Заквітчані пишними віночками, усюди походжали рознощиці перцю та шпанської мухи, носячи в руках металеві таці, з яких парували гарячі сендвічі.
Вольф і Лазулі посідали на тротуар. Повз них, наспівуючи вальс-бостон, пройшла висока темношкіра рознощиця з гнучкою статурою і ледь торкнулася своїми гладесенькими стегнами Вольфової щоки. Від неї пахло піщаними островами. Вольф випростав руку, спинив її й провів пальцями по темній шкірі, під якою відчувалися дужі м’язи. Дівчина сіла між ними, і вони всі втрьох заходилися їсти сендвічі з перцем. Після четвертої порції повітря довкола їхніх голів задрижало, і тоді Вольф зручно влігся в струмочку. Рознощиця вмостилась поруч. Вольф лежав горічерева, дівчина – на животі, спершись на лікті. Час від часу вона вкладала йому до рота новий сендвіч. Лазулі звівся на ноги й заходивсь виглядати рознощицю трунків. Підійшла дівчина з напоями, і вони хильнули по чарці ананасової, гострої й пекучої.
– Ну, а далі? – з неприхованою хтивістю спитав Вольф.
– Гарно тут, – сказав Лазулі, – але, мабуть, ще краще буде в одному з цих будиночків.
– Ви наїлися? – спитала рознощиця сендвічів з перцем.
– І напилися? – спитала її колега з трунками.
– Скажіть, – запитав Вольф, – а чи не можна з вами усамітнитись в одному з таких будиночків?
– Ні, – відповіли дівчата. – Ми, власне, до певної міри весталки.
– Помацати можна? – спитав Вольф.
– Можна, – сказали дівчата. – Мацнути, цьомнути, лизнути, але не більше.
– От сатана! – вихопилось у Вольфа. – Так нагуляти собі апетит і спинитись на найцікавішому!..
– Ми на роботі, – пояснила рознощиця трунків. – У нашому ремеслі треба бути дуже обачними. До того ж, дівчата з будинків знаються на цьому краще…
Обидві підвелись, пружинячи таліями. Вольф сів і розгублено почухав потилицю. Сидячи, він обійняв ноги рознощиці сендвічів і торкнувся губами тіла, яке нічого не мало проти. Відтак підвівся й подав руку Лазулі.
– Ходімо. Хай працюють.
Дівчата здалеку помахали їм руками.
– Відраховуємо п’ять будинків і заходимо, – сказав Лазулі.
– Згода. Тільки чому саме п’ять?
– Бо нас двоє, – пояснив Лазулі. –… чотири, п’ять, – полічив він. – Заходьте перший.
Вони стояли перед невеличкими агатовими дверима з блискучими бронзовими одвірками. Екран показував, що дівчата сплять. Вольф штовхнув двері, і вони відчинились. Окрім палевого світла, в кімнаті на шкіряному дивані було три дівчини.
– Дуже добре, – сказав Вольф. – Роздягайся, тільки не збуди їх. Середня нам буде за демаркаційну лінію.
– Це трішки вправить нам розум, – весело озвався Лазулі.
Вольф покидав одяг просто під ноги. Лазулі повоював зі шнурком і рвонув його з м’ясом. За мить обидва вже стояли голі.
– А що, як та посередині прокинеться? – засумнівався Вольф.
– Не було б більшого клопоту, – відповів Лазулі. – Там побачимо. Вони повинні вміти виплутуватися з таких ситуацій.
– Я люблю їх, – сказав Вольф. – Вони так пахтять жінками.
Він пригорнувся до рудоволосої. Та була тепла зі сну й не розплющувала очі. Тільки тіло нижче поперека пробудилось, верх спав і далі, поки заколисуваний Вольф знову ставав чудово молодим. І ніхто не дивився на Лазулі.
Розділ 20
Нарешті Вольф вийшов зі своєї закоханки, і та знову запала в сон. Тоді він устав з ліжка, пограв м’язами і, нахилившись, узяв дівчину на руки. Вона обхопила його за шию, і він відніс її до ванної, в якій текла біла запашна вода. Він усадовив дівчину в купіль і пішов одягатись. Уже вбраний Лазулі чекав на нього, голублячи тих двох дівчат, і вони охоче приймали його пестощі. На дорогу дівчата поцілували їх і подалися до своєї подруги.
