— То ви справді маєте якусь таємницю? — спитав я, ледь не звинувачуючи її. — Ти справді можеш сотворити чудо, врятувавши себе й інших? А як же я? Ти не можеш взяти мене з собою?
— — Ти б сам не пішов, — мовила вона і поклала руку на мою руку. — Знаєш, щоб збудувати Монте Веріта, потрібно багато часу. Це ж не лише відмова від одягу та поклоніння сонцю.
— Я все розумію, — сказав я їй. — Я готовий почати усе спочатку, щоб здобути нові цінності, стартувати з нуля. Знаю, — все, що я зробив у світі, даремне. Талант, працьовитість, успіх, усі ці речі не мають сенсу, але, якби я міг бути з тобою…
— Як? Зі мною? — спитала вона.
І я не знав, що відповісти, бо питання було надто раптовим і надто прямим; але я знав, чого хотів у глибині серця: всього, що могло бути між чоловіком і жінкою; не одразу, звісно, пізніше, коли ми знайдемо наші інші гори чи наші дикі хащі, будь-що, де ми могли б сховатися від світу. Не було жодної необхідності розповідати це негайно. Головне те, що я готовий піти за нею куди завгодно, якщо вона це мені дозволить.
— Я люблю тебе і завжди любив, — сказав я. — Чи ж цього не досить?
— Ні, — відповіла вона, — не на Монте Веріта.
Відкинула відлогу плаща і я побачив її обличчя.
Дивився на неї з жахом… Не міг рухатися, не міг говорити. Це було так, наче всі мої почуття скрижаніли. Серце застигло… Половина її обличчя була з’їдена задавненою хворобою, спотворена, жахлива. Хвороба вразила її чоло, щоки, горло, покрила плямами і випалила шкіру. Мої кохані очі почорніли, глибоко запали в очниці.
— Бачиш, — сказала вона, — це не рай.
Можливо, я відвернувся. Не пам’ятаю. Знаю, що я притулився до каменя вежі і дивився вниз, у глибину піді мною, але не побачив нічого, крім великого пасма хмар, що раптом закрило світ.
— З іншими теж таке траплялося, — мовила Анна, — але вони померли. Я пережила їх, бо була витривалішою. Проказа може вразити будь-кого, навіть гаданих безсмертних на Монте Веріта. Та, знаєш, насправді це неістотно. Я ні за чим не шкодую. Пам’ятаю, що колись давно я тобі казала, — ті, що йдуть в гори, повинні віддати все. Я віддала все. Я більше не страждаю, тож немає потреби страждати через мене.
Я не сказав нічого. Відчував, що по моїх щоках стікали сльози, і не намагався їх витерти.
— На Монте Веріта немає ні марева, ні ілюзій, — казала вона. — Вони належать світу, а ти теж йому належиш. Якщо я знищила твої фантазії про мене, прости мене. Ти втратив ту Анну, яку знав колись, натомість знайшов іншу. Від тебе залежить, котру ти пам’ятатимеш довше. А тепер повертайся до свого світу чоловіків та жінок і будуй свою Монте Веріта.
Десь там був чагарник, трава, карликові деревця, десь там була земля, каміння і дзюркіт потічка. Внизу в долині були домівки, де чоловіки жили зі своїми жінками, плекали своїх дітей. Вони мали вогнища, цівки диму та світло у вікнах. Десь там були дороги, залізниці, великі міста. Так багато міст, так багато вулиць. Всі заповнені густо заселеними будинками з освітленими вікнами. Там, унизу, нижче хмар, нижче Монте Веріта.
— Не турбуйся і не бійся, — сказала Анна, — про людей долини теж — вони не можуть заподіяти нам шкоди. Лише одне…
Вона зупинилася і, хоча я й не дивився на неї, відчув, що вона посміхнулася.
— Нехай Віктор збереже свою мрію, — мовила вона.
Тоді взяла мене за руку і ми разом пішли униз сходинками вежі, через подвір’я і до стін довкола маківки гори. Вони стояли, приглядаючись до нас, всі інші, голорукі, голоногі, короткострижені, і я знову побачив маленьку сільську дівчинку, неофітку, що відреклася від світу і стала однією з них. Я бачив, як вона повернулася та глянула на Анну, я бачив вираз її очей, де не було ні страху, ні переляку, ні відрази. Вона і всі інші дивилися на Анну з тріумфом, з радістю, з усією повнотою знання і розуміння. І я знав: усе, що вона відчула й пережила, вони відчували разом із нею та приймали це. Вона не була одинокою.
Вони звернули свої погляди до мене, і вираз їх змінилося; замість любові та знання я прочитав співчуття.
