Сірий по-бандитському здавив мені горло.
— Де ти ще бачив такий малиновий захід сонця? — закричав він, тягнучи мене до вікна.
— У Мексиці.
— У якій такій Мексиці?! — закричав Сірий.
— Ну, чого ти? — сказав Сірий. — Росія — вигадка.
— Замість того, щоб звідси тікати, я поринаю в цю вигадку з головою.
— Чим американська пизда відрізняється від російської? — замислено спитав Сірий.
— Американська, — сказав я, — це особлива організація матерії, а російська — розбазарювання.
— Бляді, тихо! — заволав Сірий. — Ми тепер пізнаємо силу грошей, — посміхнувся він. — Настругали нових людей. Смішно. Не занудьгуєш.
— Зараз росіяни, — підтакнув я, — жадібно починають любити гроші. До них нарешті дійшло, що не знання, а гроші — убивча сила. Відкрили цей закон і думають, що вони — перші. Дуже дивують іноземців своєю жагучою жадібністю до грошей.
— Все одно зустрічаються байдужі, — зауважив Сірий.
— От кажуть: бандити, російська мафія, — примружився Сірий. — Але чому з’являється гордість за батьківщину, коли довідуєшся, що половину Лазурного берега скупили росіяни, що вони все скуповують, не питаючи за ціну? Чому мене тішить цей розмах?
— Мені на Цейлоні директор готелю казав, — відгукнувся я, — що дві російські дівчинки на Різдво за вечерю витратили більше, ніж сто німецьких туристів. Пили шампанське за тисячу доларів.
«Я хочу відкривати бізнес із росіянами», — сказав цейлонець. «Ти буддист?» — спитав я. «Так!»
— І звідки береться цей російський розмах? — солодко позіхнув Сірий.
— Я не хочу бути смаком місяця.
А в самої очі блищать. Останнього разу прийшла додому на вечерю в чорному. Очі не блищали. Велика Американська Зайчиха мене зачепила. Тим часом мене понесло в національну круговерть. Я зрозумів, що пошуки Сірого дотепер, незважаючи на всю теоретичну необхідність, були дурною примхою.
Я звик до сталості нерідних явищ. Я стільки часу був скраю, а тут кинувся з усіх сил, занурюючись у крихку російську матерію, із плямами по боках, з хаосом понять. Я проміняв порядність на приблизність, розрахунок на теплоту, але чи був у самій теплоті розрахунок, я не міг розібратися. Незаконний зв’язок набував реальних обрисів.
Мене затягувало. Мені стало важко відбиватися. Мій довгобуд, який нарешті був завершений і зовні мав вигляд успішної архітектури, дав тріщину. Я боявся здешевлення доступного задоволення, в яке я все одно додавав частку забороненого.
— Треба вміти тужити, — сказав Сірий. — Давай потужимо.
— Це як? — запитав я.
— Туга — це російська медитація, — сказав Сірий. — Тільки замість того, щоб на чомусь сконцентруватися, потрібно розосередитися. Але навіть коли повністю розосередишся, не поспішай тужити. Ти почуй спочатку в собі далеке виття. Кожному росіянинові властиво чути це виття, воно — невід’ємна частина осіннього дощу, лякливо довірливої вбогості, сумовитого безрадісного краєвиду. Є таке старе слово «цвинтар» — воно наводить на далеке виття. Далеке виття ніщо не скасує, ні гроші, ні любов. Але це тільки початок. Невиразні карлючки туги. Не злякай далеке виття даремним ворушінням членів. Завмри. Нехай виття наблизиться. Тоді ти почуєш срібне виття. Це гарне виття, але ти все одно нікуди не поспішай. Срібна туга — хронічна, довічна, повноцінна. Вона — стиснення духу, томління душі, болісний смуток. Але це ще не все. Ти поклич до себе золоте виття. Чекай, коли прийде до тебе золоте виття. Це всім виттям виття, близьке, неголосне виття. І тоді в тебе попливе золота туга. Ти віддайся їй, не як жінка і не як мінерал, а як людина, що помирає. Золота туга — передсмертна смуга. Зависни між двох світів по-передсмертному. Вбери у себе всю золоту тугу без залишку.
