Вольф насилу дотяг до кінця терміну й знову накинув гачки. Тепер він уже цілком розслабивсь і м’якою лялькою завис на своїх шкіряних стрічках. Під вагою тіла очкур глибоко врізавсь у ребра. Долі, в кутку кліті, й досі ліниво збігала ота червона рідина, виписуючи на криці звивистий слід. Якби не локальні потовщення, що виказували її рух, і не гра світла й тіні по всій її довжині, то здавалося б, що рідина мертва.
Вольф переждав. Розгуляне серце заспокоїлось. М’язи звикли до пришвидшеного ритму дихання. У кліті, крім нього, нікого не було, і без репера він не міг визначити напрямок руху. Вольф відлічив ще хвилину. Пальці відчували крізь рукавиці хрустку паморозь, якою почала вкриватись кабіна. Стало ясно як удень. Дивитись було боляче, аж виступали сльози. Він опустив одну руку, другою насунув на очі захисні окуляри, які до цього спочивали на шоломі. Коли перестав кліпати, біль минув. Навколо було як в акваріумі.
Він нерішуче позирнув собі під ноги. Від карколомного нахилу оманливої підлоги забивало дух. Вольф стояв у центрі сферичного двокутника, одна з вершин якого губилась у небі, а друга гостро стриміла з ями.
Стримуючи нудоту, з заплющеними очима, він навпомацки відчепив гачки, повернувсь і спиною притулився до стіни. У новому положенні знову прив’язався ременями і, розсунувши ноги, наваживсь підняти повіки. Кулаки були як каміння.
Із захмарної далечини падали лискучі доріжки невловного пилу, і там, у безконечності, трепетало нереальне, пронизане блідими променями небо. Вольфове обличчя обливалось холодним потом. Ноги тремтіли, і було то не від вібрації двигуна. Методично, помаленьку, він знов опанував себе.
І тут Вольф збагнув, що він згадує. Він не став опиратися спогадам, а тільки ще впевненіше взяв себе в руки й цілком зануривсь у минуле. Хрустка паморозь закувала його шкіряний костюм ряхтливою корою, що кришилась на зап’ястках і колінах.
Його обсіли уривки минулих подій. То добрі, мов сірі мишки, спритні й грайливі, то блискавичні, повні життя і сонця. Інші лилися з неба лагідними й повільними флюїдами, розрідженими й невагомими, як піна на хвилях.
Одні мали конкретність і стійкість образів дитинства, сформованих заднім числом за фотографіями або зі спогадів інших людей, спогадів, яких тобі не дано пережити, бо їхня тканина давно вже розпалась. Інші були зовсім свіжі, вони ожили на його згадку. Це були образи парків, трави, повітря де тисячі відтінків зеленого й жовтого зливались у смарагдовій барві однієї галявини і її майже чорного поглибленого тону в тінявій прохолоді дерев.
Вольф згадував усе це й тремтів у блідому повітрі. Його життя з’явилось йому у вигляді згладжених пульсацій пам’яті.
По підпорках кліті праворуч і ліворуч текла важка смоляниста рідина.
Розділ 14
Але спочатку вони повалили на нього дикими ватагами, пожарищем запахів, світла й шепотіння.
Були тут кульки-капшуки – реп’яхуваті плоди, що їх перед тим, як кинути комусь за комір, треба висушити: тоді вони ставали чіпкими й колючими. Дехто називав їх платанами, але ця назва ніяк до них не пасувала.
Були тут і тропічні листки, утикані по краях довгими зроговілими бурими гачками – як у кусючих комах.
Була коротка зачіска дівчинки-третьокласниці і сірий фартух хлопчика, якого Вольф ревнував до дівчинки.
А ще слабенький правопис і величезні дзбани на обох кінцях перону; з настанням ночі ті дзбани перетворювались на диких індіанців.
А ще полювання на земляних хробаків з держаком від розчовганої мітли.
А ще неосяжна кімната – він дивився на її сферичну стелю з-за краю пуховика, здутого, як черево велетня, що наковтався баранів.
І меланхолія лискучих каштанів, падіння яких він споглядав рік у рік. Каштани були кінські, під жовтим листям у своїх м’яких шкаралупах з несправдешніми шипами, розколотих в одному, а то й у двох місцях, з яких вирізали машкари крихітних гномів і нанизували їх у три-чотирирядне намисто. Каштани погнилі – наступиш і бризкає нудотний сік. Каштани, що ними жбурляли в шибки…
А це спогади з того року, коли він повернувся з вакацій, а миші безжально погризли свічечки, які донедавна прикрашали зразкову бакалійну крамницю, – і знову він відчув ту радість, з якою, висунувши сусідню шухляду, побачив, що миші лишили незайманим пакет макаронних літер, якими він розважавсь увечері за бульйоном, викладаючи на тарілці своє ім’я.
