Бодай би його не було, того футболу.
Колись, коли ліпше себе почуватиме, Максимов розкаже новому сусідові, як заарештовує гестапо: ти йдеш, нічого не відаючи, під тобою порипують дерев'яні сходи в заводському управлінні, бо тебе викликав шеф, заходиш у брудний коридор, де стоять поламані стільці, й наближаєшся до дверей, оббитих чорним дерматином. Ти нічого не підозрюєш, хоча вчора твоя команда виграла в німецької команди «Люфтваффе» з рахунком 5:3, а ти забив німцям гол; зрештою, якими б вони не були, ці німці, але ж то був спорт, чесний спорт… Ти спокійно відчиняєш двері й ступаєш крок у кабінет шефа. І тоді страшний удар у спину валить тебе з ніг, на тебе накидаються двоє есесманів і накладають наручники. І тільки тоді ти розумієш, які вони паскуди, справжні паскуди, покидьки, зарази, сволочі, собаче падло, — бо вирішили відомститись на голодних, виснажених футболістах, відплатити їм за вчорашню привселюдну свою ганьбу, за поразку, за наші червоні футболки, за радість киян. І якщо спочатку ти хоч щось бачив у цих людях — хоч вони й вороги, але все ж якась там культура, акуратність — фотографії гарні показували, де їхні чистенькі фрау й кіндери, то тепер ти розумієш: це дрібне падло, мізерні плюгавці, яким не можна вірити ніколи, ніколи, ні за яких обставин. Палити їх треба, як смердюче стерво.
Настане час, коли він розкаже все по порядку: як сиділи вони спочатку у внутрішній тюрмі на Володимирській, а потім у концтаборі на Сирці, неподалік од Бабиного яру. В літні дні відкривались перед ними в блакиті й зелені далекі дніпровські простори — неприродно, патологічно гарні; внизу, на куренівських схилах, сумно біліла Кирилівська церква. А над усією цією красою стояв задушливий сморід від трупів. Сморід Бабиного яру. Ось вам ваш футбол, українішер швайнен, нюхайте запах вашої перемоги, запах ваших натренованих тіл, запах ваших уболівальників. Їхню команду розчленували на частини. Чотирьох із них розстріляли, інші продовжували тягти табірну лямку.
Як витлумачити новому сусідові, що бувають моменти, коли людина й сама не розуміє — чому вона лишилася в живих; чому тебе не вбито на дорозі в отій чорній «емочці», чому тебе не заарештували одразу після зустрічі з Альошею Хижняком, чому ти не помер від цинги й голоду, чому тебе не поклали на землю й не вистрелили в потилицю, як тим, чотирьом, чому тобі вдалося втекти з концтабору під час нальоту наших літаків на Київ, чому тебе переховували на Куренівці зовсім незнайомі люди, які до того бачили тебе здаля, на футбольному полі. Чому, чому, чому…
Він усе розповість новому сусідові.
Якщо не помре через кілька днів у цій лікарні.
Тільки невідомо: чи розкаже кому-небудь Максимов правду про народження свого сина Ігоря?
Рівний хід його думок поплутався, затьмарився, й легкий сон зійшов на нього. У снігових вихорах уперто темніли корпуси лікарні; десь за урвищем, за Либіддю, за білою марлею завірюхи лежало далеке місто; сніг багатьом приніс радість: хтось ковзався на ковзанках, що виблискували на хідниках, мов леза ножів; хтось на лижах ганяв по Голосієву, відчуваючи щасливу спустошеність стомленого тіла; повільно сунули тролейбуси, снігові струмки сипалися з дахів, і хтось, дивлячись на них, згадував старі хати на Поліссі, запах полін, принесених із двору — шкарубкий запах дерева й морозу; на пам'ятники ніби надягнули білі парики, затрусили снігом гранітні й чавунні всевидячі очі пророків; так було в цьому місті тисячу літ і так буде вічно — снігопад у лютому, його уповільнена сила…
Максимову наснилось, що він, скинувши з себе своє старе, немічне тіло, йде вузькою вуличкою десь на Подолі, подеколи йому здається, що наближається погоня, що вже чує він гарячу задишку вівчарок, — тоді легким зусиллям волі злітає в повітря, тільки дивиться уважно, аби не зачепити дроти. Аж ось назустріч йому йде хтось у білій сутані й білій повстяній шапочці — на манір тих, що носять горці в Сванетії. Дивно Максимову, бо він розуміє, що це якась шишка, ніби кардинал, якого Максимов ніколи не бачив і про якого ніколи в своєму житті не думав. «У чому смисл життя?» — питає Максимов незнайомця. «Головне — не проґавити семафор під Фастовом», — відповідає чоловік у сутані, й Максимов пізнає свого батька. Макар злітає в повітря, але батько холодною рукою хапає його за ліву ногу. «Стій!» — гримає батько. Максимов висить у повітрі, він чує чиїсь голоси, намагається вирватись, щоб злетіти вище й нікого не боятися, та холодна рука тримає його за ногу.
Максимов прокидається. Його ліва нога стирчить із-під ковдри, змерзла, а в палаті про щось голосно теревенить Ваня Дахно:
— …а вона мені каже: любасику мій, принце мін, човнику мій золотий, гілочко моя весняна, Іваночку, давай плюнемо на все, сядемо в літак і полетимо далеко-далеко, в Транжир.
— Куди? — спитав Рязанцев.
— Транжир. Порт на Середземному морі. А я їй кажу: не можу, мовляв, так і так. У зв'язку з бойовою і міжнародною обстановкою який, кажу, може бути Транжир.
— Танжер, — поправив Рязанцев.
Павло Никанорович понад усе любив порядок і точність. Серце його нило від безладу, від отого шапкозакидництва, що подеколи спостерігається на окремих ділянках трудового фронту, дякуючи таким людям, як Дахно.
— Я й кажу — Транжир, — вперто повторив Дахно. — Словом, обнімає вона мене, братці, а руки в неї, як молоко, і волосся чорне. Став я її, конешно, цілувати, а вона все по-французькому белькоче і такі речі виробляє зі мною, що в мене вся свідомість перевертається. Потім вона навчила мене пісню співати.
Він сів на ліжку, підібгав під себе ноги і, надавши обличчю зосередженості, заспівав:
— Все ти брешеш, — сказав Максимов. Він був злий на Дахна за те, що той не дав йому поспати; батько нечасто снився Максимову. Що б той сон означав? Нічого доброго, вирішив Максимов. Коли сниться піп — не чекай нічого доброго,
— Я… брешу? — обурився Дахно і навіть потемнів із виду. — Щоб я так жив! Я не тріпло якесь…
Він зіскочив із ліжка (від різких рухів почав задихатись) і дістав із тумбочки потертий бумажник із зчорнілої, пропахлої бензином шкіри. З бумажника дістав Ваня Дахно фотографію дівчини — фотографію стару, ветху й пошарпану, мовби дівчина прожила сто років і їздила всі ці роки разом із Ванею на різних марках вантажних автомобілів — від ЗІС-5 починаючи й новими «Колхідами» кінчаючи.
— Ось, — переможно сказав Дахно. — Дивіться.
Він першому дав фотографію Курінному.
Максим Якович довго вдивлявся в обличчя незнайомої дівчини. Спочатку вона здалась йому схожою на Марусю Моргун, їхню доярку: такі ж чорні очі, тільки Маруся краща, бо в тілі тугіша й співає гарно.
— Худа, — сказав із жалем Максим Якович, повертаючи фотографію.
Потім картку ретельно вивчав Рязанцев. Спочатку він подивився на зворотний бік — чи немає якихось написів, які б давали додаткову інформацію про незнайому особу, зображену на фото. Ні. Нічого не було. Дівчина була сліпуче вродлива — і як таким типам, як Дахно, везе? Звичайний шоферюга, калимник, правила вуличного руху порушує, сам признався в цьому, лайдак із незакінченою семирічкою — відірвав собі таку манюню… Згодом думки Павла Никаноровича пішли в іншому, піднесеному напрямку: всю красу світу і всі скарби матеріального буття, де-небудь побачені — чи то наяву, чи в кіно, чи в ілюстрованих журналах типу «Огонька» — він прикладав одразу до своїх дочок, до Ніки та Юлечки. На тлі всіх міжнародних і службових ускладнень світлими промінчиками присвічували при його житті Ніка та Юлечка — одна чорнява, з тонкими пальчиками студентки консерваторії, а друга з золотим маминим волоссям, з молодим маминим тілом і жовтими очима.
— Схожа на мою дочку, — зітхнув Рязанцев, віддаючи фотографію.
Останнім узяв фото Максимов. Холодно подивився на кралю з підведеними очима. її обличчя здалось йому знайоме.
— Та це ж Лючія Бозе, — сказав він.
— Яка Боза? — обурився Дахно. — Це Ганна. Ганна Жіспен.
— І мою звуть Ганною, — вставив Курінний.
— Лючія Бозе, відома італійська кінозірка, — наполягав на своєму Максимов.
— Ти… ти знаєш хто такий? — задихнувся від гніву Дахно.
— Знаю, — втомлено відповів Максимов. — Машина без мотора, собака без ніг, пляшка без горілки.
— Тихше, товариші, — цитьнув на них Рязанцев, який терпіти не міг, коли хтось порушував громадський спокій. — І без вас нудно. Ось так.
Усі замовкли. Сніжинки билися в вікно легко, мов метелики білими крильцями. Наближалась обідня година, коли всі ходячі хворі винипували в коридор, де їм накривали столи.
Дахно, хоч і ображений до глибини серця, першим порушив мовчання, бо його переповнювала одна новина, вражаюча звістка.
— Сказати вам щось цікаве?
Всі байдуже подивились на нього, й кожен подумав, що знову він почне зараз щось заливати про Бріндізі — повітряну базу в Італії, де в 1944 році побував зі своєю ескадрильєю жовтодзьобим хлопцем; був тоді молодший сержант Ваня Дахно стрілком-радистом.
— Так знайте, — урочисто мовив Дахно, — що Костюк готується до пересадки серця. Мені Кіра з післяопераційної сказала.
— Якої пересадки? — спитав Рязанцев.
— Ви що — газет не читаєте? Серце збирається пересадити від людини до людини.
Павло Никанорович газети, звичайно, читав, він із юнацьких років тримався в курсі зовнішньої й внутрішньої політики, міркуючи над глобальною стратегією різних держав та іншими актуальними питаннями — наприклад, долею Гібралтарської протоки, Багамських островів чи Сінайського півострова. Звичайно, від його допитливого й кваліфікованого погляду щоденного споживача газет не сховалось невеличке повідомлення про пересадку серця людини, зроблену 3 грудня 1967 року і 2 січня 1968 року в Південно-Африканській республіці нікому не відомим лікарем Барнардом. Та чи міг гадати Павло Никанорович, що те неперевірене таємниче іноземне диво так швидко з'явиться поруч, у цьому будинку, тільки поверхом нижче, де операційне відділення. Диво, до якого ще не вироблене офіційне ставлення, ще немає інструкції щодо його застосування.
Повідомлення Дахна приголомшило Павла Никаноровича своєю брутальною ймовірністю, він заплющив очі від хвилювання, почуваючи, що стоїть напередодні великих тривожних подій і що в житті його відкривається новий історичний етап.
Розділ 7
Того дня Костюк протезував клапани Діні Нурусбаєвій — хупавій вісімнадцятилітній дівчині з Алма-Ати, яка приїхала навмисне до Костюка й довго умовляла зробити їй операцію. Їй треба було вшити два клапани — мітральний та аортальний; в противному разі вона була приречена на неминучу смерть. Батько в Діни був казах, мати — росіянка, і в Діні витончено поєднувалася східна врода зі слов'янськими сірими очима. Діна була мала, тендітна, й на її щоках завжди ніжно просвічував рум'янець; це дуже подобалось багатьом її товаришам по університету, які не знали, що це — ознака мітрального стенозу; майже ніхто з її товаришів і не гадав, що серце Діни працює, вибиваючись з останньої сили; ті, хто закохувалися в дівчину, не думали, звичайно, про функціональні показники роботи її серця, висловлені в сухих цифрах. Цифри ці були дуже невтішні. Декомпенсація зайшла в Діни так далеко, що Костюк довго вагався, перш ніж зважився на операцію. Він міг відмовитись, як робили багато його колег, що виходили з чисто статистичних міркувань, і тому в інших клініках процент післяопераційної смертності був набагато нижчий, ніж у клініці Костюка: все можна регулювати — навіть відсоток смертей.
«Я вам вірю, професоре, — сказала Діна. — Тільки вам». Тисячі людей саме так говорили йому, він звик до цих слів і до цих прохань, але щось було в її погляді й словах таке, що він погодився. А потім Діна сказала йому річ, яку, зазвичай, не кажуть вісімнадцятилітні дівчата навіть лікарям. «Знаєте, професоре, — сказала вона, — я хочу мати дитину. Якщо ви поставите клапани й все буде гаразд, я одразу народжу дитину. І якщо це буде син, я назову його Андрієм». І в її голосі чулась така спокійна рішучість, що він навіть не наважився сказати їй, що жінкам зі штучними клапанами в серцях не можна народжувати дітей, хоча в його практиці були випадки, коли деякі вперті жінки не слухались, все ж таки народжували. І в душі він погоджувався з ними.
Операція тривала п'ять годин: клапани були понівечені ревматичним процесом, навколо отворів, крізь які помпується кров, утворились кальцинати — скам'янілості. Слід було все це вирізати. Серце в Діни було м'яке, в'яле, шов прорізався, й Костюк у безсилій люті тупав ногою, стогнав, лаявся, протягуючи нитки крізь тефлонове кільце клапана. Через усі ці затримки Діну довелось тримати на АШК[3] сто сорок хвилин, а це було дуже небезпечно, бо АШК, який гудів поруч, наче сатуратор у тих крамничках, де в сифони заряджають газовану воду, руйнував еритроцити, і з кожною хвилиною небезпека гемолізного отруєння збільшувалась. Нарешті Костюк примоцував аортальний клапан — невелику кульку, на кшталт пінг-понгової, що сиділа всередині дротяної клітки, — й тепер клапан, мов парашут на стропах, висів над серцем. Вони почали його обережно спускати в аортальний отвір. Все гаразд. Потім відключили АШК, й на екрані почав стрибати промінчик. Дінине серце запрацювало!.. Перикард і грудну клітку зашивали помічники.
Виснажений, ледве переставляючи задерев'янілі ноги, Костюк пішов перевдягатись. Він навіть під душ не став, тільки спітніле лице сполоснув і важкою ходою добрів до свого кабінету, наказав Олі нікого не пускати. Витягнув подушку з шафи й ліг на дивані. «Я помру на цьому дивані, — раптом подумав він. — Коли-небудь, після такої операції ляжу — й помру». Він уявив, як бігатиме вся клініка, як робитимуть йому масаж серця й' впорскуватимуть адреналін просто в серце. Він рвучко підвівся, бо йому здалось, що не вистачає повітря. Трохи посидів, важко згорбившись, поставивши ноги в шкарпетках на холодну підлогу. Відтак устав і, сівши в крісло, почав дзвонити Валентині. В редакції хвилин десять був зайнятий телефон, потім Валентину довго розшукували, нарешті він почув її голос.
— Я хочу вас бачити, — сказав він.
— Приходьте до мене.
— Коли?
— О шостій вам зручно?
— