивна машина уміла робити цей трюк.
— Як вам, подобається тут? — спитав Георгій, коли вони вмостилися у зручні фотелі серед строгого британського антуражу.
Здається, він почувався, як хлопчик, який уперше прийшов з дамою в ресторан, хлопчик, який не знає як поводитися і який боїться ляпнути щось зайве.
— Дуже мило, — посміхнулася вона. — Правда... Потім передумала.
— Та ні, нічого.
— Що? — напружився він.
— Дуже стильний заклад. Справді, майже автентичний, щоправда... Вона знову зам'ялася.
— Що «щоправда»?
— Щоправда, з нальотом українського козацького бароко, — закінчила вона свою думку і засміялася. — В нас, українцях, здається, цього не можна викорінити. Козацьке бароко в нас у генах. Георгій новим поглядом подивився на інтер'єр ресторану. Справді, як для британського чоловічого клубу, забагато золотих завитків. Дивно, він на це ніколи не звертав увагу.
— Що будемо їсти? — спитав Георгій, намагаючись відповідати образу англійського джентльмена.
— Оскільки ми тут, то, напевно, стейк з кров'ю, — сказала вона. — А ви?
— Так само! — поспішив запевнити Георгій і мало не вмер з сорому: як легко він відмовився від свого кількарічного вегетаріанства. — А що питимемо?
— Люблю міцні напої. Батько привчив, — знову ж таки розсміялася вона.
Євдокія хмала дуже гарний природний сміх. Георгій зажди заздрив людям, які милозвучно сміялися. У нього і посмішка була не дуже привабливою: губи десь зникали, тож виходило, що він не посміхається, а шкіриться. А сміявся Георгій просто жахливо: він сміявся беззвучно. Він ненавидів свій сміх. Навіть тривалі тренування не наблизили його до успіху. А посмішка, — це велика справа під час ділових і напівприватних зустрічей. Доводилося компенсувати її брак своїм інтелектом. Георгій був змушений виявляти чудеса віртуозності у веденні розмови, коли треба було схилити співрозмовника до потрібного йому рішення. А була б у нього чарівна посмішка, як у Ільчишина або Терьохіна, усе б розв'язувалося утричі легше. Взагалі, спостерігаючи за сучасними політиками, Георгій переконався, що вони не вміють посміхатися, як цього вимагає європейський етикет. Може, тому і Європа їм не посміхається у відповідь. Іміджеві фотографії політичних лідерів під час виборчих кампаній демонструють силувані, кривуваті, нещирі, зубоскальські міни. Це був недолік і Георгієвого іміджу. «Не переживай з цього приводу, синку, — заспокоювала його колись мама. — Шукай собі партнершу з чарівною посмішкою».
Тепер вона сиділа навпроти. Жінка з чарівною посмішкою.
Георгій усе ще почував себе невпевнено. Вони дуже мало знали одне одного.
Ініціативу розмови узяла на себе Євдокія. Вона розповідала Георгієві про знаменитий «Діаруш» її далекого предка,
генерального хорунжого Миколи Ханенка, того самого, якого не минула лиха доля усієї генеральної старшини, причетної до справи Полуботка. Свій «Діаруш» він написав до заслання, у 1722 році. Там педантично розповідається про всі деталі перебування гетьмана Скоропадського у Москві, коли Петро І прийняв рішення знищити гетьманство в Україні після Ніштадського миру. Євдокія говорила без пафосу й ультрапатріотизму. Вона просто розповідала про свого далекого предка.
За логікою світської розмови, зараз мав би взяти слово Георгій, проте, на свій сором, він не тільки не міг підтримати оповідь про «Діаруш» Ханенка, про який уперше чув, а й навіть не знав нічого конкретного про свій рід.
Повисла пауза.
Георгія виручив випадок. Він побачив, що з дальнього кутка ресторану йому машуть руками Вільсони — британський посол з дружиною. На мигах дві пари порозумілися, що не проти об'єднатися за одним столиком. Георгій це сприйняв як великий комплімент. Вільсони ніколи не зробили б цього, якби не мали глибокої симпатії до нього.