Анна не попрощалася зі мною. На мить поклала руку мені на плече. Потім стіна відкрилася і вона пішла від мене. Сонце вже не стояло над головою. Почало хилитися на західну частину неба. Великі білі пасма хмар котилися вниз. Я відвернувся від Монте Веріта.
Коли я прийшов до села, був вечір. Місяць ще не зійшов. Але невдовзі, через дві години чи раніше, він перетне східний гребінь далеких гір і освітить усе небо. Вони чекали цього — люди з долини. Було їх триста або й більше, чекаючи, зібралися групами довкола хатин. Усі мали зброю, одні гвинтівки та гранати, інші, простіші, — кирки та сокири. Розклали багаття на сільській вуличці між хатами і винесли провізію. Стояли чи сиділи перед вогнищами і їли, пили, курили та розмовляли. Дехто з них мав собак, яких міцно тримали на повідку.
Господар крайньої хати стояв біля дверей разом зі своїм сином. Вони теж були озброєні. Хлопчина мав кирку і ніж за поясом. Чоловік дивився на мене з понурим, тупим виразом обличчя.
— Ваш приятель мертвий, — сказав він. — Помер багато годин тому.
Я протиснувся повз нього і увійшов до вітальні хати. Горіли свічки. Одна в узголів’ї ліжка, друга в ногах. Я схилися над Віктором і взяв його за руку. Чоловік збрехав мені. Віктор ще дихав. Відчувши, що я торкнувся його руки, він розплющив очі.
— Ти її бачив? — спитав він.
— Так, — відповів я.
— Щось мені це підказувало, — сказав він. — Лежачи тут, я відчував, що це станеться. Вона моя дружина і я кохав її усі ці роки, але лише тобі було дозволено її побачити. Тепер надто пізно ревнувати?
Свічки були тьмяними. Він не міг бачити тіней біля дверей, не чув руху та шепоту знадвору.
— Ти передав їй мого листа? — спитав він.
— Він у неї, — відповів я. — Вона переказала, щоб ти не хвилювався і не турбувався. У неї все гаразд. Все добре.
Віктор посміхнувся. Він відпустив мою руку.
— То це правда, — сказав він, — усі мої мрії про Монте Веріта. Вона щаслива, задоволена, ніколи не постаріє і не втратить своєї краси. Скажи мені, її волосся, її очі, її посмішка — вони все такі ж?
— Такі ж, — сказав я. — Анна завжди буде найпрекраснішою жінкою, яку ми з тобою коли-небудь знали.
Він не відповів. Чекаючи там, біля нього, я почув, як раптово затрубив ріг, а йому відповів другий і третій. Почув неспокійний гамір чоловіків на сільській вулиці, вони витягали зброю, гасили вогні та збиралися разом, щоб підійматися в гори. Я чув гавкіт собак і сміх чоловіків, наготовлених, збуджених. Коли вони пішли, я вийшов і стояв сам у спорожнілому селі та дивився на повний місяць, що піднімався із темної долини.
Птахи
За ніч на третє грудня змінився напрям вітру та настала зима. Досі трималася тепла і лагідна осінь. Жовтогаряче листя не опало з дерев, а живопліт зоставався зеленим. Земля, зорана плугом, була масною.
Нат Гокен, військовий інвалід, мав пенсію і не відпрацьовував на фермі повного робочого тижня, — лише три дні. Діставав легшу роботу: огороджувати, покривати дах, лагодити господарські будівлі.
Хоча він був людиною сімейною — жінка, діти, — завжди тримався самотою і любив працювати наодинці. Йому подобалося підправляти насип, ремонтувати ворота на дальшому кінці півострова, де море з обох боків омивало територію ферми. Ополудні він тоді перепочивав, їв спечений дружиною м’ясний пиріг та, сидячи на краю скелі, спостерігав за птахами. Осінь надавалася для цього краще, ніж весна. Навесні птахи летіли всередину країни; цілеспрямовано, з явним наміром; вони знали, куди їх тягло, ритм і ритуал їхнього життя не допускав затримок. Восени ті, що не відлітали за море, а залишалися на зиму, теж підпадали під владу цього інстинкту, але, оскільки не мали права на переліт, вдовольняли його по-своєму. Великі їх зграї, зібрані на півострові, невтомні, невгамовні, витрачали всю свою енергію на рух; то вони кружляли, обертаючись на льоту, тоді сідали, щоб попастися на масній свіжозорані ріллі, але навіть клювали так, наче знехотя, не через голод. Тоді неспокій знову гнав їх у небеса.
