Лазулі підвівсь і подивився на свої чорні від мастила руки. Він не міг підійти до Грайвесни з такими руками, тож відчинив залізну шафу, насмикав клоччя й нашвидку обтер мастило. Потер пальці мінеральним милом і пошарував їх. Піщинки пемзи дряпали. Наостанок він прополоскав руки в погнутому відрі. Тільки ні^і нігтями лишились темні смужечки, а так руки були чисті. Лазулі зачинив шафу і підійшов до дівчини. Розкута, смілива Грайвесна була вся як на долоні: жовте волосся з навскісною гривкою, кругленьке, майже вольове підборіддя, вишукані вушка, немов з перламутру виточені, а ще соковиті вуста. Високі груди підсмикували вгору короткий светр, поділ підібрався, й було видно золотаві стегна. Лазулі пестив очима ці хвилюючі вигини тіла. Він підсів до Грайвесни і хотів був її поцілувати, як зненацька підскочив, мов ошпарений. Неподалік стояв чоловік і дивився на нього. Лазулі відступив назад і торкнувся спиною металевої споруди. Пальці стисли холодний метал. Двигун вібрував під долонею, переливаючи йому свою міць, і Лазулі уважніше придивився до чоловіка. Не поворохнувшись, той почав бліднути, танути на очах, поки зрештою весь розточився. Як і не було.
Лазулі втер піт з лоба. Грайвесна навіть не здивувалась. Вона чекала Лазулі.
– Чого йому від мене треба? – сам до себе пробурмотів той. – Як тільки лишаємось удвох – він як тут уродився.
– Ти перепрацювався, – сказала Грайвесна, – а ще тебе втомила вчорашня ніч. Без упину танцював.
– Тому що тебе не було, – сказав Лазулі.
– Я нікуди не ходила, – відповіла Грайвесна. – Ми трішки погомоніли з Вольфом. Іди до мене. І вгамуйся. Тобі треба заспокоїтись.
– Було б незле, – мовив Лазулі й провів рукою по лобі. – Але ця проява не дає мені спокою.
– Запевняю тебе, тут нікого нема, – промовила Грайвесна. – Чому ж мені ніхто не ввижається?
– Ти нічого не бачиш… – сказав Лазулі.
– Я не бачу, коли нецікаво, – відповіла Грайвесна.
Лазулі підійшов і сів біля неї.
– Ти гарна, – нерішуче проказав він, – мов японський ліхтарик… що світиться вночі.
– Не верзи дурниць, – одрізала Грайвесна.
– Я не можу тобі сказати, що ти гарна, мов день, – дні бувають різні. А японський ліхтарих – він завжди гарний.
– Мені все одно, яка я, гарна чи бридка, – сказала Грайвесна. – Досить того, що я подобаюсь людям, до яких мені не байдуже.
– Ти всім подобаєшся, – сказав Лазулі. – Значить, у цю команду входять і вони.
Зблизька він бачив її ластовиння, а на скронях – павутинки золотаво-скляних волокон.
– Не думай про це, – мовила вона, – поки я з тобою, думай про мене і що-небудь мені розповідай.
– Що саме? – спитав Лазулі.
– Ну, не можеш розповідати, тоді співай, – зітхнула Грайвесна.
– Навіщо так складно? – спитав Лазулі. – Я хочу просто тебе обійняти і відчути малиновий присмак твоєї помади.
– І я, – прошепотіла Грайвесна. – Це так хороше, краще, ніж розповідати.
Вона підставила губи, потім поцілувала його сама.
– Грайвесно… – прошепотів Лазулі.
– Сапфіре… – прошепотіла Грайвесна.
А потім вони довго цілувались. Наближався вечір. Він помітив закоханих, і, не заважаючи, спинився неподалік. Краще піти за Вольфом – той саме вертався. Годиною пізніше всюди споночіло, і лише в сонячному кружалі крізь пару, що підіймалась від двох закоханих тіл, було видно заплющені очі Грайвесни та Сапфіра Лазулі, який цілував їх.
Розділ 11
Вольф крізь сон востаннє спробував спинити дзеленчання, але ковзкий будильник вислизнув йому з рук, шаснув у кут нічного столика й далі дзеленчав злісно й задихано, аж поки знесиліла пружинка.