Куди поділися достеменні спогади? Майже в усіх них були враження різних періодів. Накладаючись одне на одне, вони спотворювали факти, й тоді здавалось, що це вже не спогади, а чиєсь чуже, прожите кимось іншим життя, яке народилось почасти і з цих спогадів. Тільки глухі й сліпі можуть увійти двічі в одну річку часу.
Було тихо. Вольф заплющив очі. Він линув уперед і вперед, перед ним розгорталася звукова чотиривимірна карта облудної минувшини.
Він усе ж таки рухався надто швидко, бо раптом побачив, як протилежний бік кліті розтанув. Відчепивши гачки, які й досі не пускали його, він вийшов на волю.
Розділ 15
У жовтому листі каштанів миготіло тепле осіннє сонечко.
Алея під Вольфовими ногами помалу збігала донизу. Доріжка була суха і трошки курна, темніша по краях. Там ще виднів тонкий шар невисхлого багна – слід від калюжі після недавньої зливи. Між хрустким листям блищали кінські каштани кольору акажу, подекуди стиснуті шкаралупами невизначеного забарвлення: від жовтавої іржі до зеленого мигдалю.
Занедбані газони обабіч алеї підставляли свої нерівні поверхні пестощам сонця. Пожовкла трава їжачилася рідкими будяками та багаторічними злаками, що пішли в насіння.
Алея закінчувалася чимось подібним до румовища в оточенні невисоких колючих чагарів. Біля тих розвалиш, Вольф і помітив на білій кам’яній лаві старого чоловіка в лляному одязі. Підійшовши ближче, він збагнув, що замість одягу, як йому було здалося, людину вп’ятеро оповиває широчезна шпакувата борода.
Поряд із чоловіком на лаві лежала добре відполірована мідна табличка з чорними літерами: «Пан Бісер».
Вольф підійшов ближче. Обличчя в старого виявилося зморшкувате, як спущена червона кулька. А ще він був власником величезного носа з вражаючими ніздрями, що заросли кустратим волоссям, а також кошлатих брів над променистими очима та лискучих вилиць, схожих на маленькі яблучка чи великі ґудзики. Його волосся, підстрижене йоржиком, нагадувало щітку для чесання вовни. Долоні покручених рук з квадратовими нігтями спочивали на колінах. Усе вбрання чоловіка становили купальні труси старожитного крою у біло-зелену смужку та широкі сандалі на зроговілих ногах.
– Мене звати Вольф, – сказав Вольф. – А вас – так, як тут написано? – І він вказав на мідну табличку.
Старий ствердно кивнув.
– Пан Бісер – це я, – мовив він. – Власного персоною. Леон Абель Бісер. Тепер ваша черга, пане Вольфе. Побачимо-побачимо, що ви нам повідаєте.
– Я й сам не знаю, – сказав Вольф.
Старий глянув на нього здивовано й трохи поблажливо, мов людина, до якої повертається її ж запитання і яка геть не готова до такого відскоку.
– Звісно-звісно, ви ж не знаєте, – сказав він.
Бурмочучи щось собі в бороду, він витяг невідь-звідки стос карток і заходився їх переглядати.
– Подивимось-подивимось… – приказував він. – Пан Вольф… ага… народився… дуже добре, йдемо далі… Інженер… так-так, все просто чудово… А скажіть мені, пане Вольфе, чи не могли б ви нам дрібненько розповісти про перші прояви у вас нонконформізму?
Вольфові дід здавався трішки кумедним.
– Навіщо?.. І чому вас зацікавило саме це? – нарешті спитав він.
– Ой-цой-цой, – зацмокав старий. – Нічого, дарма, гадаю, вас учили не так відповідати на запитання.
Він ужив тон, як до співрозмовника з виразними ознаками неповноцінності.
Вольф повів плечима.
– Не розумію, чим це могло вас зацікавити, – сказав він. – Тим більше, що я ніколи не висловлював протесту. Коли це мені вдавалось, я тріумфував. І, навпаки, просто не визнавав речей, які, на мою думку, чинили б мені спротив.
