— Коли б ви завтра хотіли сніданок? — спитав він.
Я відповів, що о сьомій, і пішов до своєї кімнати.
Відчинив подвійні вікна і став на вузькому балконі. Містечко стихло. Нечасті вогники блимали в темряві. Ніч була ясною і холодною. Завтра чи позавтра місяць буде уповні. Сяяв над темною громадою гір переді мною. Я відчував якийсь дивний рух, — наче ступав у минуле. Можливо, номер, у якому я мав переночувати, був тим самим, де колись спали Віктор та Анна, багато років тому, влітку 1913-го. Можливо, Анна самотою стояла тут, на балконі, дивлячись на Монте Веріта, а Віктор, не передчуваючи трагедії, що трапиться через кілька годин, кликав її зсередини.
А тепер, ступаючи їхніми слідами, я прийшов до Монте Веріта.
Наступного ранку я одержав свій сніданок у кафе-барі, але мого нічного господаря не було. Каву й хліб принесла дівчина, можливо, його донька. Поводилася тихо і ввічливо, побажала мені приємного дня.
— Я збираюся рушити в гори, — сказав я, — здається, встановилася добра погода. А ви були колись на Монте Веріта?
Її очі зблиснули і вмить утекли від мене.
— Ні, — сказала вона, — ні, я ніколи не віддалялася від долини.
Мій стиль розмови відразу ж став сухо-діловим, наче недбалим. Я згадав про своїх друзів, які колись тут були, — я не сказав, як давно, — що вони піднялися на вершину і знайшли там споруду, на маківці між вершинами, — і дуже зацікавилися сектантами, які мешкали за стінами.
— Не знаєте, вони все ще там? — запитав я, запалюючи сигарету, роблено байдуже.
Вона нервово зиркнула на мене через плече, наче боячись, що хтось її підслуховує.
— Так кажуть, — відповіла вона. — Мій батько такого при мені не обговорює. Це заборонена тема для молодих.
Я продовжував палити сигарету.
— Я живу в Америці, — сказав я, — і помітив, що там, як і в багатьох місцях, коли молодь збирається разом, то ніяких тем вони не обговорюють так охоче, як заборонені.
Вона ледь посміхнулася, але нічого не сказала.
— Насмілюся припустити, що ви й ваші юні друзі часто перешіптуються про те, що відбувається на Монте Веріта.
Я трохи соромився свого лукавства, але відчував, що цей метод підступу найкраще годиться для здобуття інформації.
— Так, — сказала вона, — це правда. Але вголос ми нічого не кажемо. От тільки останнім часом…
Знову зиркнула через плече і заговорила, знизивши голос.
— Дівчина, яку я добре знала, невдовзі мала вийти заміж, одного дня пішла з дому і не повернулася. Кажуть, що вона була покликана на Монте Веріта.
— Ніхто її не бачив?
— Ні, вона пішла вночі. Не залишила ні словечка, нічого.
— А, може, вона пішла деінде, до великого міста, до якогось туристичного центру?
— У це не вірять. До того ж, перед тим вона дивно поводилась. Говорила уві сні про Монте Веріта.
— Звідки таке захоплення Монте Веріта? — спитав я. — Життя там має бути суворим і дуже жорстоким.
— Але не в покликаних, — сказала вона, хитаючи головою. — Вони назавжди зостаються молодими, ніколи не старіють.
— А звідки ж це можна знати, якщо ніхто їх не бачив?
— Так завжди було. Це така віра. Тому тут, у долині, їх ненавидять, бояться, а ще заздрять. Вони, на Монте Веріта, знають таємницю життя.
Дивилася на гори крізь вікно. Її очі мали замислений вираз.
— А ви? — спитав я. — Як ви думаєте, вас колись покличуть?
— Я не гідна, — відповіла вона. — Крім того, я боюся.
Забрала мою каву і запропонувала мені фрукти.
— Тепер, — казала вона, а її голос ще знизився, — від часу цього останнього зникнення все йде до біди. Чоловіки тут, у долині, розлючені. Дехто з них піднявся до села і підбурюють їх там, щоб зібрати більшу силу, а тоді нападуть на монастир. Наші чоловіки зовсім здичавіють. Намагатимуться убити всіх, хто там живе. Тоді може бути великий клопіт, звалиться на нас армія, буде слідство, розправа, стрілянина; це все погано закінчиться. Та й зараз уже нічого доброго. Всі налякані. Всі про щось таємно перешіптуються.