Відчувши, що все одно більш не засне, Вольф розпружив тіло, що спочивало в квадратовій депресії під білими хутрами, трохи розплющив очі, і стіни, гойднувшись, упали на підлогу. Розбіглися високі хвилі в’язкого тіста. Слизова оболонка, що нагадувала море, посеред якого він сидів на нерухомому острові, повільно поринала в темряву під невгамовний вітер, що гучно ревів і гнав куряву безкраїми голими просторами. Оболонка тремтіла, як плавці в риби. Просто на голову з невидимої стелі прямовисно спадали ефірні завіси. Вольфові здалось, ніби він увесь немов розчинений у повітрі, просякнутий, пронизаний цим ефіром. І раптом вітер став ущухати, і Вольф одчув цей гіркий зелений запах палаючих сердець маргариток.
Вольф остаточно розплющив очі. Було тихо. Ще одне зусилля – і він опинився на підлозі. В самих шкарпетках. У кімнату лилося сонце. Та Вольф не міг позбутися якоїсь притуги. Аби піднести настрій, він узяв клапоть пергаменту, шматочок кольорової крейди й зробив невеличке креслення, яке вже стояло в нього перед очима. Але крейда обсипалась у нього на очах, і на пергаменті не лишилось нічого, крім кількох заштрихованих кутів, кількох похмурих порожнеч, і все це вкупі, як виявилось, нагадувало череп. Збурений, він упустив своє малювання і підійшов до стільця, на якому жужмом лежали штани. Його водило, підлога ніби пульсувала під ногами. Дух маргариток був уже не такий гострий, тепер до нього домішувався солодкавий запах жасмину та бджіл. Занудотний вийшов букет. Треба було поспішати, сьогодні – день відкриття. Ті діячі з муніципалітету, певне, вже зібрались. І Вольф хутко заходився одягатись.
Розділ 12
І все ж він випередив їх на кілька хвилин і використав цей час, щоб востаннє перевірити машину. В шахті ще було з десяток елементів, і двигун, що його ретельно обстежив Лазулі, працював рівно. Лишилося дожидати. Він так і зробив.
Зговірлива земля ще зберігала печать елегантного Грайвесниного тіла разом із гвоздикою, яку дівчина взяла була між губи. Тепер оксамитна мереживна квітка лежала тут, пов’язана з нею тисячами невидимих ниточок – білих павутинок. Вольф нахиливсь і хотів був її підняти, але гвоздичний запах ударив йому в ніздрі й приголомшив. Вольф упустив квітку, вона згасла, і її колір злився з землею. Вольф осміхнувсь. Якщо не підняти, муніципальні затолочать. Його рука ковзнула по землі й випадково натрапила на тоненьку стеблинку. Відчувши його доторк, гвоздика відновила свій природний колір. Вольф обережно переломив її в одному з вузликів і пришпилив собі до вилоги. Не треба було й нахиляти голови, щоб почути аромат.
З-поза муру Квадрата долинула приглушена какофонія, тоді повискування дудки якогось музики й глухі розкоти тулумбаса. Потім частина цегляної стіни впала й показався муніципальний муролам, за кермом якого, в чорній мантії та з золотим ланцюгом на шиї, сидів бородатий судовий виконавець. Через пролам увійшли перші представники натовпу і шанобливо виладнались обабіч проходу.
Квадрат заповнила лунка музика: «Гуп! Гуп! та Дзинь!» Заверещали хористи, наблизившись на відстань людського голосу. Першим виступав тамбурмажор, пофарбований у зелене. Він вимахував стрепетом, марно цілячи ним у сонце. Тамбурмажор зробив широкий жест у зв’язці з подвійним сальтомортале, і хористи ушкварили гімн:
Ось пан Мер –
Гуп! Гуп! та Дзинь! –
Цього красного міста –
Гуп! Гуп! та Дзинь!
Він прийшов до вас –
Гуп! Гуп! та Дзинь!
Запитати ще раз –
Гуп! Гуп! та Дзинь! –
Чи вже не час –
Гуп! Гуп! та Дзинь! –
Якнайскорше сплатити йому
Свої прострочені податки.
Гуп! Гуп! та Дзинь! та Дзинь! та Тікотікото!
Звук «тікотікото» видобували з металевих пластин, викроєних у формі кок, по яких спорадично лупили тітітом. Усе це разом відтворювало старосвітський марш, який виконували коли треба й не треба, бо ніхто вже віддавна не сплачував податків, а хто може заборонити оркестрові грати ту єдину мелодію, що він уміє.