Коли я дивлюся на Олексія Матвійовича, Федора Максимовича, Ларису Володимирівну, Василя Михайловича, Дмитра Васильовича, Ірину Никанорівну, Софію Іванівну (якщо вона ще не вмерла), ді-джея Елеонору, на мого механіка Володю та на сторожів із гаража «європейським» поглядом, мені здається, що вони — виродки.
А варто мені на них поглянути російським поглядом, то ніякі вони не виродки.
Ось так я й існую: то виродки — то не виродки.
В інших країнах люди не плутаються під ногами. Вони зазвичай приємні в обігу. Я не беру до прикладу Берлін чи Нью-Йорк, там свої проблеми, але, як правило, західні люди не агресивні. А головне — на рівні щоденних понять я їх розумію. Я теж за круасани з абрикосовим конфітюром на сніданок. Більше того, я — їхній. Я ціную їхню оболонку, фізичну й понятійну. Мені подобається, як вони одягаються. За ними смак.
Я офранцузив Росію й обрусив Париж. Усього того, що я ношу в собі, насправді немає. Я вигадав обидва світи. У собі самому я їх схрестив. Я, напевно, і є отой російський європеєць, що і не європеєць, і не росіянин.
У мене вийшло те, що не виходить. Чи можна мене вважати вдалим гібридом? Я втратив можливість абсолютних критеріїв. Оскільки два світи не збігаються, я відчуваю мінливості моралі.
Я тих бачу, як своїх, і вмію з ними справлятися, але я й росіян бачу, як своїх, і теж (хоча гірше) справляюся. На перехресті Монпарнасу й Распаю я — свій, тільки незрозуміло, для кого. Я хочу жити на дві домівки. Мені тісно в тому іншому світі. Мені потрібна хоча б почерговість, ще краще — спільність, в ідеалі — сумісність. Останнього я не знайшов. Але я однаково не їхній, тому що мені там чогось не вистачає.
Це як професори літератури. На перший погляд — свої люди. А на другий — чужі й мертві.
Російська шапка — хитрий предмет. У ній важка магія звіриного хутра. Російські голови півроку покриті тушками вбитих кроликів, ховрашків, видр. Це не минає марно. Коли довго гладиш хутряну шапку, будиш передсмертний переляк тварин. У найкращому разі шапка годиться для оборони. Шапку можна пустити по колу. Але росіянин вірить, що він усіх закидає шапками. Насправді — не виходить. Я б хотів очистити Росію від шапок. Вона могла б стати чудовою країною. Веселою, хлібосольною. Щодня — Новий рік. Але Росію не можна очистити від шапок. Принаймні, у досяжному для огляду майбутньому. Швидше за все, ніколи. Інакше всі помруть. Доводиться жити в цій хутряній країні.
Навіть неписьменний іноземець знає, що росіянин сподівається навмання. «Авось» — вступний розрахунок на везіння. Колись, можливо, так і було. Але тепер «авось» — неприємне поняття, лушпайка прислів’я, світло погаслої зірки. Росіянин уже ні на що не сподівається. «Авось» застаріло, як «господин».
Російське хлібосольство завжди має душок образи. Чому росіянин так уперто хоче напоїти гостей? Розчервоніла господиня годує їх на забій. Салати — горою. Пироги чергуються з пельменями. Ім’я їм — легіон. Господар підливає. Це що за ритуал? Навіщо фарширувати гостя? У чому він провинився? Нехай гість піде, обжершись, з виряченими очима. І п’яним, щоб хапався за стіни, блював вінегретом. Нехай гість гикає цілу ніч.
Мрія російського хлібосольства — гикавка. Якщо гість гикає, то виходить, він повалений, з нього зірвано погони. У гикавці всі рівні, солдати й генерали. Російське хлібосольство за своїм завданням егалітарне. Усіх зрівняти гикавкою. Схоже на ленінське гасло. Це насторожує. У цьому є груба витівка розтління й убивства.
Так, ти перемогла. Американок. Італійок. Усіх. Але ти не переможеш мою російську тугу.
