— Я давала дітям рибні консерви, їм не смакувало, — відповіла вона.
Нат закріпив дошки впоперек кухонних вікон. Свічки. Свічок теж мало. Мусять придбати їх завтра, — окрім усього іншого. Ну що ж, зараз цьому не зарадиш. Доведеться рано піти спати. Якщо тільки…
Він встав, вийшов через задні двері та постояв у саду, вдивляючись у напрямку моря. Сонця весь день не було, а тепер, уже о третій, вже було темно, мов увечері, небо виглядало похмурим, важким, безбарвним наче сіль. Він чув, як розлючене море барабанить об скелі. Пройшов доріжкою половину дороги до узбережжя. Тоді зупинився. Побачив приплив. Скелі, голі посеред ранку, були тепер закриті, але це не море привернуло його погляд. Здійнялися чайки. Сотні, тисячі чайок кружляли, крилами переборюючи вітер. Це чайки закрили небо. Вони мовчали. Не видавали жодного звуку. Просто ширяли, кружляли, піднімалися, падали, намагаючись пересилити вітер.
Нат повернувся. Побіг доріжкою назад до котеджу.
— Йду по Джилл, — сказав він. — Чекатиму її на зупинці.
— Що трапилося? — спитала дружина. — Ти геть зблід.
— Тримай Джоні всередині, — сказав він. — Зачини двері. Засвіти світло і затягни штори.
— Та ж тільки третя, — здивувалася вона.
— Нічого. Роби, що я тобі кажу.
Заглянув до комірчини із інструментами, за дверима. Небагато з них користі. Лопата надто важка, вила теж не годяться. Взяв мотику. Лише вона придатна, та й досить легка, щоб нести з собою.
Пішов доріжкою до автобусної зупинки і знову оглянувся через плече.
Чайки знялися вище, їх кола все ширшали, величезні загони заповнили небо.
Він поспішав, хоча й знав, що автобус не приїде до вершини пагорба перед четвертою, а все ж не міг не поспішати. По дорозі не зустрів нікого. Був цьому радий. Ніколи йому зупинятися й базікати.
Чекав на вершині пагорба. Він надто рано прийшов. Залишалося ще з півгодини. Східний вітер віяв з пагорбів на поля. Нат тупотів ногами і хухав на руки. Здалека видно було глинисті пагорби, білі й чисті на тлі понуро-блідого неба. З них здійнялося щось чорне, спершу видавалося плямою, тоді розширилось, поглибшало, розмазалося в хмару, хмара розділилася на п’ять частин, що посунули на північ, схід, південь і захід, — і це були зовсім не хмари. Це були птахи. Він бачив, як вони переміщаються в небі, частина пролетіла просто йому над головою, дві-три сотні футів понад ним. З їх швидкості він зрозумів, що вони тягнуться всередину, в глибину країни, їм нема жодного діла до людей на півострові. То були граки, ворони, сороки, сойки, усі ті птахи, які зазвичай полюють на дрібніших, але сьогодні пополудні у них була інша мета.
— Їм доручені міста, — подумав Нат, — вони знають, що повинні робити. До нас їм байдуже. Нами займуться чайки. Решта летить у міста.
Він підійшов до телефонної будки, зайшов усередину та підняв слухавку. Комунікатор працюватиме. Він прийме і передасть повідомлення.
— Я дзвоню з шосе, — сказав він, — з автобусної зупинки. Хочу повідомити про великі зграї птахів, що летять від берега. Чайки теж збираються в бухті.
— Гаразд, — озвався голос, лаконічний, втомлений.
— Я можу бути впевненим, що це повідомлення передадуть кому слід?
— Так, так… — тепер нетерпляче, наче це вже набридло. Знову пішли гудки.
— Така, як інші, — подумав Нат, — недбала. Може, вона сьогодні увесь день мусила відповідати на дзвінки. А ввечері збирається в кіно. Ухопить якогось хлопця за руку та й тицьне в небо — «диви, птахи!». Недбала.
Автобус тяжко виліз на пагорб. З нього вийшла Джилл і ще троє-четверо інших дітей. Автобус поїхав до міста.
— Нащо тобі мотика, татку?
Вони товпилися довкола нього, сміючись, показуючи пальцем.
— Так просто, — сказав він. — Ану скоренько, біжіть додому. Холодно, нічого тут товктися. Ану біжіть. Я пильнуватиму за вами в полі, подивлюся, як ви швидко бігаєте.
Він розмовляв із приятелями Джилл, — їхні сім’ї мешкали у муніципальних будинках. Вони могли піти короткою дорогою.