Чорні та білі, галки і чайки, об’єднані в чудну спілку, шукали якесь звільнення, але ніяк не могли вдовольнитися. Зграї шпаків, шурхочучи мов шовк, перелітали на свіже місце годівлі, гнані тією ж потребою пересування, а дрібніші птахи, зяблики і жайворонки, кидалися від дерев до живоплоту, наче хтось їх гнав.
Нат придивлявся до них, а ще спостерігав за морськими птахами. Внизу, в бухті, вони чекали припливу. Ті мали більше терпіння. Кулики-сороки, коловодники, піщанки та кроншнепи вичікували на кромці води, доки ліниве море засмоктувало пляж, а потім відступало, залишаючи оголеною смугу морських водоростей і перемішану рінь, — тоді морські птахи зривалися і бігли на пляж. Їх захоплював той сам імпульс польоту. З криком, свистом, гомоном вони черкали об гладеньку морську поверхню, покидаючи берег. Вперед, швидше, геть звідси, — але куди і навіщо? Неспокійний порив осені, даремний, сумний, зачаровував їх, і вони мусили збиратися в зграї, кружляти, кричати, мусили вилити себе в русі, перш ніж настане зима.
— Можливо, — міркував Нат, жуючи свого пирога на краю скелі, — звістка, що приходить до птахів восени, — це як попередження. Наближається зима. Багато з них загине. Птахи чинять подібно до людей, що, боячись смерті, коли настає їхній час, кидаються в роботу чи несамовито розважаються.
Сьогодні птахи поводилися невгамовніше, ніж будь-коли наприкінці року, їхнє збудження було помітнішим, бо день видався тихим. Коли трактор на західному пагорбі залишав за собою сліди, їдучи то вгору, то вниз, а постать фермера виднілася на сидінні, час від часу людина й машина на мить губилися у величезній хмарі птахів, що кружляли й кричали. Їх було набагато більше, ніж зазвичай, — Нат у цьому не сумнівався. Вони завжди восени літали за плугом, але не в таких великих зграях і не з таким шумом.
Нат зазначив це, коли закінчив огорожу на сьогодні.
— Так, — відповів фермер, — птахів більше, ніж звичайно; я це теж помітив. І деякі з них такі вже нахабні, навіть на трактор не зважають. Пополудні одна чи дві чайки пролетіли біля самісінької моєї голови, я думав, скинуть мені шапку. Я тоді ледве міг бачити, що роблю, над головою птахи, а сонце сліпить очі. Думаю, що погода переміниться. Зима буде сувора. От птахи і непокояться.
Простуючи додому через поля і стежкою вниз до свого котеджу, в останніх променях сонця Нат побачив, що птахи, як і раніше, збираються над західними пагорбами. Вітер не дув, сіре море виглядало високим і спокійним. Смілки у живоплоті ще цвіли, повітря було м’яким. Але фермер мав рацію, — вночі погода перемінилася. Натова спальня виходила на схід. Він прокинувся після другої і почув завивання вітру в димарі. То був не шторм і не пориви південно-західного вітру, який приносить із собою дощ, а сухий і холодний східний вітер. Глухо звучав у димарі та гримав незакріпленою дранкою на даху. Нат прислухався — чув, як море реве в бухті. Навіть повітря у маленькій спальні похолоднішало: протяг з-під плінтуса дверей дув на ліжко. Нат закутався в ковдру, ближче притулився до спини сплячої дружини, але сон не приходив — він зоставався пильним, повним якогось безпричинного остраху.
Потім почув стукіт у вікно. На їхніх стінах не було витких рослин, які могли вивільнитися і дряпати панелі. Він слухав — а постукування тривало, дратуючи своїм звуком; Нат устав із ліжка та підійшов до вікна. Відчинив його — і тут щось мазнуло його руку, ткнувшись у пальці, дряпаючи шкіру. Тоді він помітив тріпотіння крил — і те щось полетіло через дах, зникнувши за котеджем.
То був птах, але він не міг сказати, який саме. Мабуть, вітер змусив його шукати притулку на підвіконні.
Зачинив вікно і повернувся до ліжка, але, відчувши, що палець мокрий, запхнув його до рота. Птах подряпав його до крові. Зляканий птах, — припустив Нат, — збився з пантелику, шукаючи сховку, і вдарився об нього в темряві. Ще раз умостився спати.
Незабаром постукування повернулося, цього разу сильніше, наполегливіше, тепер від звуку прокинулася його дружина і, повернувшись у ліжку, сказала:
— Глянь у вікно, Нате, щось деренчить.
