— Ну давайте, — сказав я, — покінчіть із цим, — скоряючись, не опираючись більше. Я знову чекав вибуху глузливого юного сміху і того, що вони вхоплять моє тіло своїми руками і по-дикунськи викинуть мене крізь щілину вікна назустріч темряві та смерті. Я заплющив очі і, напруживши нерви, приготувався до найжахітнішого. Нічого не сталося. Я відчув, як хлопчик торкнувся моїх губ. Розплющив очі, а він усе ще посміхався. Тримав у руці горнятко молока і безмовно запрошував мене випити. Я похитав головою, але підійшли його товариші, стали позаду мене навколішки, підтримуючи мене за плечі. Я почав пити, незграбно, з вдячністю, як дитина. Доки вони тримали мене так, відійшли страх і жах, і здавалося, що з їхніх рук до мене переходить сила, не лише до моїх рук, а до мене всього.
Коли я закінчив пити, перший забрав у мене горнятко, поставив його на землю і поклав обидві руки мені на серце, його пальці притислися, — і до мене прийшло почуття, якого я ніколи в житті не знав. Наче на мене зійшли Божий мир, спокій та сила, і дотиком рук зняли з мене усі тривоги й страхи, усю втому й жахіття минулої ночі; мої спогади про хмари й туман на горі і Віктора, що помирає на своєму самотньому ліжку, стали раптом цілком неістотними. Зменшилися, змізерніли порівняно з тим почуттям сили й краси, яке я пізнав тої миті. Якщо Віктор помре, то це не матиме значення. Його тіло стане оболонкою, що лежатиме у селянській хаті, а його серце битиметься тут, як б’ється моє, а невдовзі душа його теж прилине до нас.
Кажу «до нас», бо, коли я лежав у цій тісній келії, мені здалося, що вони прийняли мене і я став одним із них. Такого — думав я, досі вражений, спантеличений, щасливий, — такого я сподівався від смерті. Заперечення усякого болю, усякого лиха, коли центром життя стає не хитромудрий мозок, а серце.
Хлопчина, усе ще посміхаючись, забрав руки, але відчуття сили й потуги зосталося зі мною. Він підвівся, я теж, і пройшов слідом на ним та двома іншими крізь отвір у стіні келії. Не було там ні звивистих коридорів, як у вулику, ні темних галерей, а великий відкритий двір, до якого виходили всі келії. Четверта сторона двору вела до здвоєних піків Монте Веріта. Вони, покриті шапкою криги, прекрасні, ловили в цю мить рожеве сяйво сонячного світанку. Вирізані в кризі сходинки вели до вершини і тепер я знав причину тиші за стінами та на подвір’ї обителі, бо от усі вони стояли, вишикувавшись на сходах, одягнені в однакові туніки, з оголеними руками і ногами, з гірляндою-пояском довкола талії і коротко, при самій голові обтятим волоссям.
Ми пройшли через подвір’я і піднялися до них по сходинках. Жодного звуку, вони не розмовляли ні зі мною, ні одне з одним, але посміхалися, як ті троє перших; і їхня посмішка не була такою, до яких звикли ми в нашому світі — ні ввічливою, ні лагідною, а дивно радісною, так наче змішалися разом мудрість, тріумф і пристрасть. Вони не мали віку, не мали статі, не були ні чоловіками, ні жінками, ні молодими, ні старими, та краса їхніх облич і тіл хвилювала й захоплювала більше, ніж усе, раніше мною бачене чи знане, і я пристрасно зажадав стати одним із них, бути одягненим так само, як вони, любити так, як мусили любити вони, сміятися, молитися і мовчати.
Я глянув униз, на свою куртку, сорочку, альпійські бриджі, товсті шкарпетки та взуття, — і раптом відчув до них ненависть і огиду. Вони були схожі на саван небіжчика. Я поквапом зірвав їх та, щоб швидше позбутися, жбурнув через плече вниз на подвір’я, — і голий постав перед сонцем. Не відчував ні збентеження, ні сорому. Мені було цілковито байдуже, як я виглядав. Знав лише те, що хочу якомога швидше позбутися усіх атрибутів світу, а мій одяг наче символізував, ким я був колись.