Почалася процедура знайомства, яка передбачає вибір мови.
Георгій перелякався, що зараз Євдокія потрапить у дуже незручну ситуацію: вчителька математики навряд чи володіє іноземною мовою. Він вирішив попередити незручність, тому, представляючи пана посла, він поспішив запевнити Євдокію, що той блискуче володіє українською мовою, чого не можна сказати про більшість дипломатичного корпусу в Україні.
Яким було його здивування, коли Євдокія дуже спокійно і невимушено вступила в розмову англійською:
— Тут дуже мило, чи не так?
Вона це сказала з чистим англійським пуританським прононсом і лондонською світською інтонацією. Пан Роланд і пані Кетрін з цікавістю подивилися на неї й оцінили по достоїнству Георгієву партнершу.
— О, яка у вас чудова вимова! — похвалив пан посол. Георгій почервонів від задоволення. Цей комплімент
немовби звучав так: «О! Георгію, яка чудова у вас партнерша з чудовим англійським акцентом!» Англійці дуже цінують саме англійський акцент в англійській мові на противагу американській граматичній недбалості і ваті в роті.
На питання, де їй вдалося опанувати англійську вимову, вона сказала, що з нею особисто займався батько, а до вимови ставився не як філолог, а як музикант.
Подружжя Вільсонів і Євдокія дуже швидко знайшли спільну тему для розмови, яка для Георгія, знову ж таки, виявилася терра інкогніта. Вільсони, що славилися своєю благодійницькою діяльністю, з надзвичайною симпатією ставилися до колористичного українського церковного обряду. Тож Євдокія розповідала про відмінності української і російської православної обрядовості, які склалися історично, про своєрідності греко-католицької традиції.
Вечеря вдалася і вже наближалася до кінця, як тут до їхнього столика на відповідний жест Георгія офіціант приніс хумідор — дерев'яну коробку з сигарами для джентльменів.
— О, СоЬіЬа ! — вигукнула Євдокія.
Два джентльмени уважно подивилися на молоду леді. Та, немов відчувши незручність ситуації, додала:
— Ви дозволите?
Ті ошелешено перезирнулися, однак жінка, не чекаючи відповіді, ніби й не сталося нічого особливого, вже вправно знімала «бант» з сигари за британською манерою і, швидко маніпулюючи усім інструментарієм — ножичками, гільйо-тинками, кусачками, буравчиками, — обрізала кінчик сигари, причому ідеально зберегла пропорцію між обрізаним кінчиком і товщиною сигари, тобто зробила зріз саме в тому місці, де і слід було обрізати сигару саме такої довжини. Так само віртуозно вона припалила сигару і чекаючи, поки вона розгориться, із замилуванням спостерігала за
жаринками.
Георгій і родина Вільсонів були шоковані. Вони зачаровано спостерігали за рухами молодої леді. У будь-якої іншої жінки сигара в руках виглядала б просто непристойно, тим більше в ресторані «Ландон-клаб», а тим паче в присутності вишуканої британської пари. Однак Євдокія робила все по-королівськи і з гідною майстерністю.
Сигарний ритуал відбувся за усіма правилами. Євдокія володіла ним бездоганно. її стовпчики попелу були висо-
кими і пружними. У світській розмові виявилося, що її усьому цьому навчив батько, який у студентські роки навчався в Гавані і, до речі, був особисто знайомим з Фіделем Кастро. Батько часто розповідав їй у дитинстві про феноменальну пам'ять харизматичного кубинця і його заворожуючі ораторські здібності.
Георгій отримав від відвідин ресторану задоволення. На його радість, Вільсони теж. Тільки в Євдокії на обличчі не було написано нічого конкретного.
Коли Георгій прощався з нею біля її будинку, він чекав, що вона бодай натяком покаже, що хотілася б лишитися з ним на ніч. Звісно, вона собі цього не дозволить, однак йому потрібен був тільки знак... Але знаку не було. Вона дуже привітно, проте абсолютно індиферентно подякувала йому за чудовий вечір і весело побігла на п'ятий поверх, перескакуючи через дві сходинки.
