Його очі сяяли давньою хлоп’ячою вірою, яку я пам’ятав.
— Можливо, — сказав я. — Або Анна, або ж те, що ти звик називати моєю гірською лихоманкою
— А хіба це не одне й те ж?
Ми глянули один на одного в тиші цієї маленької темної кімнати, а тоді я повернувся, покликав хлопчину і попросив принести мені постіль та подушку. Я мав ночувати на долівці біля ліжка Віктора.
Вночі він був неспокійним і важко дихав. Кілька разів я вставав і давав йому ще аспірину й води. Він дуже пітнів, а я не знав, добре це чи погано. Ніч видалася мені безконечною, я майже не спав. Ми обидва прокинулися, коли темрява щойно почала бліднути.
— Мусиш вийти негайно, — сказав він, і, підійшовши до нього, я помітив, що його шкіра вкрита холодним потом. Я не сумнівався, що йому погіршало і він дуже ослаблений.
— Скажи Анні, — промовив він, — що, коли прийдуть люди з долини, їй та іншим загрожуватиме велика небезпека. Я в цьому певен.
— Я все це напишу, — відповів я.
— Вона знає, як сильно я її кохаю. Я завжди пишу це в моїх листах, але ти міг би сказати їй ще раз. Почекай в ущелині. Тобі можливо, доведеться чекати дві-три години чи трохи довше. Тоді повернися до стіни і шукай відповідь на кам’яній плитці. Вона там буде.
Я торкнувся його холодної руки і вийшов на морозне вранішнє повітря. Тоді, оглянувшись довкола, відчув перший острах. Все довкола було в хмарах. Вони клубилися не лише піді мною, закриваючи доріжку з долини, якою я прийшов увечері, але і в цьому безмовному селі, сповиваючи туманом дахи хатин, і вище мене, там, де крізь чагарник бігла стежка, що зникала на гірському схилі.
Хмари м’яко й лагідно торкалися мого обличчя і пливли повз мене, не розсіюючись, не прояснюючись. Вологі краплі покрили моє волосся, руки, я відчував їх на язику. Дивився на дорогу і, в напівтемряві, вагався, що робити. Усі старі інстинкти самозбереження підказували мені повернутися. Згідно з усім моїм колишнім гірським досвідом, виходити в таку головоломну походу було безумством. Але залишатися там, у селі, і бачити втуплені в мене очі Віктора, благальні, терплячі, — це було понад мої сили. Він помирав, ми обидва це знали. А я ніс у нагрудній кишені його останній лист до дружини.
Я повернувся обличчям на південь, а хмари усе ще пливли повз мене, повільно, неухильно, опускаючись із вершини Монте Веріта.
Я почав сходження…
Віктор запевнив мене, що я повинен дістатися вершини за дві години. Чи й менше — а сонце, підіймаючись, буде в мене за спиною. Ще у мене був дороговказ, грубий ескіз карти, накиданий Віктором.
Але вже через годину після виходу з села я зрозумів свою помилку. Сьогодні я сонця взагалі не побачу. Попри мене повзли хмари, на моєму обличчі осідав липкий і холодний туман. Вони сховали звивисте русло потоку, яким я підіймався ще п’ять хвилин тому, а в ньому били гірські джерела, викидаючи грудки землі та каміння.
З часом поверхня змінилася; звільнившись від потреби переступати коріння та оминати чагарники, я йшов по голому камені. Було вже пополудні. Я не встиг. Ще гірше — я заблукав. Обернувся, але не міг знайти русла потоку, яке привело мене аж сюди. Підійшов до іншого, але воно вело на північний схід і було вже розмите осінньою погодою; потік води стрімко спливав униз по схилі гори. Один хибний крок — і цей потік підхопив би мене, розбиваючи мої руки, учеплені за каміння.
Моя вчорашня радість щезла. Те, що тепер мною володіло, було не піднесенням гірської лихоманки, а так само добре мені знайомим почуттям страху. В минулому мені уже не раз траплялися подібні хмари. Ніщо не робить людину такою безпорадною, як неможливість розпізнати шлях, яким вона йде і яким може спуститися. Але тоді, у ті дні мандрів та засвоєння науки альпінізму, я був молодим. Тепер я був середнього віку міщухом, сам-один на горі, на яку раніше не підіймався, і мені було страшно.
Я сів на латці трави під великим каменем, далеко від пропливаючої хмари, з’їв свій ланч — залишки сандвічів, які мені запакували у заїзді в долині, — та став чекати. Потім, усе ще чекаючи, встав і потупав, щоб зігрітися. Хоча повітря не було ще пронизливим, але просочувався холод, вологий студений холод, який завжди приходить разом із хмарами.