Ми піднялися сходами, досягли вершини і весь світ, здавалося, лежав перед нами, вільний від хмар і туману, нижчі вершини тяглися у безкінечну безвість, а далеко внизу лежали недосяжні для нас долини, імлисті, зелені, тихі, і потоки, і маленькі сонні міста. Потім, відвернувшись від світу внизу, я побачив, що двійнята-піки Монте Веріта були розділені великою тріщиною, вузькою, але непрохідною, і, стоячи на вершині та дивлячись униз, я з подивом і благоговінням зрозумів, що мій зір не може сягнути глибин тієї розколини. Крижані блакитні стіни ущелини рівно і прямовисно спадали у бездонну прірву, назавжди сховану в серці гори. Сонце, яке підіймалося, щоб ополудні скупати піки, ніколи не торкалося глибин цієї розколини, не сягали туди й промені повні місяця. І здалося мені, що ущелина між піками формою нагадувала чашу, яку тримали дві руки.
Якась постать стояла там, на краю прірви, з ніг до голови одягнена в біле, і, хоча я не міг бачити її рис, закритих вилогою білого плаща, цей високий рівний стан, закинута голова, зведені руки змусили моє серце шалено закалатати.
Я знав, що це Анна. Я знав, що ніхто інший не міг так стояти. Забув Віктора, забув свою місію, забув час, простір і всі роки, що розділили нас. Пам’ятав лише притишеність її присутності, красу її обличчя і тихий голос, що казав: «Врешті-решт, ми обоє шукаємо того самого». Я знав, що завжди кохав її, і хоча вона зустріла Віктора першим, вибрала його і побралася з ним, ці в’язі й шлюбна церемонія нічого не значили для нас обох. Наші душі зустрілися, торкнулися і збагнули одна одну з першої ж миті, коли Віктор познайомив нас у своєму клубі і цей дивний, незбагненний союз сердець, здолавши усі бар’єри і перепони, назавжди зберіг нашу близькість, попри мовчання, порожнечу і довгі роки розлуки.
Я помилився з самого початку, дозволивши їй самій шукати свою гору. Якби я пішов із ними, з нею і Віктором, тоді давно, коли вони запрошували мене в Домі Карт, інтуїція підказала б мені, що в неї на думці, і її зачарованість передалася б і мені. Я б не спав у хатині, як Віктор, я б прокинувся і пішов із нею, і всі ті роки, що їх я змарнував, викинув на вітер, згайнував, були б нашими, Анниними й моїми, спільними роками тут на горі, далеко від світу.
Я ще раз оглянувся довкола, на обличчя тих, що стояли поруч зі мною, і неясно здогадався, з якимсь близьким до голоду болем, що вони пізнали такий екстаз любові, якого я не знав ніколи. Їх мовчання — не обітниця, не приреченість до темряви, а мир, дарований їм горою, гармонійне злиття їхніх душ. Мова непотрібна, якщо посмішки й погляди передають думки і звістки; а тим часом ніхто ніколи не стримує радісний щирий сміх. Це не був закритий орден, понурий, могильний, ворожий усьому тому, що інстинкт дає серцю. Тут Життя було повним, гомінким, інтенсивним, сонячний жар просочувався у вени, стаючи частиною потоку крові, частиною живої плоті, а морозне повітря, зливаючись із прямим сонячним промінням, очищало тіло й легені, даруючи їм силу й енергію, — силу, яку я відчув, коли пальці торкнулися мого серця.
Впродовж такого короткого часу змінилися всі мої цінності, і здавалося, що того мене, який сходив на гору крізь туман, наляканого, стривоженого, трохи сердитого, — таким я був зовсім недавно, — більше не існувало. Голова моя посивіла, вік був старшим середнього, якби світ міг мене зараз побачити, то визнав би безумцем, посміховиськом, дурнем, а я стояв разом із ними оголений на Монте Веріта і простягав руки до сонця. Воно саме піднялося на небі та світило на нас, піхурі на моїй обпеченій шкірі боліли, але цей біль був водночас задоволенням, і жар проходив крізь моє серце і мої долоні.
Очі мої впилися в Анну, я так сильно кохав її, що сам почув свій крик: «Анно, Анно…» Вона знала, що я там, бо здійняла руку вітальним жестом. Ніхто з них не звернув на це уваги, ніхто цим не перейнявся. Вони сміялися разом зі мною, вони розуміли.
Тоді з-поміж нас вийшла дівчина, повільно пішла вперед. Мала на собі просту сільську сукню, панчохи й черевики, а волосся розпустила по плечах. Я думав, що вона склала долоні, наче для молитви, але це було не так — тримала їх біля грудей, пальцями торкаючись серця.
Вона підійшла до краю розколини, де стояла Анна. Минулої ночі, під місяцем, мене, напевне, охопив би страх, але не зараз. Я був прийнятий. Був одним із них. В одну мить, у своєму часопросторі над нами, промінь сонця торкнувся краю розколини, а синій лід засвітився. Ми одностайно впали на коліна, наші обличчя звернулися до сонця і я почув гімн-славень.