— Ми хотіли трохи побавитися по дорозі, — сказав один.
— Ні, не можна. Додому або ж я скажу твоїй мамі.
Вони перешіптувалися, округливши очі, а потім заквапилися через поля. Джилл дивилася на батька, надувши губи.
— Ми завжди бавимося по дорозі, — сказала вона.
— А цього вечора ні, — сказав він. — Швиденько, не гайся.
Він бачив, як чайки кружляють над полями, опускаючись до землі. Все ще мовчки. Жодного звуку.
— Дивися, татку, глянь, глянь на чайок.
— Так. Хутенько, хутко.
— Куди вони летять? Куди це вони?
— Певно, в глибину країни. Там, де тепліше.
Він схопив її за руку і потяг по доріжці.
— Татусю, не так швидко, я не можу встигнути.
Чайки копіювали граків і ворон. Їхні загони заповнили небо, а потім багатотисячними групами рушили на всі чотири сторони світу.
— Татку, що це? Що роблять чайки?
Але вони не збиралися летіти як ворони чи галки. Далі кружляли над головами. І не злітали високо. Ніби чекали на якийсь сигнал. Наче мало бути прийняте якесь рішення. Наказ ще не ясний.
— Джилл, хочеш, щоб я тебе поніс? Залазь на спину.
Він думав, що так буде швидше, але помилявся. Джилл була важкою, сповзала. І плакала. Його страх, почуття нагальності передалися їй.
— Хочу, щоб чайки забралися. Не люблю їх. Вони вже біля доріжки!
Знову її опустив. Біг, волочачи Джилл за собою. Коли вони проминали поворот на ферму, він побачив, що фермер виводить свою машину з гаража. Нат озвався до нього.
— Можете нас підкинути? — спитав він.
— А що трапилось?
Містер Трігг повернувся на шоферському сидінні і глянув на них. Тоді на його веселому рум’яному обличчі з’явилася посмішка.
— Виглядає, що матимемо невелику розвагу, — сказав він. Ви бачили чайок? Ми з Джимом збираємося трохи з ними позмагатися. Через цих птахів усі подуріли, ні про інше не розмовляють. Я чув, уночі ви мали клопоти. Хочете пукавку?
Нат похитав головою.
Маленька машина була переповнена. Місце б знайшлося лише для Джилл, якщо вона сяде на бензинові каністри на задньому сидінні.
— Мені пукавка непотрібна, — сказав Нат, — але я був би вам вдячний, якби ви відвезли Джилл додому. Вона боїться птахів.
Говорив стисло. Не хотів усе пояснювати при Джилл.
— Окей, — згодився фермер. — Відвезу її додому. А, може, ви прилаштуєтесь ззаду і приєднаєтесь до нашого матчу? Таке їм влаштуємо — аж пір’я летітиме!
Джилл всіла в машину, водій розвернувся і рвонув на доріжку. Нат пішов слідом. Той Трігг ошалів. Що там із тієї рушниці проти цілого неба птахів?
Тепер, коли Нат не мусив перейматися Джилл, він мав час оглянутися довкола. Птахи усе ще кружляли над полями. Переважно сріблясті мартини, але й чорноголові морські мартини теж. Зазвичай вони трималися окремо. А тепер об’єдналися. Щось звело їх разом. Чорноголові мартини нападали на дрібних птахів, а навіть на новонароджених ягнят — таке він чував, хоча сам і не бачив. Згадав це, дивлячись вгору, на небо. Вони націлилися на ферму. Низько кружляли в небі, а морські мартини були спереду, на чолі. Ферма, — от що було їхньою метою. Вони мають залагодити ферму.
Вже біля свого дому Нат пішов швидше. Побачив, як автівка фермера повернулася і знову виїхала на дорогу. Різко зупинилася біля нього.
— Мала побігла всередину, — сказав фермер. — Ваша дружина на неї чекала. Ну, що ви про все це думаєте? В місті кажуть, що це все наробили росіяни. Отруїли птахів.
— Як вони могли це зробити? — спитав Нат.
— Мене не питайте. Ви ж знаєте, як ширяться плітки. Ну що, приєднаєтесь до нашої стрілецької вечірки?
— Ні, мені треба додому. Жінка турбуватиметься.
— Моя дружина каже, що з цього всього була б якась користь, якби ми їли чайок, — сказав Трігг. — Ми б їх мали смажити, запікати, ще й маринувати на додачу. От почекайте, випущу кілька обойм у цю пташню. Розлякаю їх.