Зосталася ще одна, остання надія, — що з настанням темряви і зниженням температури хмара підніметься. Я згадав, що місяць буде уповні, — багато очок для мене, бо в такий час хмари рідко затримуються, а зазвичай розриваються і розсіюються. Отож я радо вітав би наплив до атмосфери різкого холоду. Повітря помітно очистилось і, дивлячись на південь, звідки увесь день мандрували хмари, я міг бачити на десять футів уперед. Шар хмар піді мною був усе ще таким самим густим. Стіна непроникного туману приховувала спуск. Я чекав далі. Наді мною, на тому ж півдні, видимість збільшилася з десяти до п’ятнадцяти футів, потім з п’ятнадцяти до двадцяти. Хмара не була вже хмарою, а лише парою, тонкою, зникаючою, і раптом увесь обрис гори чітко проступив у полі зору, щоправда, не вершина, а великий виступ, що хилився на південь, а за ним — перший побачений мною того дня проблиск неба.
Я знову глянув на годинник. Була за чверть шоста. На Монте Веріта спадала ніч.
Ще раз наповзла імла, затінюючи побачений мною ясний клаптик неба, а потім вона відпливла і знову з’явилося небо. Я покинув схованку, де пробув увесь день. Вдруге переді мною постала необхідність приймати рішення. Підійматися чи спускатися. Дорога наді мною була ясною. Я бачив виступ гори, описаний Віктором. Міг навіть побачити гребінь-хребет, що тягся вздовж нього на південь, — це був той шлях, яким я мав би пройти дванадцять годин тому. Через дві-три години зійде місяць і буде достатньо світло, щоб я зміг вийти на маківку Монте Веріта. Я глянув на схід, на спуск. Там усе було покрите тією самою стіною хмар. Доки хмара не розсіється, я змушений буду залишатися в тому ж стані, що і вдень, — не розрізняючи напрямку, безпорадний при видимості не більше трьох футів.
Я вирішив йти далі і піднятися на вершину гори, принісши туди свого листа.
Тепер, коли хмара була піді мною, я піднісся духом. Вивчив грубу карту, нарисовану Віктором, і рушив у напрямку південного виступу. Я був голодним і багато віддав би, щоб повернути з’їдені опівдні сандвічі. В мене залишився лише один рогалик. А ще пачка сигарет. Палити на вітрі було недобре, але, принаймні, це перебивало голод.
Тепер я міг бачити два піки, чіткі й виразні на тлі неба. Коли я дивився на них, мене знову охопило хвилювання, — знав, що коли обійду виступ і дійду до південного боку гори, мушу досягти кінця своєї подорожі.
Почав підійматися і помітив, як звузився гребінь і як покрутішала скеля, — вона ставала майже прямовисною в міру того, як південний схил відкривався зору, а потім із імли на сході просто над моїм плечем піднялось велике місячне обличчя. Це видовище викликало в мене нове відчуття ізоляції. Це було так, наче я сам-один йшов по земному обводі, а наді мною і піді мною був Усесвіт. Ніхто, крім мене, не ступав порожнім диском, і він у цілковитій темряві рухався своєю орбітою крізь космос.
Коли місяць піднявся, людина, що піднімалася разом із ним, зменшилася до непомітності. Я більше не був окремою особою. Оболонка, в якій містилась моя сутність, без жодних почуттів рухалась уперед, ведена до вершини гори якоюсь безіменною силою, що, видно, походила від місяця і переміщала мене, як воду під час припливів і відпливів. Не гірська лихоманка пульсувала в моїй крові, а гірська магія. Не нервова енергія вела мене, а притягання повні місяця.
Скеля звужувалася і зімкнулася над моєю головою, утворюючи арку, ущелину, отож мені довелося зігнутися і намацувати дорогу; тоді я вийшов із темряви на світло і переді мною постали сріблясто-білі близнята піки та скельна маківка Монте Веріта.
Вперше в житті я бачив чисту, без домішок красу. Забув свою місію, тривогу за Віктора, мій власний страх перед хмарою, який сковував мене впродовж усього дня. Це справді було кінцем мандрівки. Час не мав значення. Я не думав про нього. Стояв і дивився на маківку гори під місяцем.
Не знаю, як довго я так простояв, і не пам’ятаю, коли змінилися вежа й стіни, а на них раптом з’явилися постаті, яких не було раніше. Вони стояли одна за одною на стінах, вирисувані на тлі неба, можливо, це були кам’яні зображання, вирізьблені з самої скелі, такі застиглі вони були, такі нерухомі.