«Отак, — подумав я, — люди молилися на початку часів, так вони молитимуться наприкінці світу. Немає тут ні кредо, ні спасителя, ні божества. Тільки сонце, яке дає нам світло й життя. Ось як воно було завше, споконвіку».
Сонячний промінь піднявся і помчав далі, і тоді дівчина, вставши, зняла свої черевики, панчохи й сукню, а Анна, з ножем у руках, обтяла їй волосся, вкоротивши його вище вух. Дівчина стояла перед нею, з руками на серці.
«Тепер вона вільна, — подумав я. — Ніколи не повернеться в долину. Батьки оплачуть її, наречений теж, і ніколи вони не довідаються, що вона знайшла тут, на Монте Веріта. В долині чекав би її весільний бенкет, святкування з танцями, а потім збудження короткого роману перетворилося б на одноманітне сімейне життя, домашні клопоти, турботу про дітей, неспокій, роздратування, хвороби, гризоти, щоденну рутину старіння. Тепер вона вільна від цього. Тут не гасне жодне почуття. Любов і краса не помирають і не зникають. Життя суворе, бо Природа сувора й не знає милосердя; але саме цього вона прагнула в долині, заради цього вона прийшла. Тут вона знатиме усе, чого не знала раніше і чого не зазнала б, коли б зосталася у світі внизу. Пристрасть, радість і сміх, тепло сонця, притягання місяця, любов без неспокою, сон без пробудження від мрій. Саме тому вони це ненавидять, в долині, саме тому вони бояться Монте Веріта. Бо тут, на вершині, є те, чого вони ніколи не мали й не матимуть, — і це робить їх злими, заздрісними та нещасливими».
Тоді Анна повернулася, і дівчина, що відкинула свою стать, своє минуле і свою сільську одіж, пішла вслід за нею, босоніж, голорука, коротковолоса, як інші, вона променіла, посміхаючись, і я знав, що для неї геть-усе земне вже ніколи нічого не значитиме.
Вони зійшли на подвір’я, залишивши мене самотою на вершині, а я відчув себе ізгоєм перед небесною брамою. Моя коротка мить прийшла і проминула. Вони належали цьому світу, а я ні. Я був чужинцем із нижнього світу.
Я знову одягнувся, мимоволі повернувшись до розсудливості, згадав Віктора, свою місію, і теж пішов сходинками на подвір’я. Звівши очі, побачив, що Анна чекає мене у вежі нагорі.
Всі інші притислися до стіни, щоб дати мені пройти, і я побачив, що Анна єдина з них була одягнена в білий плащ із відлогою. Велична вежа відкривалася небу. Що характерно, я пам’ятав, як Анна сиділа колись на низькому стільці перед каміном у великій залі, — і так само вона сиділа зараз на найвищому щаблі вежі, одне коліно підняте, лікоть спертий на коліні. Сьогодні було вчора, сьогодні було двадцять шість років тому, а ми знову були самі в домі шропширського маєтку, і мир, який вона принесла мені тоді, вона принесла й сьогодні. Я хотів опуститися перед нею навколішки і взяти її руку. Натомість я відійшов і став біля стіни, склавши руки.
— Нарешті ти знайшов нас, — сказала вона. — Це зайняло трохи часу.
Її голос був м’яким, лагідним і нітрохи не змінився.
— Це ти привела мене сюди? — спитав я. — Ти мене покликала, коли наш літак розбився?
Вона засміялася, наче я ніколи з нею не розлучався. Час зупинився на Монте Веріта.
— Я задовго до цього хотіла, щоб ти прийшов, — сказала вона, — але ти сховав свій розум від мене. Наче затулив слухавку. Для телефонної розмови завжди потрібні двоє. Це й досі так?
— Так, — відповів я, — наші новіші винаходи потребують для контакту клапанів. Зовсім не душ.
— Твій розум багато років був закритою скринькою, — промовила вона. — Шкода, — ми могли б мати так багато спільного. Віктор мусив передавати мені свої думки в листах, а нам з тобою вони були б непотрібними.
Тоді, думаю, до мене прийшла перша надія. Я мусив пробити їй шлях, хоча вкрай обережно.
— Ти читала його лист, — спитав я, — і мій теж? Ти знаєш, що він помирає?
— Так, — сказала вона, — він уже багато тижнів нездужає. Ось чому я хотіла, щоб ти був тут у цей час, був із ним, коли він помре. Для нього буде добре, якщо ти повернешся і скажеш йому, що розмовляв зі мною. Тоді він буде щасливим.