– Не визнавали, але не настільки, щоб не знати їх, – заперечив старий. – Вони досить вам відомі, аби вдавати, що ви їх не знаєте. Ну ж бо, спробуйте, не розпорошуючись на загальники, відповісти чесно. Може, вам чинило спротив усе?
– Добродію, – мовив Вольф, – я не знаю ні хто ви, ні за яким правом розпитуєте мене про це. А що я до певної міри намагаюсь бути ґречним з людьми літніми, то хотів би відповісти вам просто. Отож, я тверджу, що міг об’єктивно оцінити будь-яке вороже мені явище, а з цього випливає, що ніколи не боровся з тим, що чинило мені спротив, оскільки розумів – протилежний погляд всього-на-всього зрівноважує мій і суб’єктивно нема між чим вибирати. Ось як воно було.
– Це вже ви вхопили через край, – сказав старий. – За моєю картотекою вам, однак, доводилось мати суб’єктивні, як ви їх називаєте, причини і робити вибір. Так-так… стривайте… ось я знайшов одну ситуацію.
– Грав у цю орлянку, – сказав Вольф.
– От бачите! – викрикнув старий збриджено. – Ви мені просто огидні. Може, кінець кінцем скажете, навіщо ви сюди прийшли?
Вольф подивився праворуч, ліворуч, шморгнув носом і нарешті наваживсь:
– Аби визначитись.
– Дуже добре, – сказав пан Бісер, – я саме це й роблю, а ви мені стромляєте палиці в колеса.
– Ви дуже безладні, – сказав Вольф. – Я не можу вивалювати все жужмом, та ще й невідомо кому. У вас ні складу, ні ладу. Вже десять хвилин, як ви мене допитуєте, а ми ще не просунулись ні на крок. Мені потрібні точні запитання.
Пан Бісер погладив широку бороду, опустив голову і спідлоба суворо зиркнув на Вольфа.
– Бачу, з вами доведеться попопріти. Отже, на вашу думку, я ставив запитання навмання, без попереднього плану?
– Само собою, – сказав Вольф.
– Ви знаєте, що таке жорно? – спитав пан Бісер. – Уявляєте собі, як воно зроблене?
– Я не спеціалізувався на жорнах, – відповів Вольф.
– Жорно складається із зерняток абразиву – робочого матеріалу – і сполучної речовини, що фіксує їх і має випрацьовуватись швидше, ніж піщинки абразиву, так, щоб ті виходили на поверхню. Ясна річ, труть збіжжя кристалики, але сполучна речовина теж відіграє не останню роль – без неї ми мали б просто купу лискучих міцних уламків, окремих і нікому не потрібних, на зразок збірки афоризмів.
– Добре, – сказав Вольф, – і що далі?
– Далі, – відповів пан Бісер, – я маю план, і це свята правда, за яким я ставитиму вам важкі й гострі запитання, але той соус, під яким ви мені подаватимете факти, мені не менш важливий, ніж вони самі.
– Зрозуміло, – сказав Вольф. – Розкажіть мені трохи про цей план.
Розділ 16
– План – прозорий, – сказав пан Бісер. – В основі маємо два визначальні фактори: ви – західноєвропеєць і католик. З цього випливає, що ми мусимо йти в такому хронологічному порядку: перше – ваші стосунки з батьками; друге – шкільне і вище навчання; третє – перший релігійний досвід; четверте – статева зрілість, сексуальне життя в підлітковому віці, шлюб, якщо такий був; п’яте – ваша діяльність як клітини соціального організму; шосте – якщо були, пізніші терзання метафізичного характеру, породжені тіснішим контактом зі світом. Це можна включити і до другого пункту, в тому разі, якщо, всупереч статистиці про пересічну людину вашого складу, ви не порвали зв’язків із церквою після першого причастя.
Вольф зважив, замислився, повагавсь і сказав:
– Такий план можна прийняти… Зрозуміло, в тому разі, якщо…
– Безумовно, – підхопив пан Бісер. – Можна бути прибічником відмінної від хронології послідовності і навіть змінити порядок деяких пунктів, але щодо мене, то я вповноважений поставити вам запитання з першого пункту – та й годі. Які ваші стосунки з батьками?
– Відома проблема, – мовив Вольф. – Усі батьки одним миром мащені.
Пан Бісер звівся на ноги і заходив перед Вольфом. Старі купальні труси висіли на його худих стегнах, як вітрило при повному штилі.
