— Заснув, — шепнула, — аж тепер. Щось його поранило, мав кров у кутку ока. Джилл сказала, що це птахи. Казала, що прокинулася, а птахи були в кімнаті.
Дружина глянула на нього, шукаючи в його обличчі підтвердження. Дивилася злякано і спантеличено, а він не хотів, щоб вона довідалася, — те, що сталося за цей час, і його самого перелякало та вразило.
— Там птахи, — сказав, — мертві, десятків зо п’ять. Вільшанки, кропив’яники, уся тутешня дрібнота. Наче здуріли через той східний вітер. — Сів на ліжко поруч із дружиною та взяв її за руку. — Це все погода, все через зимницю. Може, вони і не звідси. Може, загнало їх сюди зсередини краю.
— Але ж, Нате, — прошепотіла дружина, — погода лише цієї ночі перемінилася. Не було снігу, щоб їх вигнати. І не могли ще голодувати. В полях, отам, мають їжу.
— Це погода, — повторив Нат, — кажу тобі, погода.
Його обличчя було таке ж запале і змучене, як у неї. Якийсь час вони мовчки дивилися одне на одного.
— Піду вниз і приготую горнятко чаю, — сказав він.
Вигляд кухні заспокоїв його. Чашки й тарілки, акуратно складені в креденсі, стіл та стільці, жінчине в’язання на її плетеному кріслі, дитячі іграшки в кутку шафи.
Опустився навколішки, вигріб старе вугілля і запалив вогонь. Палаючі щіпки умиротворювали, паруючий чайник і коричневий чайничок для заварки дарували почуття комфорту й безпеки. Він попив чаю, відніс дружині. Тоді помився у комірчині за кухнею і, взувши черевики, відкрив задні двері.
Небо було холодно-свинцевим, а коричневі пагорби, які вчора вилискували на сонці, нині виглядали темними й голими. Східний вітер, гострий мов бритва, роздяг дерева, і листя, сухе й шелестке, здригалося та розліталося під його поривами. Нат черевиком потупав по землі. Вона замерзла. Ще ніколи він не бачив такої різкої наглої переміни. За одну ніч спустилася чорна зима.
Діти вже не спали. Джилл щебетала нагорі, а малий Джоні знову плакав. Нат почув жінчин голос, заспокійливий, втішний. От вони зійшли вниз. Він наготував для них сніданок і почався звичайний день.
— Ти прогнав птахів? — спитала Джилл, заспокоєна кухнею, днем, сніданком.
— Так, вони вже забралися, — відповів Нат. — Це східний вітер їх пригнав. Вони злякалися і заблудилися, шукали притулку.
— Вони хотіли нас поклювати, — сказала Джилл, — кинулися Джоні в очі.
— Це вони з переляку, — мовив Нат, — у темній спальні не знали, де вони.
— Хай би вони знову не прилітали, — сказала Джилл. — Може, коли ми їм накришимо на підвіконні, вони наїдяться і відлетять собі.
Доїла сніданок, а тоді пішла за пальтом, каптуриком, шкільними підручниками і ранцем. Нат нічого не сказав, але дружина глянула на нього через стіл. Вони порозумілися мовчки.
— Відведу її до автобуса, — промовив він. — Мені сьогодні на ферму не треба.
І, доки мала вмивалася в комірчині, сказав дружині:
— Зачини всі вікна і двері теж, просто для безпеки. Я піду на ферму. Довідаюся, чи вони нічого вночі не чули.
Потім пішов із донькою вуличкою вгору. Здавалося, вона забула нічну пригоду. Виплигувала і пританцьовувала перед ним, ганялася за листям, її обличчя порум’янішало на морозі, у своєму каптурику була наче ельф.
— Буде сніг, татку? — спитала вона. — Вже так похолоднішало!
Він глянув на похмуре небо, відчув порив вітру на плечі.
— Ні, — сказав, — снігу не буде. Це чорна зима, не біла.
Весь цей час він шукав очима птахів на живоплотах, дивився на поля за ними, на лісок вище ферми, де збиралися граки й галки. Не бачив жодного птаха.
Інші діти чекали на автобусній зупинці, закутані, в каптуриках, як Джилл, їхні обличчя зблідли і натяглися від холоду.
Джилл побігла до них, вистрибуючи:
— Тато каже, що снігу ще не буде, — гукнула вона, — це чорна зима.
Про птахів не сказала нічого. Почала штовхатися і борюкатися з іншою дівчинкою. Вгору котив автобус. Нат побачив, як вона всіла туди, а потім повернувся і пішов назад до ферми. У нього був неробочий день, але він хотів упевнитися, що все гаразд. Коровник Джим грюкав на подвір’ї.