Вольф і Лазулі, застромивши руки в кишені, ступали по жовтій землі і на повні легені вдихали молочне повітря. Їм зустрічались інші чоловіки – сама безтурботність. То той, то той скидав черевики, сідав на землю і, прибравши зручної пози, засинав, щоб, прокинувшись, піти по другому колу. Здибувались і такі, що провели в кварталі закоханок усе своє життя, підтримуючись перцем та ананасовою настоянкою. Це були худі жилаві істоти з палахкими очима, розкутими рухами й порожніми головами.
На розі Вольф і Лазулі наскочили на двох моряків, які саме виходили з блакитного будинку.
– Ви тутешні? – спитав вищий на зріст моряк. Він був смаглявий, з кучерявим волоссям, м’язистим тілом і римським профілем.
– Тутешні, – відказав Лазулі.
– Покажете нам, де у вас можна пограти? – спитав другий моряк, невисокий, з нічим не примітним обличчям.
– У що? – спитав Вольф.
– У кров’янку або в поцупон, – сказав вищий.
– Ігорний квартал отам… – показав Лазулі перед собою. – Ми саме туди.
– А ми за вами! – вигукнули моряки в один голос.
Всі рушили.
– Коли ви зійшли на берег? – спитав Лазулі.
– Два роки тому, – відповів високий моряк.
– Як вас звати? – поцікавився Вольф.
– Мене – Судак, – відрекомендувався високий, – мого кореша – Навсіхпарусах.
– І цілі два роки ви жили в цьому кварталі? – спитав Лазулі.
– Так, – потвердив Судак. – Тут так гарно. Ми дуже кохаємося в іграх.
– У кров’янці? – уточнив Вольф, який читав оповідання про моряків.
– У кров’янці й поцупоні, – сказав Навсіхпарусах, який, усе показувало, був невелемовний.
– Ходіть з нами, пограємо разом, – запропонував Судак.
– У кров’янку? – спитав Лазулі.
– Еге, – сказав Судак.
– Ви для нас надто сильні партнери, – сказав Вольф.
– То гарна гра, – сказав Судак. – Ніхто не програє, всі так чи так виграють. До того ж, у винагороду дістаєш як своє, так і те, що вибороли інші.
– Мене майже уговтали, – сказав Вольф. – Бог з ним, з часом. Треба всього скуштувати.
– Часу не існує, – сказав Навсіхпарусах. – Я хочу пити.
Він гукнув рознощицю напоїв, яка підбігла на виклик. У срібних чарках на таці був ананасовий трунок. Дівчина теж випила, і вони розцілувалися з присмоктом.
Вони все йшли та йшли густим жовтим руном, то входячи в туман, то виходячи, цілком розкуті й пронизані струменями життя до самісіньких кісток.
– Ви довго плавали, перш ніж опинилися тут? – спитав Лазулі.
– Ні, ні, ніколи, – відповіли обидва моряки.
Навсіхпарусах додав:
– Ми брешемо.
– Так, – докинув Судак. – Насправді ж ми просто не спинились. Ми говорили «ні, ні, ніколи», бо, як нам здавалось, це квазімелодійно могололо скласасастися в пісе-е-ньку.
– Ми так і не второпали, де ви побували, – нагадав Лазулі.
– Плавали до Глибоцьких островів, – сказав Судак. – Три дні там стояли.
Вольф і Лазулі подивились на них з повагою.
– Ну, і які вони? – спитав Вольф.
– Глибокі, – відповів Навсіхпарусах.
– Ет, хай їдять його мухи! – вигукнув Лазулі.
Він геть зблід.
– Не варто й згадувати, – сказав Судак. – Усе давно минуло й забулося, ніби нічого й не було. – Він спинився. – Прийшли, ось воно. Ваша правда, це саме тут. А ми за два роки так і не знайшли сюди дороги.
– Як же ви даєте собі раду на морі? – поцікавився Вольф.
– Море буває різне, – сказав Судак. – Немає двох подібних хвиль. А тут усе на один штиб: будинки, будинки… Така нудьга.
Він штовхнув двері, і це дало добрі наслідки.
Усередині було разюче просторо, кахляно й чепуристо. На одній половині сиділи в шкіряних кріслах гравці. З протилежного боку стояли прив’язані голі люди, чоловіки й жінки, кому що до вподоби. Судак і Навсіхпарусах вже дістали свої, позначені особистими ініціалами, духові пукавки для гри в кров’янку. Лазулі теж вибрав дві – собі й Вольфові – разом з коробочкою голок, які лежали на столі.
Судак усівся в крісло, підніс пукавку до рота й дмухнув. Перед ним була дівчина років п’ятнадцяти. Голка вгородилась їй у ліву грудь. На цьому місці виросла жирна краплина крові і скотилась униз.