— Чому б тобі самій не прийти?
— Так краще, — сказала вона. — Тоді він зможе зберегти свою мрію.
Свою мрію? Про що вона? То вони тут, на Монте Веріта, не всевладні? Вона розуміє небезпеку, яка їм загрожує.
— Анно, — промовив я. — Я зроблю все, чого ти хочеш. Повернуся до Віктора і буду з ним до кінця. Але часу мало. Найважливіше те, що тобі й іншим тут загрожує велика небезпека. Завтра, можливо ще цієї ночі люди з долини збираються піднятися на Монте Веріта, вони ввірвуться і повбивають вас. Ви мусите піти звідси до їхнього приходу. Якщо ви не маєте жодного способу порятуватися, то дозволь мені якось вам допомогти. Ми не настільки далеко від цивілізації, щоб це було неможливим. Я спущуся в долину, знайду телефон, викличу поліцію, армію, якусь владу…
Я замовк, бо, хоча й сам не розумів гаразд власних планів, то хотів, щоб вона мені довіряла, відчути, що вона на мене покладається.
— Річ у тім, — сказав я, — що відтепер життя тут буде для вас неможливим. Якщо цього разу я зможу запобігти нападу, що сумнівно, то це трапиться наступного тижня, наступного місяця. Дні вашої безпеки полічені. Ви так довго жили, замкнувшись, що не розумієте теперішнього стану світу. Навіть ця країна розділена надвоє, одна частина не довіряє іншій, а мешканці долини — більше не забобонні селяни; вони озброєні сучасною зброєю, а в їхніх серцях жадоба вбивства. Тут, на Монте Веріта, ні ти, ні інші не маєте шансів.
Вона не відповіла. Сиділа на сходинці, слухаючи, далека і безмовна постать у білому плащі з відлогою.
— Анно, — продовжив я, — Віктор помирає. Можливо, вже помер. Коли ти покинеш це місце, він не зможе тобі допомогти. Але я зможу. Я завжди тебе кохав. Не треба це тобі казати, ти й так мусила здогадатися. Ти знала, що зруйнувала життя двох чоловіків, коли двадцять шість років тому пішла на Монте Веріта. Але це більше не має значення. Я знову тебе знайшов і ще є віддалені місця, недоступні цивілізації, де ми могли б жити, — ти, я і всі інші, якщо вони захочуть піти з нами. Я маю досить грошей, щоб усе влаштувати; ти не мусиш нічим турбуватися.
Я вже подумки бачив ділові розмови у консульствах і посольствах, — обговорення питання паспортів, документів, одягу. А ще подумки бачив карту світу. Мандрував від гірських хребтів у Південній Америці до Гімалаїв, від Гімалаїв до Африки. Або ж північні пустині Канади, великі й недосліджені, простори Гренландії. А ще острови, численні, незліченні острови, де ніколи не ступала людська нога, — лише морські птахи їх відвідували і самотнє море їх омивало. Байдуже, що вона вибере, — гори, острів, чагарники, пустелі, непрохідні джунглі, пустків’я Арктики, — я так довго був без неї, а тепер єдине, чого хотів, — це бути з нею завжди.
Тепер це можливо, бо Віктор, що на неї претендував, скоро помре. Я був неделікатним. Я був щирим. Я сказав їй і це. А тоді чекав, що вона відповість.
Вона сміялася, тим теплим, любим і таким мені пам’ятним сміхом, я хотів кинутися до неї й обійняти, бо цей сміх був повним життя, радості й надії.
— То як? — спитав я.
Вона встала зі сходинки, підійшла і стала поруч зі мною, — дуже тихо.
— Був колись чоловік, — сказала, — що прийшов до каси на вокзалі Ватерлоо і благально сказав касирові: «Я хочу квиток до раю. Один-однісінький, зворотного не треба». Коли касир сказав йому, що такого місця не існує, чоловік схопив чорнильницю і жбурнув її касирові в обличчя. Викликали поліцейських, вони забрали чоловіка і посадили в тюрму. Чи ж ти не просиш зараз у мене квитка до раю? Тут гора істини, це величезна різниця.
Я образився, навіть роздратувався. Вона не прийняла жодного слова з моїх планів усерйоз — та ще й глузує з мене.
— То що ж ти пропонуєш? — запитав я. — Чекати тут, за стінами, людей, які прийдуть і розіб’ють їх?
— Не клопочися нами, — сказала вона. — Ми знаємо, що зробимо.
Вона говорила так байдуже, наче про щось геть неістотне, і я болісно помітив, що майбутнє, плани якого для нас двох я почав будувати, вислизає з моїх рук.