— Господар близько? — спитав Нат.
— На базар поїхав, — відповів Джим. — Таж вівторок, нє?
Потупав за ріг сараю. Не мав часу для Ната. Ната називали пихатим. Книжки читає, те-се. Нат і забув, що сьогодні вівторок, — з цього ясно, як вразили його події минулої ночі. Він підійшов до задніх дверей будинку ферми і почув, як місіс Трігг на кухні підспівує радіо.
— Ви вдома, місіс? — спитав Нат.
Вона підійшла до дверей, промениста, широкоплеча, добродушна жінка.
— Альо, містере Гокен, — сказала вона. — Не скажете, звідки взявся цей холод? З Росії чи що? Я ніколи не бачила, щоб так зразу похолодало. Щось там відбувається, радіо казало. Десь за Полярним колом.
— Ми ще сьогодні радіо не вмикали, — відповів Нат. — Мали тяжку ніч.
— Діти похворіли?
— Ні.
Він не знав, як це пояснити. Тепер, при світлі дня, битва з птахами виглядала абсурдно. Намагався розповісти про все місіс Трігг, але бачив по її очах, що вона вважає його розповідь нічною марою.
— То це були справжні птахи? — сказала вона, посміхаючись. — З пір’ям і все таке? Не такі, що привиджуються чоловікам у суботу під вечір?
— Місіс Трігг, — сказав він, — там п’ятдесят пташок, вільшанок, кропив’янок, інших, лежать на підлозі нашої дитячої спальні. Налетіли на мене, кинулися малому Джоні до очей.
Місіс Трігг недовірливо глянула на нього.
— Ну добре, — відповіла вона. — Думаю, що це погода їх пригнала. Певно, залетіли до спальні і не знали, де вони. Певно, здалеку птахи, може, якраз полярні.
— Ні, — сказав Нат, — звичайні птахи, щодня таких бачу.
— Цікава річ, — промовила місіс Трігг, — справді дивно. Ви мусите все це описати і запитати «Гардіан». Вони б щось відповіли. Ну добре, мушу йти.
Вона кивнула, посміхнулася і пішла на кухню.
Нат, невдоволений, повернувся до воріт ферми. Якби ж не ці трупики на підлозі спальні, які йому доведеться ще зібрати і десь закопати, він і сам вважав би цю оповідь перебільшенням.
Джим стояв біля воріт.
— Не мали ви клопотів з птахами? — спитав Нат.
— З якими птахами?
— Звалилися на нас минулої ночі. Сила-силенна їх залетіла до дитячої спальні. Якісь шалені.
— Так? — Щоб якась думка дійшла до Джима, потрібно було багато часу. — Ніколи я не чув про шалених птахів, — нарешті сказав він. — От ручні бувають. Я сам бачив, як вони прилітали до вікон за крихтами.
— Ну, ті минулонічні птахи не були ручними.
— Ні? Певно, змерзли. Голодні. Ви їм крихт накидайте.
Виглядало, що Джимові це так само цікаво, як місіс Трігг. Нат подумав, що так само було з повітряними нальотами під час війни. Ніхто в цьому кінці країни не знав, що бачили і перетерпіли люди в Плімуті. Аби щось зрозуміти, треба його пережити. Він пішов доріжкою назад і переступив через перелаз до котеджу. Застав дружину на кухні, з малим Джоні.
— Бачив когось? — спитала вона.
— Місіс Трігг і Джима, — відповів він. — Здається, вони мені не повірили. Хай там як, у них все гаразд.
— Ти б не міг прибрати птахів? — попросила дружина. — Не смію зайти туди без тебе, щоб застелити ліжка. Боюся.
— Тепер уже нічого боятися, — сказав Нат. — Вони ж мертві.
Він зайшов до кімнати з мішком і закинув туди стужавілі тільця, одне за одним. Атож, їх там було п’ятдесят, як є. Все то були звичайнісінькі птахи з живоплотів, жодної навіть завбільшки з дрозда. Мабуть, це переляк змусив їх так чинити. Синички, кропив’янки, неймовірно, що їхні маленькі дзьобики з такою силою клювали вночі його обличчя та руки. Він забрав мішок до саду і постав перед новою проблемою, — ґрунт надто тяжко було копати. Земля замерзла, а снігу не було, нічого не було за ті кілька останніх годин, окрім східного вітру. Неприродно, дивно. Провісники погоди мали рацію, — ця зміна якось пов’язана з Полярним колом.