— А вікна ви забили? — спитав Нат
— Ні. Сім мішків гречаної вовни. Радіо любить полякати. Чи в мене сьогодні іншого діла нема, щоб вікна забивати?
— Бувши вами, я б забив.
— Фігня. Це вас розіграли. Хочете в нас переночувати?
— Ні, але однаково дякую.
— Гаразд, побачимось вранці. Дістанете чайку на сніданок.
Фермер посміхнувся та повернув автівку до воріт ферми. Нат поспішив далі. Повз лісок, повз старий сарай, а тоді через перелаз, а там уже остання латка поля — і вдома. Перестрибуючи через перелаз, він почув шелест крил. На нього зверху круто падав чорноголовий мартин, промахнувся, перевернувся в польоті, злетів, щоб знову піти в піке. До нього миттю приєдналися — шість, сім, дюжина, сріблясті, морські, вперемішку. Нат кинув мотику. З неї й так жодної користі. Прикриваючи голову руками, побіг до будинку. Вони далі кидалися на нього зверху, безгучно — лише крила шелестіли. Жахливі помахи крил. Він відчув кров на руках, зап’ястях, шиї. Кожен укол нападаючого дзьоба розривав його тіло. Якби ж тільки втримати їх подалі від очей. Усе інше — дрібниця. Він мусить захистити від них очі. Вони ще не навчилися чіплятися до плеча, розривати одяг, гуртом накидатися на голову чи тіло. Але з кожним нирком, з кожним нападом вони смілішали. І зовсім не дбали про себе. Кидаючись зверху і промахуючись, вони, потовчені й побиті, падали на землю. Тікаючи, Нат спотикався, відштовхував ногами їхні розтрощені тіла.
Дістався до дверей, замолотив по них своїми скривавленими руками. Забиті дошками вікна не світилися. Довкола було геть темно.
— Впусти мене, — закричав він, — це Нат. Впусти мене!
Голосно гукав, щоб перекричати шелест пташиних крил.
Тоді побачив олушу, що вже наготувалася пірнути на нього з неба. Чайки кружляли, відступали, злітали, одна за одною, проти вітру. Залишилася тільки олуша. Єдина олуша, в небі над ним. Раптом вона склала крила і впала, мов камінь. Нат закричав і двері відчинилися. Він перечепився об поріг, а дружина усією своєю вагою налягла на двері.
Вони почули глухий стукіт падаючої олуші.
Дружина обробила його рани. Не були глибокими. Найбільше постраждали тильні боки долонь та зап’ястя. Якби не мав на собі шапки, дісталися б і голови. Ота олуша… могла б і череп пробити.
Діти, звичайно, плакали. Бачили кров на батькових руках.
— Вже все гаразд, — казав він їм. — Зі мною нічого страшного. Кілька подряпин. Джилл, побався з Джоні. Мамуся промиє мені порізи.
Він причинив двері до комірчини, щоб вони не бачили. Дружина спопеліла. Пустила воду до мийки.
— Я їх бачила вгорі, — прошепотіла вона. — Вони почали збиратися, коли Джилл приїхала з містером Тріггом. Я мерщій зачинила двері і їх заклинило. Тому я не могла відразу відкрити, коли ти прийшов.
— Дяка Богу, що вони чекали на мене, — сказав він. — Джилл пропала б тільки так. З нею впорався б один-єдиний птах.
Доки вона перев’язувала йому руки й потилицю, вони крадькома, щоб не лякати дітей, перешіптувалися.
— Летять всередину країни, — розповідав він, — їх там тисячі. Граки, ворони, всі більші птахи. Я бачив їх із автобусної зупинки. Летять на міста.
— Але що вони можуть зробити, Нате?
— Нападатимуть. Спершу на вулицях. А потім прориватимуться крізь вікна, димарі.
— То чому ж влада нічого не робить? Чого не пошлють армію, кулемети, бодай щось?
— Часу не було. Ніхто не готовий. Почуємо, що скажуть в новинах о шостій.
Нат повернувся до кухні, а дружина за ним. Джоні спокійно грався на підлозі. Лише Джилл виглядала стривоженою.
— Я чую птахів, — сказала вона. — Послухай, тату.
Нат прислухався. Від вікон та дверей долинали приглушені звуки. Крила мели поверхню, ковзали, шкребли, шукали дорогу всередину. Звуки тіл, притиснутих одне до одного, човгання об підвіконня. Знову і знову глухий стукіт, тріск, коли окремі птахи, кидаючись зверху, падали. «Частина їх отак позабивається, — думав він, — але ж не всі. Далеко не всі».