Слідом за музикою з’явився Мер зі своєю слуховою трубкою, в яку він усе ніяк не міг запхати шкарпетку, аби не чути цього содому. Його половина, дуже огрядна особа, геть гола і геть червона, виїжджала одразу за Мером на возі з рекламним щитом на підтримку власника найбільшої в місті сироварні – чоловіка, який був утаємничений в махінації членів муніципалітету й тепер змушував їх потурати своїм забаганкам. Пані мерова мала отакенні цицьки, які ляскали їй по животі, бо віз був на поганих ресорах, до того ж син сировара кидав під колеса каміння.
За балагулою сировара виступав власник крамниці залізного начиння, який не мав такої, як його суперник, політичної підтримки й мусив задовольнятись лише величезними святково оздобленими ношами, на яких переможниця конкурсу чеснот віддавалася здоровенній мавпі. Прокат мавпи коштував грубі гроші і не давав аж таких результатів, бо ось уже десять хвилин, як цнотливиця зомліла й припинила лемент. Тим часом пані мерова аж побуряковіла, і в неї ще було що поскубти на собі.
Далі котився шарабан торговця малюками, приведений у рух батареєю реактивних сосок. Малюки хором горлали стародавню застільну пісню.
Тут кортеж спинився, бо, по-перше, кортежі давно нікого не цікавили, а по-друге, четвертий віз, на якому їхали трунарі, незадовго перед тим зламався, бо візник помер не причастившись.
Мало не оглухлий від цих дудок, Вольф побачив, що йому назустріч ідуть офіційні особи в супроводі гвардійців, озброєних якимись підозріло великими гвинтівками.
Він зустрів їх за всіма приписами, а тим часом майстри за кілька хвилин збили невеличкий дерев’яний кін зі сходинками, де й розсілися Мер з недомерками, поки мерова все казилася на возі. Сировар зайняв своє офіційне місце.
Торохнули барабани. Від цього звуку здурів флейтист і, затуливши вуха руками, ракетою звивсь у височінь. Присутні простежили очима траєкторію його польоту, і коли він сторчголов гепнувсь об землю з тим характерним звуком, з яким слимак прощається з життям, усі як один утягли голови в плечі. Коли люди нарешті оговтались, підвівся Мер.
Оркестр затих. У блакитному димі від сигарет висіла густа курява, і все це відгонило натовпом з усіма можливими й неможливими нюансами ароматів. Кілька батьків, поступившись благанням своїх чад, посаджали їх собі на плечі, але тримали вниз головами, щоб не розвивати в дітях нахилу до гаволовства.
Мер покашляв у слухову трубку, тоді взяв слово за горло і хотів його зжужмити. Але слово не дало себе зламати.
– Пані та панове, шановні співгородяни! – почав він. – Я не буду ще раз наголошувати врочистість ясного нинішнього дня, яснішими за який можуть бути хіба що глибини мого серця, оскільки вам, як і мені, відомо: це вперше, відколи до влади прийшла стабільна й незалежна демократія, темні політичні махінатори й ниці демагоги, які всі минулі десятиріччя заплямували недовірою до урядів… от чорт, як його тут учитаєш… цей сраний папір… хтось постирав текст. Додам від себе: якби я розказав вам усе, що мені відомо, а надто про цю брехливу тварюку, яка видає себе за сировара, то…
Натовп вибухнув оплесками, і тепер настала черга сировара. Він підвівся зі свого місця й заходивсь читати заяву про факт піднесення муніципальній раді щедрого хабаря від найбагатшого в місті работорговця. Оркестр знову торохнув марш, намагаючись заглушити сировара, пані мерова теж подвоїла свою активність, намагаючись урятувати чоловіка відволікаючими діями. Вольф несміливо посміхнувся. Він не чув ані слова. Він витав десь далеко.
– З шаленою радістю, – знову заговорив Мер, – ми горді вітати чудовий витвір людської уяви нашого великого присутнього тут співгородянина Вольфа. Його винахід усуне всі труднощі, викликані надвиробництвом металу. А що більше я вам сказати нічого не можу, бо, як це заведено в офіційних колах, де сів, там і зліз, то передаю слово оркестрові, який зараз заграє вам щось зі свого репертуару.
Тамбурмажор хвацько хвицьнув ногою в бік місяця, зробив неповний кульбит назад, і одностайно з його приземленням туба почала увертюру на досить опасистій ноті, що граціозно запурхала в повітрі. І одразу ж в інтервали попролазили інші музики, і всі упізнали баладу. Оскільки натовп потужно напирав, гвардійці зробили залп і меншу частину засмутили, тоді як тіла більшої розлетілись на шмаття.