Звук кроків, які наближалися, одразу ж загнав її за барну стійку. Вона поралася там, низько схиливши голову, коли її батько увійшов до кімнати. Він підозріливо глянув на нас обох. Я відкинув сигарету і підвівся з-за столу.
— Ви й далі збираєтесь підніматися? — спитав він мене.
— Так, — відповів я. — Повернуся через день чи два.
— Було б нерозумно залишатися там довше, — сказав він.
— Маєте на увазі, що погода зіпсується?
— Погода зіпсується, атож. Крім того, там може бути небезпечно.
— Як це небезпечно?
— Можуть бути заворушення. Діється щось непевне. Люди роздратовані. А коли вони роздратовані, то себе не тямлять. У такий час можуть потерпіти мандрівники, чужинці. Краще б ви відмовилися від своєї ідеї піднятися на Монте Веріта і повернули на північ. Там спокійно.
— Дякую. Але я всім серцем прагну піднятися на Монте Веріта.
Він здвигнув плечима і відвернувся від мене.
— Як собі хочете. Це не моя справа.
Я вийшов із заїзду на вулицю і, перейшовши мостик над гірською річкою, опинився на стежці, що вела через долину до східного схилу Монте Веріта.
Спершу звуки з долини були розрізнені. Гавкання собак, дзвякання коров’ячих дзвоників, чоловічі голоси, що перегукувалися між собою, — всі вони виразно долинали до мене у непорушному повітрі. Синій дим з будинків зливався в одну туманну димку, а самі будинки виглядали наче з іграшкового міста. Доріжка, що звивалася переді мною, бігла все вище, до самого серця гори, аж доки ополудні долина зовсім не щезла в глибині. У моїй свідомості не було жодної іншої думки, окрім як підніматися вгору, вище, ще вище, здолати перший гребінь гори зліва, залишити його за собою, перевалити через другий, забути про обидва, досягши третього, ще крутішого і тінистішого. Я рухався повільно, м’язи були детренованими, а вітер несприятливим, але душевне піднесення допомагало мені йти далі. Я зовсім не втомився, радше навпаки — міг би йти так вічно.
Я здивувався, врешті діставшись села, бо вважав, що до нього ще принаймні година ходи. Мабуть, я піднімався швидким темпом, бо на годиннику була всього четверта. Село виглядало покинутим, майже спорожнілим, і я вирішив, що нині там зосталося небагато мешканців. Деякі оселі були забиті, інші запалися і частково зруйнувалися. Лише з двох чи трьох йшов дим, і я не бачив нікого, хто б працював на довколишніх пасовищах. Кілька корів, худих і недоглянутих, паслися збоку від стежки, а їхні дзвоники на шиях якось порожньо подзвонювали у застиглому повітрі. Місце було похмурим, гнітило, — особливо після піднесення підйому. Якщо я мушу тут заночувати, то це страх як весело.
Я підійшов до дверей першої ж хатини, над дахом якої здіймалася тонка цівка диму, і постукав. Через деякий час їх відкрив хлопчина років чотирнадцяти, глянув на мене і покликав когось із темної кімнати. До дверей підійшов огрядний чоловік, приблизно мого віку, на вигляд простакуватий. Щось сказав мені на патуа, але за мить, зрозумівши свою помилку, заговорив загальновживаною мовою краю, плутаючись у ній ще більше, ніж я.
— Ви доктор із долини? — спитав він.
— Ні, — відповів я. — Я мандрівник, у відпустці, лажу тут по горах. Я просив би ліжко на ніч, якщо можна.
Його обличчя витягнулося. Він не відповів прямо на моє прохання.
— У нас тяжкохворий, — сказав він, — я не знаю, що робити. Сказали, що з долини прийде лікар. Ви нікого не зустрічали?
— Боюся, що ні. Крім мене, ніхто з долини не піднімався. А хто хворий? Дитина?
Чоловік похитав головою.
— Ні, ні, тут у нас дітей нема.
Далі дивився на мене, розгублено і безпомічно, мені було його жаль, але я не бачив, чим можу допомогти. Не мав при собі жодних медикаментів, крім пакету першої допомоги і пляшечки з аспірином. Якщо це лихоманка, то аспірин може бути корисним. Розкоркував пляшечку і відсипав трохи чоловікові в жменю.
— Це може допомогти, — сказав я, — спробуйте, якщо бажаєте.
Він покликав мене всередину.
— Будь ласка, дайте йому самі, — сказав він.