Крім безчестя, росіяни схильні до ніжностей. Вони до єблі нявкають, після єблі — воркочуть. Росіяни солодкаві й пафосні. Тонна жирного крему. Жінки називають чоловіків «котик», а ті їм у відповідь — «моє зайча». Матері сюсюкають. У всьому задушевність і поклик розчулення. Але це нікому не заважає бити один одного ногами. Різка, нічим не обґрунтована зміна настрою — основа тутешнього шизофренічного життя.
Російська природа — жаліслива. Від усякого вигину пахне смутком.
Маргарита Іванівна думає, що соціалістичний реалізм — відрижка радянської ідеології. Інші вважають його великим національним стилем. Насправді соціалістичний реалізм точно відображає народні ідеали щастя, справедливості. Із цим нічого не вдієш.
У Росії є щасливі родини, але вони ховаються від народного гніву. Росіяни — погані батьки. Вони випускають із уваги своїх синів. Дочки їхні не придатні для життя. Російська родина налаштована на трагедію. Кого не візьми. Росіяни вважають, що чоловік важливіший за дружину.
У російському світі родину взято під сумнів. Це, як правило, недружна родина. Перехід жінки з нареченої в дружину супроводжується актом ганебного приниження. Мужик не любить своєї баби. У росіян вважається не дуже пристойним любити свою дружину. Сірий теж був не високої думки про жінок і не приховував цього.
— Баба солодка тільки спочатку, — казав Сірий. — Ти занадто захопився бабами. Багато років просрав.
— Жінки врятували Росію, — сказав я.
— Що означає врятували? — подивився на мене Сірий. — Навіщо її рятувати?
— Послухай, — сказав я, — навіщо взагалі щось робити?
— Роби саме стільки, щоб нічого не робити, — сказав Сірий.
Грегорі Пек писав інструкцію для шпигунів, що складалася зі ста трьох пунктів.
«Як і всі інші люди, — писав Грегорі Пек, — росіяни вразливі, їх легко образити, але їхня вразливість набирає страшенно активної, яскраво вираженої форми».
— Що ви робите, Грегорі?
— Я пишу інструкцію для шпигунів, яких засилають у Росію.
— Чи не могли б ви й мене ознайомити з цією інструкцією?
— Охоче. «Росіянина можна вирахувати де завгодно, бо він їсть суп. Звичайно люди піднімають ложку до рота. Росіянин, навпаки, не їсть, а хлепче суп, низько схиляючи обличчя до посуду. Він плазує перед супом».
— Образливо, але правильно, — визнав я.
— Ще б не правильно! — драматично зітхнув Грег. — Хочете ще?
— Дякую, мені досить.
— І все-таки я прочитаю: «Порівняно із західними людьми росіянин, як правило, висловлює свої думки в такий спосіб, наче він страждає ядухою». — Грег не витримав і зробив ще одне порівняння: — Росіяни давляться словами, як біфштексом. Ви слухаєте далі? «Але якщо росіянин почав говорити, не поспішайте його перебивати. Дайте йому зайняти майданчик. Від говоріння росіян напосідає сильне збудження, вони не контролюють, що мелють. Не показуйте свого здивування, а тільки підтакуйте. Довідаєтеся багато цікавого».
— До побачення.
— «Ви приїхали в Росію вперше і не знаєте, з чого почати. Пригляньтеся до росіян. Вони здадуться схожими на вас, але не поспішайте».
— А де ж про красу?
— Будь ласка. «Є різні погляди на те, чи красива Росія. Самі росіяни зазвичай ставляться до Росії зі змішаним почуттям. До цього треба звикнути. З одного боку, росіяни вважають красу Росії бляклою і непоказною, у кращому разі наголошують на внутрішній принадності країни. Разом із тим вони вдавляться за свою вічну мерзлоту». Ну як?
— Я із задоволенням допоможу вам переробити ці думки.
Красна площа — перевірка на вошивість. Якщо вона вам подобається, то ви стовідсотковий мудак. Якщо не подобається, то ви теж стовідсотковий мудак. Зачарований простір. На Красній площі багато святково зодягнених мудаків гуляє в різні боки.
— Вони начебто прийшли на парті, — каже мені Велика Американська Зайчиха.