– Востаннє прошу вас не дуріти, – звернувсь він до Вольфа. – Тепер це вже серйозно. Усі батьки одним миром мащені! Ви чули?! Тому, що вам не дуже стояли на заваді, ви не знаєте навіть, які бувають батьки.
– Гаразд, мої були добрі, – згодився Вольф. – Але поганим треба відповідати брутальніше, це їм навіть на користь.
– Ні, – заперечив пан Бісер. – Хоч енергії витрачаєш і більше, та оскільки починаєш зі стану підлеглого, то зрештою вертаєшся в ту ж саму точку, що й до того. Тут легко помилитись. Також є очевидним, що коли долаєш більше перешкод, то дуже хочеться вірити, ніби ти просуваєшся вперед. Це облудне враження. Боротись не означає рухатись уперед.
– Усе це давні справи, – мовив Вольф. – Можна, я сяду?
– А навіщо? – сказав пан Бісер. – Я й так бачу, що вам хочеться образити мене. У кожному разі, якщо у вас викликає сміх моє трико, уявіть собі, що я міг би постати взагалі без нічого.
Вольф побуряковів.
– Я не сміюсь, – обачливо мовив він.
– Можете сісти, – сказав пан Бісер.
– Дякую, – відповів Вольф.
Він мимоволі піддався впливові поважного тону пана Бісера. Тепер добромисне обличчя старого він побачив зблизька, на тлі оксидованого осінню листя, ніби вкритого тонким шаром мідної циндри. Десь із шумом злітаючого птаха пробив листяну запону каштан у шкаралупині й гупнув об землю.
Вольф зібрався на спогадах. Тепер він згодився з тим, що пан Бісер мав рацію, не надаючи великої уваги своєму планові. Картини сунули валом, випадкові, як номери лото, що їх витягаєш із торбинки.
– Строката буде картина, – застеріг він діда.
– Я дам собі раду, – сказав той. – Не бійтеся, розповідайте все. Абразив і сполучну речовину. Адже сполучна речовина моделює форму абразиву, не забувайте про це.
Вольф сів і затулив обличчя руками. Він заговорив спокійним голосом, безбарвним і байдужим.
– Це був великий дім. Великий і білий. Спочатку пам’ятаю мало, починається все з облич прислуги. Вранці я часто перебігав до ліжка своїх батьків і бачив, як інколи мій тато й мама цілуються. Це було мені неприємно.
– Як вони до вас ставились? – спитав пан Бісер.
– Ніколи не били. Їх неможливо було довести. Хіба що поставив би собі за мету і вдавався до всіляких хитрощів. Щоразу, як мені хотілося себе накрутити, доводилось шукати такі незначні, такі нікчемні причіпки, що врешті всі зусилля сходили нанівець.
Вольф звів дух. Пан Бісер мовчав, його старече обличчя від уваги поморщилось ще більше.
– Вони завжди боялися за мене, – вів далі Вольф. – Мені було не вільно ні вихилятися з вікна, ні самому переходити вулицю. Досить було легенького подмуху вітерцю, як на мене нацуплювали козячу шкуру, а влітку й узимку я не розлучався з вовняним жилетом. То була жовтава розтягнута кофтина з домашньої пряжі. Моє здоров’я викликало вічний страх. До п’ятнадцяти років я пив тільки переварену воду. Але найбільше боягузтво моїх батьків полягало в тім, що вони з усіх сил намагалися перенести свої взаємини на мене. За таких умов я докотився до того, що сам став боятись, став говорити, що дуже кволий, і вже майже з приємністю сопів у вовняний шарф, виходячи взимку на вулицю. Протягом усього мого дитинства батьки несли на собі важкий обов’язок боронити мене від усього, що могло б завдати мені якусь прикрість. Морально я відчував приховану скутість, зате як лицемірно раділо моє кволе тіло! – Вольф захихотів. – Якось я зустрів на вулиці юнаків з плащами через руку, тоді як сам упрівав у бахматому зимовому пальті. І тут мене пойняв сором. Я подивився на себе в дзеркало й побачив неповорушний лантух, укутаний і засупонений, як лялечка хруща. Двома днями пізніше полив дощ. Я скинув піджака і в сорочці вийшов надвір. Збирався я довго, щоб мати мала досить часу на спроби мене не пустити. Але я сказав: «Я вийду», – отож мусив був це доконати. Попри страх застудитися, який потьмарював радість перемоги, я вийшов під дощ, бо мені було соромно, що я такий боягуз.