Мені не дуже хотілося заходити всередину і зіткнутися з похмурим видовищем помираючого родича, але проста людяність підказала, що інакше зробити не можна. При стіні стояло польове ліжко, а на ньому, накритий двома ковдрами, лежав чоловік із заплющеними очима. Був блідим, неголеним, а його риси загострилися, обличчя виглядало як у тих, кому зосталися три чисниці до смерті. Я підійшов упритул до ліжка і глянув на нього. Він розплющив очі.
Якусь мить ми дивилися один на одного, не вірячи своїм очам. Тоді він простяг мені руку і посміхнувся. Це був Віктор…
— Дяка Богові, — сказав він.
Від зворушення мені відібрало мову. Побачив, як він підкликав чолов’ягу, що стояв окремо, та заговорив із ним на патуа. Либонь, сказав, що ми друзі, бо на обличчі чоловіка з’явилося якесь просвітління і він відійшов. Я далі стояв біля ліжка, тримаючи Вікторову руку в своїй.
— Як довго це з тобою? — спитав я нарешті.
— Майже п’ять днів, — сказав він. — Плеврит. У мене й раніше таке бувало. Але цього разу гірше. Старію.
Він знову посміхнувся і, хоча я здогадувався, що він безнадійно хворий, — він не дуже змінився. Це був той сам Віктор.
— А ти, схоже, процвітаєш, — сказав він, далі посміхаючись, — маєш усі лискучі ознаки успіху.
Я спитав його, чому він ніколи не писав і що з ним діялося впродовж цих двадцяти років.
— Плив за течією, — відповів він. — Наскільки розумію, ти робив те саме, тільки в інший спосіб. Покинувши Англію, я вже туди не повертався. Що це ти тримаєш?
Я показав йому пляшечку з аспірином.
— Боюся, що особливої користі тобі з нього не буде, — сказав я. — Найкраще, що я можу зробити для тебе, — це зостатися тут на ніч, а зранку попросити цього чоловіка і ще одного-двох, щоб допомогли мені знести тебе в долину.
Він похитав головою.
— Марна трата часу. Мені кінець. Я це знаю.
— Нісенітниці. Ти потребуєш лікаря, належного догляду. Тут це неможливо.
Я оглянув примітивну вітальню, темну й задушливу.
— Не думай про мене, — сказав він. — Є дехто важливіший.
— Хто?
— Анна, — сказав він, а потім, коли я нічого не відповів, бо не міг добрати слів, він додав:
— Знаєш, вона все ще тут, на Монте Веріта.
— Ти маєш на увазі, що вона далі в тому місці, замкнена, що вона ніколи його не покидала?
— Тому я й тут, — відповів Віктор. — Приїжджаю сюди щороку, з самого початку. Я ж писав і розповідав тобі про все, після війни? Цілий рік живу в маленькому рибальському порту, дуже ізольованому й тихому, і раз на дванадцять місяців приїжджаю сюди. Цього року запізнився через хворобу.
Це було неймовірним. Що це за існування всі ці роки, — без друзів, без інтересів, упродовж довгих місяців, аж доки не настане час цього безнадійного щорічного паломництва.
— Ти колись її бачив? — спитав я.
— Ніколи.
— Ви з нею листуєтесь?
— Щороку я приношу листа. Беру його з собою і залишаю під стіною, а наступного дня повертаюсь.
— Цей лист забирають?
— Завжди. А на його місці лежить кам’яна плитка з видряпаним написом. Ніколи не більше, ніж кілька слів. Я забираю камінь з собою. Тримаю їх усі внизу на узбережжі, там, де живу.
Серце розривалося від його віри в неї, його багатолітньої вірності.
— Я намагався вивчити це, — сказав він, — цю релігію, віру. Вони дуже давні, ще дохристиянські. Існують старі книги, які натякають на них. Час від часу я щось таке розкопував, а ще розмовляв із людьми, вченими, які досліджували містицизм і древні обряди стародавньої Галлії та друїдів; між усіма гірськими народами досі є тісний зв’язок. І завжди, хоч би що я читав, наполегливо підкреслюється сила місяця та певність, що послідовники цієї віри завжди залишаються молодими і прекрасними.
— Говориш так, Вікторе, наче й сам у це віриш.
— Вірю, — сказав він. — Діти в селі теж у це вірять, тих кілька, які зосталися.
Розмова зі мною втомила його. Потягся до глечика з водою, що стояв поруч із ліжком.
— Слухай, — сказав я, — аспірин тобі не зашкодить, може лише допомогти, якщо в тебе гарячка. Ти міг би заснути.
Я змусив його проковтнути три таблетки і закутав його ковдрами.