— Я вже дивився, — відповів він, — це якийсь птах намагається потрапити всередину. Чи ти не чуєш вітру? Він дме зі сходу, жене птахів шукати сховку.
— Віджени його, — сказала вона. — Я не можу спати через цей шум.
Він удруге підійшов до вікна, і, коли тепер відкрив його, на підвіконні був не один, а з півдюжини птахів; вони летіли просто йому в обличчя, атакуючи його.
Він закричав, замахав руками, відганяючи їх; вони, як і той перший, злетіли вище даху та зникли. Він швидко опустив вікно і зачинив його.
— Ти чула? — промовив. — Налетіли на мене. Намагалися очі виклювати.
Він стояв біля вікна, вдивляючись у темряву, і нічого не бачив. Дружина щось спросоння пробурмотіла з ліжка.
— Я не вигадую, — сказав він, сердячись через її припущення. — Кажу тобі, птахи були на підвіконні і намагалися потрапити до кімнати.
Раптом пролунав переляканий крик із кімнати через коридор, де спали діти.
— Це Джилл, — сказала дружина, яка, прокинувшись од шуму, сіла в ліжку. — Іди до неї, глянь, що трапилось.
Нат запалив свічку, але, коли він відкрив двері спальні, щоб перейти коридор, протяг задув полум’я.
Пролунав другий нажаханий крик, цього разу обох дітей, і, спотикнувшись об поріг їхньої кімнати, він відчув, як у темряві повз нього лопотять крила. Вікно було широко відкритим. Крізь нього влітали птахи, спершу б’ючись об стелю та стіни, а тоді, збочивши посеред польоту, повертали до дітей у їхніх ліжках.
— Все гаразд, я тут, — крикнув Нат, і діти з криком кинулися до нього, тим часом як у темряві птахи злітали, пірнали вниз і знову кидалися на нього.
— Що там, Нате, що трапилося? — озвалася дружина зі спальні, а він швидко виштовхав дітей за двері в коридор, зачинивши їх за ними і зоставшись сам у спальні з птахами.
Схопив ковдру з найближчого ліжка і, орудуючи нею, наче зброєю, махав у повітрі зліва й справа від себе. Почув глухий стукіт тіл, тріпотіння крил, але вони ще не були переможені, бо знову й знову кидалися на приступ, клюючи його руки й голову, маленькі колючі дзьоби були гострими, наче зубці вилки. Ковдра стала для нього захистом, він обгорнув нею голову і, вже у повній темряві, бив птахів голими руками. Не смів наблизитися до дверей і відкрити їх, щоб птахи не полетіли слідом за ним.
Не міг сказати, скільки часу борюкався з ними у темряві, але врешті відчув, — лопотіння крил довкола нього послабшало, а там і припинилося. Крізь товсту ковдру помітив, що посвітлішало. Чекав, прислухався; не було чутно жодного звуку, крім вередливого плачу когось із дітей з другої спальні. Тріпотіння і шелест крил припинилися.
Нат відкинув ковдру з голови та оглянувся довкола. Світло холодного сірого ранку заповнювало кімнату. Світанок і відкрите вікно вигнали живих птахів; мертві лежали на підлозі. Нат вражено і нажахано дивився на трупики. Це все були маленькі птахи, жодної хоч трохи більшої; либонь, із п’ятдесят їх лежало на підлозі. Були то вільшанки, зяблики, горобці, синички, жайворонки, в’юрки, — птахи, що, згідно із законами природи, трималися власної зграї та власної території, а тепер, об’єднавшись у запалі бою з іншими, розбилися об стіни спальні або ж були вбиті ним. Деякі втратили пір’я у бою, на дзьобах інших була кров — його кров.
Відчуваючи нудоту, Нат підійшов до вікна і глянув на свій клаптик саду та поля за ним.
Було дуже холодно і вся земля виглядала твердою і чорно замерзлою. Не білий блискучий мороз, що виблискує у сонячному промінні, а чорний мороз, принесений східним вітром. Море, тепер, з черговим припливом ще буремніше, білоспінене та роздуте, люто билося об берег. Птахів не було й сліду. Жоден горобець не цвірінькав на садовій хвіртці, жоден ранній дрізд чи омелюх не клювали черв’яків на траві. Жодного іншого звуку, крім вітру й моря.
Нат закрив вікно та двері маленької спальні і пішов через коридор до своєї. Його дружина сиділа в ліжку, одна дитина спала поруч із нею, а меншого, з перев’язаним обличчям, вона тримала на руках. Вікно було затягнуте шторами, свічки горіли. Її обличчя у жовтому світлі виглядало грубо розмальованим. Похитала головою, просячи мовчати.