Пан Бісер покахикав, а по тому сказав:
– Гм, усе це дуже добре.
– Ви цього домагалися? – спитав Вольф, нараз повертаючись до реальності.
– Майже, – відповів старий. – Ось бачите, все досить просто, досить лише почати. Ну, а що сталося після того, як ви вийшли під дощ?
– Сцена була жахна, – сказав Вольф. – Зважаючи на всі наші розбіжності в поглядах. – Він підвів очі й замисливсь. – Тут доволі різнорідних моментів. Таких, як моє бажання побороти власну кволість, а чи усвідомлення того, що за неї я маю дякувати своїм батькам. А з іншого боку – схильність мого тіла піддатися цій розніженості. Бачите, як цікаво: боротьба з існуючим режимом почалася з діткнутого гонору. Якби я не став смішний сам собі у дзеркалі, то хтозна… Очі мені відкрив мій карикатурний вигляд, а кумедна неоковирність деяких сімейних дозвіль довела збридження до краю. Вам відомі всі оті пікніки, коли траву несуть з дому, аби не покусали мурахи. Вдома я за обидві щоки уминав би той салат, слимачків та макарони, але тут, з отими принизливими атрибутами сімейної цивілізації, усіма їхніми виделками й алюмінієвими каструлями, досить було сторонній людині пройти повз нас, як кров шугала мені в голову і в очах ставало темно. Я жбурляв тарілку й відсувавсь від своїх родичів, аби показати, що я не з ними, або ще сідав за кермо порожнього автомобіля, який переливав у мене свою механічну міць. І весь цей час моє безвільне «я» нашіптувало мені на вухо: «Ну, хоч салат із шинкою лиши». Мені ставало соромно за себе, за своїх батьків, і я починав їх ненавидіти.
– Але ж ви за ними дух ронили! – вигукнув пан Бісер.
– Ну, ронив, – сказав Вольф. – І все одно, коли я сьогодні бачу старий кошик, з якого визирає термос і хлібина, кров ударяє мені в голову, так би й прибив когось.
– Ви відчували незручність перед лицем можливих спостерігачів, – сказав пан Бісер.
– Відтоді я все своє життя робив поправку на цих спостерігачів, – сказав Вольф. – Що й врятувало мене.
– Вважаєте, що ви врятувалися? – спитав пан Бісер. – Підводячи риску, підсумуймо: ви закидаєте батькам те, що вони змалку розвинули у вас потяг до малодушності, якій ви через свою фізичну недолугість потурали й воднораз із огидою засуджували. Це вас і привело до спроби надати життю того лоску, якого йому бракувало, а звідси тенденція більше ніж треба зважати на сторонніх. Ситуація, в якій ви перебували, керувалася суперечливими вимогами, і це неминуче призводило до розчарування.
– Не забудьмо мрії, – нагадав Вольф. – Я потопав у мріях. Мене занадто любили, а що сам я себе не любив, то логічно виснував, що ці люди недоумкуваті… більше того – нещирі. Так крок за кроком я побудував свій власний світ, де не було ні батьків, ні шарфів. Порожній і осяйний, як північний краєвид, яким я блукав, стійкий та невтомний і з гордо піднесеною головою гостро вдивлявсь у далечінь, ні вдень, ні вночі не склепляючи повіки. Годинами я випробував себе під дощем за зачиненими дверима, щедро проливаючи сльози на вівтар свого героїзму, – владний, зверхній, незламний. Я жив! – Вольф радісно засміявся. – І ні на хвилинку не здавав собі справи, – додав він, – що був усього-на-всього маленьким товпигою, а мої зневажливі зморшки в кутиках рота між кругленькими щічками радше виказували моє бажання не напудити в штани.
– Ну-ну, – заспокоїв його пан Бісер, – героїчні марення – поширене явище в дітей. Однак, це вам просто до відома.
– Дивно… – сказав Вольф. – Така реакція на ніжність, така турбота про те, що про тебе подумають, була кроком у самотність. Що дужче мене поймав страх, то більше обіймав сором і розчарування, то більше мені хотілося грати в незворушного героя. Що є самотнішого за героя?
– Що є самотнішого за смерть? – промовив пан Бісер байдужно.
Вольф, мабуть, не дочув. Або пустив повз вуха.
– Ну що ж, – сказав дід, – дякую. Вам туди.
І кивнув пальцем у протилежний кінець алеї.
– До побачення? – спитав Вольф.
– Навряд, – сказав пан Бісер. – Щасти вам.
– Дякую, – сказав Вольф.