— В домі є жінки? — спитав я.
— Ні, — відповів він. — Я сам здивувався, коли прийшов сюди цього разу. Село дуже спорожніло. Всі жінки й діти спустилися в долину. Зосталося зо два десятки чоловіків та хлопців, це все.
— Ти не знаєш, коли пішли жінки й діти?
— Я так зрозумів, що за кілька днів до мого приходу. Цей чолов’яга — син старого, що тут жив, він давно помер, — такий недотепа, що ніколи нічого не знає. Що його не питаєш, дивиться як з туману. Але своє діло знає. Дасть тобі їжу, знайде постіль, а малий у нього доволі тямущий.
Віктор заплющив очі і я сподівався, що він зможе заснути. Я подумав, що знаю, чому жінки й діти пішли зі села. Це було після того, як зникла дівчина з долини. Їх попередили, що на Монте Веріта може трапитися щось лихе. Я не зважився сказати це Віктору. Хотів переконати його спуститися в долину.
Досі вже стемніло, а я зголоднів. Пройшов через якісь сінці до задньої частини дому. Там не було нікого, крім хлопчика. Я попросив у нього щось їсти й пити, він зрозумів. Приніс мені хліба, м’яса, сиру, я поїв у вітальні, а хлопець спостерігав за мною. Очі Віктора все ще були заплющені, я думав, що він спить.
— Йому покращає? — спитав хлопець. Він розмовляв не на патуа.
— Думаю, що так, — відповів я, — якщо тільки мені допоможуть перевезти його до лікаря в долині.
— Я вам допоможу, — сказав хлопець, — і двоє моїх приятелів. Мусимо йти завтра. Потім буде важче.
— Чому?
— Післязавтра сюди приходитимуть і відходитимуть. Чоловіки з долини, дуже роз’юшені, а я з приятелями приєднаюся до них.
— А що буде?
Він вагався. Глянув на мене бистрими блискучими очима.
— Не знаю, — сказав він. Вислизнув назад, до сіней.
З ліжка долинув голос Віктора.
— Що сказав хлопець? Хто прийде з долини?
— Не знаю, — недбало відповів я. — Можливо, якась експедиція. Але він запропонував допомогти перевезти тебе завтра в долину.
— Тут не буває експедицій, — сказав Віктор, — це якась помилка.
Покликав хлопця і, коли той з’явився, заговорив із ним на патуа. Хлопець почувався незручно і непевно; здавалося, що тепер він неохоче відповідає на питання. Я кілька разів чув, як вони обидва повторюють слово Монте Веріта. Невдовзі хлопець пішов до внутрішніх кімнат і залишив нас самих.
— Ти щось із цього зрозумів? — спитав Віктор.
— Ні, — відповів я.
— Мені це не подобається, — сказав він, — якось воно дивно. Я це відчував, коли лежав тут останні дні. Чоловіки потайні, незвично поводяться. Хлопчина казав мені, що в долині щось трапилося і люди там дуже розлючені. Ти що-небудь про це чув?
Я не знав, що сказати. Він пильно стежив за мною.
— Господар заїзду був не надто привітним, — сказав я, — але він відраджував мені йти на Монте Веріта.
— Називав якісь причини?
— Ніяких особливих причин. Просто сказав, що може бути небезпечно.
Віктор мовчав. Я відчував, що він обдумує мої слова.
— Щезла якась жінка з долини? — спитав він.
Не було сенсу брехати.
— Я щось чув про зниклу дівчину, — сказав я йому, — але не знаю, чи це правда.
— Мусить бути правдою. Он воно що.
Він довго нічого не казав, а я не міг бачити його обличчя, — воно було в тіні. Кімната була освітлена лише однією неяскравою лампою.
— Тобі доведеться зійти завтра на гору й попередити Анну на Монте Веріта, — сказав він урешті.
Думаю, що я цього чекав. Я запитав його, як це зробити.
— Можу накидати тобі дорогу, — відповів він, — ти не заблукаєш. Треба йти прямо висохлим руслом потічка, весь час тримаючи на південь. Дощі ще не зробили його непрохідним. Якщо вийдеш до світанку, матимеш весь день.
— А що робити, коли дійду?
— Залиш там листа, як і я, а тоді відійди. Вони не заберуть листа, доки ти там будеш. Я розповім Анні, що я тут хворий і що ти раптово з’явився через двадцять літ. Знаєш, доки ти розмовляв із хлопчиною, я подумав, що це немов чудо. Маю дивне почуття, наче це Анна тебе сюди привела.