Георгій подумав: це перша жінка в його житті, яка не повісилася йому на шию в перший же вечір. Яке дивне відчуття... Немов йому чогось бракує. Дивно. Може, їй взагалі не потрібен чоловік? У такому випадку вона ще привабливіша. Він усе ще стояв під під'їздом, як хлопчисько, не в змозі піти геть. Він дивувався собі й водночас насолоджувався новими відчуттями. Отже, все-таки люди не брешуть: все-таки існує щось на зразок кохання?
Ні, не може бути. Увесь його життєвий досвід і досвід його друзів, колег доводив протилежне: любові, про яку пишуть у романах, не існує. Існує дружба, статевий потяг, звичка, але кохання?
А, може, це воно і є? Хоч би це було так! Він так довго був самотнім.
Георгій підняв голову до її балкону. Вона стояла там і махала йому рукою. «На добраніч!» — почулося згори.
«На добраніч!» — з відчуттям полегкості сказав він, скочив у машину і помчав додому.
Він був щасливий. Про це свідчило специфічне тремтіння у сонячному сплетінні.
Липинський відчував потребу побути на самоті, щоб насолодитися цим новим для нього станом невагомості. Він припаркував машину і рушив у бік сусіднього парку, щоб прогулятися перед сном і впоратися із невідомим досі збудженням. Йому стало приємно, що перед ним відкрилися дверцята у зовсім нову сферу життя, де немає ні політики, ні бізнесу, ні суєти його попереднього життя. Реальними є лише ті кілька днів нового життя, в якому з'явилася нова жінка, ні, не нова, а перша. Перша жінка. Єва...
Він гуляв нічним парком і мугикав собі під ніс якусь дитячу англійську пісеньку.
Напівдорозі його хтось наздогнав. Георгій почув важке дихання. Невже Борис? Він обернувся. Так, він. Чи не він? Борис був у брезентовій куртці з капюшоном.
— Це я, не лякайся, — прошепотів Борис.
— Що за маскарад? — незадоволено буркнув Георгій і пішов далі, немов втікаючи від нього.
Борис, важко дихаючи, підтюпцем побіг за ним.
— Не відвертайся від мене! — благально захрипів той. — Вислухай мене!
Георгій мовчав. Поява Бориса вибила його з колії.
— Слухай, Борисе! — зірвався Георгій, якому стало безмежно жаль себе, свого зруйнованого психологічного комфорту, який несподівано прийшов до нього і так само несподівано розвіявся. — Скажи мені — чому я? Чому ти приходиш саме до мене?
— Більше мені нема до кого... — прохрипів той. Вони стояли серед нічного парку. Георгій усе ще
сподівався, що він піде геть, тому сказав:
— Моя тобі порада: іди додому. Ніщо так не допомагає, як сім'я.
«Хто б казав!» — посміявся із себе подумки Липинський. Борис заскавулів:
— Я самотній! Ти собі не уявляєш, що значить бути самотнім, маючи сім'ю, фірму і, як колись казали в наші комсомольські часи, громадське навантаження. Ти навіть не уявляєш! Ти не розумієш, що значить прийти додому і відчувати, що вони тобі чужі, вони живуть на чужій планеті, вірніше, на супутнику моєї планети, і вони вічно обертаються навколо мене, не залишаючи мені ні крихти свободи, і самі вони не в змозі подолати мізерну відстань до мене через об'єктивні закони гравітації.
«Кепські справи. Відомий політичний діяч, керівник могутньої юридичної фірми, поважний батько сімейства,
законспірувавшись у бомжа, ловить на вулиці Георгія, який завжди — в університеті, в аспірантурі, в бізнесі, в політиці, —
був мені більше конкурентом, аніж другом...»
Георгій розвернувся і пішов швидким кроком додому. Борис зрозумів це як знак згоди, тож задріботів за ним, усе ще важко дихаючи.