Пан Бісер загорнувсь у бороду й зручніше вмостився на білій кам’яній лаві. Вольф востаннє глянув на нього й попрямував до вигину дороги. Ці дідові запитання оживили в ньому тисячі облич, тисячі днів, і все це пересипалось у мозку скельцями лихоманного калейдоскопа.
А потім ураз стало темно.
Розділ 17
Лазулі тремтів. Вечір настав несподівано, тісний і вітряний, і цим скористалось небо, осівши на землю й ніби знехотя взявши її під свою підступну опіку. Вольф іще не спустивсь, і Лазулі питав себе, чи не вирушити на його розшуки. Вольф, певне, образиться. Лазулі підступив до двигуна, щоб трішки погрітись, але машина ледве тепліла.
Вже кілька годин як ватяні сутінки поглинули мури Квадрата, і лише будинки неподалік блимали своїми червоними очима. Вольф, мабуть, попередив Ліль, що повернеться пізно, та Сапфірові здавалося, ніби він ось-ось побачить маленький скляний ліхтарик.
І саме через те, що був не готовий до цього, нічний візит Грайвесни заскочив його зненацька. Сапфір побачив її, коли вона вже була поряд, і руки в нього стали гарячі. Приязна й трохи ліанна, віддавалась вона його поцілункам. Він пестив її витончену шию, горнув до себе і, напівзаплющивши очі, шепотів слова молитви. Аж раптом Грайвесна відчула, як він зіщуливсь і закам’янів.
Немов зачарований, Лазулі дивився просто себе на блідого чоловіка в темному, що розглядав їх. Рот чорною рискою перекреслював обличчя, очі дивилися з глибини. Лазулі задихавсь. Він не міг стерпіти, щоб його слова до Грайвесни хтось підслуховував. Отож відпустив дівчину, і суглоби його пальців побіліли.
– Чого вам треба? – спитав він.
Не повертаючи голови, на коротку мить Лазулі відчув зчудування Грайвесни й озирнувсь.
Зчудування і здивована усмішка. Іще не стривожена. Він подивився на чоловіка… але ніякого чоловіка там уже не було. Лазулі затремтів, холод життя морозив йому серце. Він стояв біля Грайвесни пригнічений і постарілий. Обоє мовчали. Усмішка зникла з Грайвесниних уст. Вона оповила своєю тонкою рукою його шию і, як дитину, приголубила, гладячи рівний край йоржика за вухом.
Цієї миті вони почули, як Вольфові підошви приглушено шльопнулись об землю, і сам він важко впав перед ними. Так і лишився навколішках, несилий підняти голови з-під рук. На щоці виднів довгий слід, товстий і смолистий, як чорнильна одиниця за кепську письмову роботу. Його зболілі пальці насилу відходили від довгої судоми.
Забувши про свої власні наслання, Сапфір прочитав на Вольфовому тілі ознаки іншої тривоги. Тканина його захисного костюма мерехтіла мікроскопічними крапельками діамантів, сам він лежав трупом біля підніжжя машини.
Грайвесна полишила Сапфіра, підійшла до Вольфа й, узявши його кулаки своїми теплими руками, не роблячи спроби розчепити їх, потисла. Вона говорила до нього співучо й улесливо, просила повернутись додому, де тёпло, де на столі велике коло світла, де на нього чекає Ліль. Сапфір теж нахилився над Вольфом і допоміг йому підвестись. Вони з Грайвесною обережно повели його в темряві. Вольф насилу ступав, трохи тягнучи праву ногу й спираючись на Грайвеснине плече. Сапфір підтримував його з другого боку. Верстали дорогу мовчки. Вольфові очі випромінювали на криваву траву холодне вороже світло, очі палали двома променями, які з кожною секундою все дужче пригасали. Тієї миті, коли вони дістались дверей будинку, масивна каламуть ночі зімкнулася над їхніми головами.
Розділ 18
Ліль сиділа в легкому пеньюарі перед трельяжем і робила манікюр. Щоб розм’якшити шкірку й зробити білі півмясяці на нігтях, ні мало ні багато, молодиками, вона впродовж трьох хвилин вимочувала їх у декальційованому сокові берізки. Тоді старанно підготувала до роботи клітинку з висувним дном, де вже гострили зуби два майстри свого діла з роду твердокрилих. Вони з нетерпінням чекали роботи, яка полягала в знищенні цієї шкіри. І ось, підбадьоривши їх кількома словами, Ліль установила клітинку на ніготь великого пальця й висунула дно. Задоволено муркочучи, зі жвавістю нездорового суперництва комахи заходились працювати. Під спритними укусами першого жука шкіра перетворювалась на невагомий порох, тоді як другий провадив оздоблювальні роботи. Він зачищав і споліровував краї, обтесані його маленьким побратимом.