Здавалося, вітер пронизував його до кісток, доки він стояв з мішком, не знаючи, що робити. Бачив білі шапки піни на морі в затоці. Вирішив віднести птахів на берег і поховати їх там.
Коли він дійшов до пляжу нижче мису, то ледве міг утриматися на ногах, так сильно задув вітер. Боляче було дихати, а його голі руки посиніли. Не пам’ятав такого холоду, — за найсуворіших зим, які міг згадати. Був відплив. Нат із хрускотом прошов по гальці до м’якшого піску, а потім, ставши спиною до вітру, каблуком викопав яму в піску. Збирався скинути туди птахів, але, щойно відкрив мішок, вітер підхопив їх, поніс, наче вони знову летіли, та розкидав вздовж берега. Розметав мов пір’я — тіла п’ятдесяти захололих птахів. Щось у цьому було недобре. Йому це не сподобалося. Вітер вирвав у нього та розвіяв мертвих птахів.
— Коли почнеться приплив, їх змиє, — потішив він себе.
Глянув на море, придивляючись до гребенястих зеленавих бурунів-гривачів. Вони вертикально вставали, закручувалися і знову опадали, оскільки ж це був відплив, ревіння долинало здалеку і видавалося слабшим, ніж під час припливу.
Тоді він побачив їх. Чайки. Там, гойдалися на морських хвилях.
Те, що йому на перший погляд здалося білими шапками піни, — насправді чайки. Сотні, тисячі, десятки тисяч… Здіймалися і опускалися разом з морськими хвилями, головами до вітру, наче могутній флот, що стоїть на якорі, очікуючи припливу. На схід, на захід — усюди чайки. Скільки сягало око, в щільному строю, шеренга за шеренгою. Якби море було спокійним, вони покрили б затоку, наче біла хмара, голова при голові, тіло до тіла. Лише східний вітер, здіймаючи гривачі, ховав їх від берега.
Нат повернувся і пішов з пляжу, крутою стежкою підіймаючись додому. Хтось мусить про це знати. Комусь треба розповісти. Щось відбувається, незрозуміло лише, через погоду чи східний вітер. Питав себе, чи не слід піти до телефонної будки на зупинці та подзвонити в поліцію. Але що вони зроблять? Що взагалі можна зробити? Десятки тисяч чайок гойдаються в затоці на морських хвилях, чи то через шторм, чи то через голод. Поліція вирішить, що він божевільний або п’яний, або ж спокійно сприйме його повідомлення. «Дякуємо. Так, нам уже сповістили. Сувора погода жене велику кількість птахів у глибину країни». Нат оглянувся довкола. Але ніяких інших птахів не було й знаку. Можливо, холод усіх їх погнав углиб краю? Коли він підійшов додому, дружина вийшла йому назустріч, до дверей.
— Нате, — сказала вона схвильовано, — це було по радіо. Щойно передали спеціальні новини. Я тут нижче все записала.
— Що було по радіо? — спитав він.
— Про птахів. Це не тільки тут, всюди. У Лондоні, по всій країні. Щось сталося з птахами.
Вони разом пішли на кухню. Він прочитав з листка паперу, що лежав на столі:
«Заява Міністерства внутрішніх справ об одинадцятій годині ранку цього дня. З усієї країни надходять звістки про величезну кількість птахів, що злітаються до міст, сіл та віддалених районів, спричиняючи пробки, пошкодження та навіть нападаючи на окремих осіб. Вважається, що арктичні повітряні маси, в зоні дії яких опинилися Британські Острови, змушують птахів у величезних кількостях мігрувати на південь, а причиною нападів на людей міг стати сильний голод. Попереджаємо домовласників, що їм слід захистити вікна, двері й димарі, а ще вдатися до розумних методів задля безпеки дітей. Наступне повідомлення з’явиться пізніше».
Нат навіть утішився, з тріумфом глянувши на дружину.
— Ну от, сама бачиш. Сподіваюся, що й на фермі це почули. Хай місіс Трігг довідається, що це не вигадка. Все правда і всюди так. Я ще зранку казав собі, — щось негаразд. Щойно на узбережжі я дивився на море, там чайки, їх тисячі, десятки тисяч, яблуку ніде впасти, всі гойдаються на хвилях і чекають.
— Чого чекають, Нате? — спитала вона.
Він глянув на неї і перевів погляд на листок паперу.
— Не знаю, — повільно вимовив. — Тут сказано, що птахи голодні.
Пішов до скриньки, де тримав свій молоток та інструменти.
— Що ти збираєшся робити, Нате?