Я був надто далеко, щоб роздивитись їхні обличчя чи бодай обриси. Одна стояла окремо, на відкритій вежі; ця єдина постать була закрита, в одязі, що сповивав її з голови до ніг. Раптом мені спали на думку старі оповіді про давні дні, друїдів, заклання, жертвоприношення. Ці люди поклонялися місяцю, а місяць був уповні. Якусь жертву збиралися скинути вниз у прірву, а я був свідком ритуалу.
У своєму житті я знав страх, але ніколи — жах. Тепер він повністю опанував мною. Я опустився навколішки, в тіні ущелини, бо вони помітили б, що я стояв там на місячній доріжці. Бачив, як вони здіймають руки над головами, і от від них долинуло повільне наспівування, спершу низьке й невиразне, а потім усе повніше, все голосніше, аж доки не зламало дотеперішню глибоку тишу. Звуки, луною відбиті від скелі, здіймалися вгору, в повітря, і я бачив, що всі вони, як одна, повернулись до повного місяця. Це було не заклання. Не жертвоприношення. Це була їхня пісня-славень.
Я ховався в тіні, повний невідання й сорому, як той, що випадково натрапив на святе місце, чуже його знанням, а спів тим часом звучав у моїх вухах, неземний, лячний, але прекрасний настільки, що годі витримати. Я стис руки над головою, заплющив очі і низько схилився, доки чоло моє не торкнулося землі.
Потім великий гімн-славень почав повільно, дуже повільно слабнути. Понижчав, став наспівуванням, зітханням. Стишився і помер. На Монте Веріта повернулася тиша.
Проте я так і не насмілився ворухнутися. Далі закривав руками голову, схиливши обличчя до землі. Не соромився свого жаху. Я загубився між двома світами. Мій власний відійшов, а до їхнього я не належав. Прагнув заховатися у притулку між пропливаючих хмар.
Я чекав, усе ще стоячи навколішках. Потім крадькома ледь-ледь підняв голову і глянув у бік маківки. Стіни й башти були порожніми. Фігури зникли. Темна хмара з рваними краями сховала місяць.
Я чекав, доки хмара, що закрила обличчя місяця, не розсіялася. Тоді набрався відваги й намацав листи у кишені. Не знаю, що написав Віктор, але мій власний був таким:
Люба Анно,
Якась дивна гра долі привела мене в село на Монте Веріта. Я знайшов там Віктора. Він безнадійно хворий, і я думаю, що він помирає. Якщо Ви хочете відправити йому звістку, залиште її під стіною. Я віднесу її до нього. Мушу вас попередити, що я вважаю — Ваша громада в небезпеці. Люди з долини перелякані та розлючені, бо одна з їхніх жінок зникла. Вони, ймовірно, прийдуть до Монте Веріта і загрожуватимуть їй.
Прощаючись, хочу сказати, що Віктор ніколи не переставав вас любити і думати про Вас.
І мій підпис внизу сторінки.
Я рушив до стіни. Наблизившись, побачив вікна-щілини, які мені описував Віктор. До мене прийшло усвідомлення, що за кожним із них за мною можуть пильнувати очі, за кожним вузьким отвором на мене може чекати якась фігура.
Я нахилився і поклав листи на землю під стіною. Щойно я це зробив, стіна переді мною раптово відхилилася назад і відкрилася. Із зіяючої щілини простяглися руки та схопили мене. Вони кинули мене на землю і зімкнулися на моєму горлі. Останнє, що я почув, перш ніж зомліти, був хлоп’ячий сміх.
Я прокинувся зі зусиллям, немов викинутий в реальність із великої глибокої дрімоти, з усвідомленням, що я в цю мить не сам. Хтось був поруч зі мною та стояв на колінах, дивлячись на мене сплячого.
Я сів і оглянувся довкола, моє тіло змерзло й заніміло. Був у келії футів у десять завдовжки, примарно бліде денне світло просочувалось крізь вузьку щілину в кам’яній стіні. Глянув на годинник. Стрілки показували за чверть п’яту. Я мусив пролежати непритомним трохи більше чотирьох годин, а світло було несправжнім, як буває перед сходом сонця.