У двері постукали, ввійшов Вольф. Він був відшарований і поголений – цілком пристойний, хіба що трохи заблідий.
– Можна з тобою поговорити? – спитав він.
– Сідай, – мовила Ліль, посунувшись на диванчику, оббитому пікейним атласом.
– Забув про що, – сказав він.
– Не біда, – сказала Ліль. – Хіба ми вже так багато розмовляли?.. Почни з чого хочеш. Що ти бачив усередині?
– Я не про це прийшов з тобою говорити, – запротестував Вольф.
– Звісна річ, – погодилася Ліль. – Але ти хотів би, щоб я спитала тебе про це.
– Я не можу нічого тобі розповісти, бо там мало приємного.
Ліль переставила клітинку з нігтя великого пальця на вказівний.
– Не бери ти цю машину так близько до серця, – мовила вона. – Що не кажи, а це була не твоя ідея.
– Взагалі, коли в житті стається поворот, не життя в тому винне, – сказав Вольф.
– Твоя машина небезпечна, – сказала Ліль.
– І тоді треба поставити себе в небезпечну або трішки безпорадну ситуацію, – вів далі Вольф. – Добре, коли це робиш не зовсім навмисно, як у моєму випадку.
– А чому не цілком ненавмисно? – спитала Ліль.
– Ця дещиця навмисного необхідна, аби сказати тобі, коли стане страшно: «Ти сам цього прагнув».
Так пояснив Вольф.
– Хлоп’яцтво, – відгукнулася Ліль.
Клітка перемістилася з вказівного пальця на мізинець. Вольф споглядав за роботою жуків.
– Ні кольору, ні запаху, ні мелодії, – сказав він, загинаючи пальці. – Все це хлоп’яцтво.
– А жінка? – запротестувала Ліль. – Як щодо жінки?
– Жінка – ні. Жінка вже буде четвертою.
Вони помовчали.
– Ти заповзявся говорити мені страшенно зарозумілі речі, – сказала Ліль. – Та хоча й існує нехитрий спосіб тебе присадити, я не хочу ламати об тебе свої нігті. Мені було так важко дати їм лад. Тому ти візьмеш Лазулі й підеш провітришся. Порозважайтесь, це буде вам на користь. Та не забудь гроші.
– Коли дивишся на все звідти, зсередини, сфера твоїх інтересів істотно звужується.
– Ти вічний зневірник, – сказала Ліль. – Дивно, як ти не кидаєш оце «все» з такими думками. Проте, ти не все ще спробував…
– Ліль, моя Ліль, – сказав Вольф.
Вона здавалася такою теплою в своєму блакитному пеньюарі. Її гаряче тіло пахло милом і парфумами. Вольф поцілував її в шию.
– Принаймні з вами я спробував усе? – спитав він трішки задерикувато.
– І найкращим чином, – відповіла Ліль. – Сподіваюсь, ти на цьому не спинишся… Не лоскочи мене, попсуєш мої нігті. Тому мені було б краще, якби ти разом зі своїм помічником пішов клеїти дурня деінде. І щоб до вечора я тебе не бачила, чуєш? І не хочу знати, що ви там робитимете. Ніяких на сьогодні машин. Покуштуй життя на смак, не зациклюйся.
– Сьогодні машина відпочиває, – запевнив Вольф. – Я забув про минуле принаймні на три дні. Чому ти хочеш, щоб я розважався без тебе?
– Я для тебе не дуже веселе товариство, – відгукнулася Ліль, – і сьогодні я не кисну, тому й хочу, щоб ти пішов трошки погуляв. Їди забирай Лазулі. Тільки лишіть мені Грайвесну, чуєш? А то тобі дай волю, так ти Лазулі відрядиш длубатись у нашому бісовому моторі, а сам підеш із нею.
– Ти нерозумна… І дуже підступна, – сказав Вольф.
Він підвівсь і знову нахилився, щоб поцілувати її в персо, бо було так зручно й так вабно.
– Забирайсь! – сказала Ліль і ляснула його вільною рукою.
Грюкнувши дверима, Вольф піднявся поверхом вище й постукав до Лазулі.
Той проказав «уходьте», не підводячись із ліжка.
– Ну, чого похнюпився? – спитав Вольф.
– А, ну його… – набурмосено відмахнувсь Лазулі.
– Уставай. На нас чекає гульбище.
– У якому стилі? – спитав Лазулі.
– У стилі легковажних парубків.
– Тобто Грайвесну я не беру? – уточнив Лазулі.
– Які можуть бути запитання, – відповів Вольф. – Де вона, до речі?
– У себе, – відповів Лазулі. – Робить манікюр. Тьху!