– Судак у нас збоченець, – сказав Навсіхпарусах. – Він ціляє в груди.
– А ви? – спитав Лазулі.
– Я, до речі, граю тільки з чоловіками, – сказав Навсіхпарусах. – Жінки – це моя любов.
Судак вистрілив уже третю голку. Вона так близько увігналась до двох попередніх, що почувся скрегіт металу.
– Ти гратимеш? – спитав Вольф у Лазулі. © http://kompas.co.ua
– А чого ж, – відповів Лазулі.
– А мені перехотілося, – сказав Вольф.
– Може, візьмеш якусь бабусю, – запропонував Лазулі. – Таку, що не шкода… Під око…
– Ні, – сказав Вольф. – Нецікаво.
Навсіхпарусах теж обрав собі ціль, хлопця, всього втиканого залізом, який стояв і байдужно дивився собі під ноги.
Моряк набрав у груди повітря й дмухнув щосили. Вістря голки пронизало шкіру й зникло в паху – аж хлопець підскочив. Підійшов наглядач.
– Ви переграєте, – сказав він Навсіхпарусахові. – Як тепер, по-вашому, я її витягну, всадили з такою силою…
Він схилився над кривавою цятою, видобув з кишені пінцет з хромованої криці і обережно копирснув ранку. Відтак розвів пінцет, і на кахляну підлогу впала блискуча червона голка. Лазулі пойняла нерішучість.
– Дуже хочу спробувати, – пояснив він Вольфові, – але не дуже певен, що це мені так, як і їм, буде до смаку.
Судак уже вистріляв свої десять голок. Руки йому ходили ходором, він як риба хапав ротом повітря. Очі закотились, відкрилися самі білки. Його вдавило в спинку шкіряного крісла і скрутило в судомі.
Лазулі крутнув ручку, що міняла мішені, і знерухомів.
Перед ним стояв чоловік у чорному й печально дивився на нього. Лазулі протер очі.
– Вольфе! – тихо гукнув він. – Ви бачите його?
– Кого? – не зрозумів Вольф.
– Чоловіка переді мною.
Вольф подивився.
І йому все набридло.
І захотілося все кинути й піти.
– У тебе дах поїхав, – сказав він Лазулі.
Тут вони почули якийсь шум. Це знову надто сильно дмухнув Навсіхпарусах і був оштрафований п’ятдесятьма голками в пику. Вид матроса являв собою суцільну рожеву масу. Коли наглядачі тягли його до виходу, він стогнав. Це видовище відвернуло увагу Лазулі від мішені, і він одвів очі. А коли знову подивився на мішень, та опустилась. Лазулі встав.
– Почекайте мене… – пробелькотів він навздогін Вольфові.
Коли вони вийшли на вулицю, весь їхній запал як лизень злизав.
– Навіщо ми пішли з цими моряками? – спитав Лазулі.
– Довкола стільки води. І так мало островів, – зітхнув Вольф.
Вони швидко віддалялись від ігорного кварталу, перед ними виростали чорні брами міста. Подолавши цю перешкоду, обоє опинились у темряві, зітканій з невеселих волокон. Іще година ходу – і вони вдома.
Розділ 21
Ішли вони, не питаючи дороги, ребро до ребра, неначе мали витворити Єву. Лазулі трохи накульгував, і його комбінезон з шовку-сирцю зім’явся. Вольф ступав, похнюпивши голову, й лічив кроки. Не багато так пройшовши, він сказав з надією в голосі:
– А чи не податися нам печерами?
– Та звісно ж! – вигукнув Лазулі. – А то тут не протовпитись.
І справді, їм уже втретє за яких десять хвилин на очі навернувся якийсь доволі підтоптаний чоловік. Вольф простяг убік ліву руку, показуючи, що збирається робити поворот, і вони ввійшли в перший-ліпший будинок.
Це була зовсім зелена споруда, що виросла не більш як на поверх, отже там починалась околиця. Зеленими від моху сходами вони спустилися в льох і дістались головного проходу, що обслуговував усю вулицю. Звідти без особливих пригод проникли в печери. Довелось лише вколошкати сторожа, що, зрештою, було ділом неважким: у того лишився один зуб у роті.
Сторож охороняв вузькі двері під круглим склепінням, за якими були нові сходи, що яскріли розсипами крихітних кристалів. Поодинокі ліхтарі вказували дорогу. Під ногами хрумтіли блискітки-камінці. Внизу сходів приміщення ширшало, а повітря стало гарячим і пульсувало, наче кров у артерії.