Щойно я отямився, першим моїм почуттям був гнів. Мене обдурили. Люди в селі під Монте Веріта обманули мене — і Віктора теж. Грубі руки, що мене схопили, і хлоп’ячий сміх, — це все належало селянам. Той чоловік і його син обігнали мене на гірській стежці та сховалися в засідці, чекаючи мене. Знали хід крізь стіну. Вони багато років дурили Віктора, а тепер думали й мене обдурити. Бозна-чого. Їхнім мотивом не могло бути пограбування. Ми обидва не мали нічого, крім одягу, що на нас. Келія, в яку вони мене затягли, була цілком порожньою. Жодних ознак людського житла — навіть дошки, на яку можна б лягти. Дивно, що вони мене не зв’язали. В камері не було жодних дверей. Вхід був відкритим — довга щілина, як і вікна, але не досить широка, щоб крізь нього протислася звичайна людина.
Я сидів, чекаючи, коли з’явиться денне світло, а ще коли до моїх плечей, рук і ніг повернеться чуття. Обережність підказувала, що так розумніше. Якби я зараз зважився вибратися крізь отвір, то міг би при цьому тьмяному світлі спіткнутися і впасти або ж заблукати в лабіринті галерей і сходів.
Разом із денним світлом наростав мій гнів, але заодно й відчай. Понад усе на світі мені хотілося дорватися до того чолов’яги і його сина, вилаяти їх обох, боротися з ними, якщо це необхідно, — вдруге вони б мене не звалили з ніг підступом. Але що, коли вони пішли, залишивши мене тут без можливості виходу? Коли припустити, що це їх трюк, пастка на чужинців, і вони влаштовували таке безліч разів, отой старий перед ними, а інші ще раніше, а ще заманювали жінок із долини і покидали їх серед цих стін на поталу голоду і смерті? Моє занепокоєння переросте в паніку, якщо я загадуватиму надто далеко наперед. Щоб заспокоїтися, я намацав у кишені портсигар. Перші ж кілька затяжок привели мене до тями. Запах і смак диму належали знаному мені світові.
І тоді я побачив фрески. Світло, що поступово сильнішало, виявило їх мені. Вони покривали стіни келії, а навіть частину стелі. Не примітивне малювання темних селян чи шкрябанина ревних богомазів. Ці фрески були повні життя та запалу, кольору й сили, не знаю, наскільки історичними вони були, але всі мали спільний мотив — поклоніння місяцю. Деякі постаті опустилися навколішки, інші стояли, а всі простягали руки до місяця уповні, зображеного на стелі. Проте якимсь дивним чином намальовані з разючою майстерністю очі молільників спрямовані були не вгору до місяця, а на мене. Я палив сигарету, дивлячись убік, але весь час, в міру того, як світлішало, відчував на собі їхні очі. Наче я знову стояв за стінами, знаючи про мовчазних спостерігачів за вікнами-щілинами.
Я встав, розтоптав недопалок і вирішив — усе, що завгодно, краще, ніж залишатися там у келії з цими постатями на розмальованій стіні. Рушив до виходу і, щойно це зробивши, знову почув сміх. Цього разу м’якший, наче приглушений, але так само глузливий і юнацький. Цей клятий хлопчисько…
Я втиснувся у прохід, гучно його лаючи. Хлопець міг мати при собі ножа, але мені це було байдуже. Він стояв там, притиснувшись до стіни і чекаючи мене. Я побачив блиск його очей і коротко обтяте волосся. Вдарив його по обличчю, але схибив. Я чув його сміх, коли він відхилився вбік. Через хвилину він уже був не сам, позаду з’явився ще один, а там і третій. Вони накинулися на мене і звалили на землю, наче я зовсім не мав сил. Перший став навколішки, притиснувши мені груди коліном, схопивши руками за горлянку та посміхаючись до мене.
Я лежав, борючись за кожен подих, і він послабив хватку. Усі троє дивилися на мене з такою самою глузливою посмішкою на устах. Я зрозумів, що жоден із них не був ні хлопчиком із села, ні його батьком. Їхні обличчя були не такі, як у селян чи мешканців долини: нагадували фрески на стіні.
Їхні очі з тяжкими повіками, скісні, безжалісні, були схожі на очі, що я їх бачив колись давно на єгипетській гробниці, на вазі, давно засипаній та забутій під пилом та уламками похованого міста. Вони були одягнені в туніки завдовжки до колін, мали оголені руки й ноги, а волосся коротко, при самій голові обтяте, — їм була притаманна дивна сувора краса і диявольська грація. Я спробував відірватися від землі, але той, що тримав руку в мене на горлі, знову мене притис. Я знав, що мені не змагатися з ним та його спільниками, і вони скинуть мене зі стін униз у прірву під Монте Веріта, якщо їм цього захочеться. Отож, це кінець. Лише питання часу. А Віктор помре сам, у хатині на схилі гори.