— Заосмотрити вікна й димарі, як там сказано.
— Ти думаєш, що вони увірвуться, якщо закрити вікна? Горобці, вільшанки й інші такі самі? Як же це?
Він не відповів. Думав не про горобців та вільшанок. А про чайок…
Піднявся нагору та працював там до кінця ранку, зашиваючи дошками вікна спалень, оббиваючи основи димарів. Добре ще, що в нього вихідний і він не працює на фермі. Це нагадало йому давні часи на початку війни. Тоді він ще не був жонатим і робив затемнення в будинку його матері у Плімуті. І сховище зробив. Не те, щоб від цього сховища була якась користь, коли настав його час. Питав себе, чи вдадуться на фермі до таких запобіжних заходів. Сумнівався в цьому. Надто вже вони легковажні, Гаррі Трігг і його місіс. Може, сміятимуться з усього. Поїдуть на танці чи на партію вісту.
— Обід готовий! — покликала жінка з кухні.
— Добре. Вже спускаюся.
Він був задоволений своєю роботою. Фрамуги гарно перекрили кватирки та основи димарів.
Коли обід закінчився і дружина мила посуд, Нат увімкнув першогодинні новини. Повторили те саме повідомлення, що й уранці, але бюлетень був подовжений. «Зграї птахів спричинили безлад у всіх регіонах, — читав диктор, — о десятій ранку небо Лондона було настільки щільно заповнене ними, наче місто накрила величезна чорна хмара. Птахи сиділи на дахах, підвіконнях і димарях. Серед них були різні види дроздових, горобці звичайні, та, як і слід було сподіватися у столиці, величезна кількість голубів, шпаків і постійних мешканців лондонської ріки, мартинів. Видовище було настільки незвичайним, що багато магістралей було перекрито, робота в магазинах і офісах припинилася, а вулиці та тротуари заповнилися людьми, які спостерігали за птахами.
Перелічувалися різні інциденти, знову заявили, що гіпотетичною причиною стали голод і холод, тоді повторили попередження домовласникам. Голос диктора був рівним і ґречним. У Ната склалося враження, наче цей чоловік про себе трактує всю справу як спланований кимось відбірний жарт. Так само як інші, сотні людей, — вони не знали, що таке у темряві змагатися зі зграєю птахів. Мабуть, влаштують у Лондоні вуличні розваги, наче ввечері після виборів. Люди юрмитимуться, крик і сміх, випивка. «Приходьте, подивимося на птахів!»
Нат вимкнув радіо. Встав і зайнявся кухонними вікнами. Дружина дивилася на нього, малий Джоні ходив за нею хвостиком.
— Що, і тут дошки? — спитала вона. — Я ж муситиму світити о третій. Не розумію, нащо ці дошки.
— Краще впевнитись, ніж шкодувати, — відповів Нат. — Я не хочу ризикувати.
— От що їм треба зробити, — промовила дружина, — викликати армію і стріляти в птахів. Це б їх швидко відлякало.
— Якби й спробували, — сказав Нат, — то як за це взятись?
— Вони ж мають армію для доків, — відповіла вона, — коли докери страйкують. Тоді солдати спускаються і розвантажують кораблі.
— Так, — промовив Нат, — але ж населення Лондона — мільйонів вісім чи й більше. А подумай про всі споруди й будинки. Чи наберешся солдат, щоб обсадити кожен дах?
— Не знаю. Але ж треба щось робити. Вони мусять щось робити.
Нат подумав, що «вони», ані хиби, у цей самий час обдумують проблему, але, незалежно від того, що «вони» вирішать для Лондона та великих міст, тут їм, за триста миль від столиці, ніхто не допомагатиме. Кожен господар мусить подбати про свій дім.
— А як у нас із їжею?
— Нате, ну що ще?
— Не сперечайся. То що там у тебе в коморі?
— Торговий день завтра, ти ж знаєш. Я не тримаю вдома сирих продуктів, псуються. Різник не обізветься до післязавтра. Але я можу щось привезти, коли виберуся завтра.
Нат не хотів її лякати, але думав, що, можливо, вона не зможе завтра вибратися до міста. Сам глянув у комору та на полиці, де вона тримала банки з консервами. На кілька днів вистачить. Хліба мало.
— А пекар?
— Теж завтра прийде.
Подивився до борошна. Якщо пекар не обізветься, їй вистачить, щоб спекти один буханець.
— Колись би нам краще було, — сказав він. — Жінки пекли двічі на тиждень, солили сардини, сім’я мала досить їжі, щоб перебути облогу, коли треба.