За кілька секунд Квадрат спорожнів. Лишилися Вольф, труп флейтиста, кілька засмальцьованих папірців та уламок кону. Карбуючи крок, гвардійці віддалялися стрункими шерегами, аж поки зовсім зникли.
Вольф полегшено відітхнув. Свято скінчилось. Там, за муром Квадрата, ще виразно чувся шум оркестру, цей шум то віддалявсь, то накочувався, мов морський приплив. І лише двигун вторував музиці невтомним джерельцем.
Вольф здаля побачив Лазулі, який ішов йому назустріч. Разом з ним була Грайвесна. Вже майже біля самого Вольфа вона крутнулась і повернула назад. Ішла похнюпившись. У своїй сукні з чорно-жовтими малюнками вона скидалася на білу саламандру.
Розділ 13
Ось і знову Вольф та Лазулі зостались удвох, як того вечора, коли запустили двигуна. На Вольфові були рукавиці з червоної шкіри й шкіряні чоботи на хутрі мекекала. Ще на ньому був стьобаний комбінезон та шолом без лобового щитка. Вольф був готовий. Лазулі подивився йому в очі і трохи зблід. Вольф утупився собі в ноги.
– Все готове?
– Так, – відказав Лазулі. – Кабіна порожня, елементи на місці.
– Починаймо? – спитав Вольф.
– Ще хвилин п’ять-шість, – мовив Лазулі. – Як ви, протримаєтесь?
Його невеселий тон діткнув Вольфа.
– Не бійся, – сказав він, – я протримаюсь.
– Ви впевнені? – спитав Лазулі.
– Більше ніж будь-коли, – відповів Вольф. – Хоча зовсім не вірю в успіх спроби. Знову буде, як і того разу.
– А що було того разу?
– Нічого, – сказав Вольф. – Скінчилося, й нічого не було. Лишилось тільки розчарування. Та все ж, як не крути… а скільки можна бути прикутим до землі?
Лазулі важко ковтнув слину.
– У всіх є свої маленькі прикрощі, – сказав він. І знову йому перед очима постав чоловік, що дивився, як він цілує Грайвесну.
– Авжеж, – погодився Вольф і звів очі. – Цього разу я спробую вийти, – сказав він, дивлячись на Лазулі. – Звідти все має здаватись інакшим.
– Однак це не так-то й безпечно, – промимрив той. – Будьте обережні, вам може не сприяти вітер.
– Проб’ємося, – сказав Вольф, і зовсім не до діла докинув: – Ти кохаєш Грайвесну, вона – тебе. Що вам заважає?
– Майже ніщо… – відгукнувся Лазулі непевно.
– В чому ж річ?
Він би й сам хотів пристрасно закохатись. Але спочатку він побачить, що «там». Це розставить усе на свої місця.
Вольф одчинив двері кабіни, зайшов досередини і руками в рукавицях узявся за поруччя. У пучки вдарила вібрація двигуна. Вольф здавався собі павуком у чужому павутинні.
– Час, – попередив Лазулі.
Вольф кивнув головою і машинально прибрав стартову позу.
Сталева ляда клацнула над головою, і в кліті піднявся вітер. Попервах був легенький, тоді погустішав, як олія на морозі, тоді зненацька змінив напрям і шугнув Вольфові в обличчя. Вольф щосили притиснувся до перетинки і відчув щокою холод мертвої криці. Дихав у сповільненому ритмі, щоб зберегти сили. Кров у жилах пульсувала ритмічно.
Вольф не квапився подивитися собі під ноги. Мав краще призвичаїтись і не дозволяв собі розплющувати очі, хоча стомлена голова вже не раз хилилась донизу. По боках у нього з очкура звисало два шкіряні просмальцьовані ремінці, що закінчувались металевими гачками, які він чіпляв за кільця, коли хотів дати рукам відпочинок. Він став засапуватись, у колінах з’явився біль. Вітер послабшав. Пульс у Вольфа прискоривсь, і він відчув, як його легені заповнює порожнеча.
Раптом на правій підпірці Вольф уздрів темно-лискучий слід, наче патьоки поливи на опуклих боках гладишки. Він зачаїв дух, накинув гачки ремінців і обережно торкнувся того сліду. Речовина нагадувала смолу. Він звів руку до світла й подумки відзначив, що та крапля зчорна-червона і з пальця не збігає. Вона видовжилась, мов груша, потоншала і раптом зірвалася з пучки, наче олія. Чомусь Вольфові стало бридко. Тамуючи нудоту, він вирішив протриматись іще хвилину, поки втомлені тремтячі ноги змусять його спинитись остаточно.