— Нічого, — врешті сказав він. — Наші вікна закриті дошками, Джилл. Птахи не можуть потрапити всередину.
Він пішов та оглянув усі вікна. Вирішив, що добротно зробив свою справу. Кожна щілина була забита. Але, напевно, можна ще укріпити, додатково. Знайшов клинці, шматки старої бляхи, обрізки дерева, смужки металу, і прикріпив їх з боків, щоб зміцнити дошки. Стукіт його молотка заглушив пташині звуки: човгання, постукування і найзловісніші — він не хотів, щоб дружина чи діти це почули, — тріск розбитого скла.
— Увімкни радіо, — сказав він, — хай буде радіо.
Це також допоможе заглушити ті звуки. Піднявся нагору і укріпив вікна й там. Тепер він чув птахів на даху, скрегіт ковзаючих кігтів, їхню штовханину.
Вирішив, що вони спатимуть на кухні, підтримуючи вогонь у плиті та поклавши матраци на підлогу. Боявся за димарі спалень. Хрестовини, які він забив у основах димарів, можуть не витримати. На кухні, біля вогню, вони будуть у безпеці. Можна це подати як забаву. Представити все дітям як гру в табір. Якщо трапиться найгірше і птахи проберуться вниз крізь димарі спалень, то пройдуть години, а, можливо, дні, перш ніж вони проламають двері. Птахи будуть ув’язнені в спальнях. Там вони нікому не зашкодять. Стиснуті разом, задихнуться і погинуть.
Почав зносити вниз матраци. Коли дружина це побачила, очі її широко розплющились. Подумала, що птахи вже вломилися нагору.
— Все добре, — весело сказав він, — сьогодні ми всі переночуємо на кухні. Тут, біля вогню, дуже затишно. Тут ці старі дурні птахи не заважатимуть нам своїм стуканням у вікна.
Наказав дітям допомогти йому пересовувати меблі, а ще разом із дружиною перетяг креденс до вікна. Це було додатковим захистом. Тепер можна постелити матраци поряд, аж до стіни, де раніше стояв креденс.
— Тепер ми в безпеці, — подумав він, — затишно і надійно, як у бомбосховищі. Можемо протриматись. Але їжа мене турбує. Їжа і вугілля для вогню. Вистачить на два-три дні, не більше. А до того часу…
Нічого загадувати далеко вперед. І по радіо щось пояснять. Скажуть людям, що робити. І тут, усе ще поглинутий вирішенням інших проблем, він зрозумів, що в радіоефірі чути лише музику. Не «Дитячу голину», як це мало бути. Глянув на шкалу приймача. Так, вітчизняне радіомовлення, все гаразд. Танцювальні записи. Клацнув, щоб перейти на розважальну програму «Лайт». Зрозумів причину. Звичайні радіопрограми були припинені. Таке траплялося лише за виняткових обставин. Вибори, абощо. Спробував згадати, як це було під час війни, під час тяжких авіанальотів на Лондон. А, так, звичайно. Під час війни BBC[6] не перебувало в Лондоні. Програми транслювалися з інших, тимчасових приміщень. «Тут нам краще, — подумав він. — краще тут на кухні із забитими дверми і вікнами, аніж тим, що в містах. Дяка Богу, ми не в місті».
О шостій записи припинилися. Пройшли сигнали точного часу. Злякаються діти чи ні, він мусить почути новини. Після сигналів настала пауза. Потім заговорив диктор. Його голос був урочистим, поважним. Геть не такий, як в обід.
— Це Лондон, — сказав він. — Сьогодні о четвертій годині дня було оголошено надзвичайний стан. Вживаються заходи для захисту життя і майна населення, але слід розуміти, що це нелегко зробити негайно через непередбачений і безпрецедентний характер нинішньої кризи. Кожен домовласник повинен вдатися до заходів обережності щодо свого будинку, а мешканці кількохквартирних чи багатоквартирних будинків мусять об’єднатися і зробити усе необхідне, щоб зробити неможливим доступ ззовні. Цілковито необхідно, щоб усі без винятку починаючи з сьогоднішнього вечора зоставалися у своїх оселях і не виходили на вулиці, дороги чи взагалі на відкритий простір. Птахи у великій кількості атакують усіх, кого побачать, і вже розпочали нападати на будинки; але при належному догляді будинки можуть бути для них недосяжними. Населення просять зберігати спокій і не панікувати. З огляду на винятковий характер надзвичайного стану всі радіостанції країни припиняють своє мовлення до сьомої ранку завтрашнього дня».