Вони зійшли наниз. Тут Вольф спинився.
Розділ 19
– А ти радістю не сяєш, – подививсь він на Лазулі.
– Ви теж, – відповів той.
– Зараз чогось хильнемо. В мене є сухарик, урожаю тисяча дев’ятсот двадцять четвертого року, беріг як знав. Заспокоює нерви.
Він завів Лазулі до їдальні й відчинив буфет. На полиці стояла пляшка вина.
– Вистачить. Ну що, з дула? – спитав Вольф.
– А чого ж, – погодився Лазулі. – По-чоловічому!
– Щоб не сумнівались! – додав Вольф, аби скріпити ухвалу.
– Хвіст пістолетом! – вигукнув Лазулі, поки Вольф пив. – Новим членам товариства – слава! Не випивайте все, лишіть і мені.
Вольф утер губи затиллям долоні.
– Не нервуйся так.
– Ковть! – відповів Лазулі й докинув: – Я страшенний облудник.
Усвідомивши свою цілковиту непотрібність, порожня пляшка повужчала, осіла, дзенькнула і щезла.
– Гайда! – закричав Вольф.
І вони рушили, рубаючи крок літографським олівцем на відтинки. Веселе заняття.
Машину обійшли з правого борту. Перетнули Квадрат. Пролізли крізь вилом. Ось і шлях.
– Що робитимем? – спитав Лазулі.
– Чіплятимем теличок, – сказав Вольф.
– Клас! – вигукнув Лазулі.
– Ти сказав «клас»? Це мої слова. Ти нежонатий, – закрутив головою Вольф.
– Правильно, – відказав Лазулі, – саме тому мені й належить веселитися, не озираючись на задні.
– Ну гаразд, – погодився Вольф. – Тільки Грайвесні не розповідай.
– Та вже ж, – процідив крізь зуби Лазулі.
– А то вона відвернеться од тебе.
– Не знаю, не знаю, – лукаво мовив Лазулі.
– Хочеш – я спробую? – тим самим тоном запропонував Вольф.
– Ліпше не треба, – зізнався Лазулі. – Але чому, Боже мій, я не маю на це права?
– І справді, – докинув Вольф.
– З нею в мене не все гладенько. З нею я ніколи не буваю сам на сам. Щоразу, як підходжу до неї сексуально, чи радше сердечно, з’являється якийсь чоловік… – Він на хвильку замовк. – Я просто здурів Усе це таке ідіотство… Вважатимем, що я нічого не казав.
– З’являється чоловік? – перепитав Вольф.
– Так. І тоді я знічуюся, – сказав Лазулі.
– Що він робить?
– Дивиться.
– Куди?
– На нас.
– Але стривай… це йому має бути ніяково, – пробурмотів Вольф.
– Ні, – заперечив Лазулі. – Бо саме через нього я й не можу зробити нічого сороміцького.
– Га-а-арно брешеш, – сказав Вольф. – Коли це ти придумав? А чи не простіше було б зізнатись Грайвесні, що вона тобі більше не люба?
– Вона люба мені… – простогнав Лазулі. – Ще й яка люба!
Місто наближалось маленькими хатками-пуп’янками, майже дорослими напівбудиночками, спорудами з вікнами ще наполовину в землі і вже зовсім стиглими будинками в розмаїтті запахів та барв. Вольф і Лазулі пройшли головною вулицею, завернули в квартал закоханок, проминули золоту браму, а далі пішли суцільні розкоші. Чола декотрих будинків були вимощені бірюзою, декотрих – рожевим базальтом. Землю всуціль устилав густий хутряний килим нудотно-солодкого цитринового кольору. Де-не-де виднілися прозорі, як вода, бузкові бані з тонких кристалів та різьбленого скла. Лампіони на пахучому газі освітлювали номери будинків, біля яких можна було спинитись і на кольоровому телеекрані побачити, чим займаються мешканки чорних оксамитових будуарів з блідо-палевим освітленням. Тихесенька сірчаста музика паралізувала шість нижніх хребців. Вільні від роботи закоханки лежали перед дверима своїх будинків під кришталевими ковпаками, по яких струменями стікала трояндова вода. Це розслабляло й разом з тим приводило до тями.
На скляних банях крізь габу червоного туману інколи прозирали химерні малюнки.
По вулиці чалапало кілька трохи очманілих чоловіків. Ще кілька, розлігшись попід будинками, замріяно дивились на небо й набиралися сил. Краї тротуарів були вислані м’якеньким на дотик еластичним мохом, що підбивав цитринове хутро. Стічними трубами будинків, зробленими з товстого скла, крізь яке легко можна було помітити все, що відбувалось у великих кімнатах, струменіла червона пара.