Перші двісті-триста метрів ішли мовчки. В деяких місцях стіни печери уривалися, відгалужуючи бічні коридори, що вели вниз, і в кожному такому коридорі колір самоцвітів мав своє забарвлення. Камінці були різні: бузкові, ясно-зелені, схожі на опали, від молочно-блакитного до помаранчевого, і здавалось, ніби з тих коридорів на вас дивляться котячі очі. В інших переходах світло ледь мерехтіло, і місця скупчення кристалів пульсували, як маленькі мінеральні серця. Вольф і Лазулі не боялися заблукати – у місто виводила центральна галерея. Лише вряди-годи спинялись, щоб помилуватися грою світла в бічних печерах. На поворотах стояли білі кам’яні лави для відпочинку.
Вольф подумав про машину, яка чекала на нього вночі, і спитав себе, коли він знову повернеться до неї.
– По стінках машинної кліті тече якась рідина, – згадав він.
– Ота, що була у вас на обличчі, коли ви спустилися? – спитав Лазулі. – Така чорна й липуча?
– Вона зробилась чорна, коли я спустився, – відповів Вольф. – Там, усередині, вона була червона. Червона й смолиста, як скипіла кров.
– Це не кров, – сказав Лазулі. – Певне, якийсь конденсат…
– Замінити таємницю словом – це створити нову таємницю, ото й тільки, – промовив Вольф. – Так починається і виникає чаклунство.
– Он як? – вигукнув Лазулі. – А та ваша кліть – не чаклунство? Субстрат ветхих галльських забобонів.
– Яких забобонів? – перепитав Вольф.
– Ви такий, як і всі галли. Боїтеся, що небо впаде на землю, і вживаєте запобіжних заходів – ховаєтесь, щоб нічого не бачити, – сказав Лазулі.
– На Бога, зовсім навпаки, – заперечив Вольф. – Мені хочеться знати, що лишилось позаду.
– І як це там може литися та червона рідина? Звідки б їй узятись? – обурився Лазулі. – Найімовірніше, то конденсат. Але, бачу, вас це не обходить. Що ви там уздріли, зсередини? Ви навіть не знайшли часу розповісти мені, – докірливо сказав Лазулі, – а я ж, що не кажіть, починав з вами. Тепер самі бачите, як вам на все начхати.
Вольф змовчав. Лазулі завагався, потім таки сказав:
– У водоспаді головне – падіння, а не вода.
Вольф задер голову.
– Звідти всі речі бачиш такими, якими вони колись були. Ото і всього.
– І тому ви знову хочете туди повернутись? – спитав Лазулі, саркастично посміхнувшись.
– Ніяке це не хотіння, – відказав Вольф. – Це – фатум.
– Пхе!.. – скривився Лазулі. – Ви мене розсмішили.
– Чому в тебе таке ідіотське обличчя, коли ти бачиш Грайвесну? – спитав Вольф, переходячи в наступ. – Може, поясниш мені?
– Ні, не поясню, – сказав Лазулі. – Мені нічого вам пояснювати, тут нема нічого незвичайного.
– Гадаєш, ти знову в формі, чи не так? – вигукнув Вольф. – Бо в тебе все вийшло із закоханкою? І ти думаєш, ніби зможеш повторити це з Грайвесною? Так от, спи спокійно, як тільки ти знову опинишся з нею сам на сам, той твій тип повернеться і все тобі зіпсує.
– Ні, – сказав Лазулі. – Після того, що мені вдалося, він не повернеться.
– А щойно, коли грали в кров’янку, ти хіба його не бачив? – поцікавився Вольф.
– Не бачив, – сказав Лазулі. Він самовпевнено брехав.
– Брешеш, – сказав Вольф. І додав: – Причому – самовпевнено.
– Скоро вже дійдемо? – спитав Лазулі, змінюючи тему, бо все це ставало просто нестерпним.
– Ні, ще добрих півгодини.
– Я хочу побачити танцюючого негра, – сказав Лазулі.
– На дальшому розгалуженні. Ще хвилини дві, – пояснив Вольф. – Гірше не буде, ти маєш рацію. Ця кров’янка – гра для ідіотів.
– Іншим разом зіграємо краще в поцупон, – сказав Лазулі.
Розділ 22
І цієї ж миті вони опинилися в тому місці, з якого було видно танцюючого негра. Нагорі негри більше не танцювали. Раз у раз назбігувався натовп пришелепуватих роззяв, і неграм здалося, що з них насміхаються. Треба було знати, що негри дуже вразливі, і то не без підстав.