Звичайно, мудаки зодягнені по-особливому. Дівчата, наприклад, люблять прозорі кофтинки. Красна площа — це зустріч Сходу й Заходу, що скінчилася поразкою обох сторін.
Кого росіяни вважають за свого?
Росіянин швидко розбирається, хто свій, а хто не свій. Свій — це той, у кого остовпіле обличчя.
Сірий випав зі свого виміру. Сиджу й плачу, що вбили царя. Зате приємно, що мучили царівен. Охорона підглядала, як вони ходили надвір пісяти й какати. І кричала:
— Сідай навпочіпки, суки! Показуйте нам, робітникам, ваші царські сраки.
І ті показували, сидячи в білих снігах у кросівках.
— Знатні дірки, — дивувалися охоронці. — Не те що в наших наречених-засранок.
А маленька Анастасія навіть кінчала від таких розмов з робітниками, страшно хвилюючись грудьми, штормлячи всім тілом і плачучи, як чайка, під час сильного оргазму:
— Аморе міо!
Вона й дотепер живе на Уралі, зберігши для конспірації прізвище Романова.
— Куди ви поділися? — схвильовано запитав Сашко. — Що у вас із очима?
— З очима?
— Вони закотилися.
— Сашко, не треба! — мляво розлютився я. — Усе на місці.
— Ви його бачили?
— Ну.
— І як?
— Проліт. Та ні, нічого особливого.
— Тримайте себе в руках.
— Сашко, це те саме, що стоїш на балконі, внизу море й тисяча сонячних зайчиків.
— Ви там не дуже.
— Чайник-чайник, я — пролетів!
— Агов! Бережіть правоохоронні органи.
За всіх часів люди раділи чужому горю. Але багато народів навчилися це приховувати. Тільки не росіяни. Росіян не зупинить і смерть. Вони не вважають смерть достатнім приводом, щоб закінчити зведення рахунків. Вони й про небіжчика скажуть страшну гидоту. Дівки люблять, коли інших дівок кидають хлопці. Це в кайф. У найтеплішій компанії наречена із зубами бовкне подружці таку гидь, що обидві загойдаються від сильних почуттів. Росіяни взагалі люблять говорити одне про одного гидоти. Я й сам схильний до цього. У мене солодко завмирає серце, коли я дізнаюся про смерті в середовищі знайомих. Виникає навіть ейфорія.
Прикметною рисою росіянина є його здатність робити гидоти. Взагалі — капостити. У росіянина довкола всі винуваті. Він людина похмура.
Іноземці, загалом, мало що зрозуміли в цій країні. Найщирішими іноземцями я вважаю прикордонників, які росіян підозрюють у всьому і правильно роблять.
— Слава Богу, що це не я, — сказала мені старіюча популярна письменниця, довідавшись про смерть молодої акторки.
Ми сиділи на пляжі в Сочі.
— Таке відчуття, — вела вона далі, — що нашого життя стало більше. Ви так не думаєте?
Багато тонких діячів вважають, що росіян дуже спотворив радянський час. Раніше вони були інакшими. Справді, розглядаючи дореволюційні фотографії, розумієш, що тип людини гойднувся не в кращий бік.
Особливістю групових портретів дореволюційної пори була помірна притомність і скромна адекватність.
Щоправда, люди бідних станів на фотографіях на вигляд були скуйовджені, а на різдвяних листівках — занадто вирячкуваті. Загалом же трималися вусато, східно, начебто не розуміли, хто вони такі, не збирали себе воєдино. Це був не розпад особистості, а її м’яка напів-відсутність.
За радянських часів групові портрети поступово змінюються у бік «морди». Морда — не просто грубість. Морда — обличчя нижчої проби. Його не жаль втратити. Морда — захисна маска, протигаз, спершу накинутий заради сміху, потім надягнутий від занепокоєння, після чого він приріс до обличчя і став наступальною зброєю. У мого знайомого, Віктора Павловича, морда, наприклад, цеглини просить, плечі — широкі, але похилі, а ручки — маленькі. Все це разом вказує на російську спритність.
Гепеушники, доярки рвуться до надбання морди й домагаються її. Професори, зубні академіки, артисти відстають, але теж підтягуються, і до кінця 30-х років склалася всесоюзна морда обличчя.