Перед порогом дому Георгій неначе завагався. Він зупинився, обернувся і пильно подивився на Бориса.
— Тільки одна умова. — Він зробив паузу. — Без дурних розмов.
Борис був згоден на все. Він кивнув:
— Точка.
Нагорі вони сіли на кухні, включили телевізор.
— їсти будеш? Борис кивнув. Георгій оглянув його:
— Може, приймеш душ?
Поки Борис мився, Георгій поставив варитися рис, зробив салат, запарив креветки, витягнув пива. Самому їсти не хотілося. Розмовляти теж.
Вони сиділи і мовчки дивилися новини.
Георгій скоса поглядав на Бориса. Що з ним сталося? Буквально за кілька тижнів він із самовпевненого чоловіка, в якого завжди все складалося найкращим чином, перетворився на беззахисного звірка, зацькованого і божевільного. Георгій зрозумів: йому не відкараскатися від Бориса і від його проблем. Все одно доведеться розбиратися.
«Чому я? — повторював подумки Георгій, тарабанячи пальцями по столу. — Чому саме тепер?»
Борис довго мовчав. Нарешті сказав дуже серйозно:
— Мені капець.
— Кому ти потрібен? — роздратувався Георгій.
— Мені капець... — повторив той. — Якби ти знав, що в тому документі! — закричав він.
— Ти обіцяв! — гаркнув на нього Георгій. Той покірно замовк.
Вони втупилися у телевізор. На екрані з'явилася група молодиків з татуюваннями. Вони тримали транспаранти, на яких був зображений голий король. Георгій підсилив звук. 1
«Група молодиків називає себе націонал-анархістами...»
— О! А ти казав, що в нас в Україні націонал-анархістів немає, — пирхнув Георгій.
— Принаймні в Міністерстві юстиції вони не зареєстровані. Підпільники чи що? — і собі зацікавився Борис.
— До чого тут голий король?
— Маразм якийсь.
«Націонал-анархісти висловили обурення проти дій Росії щодо Грузії. Своєю акцією вони намагалися збурити громадську свідомість українців проти неоколоніальної політики Росії...
— Хоч хтось в Україні підтримав Грузію, — задумливо сказав Георгій. — Бог нас покарає, їй-бо: ми мовчимо, а через кілька рокІЕ Росія те саме зробить з нами...
— Тіпун тобі на язика! — перехрестився Борис. «Програмою мінімум українського націонал-анархізму
є встановлення на Майдані Незалежності пам'ятника Борису Єльцину — батькові української незалежності. Програма-максимум — руйнація держави як такої», — сказав лідер нової політичної сили Андрій Семенко.
— Слухай, що в світі робиться! — вирячив очі Борис. — Ми з тобою сидимо в парламенті «під куполом», як ті пеньки, а десь — просто на вулиці — з'явилася молода поросль, яка не дає нам дрімати.
«За хуліганські дії порушено кримінальну справу...»
— Що ж вони такого зробили? — замислився уголос Георгій. Однак повідомлення закінчилося.
— Швидше переключай! — скомандував Борис. — Зараз вервечкою будуть новини на інших каналах. Дізнаємося, що ж сталося!
Борис оживився. Однак клацання не допомогло. Жоден канал сюжету про молодих націонал-анархістів не показав.
— Свобода слова! — презирливо процідив крізь зуби Георгій.
— Цензура! — оживився Борис. — У нас це добре виходить! Тільки один канал розбазікався... «Голий король! Голий король!» Що за натяки? Думаю, недовго лишилося жити ліцензії цього каналу...
— Ти хоч приховай у своєму тоні нотки гордощів! — з огидою сказав Георгій.
явзтьА навіщо? Ми вже раз обпеклися під час «касетного скандалу»: самі ж з обуренням розтрубили на увесь світ компромат на себе, а потім втиралися! А тепер ми розумні! Просто нічого не показуємо на телебаченні. Наче нічого й не було!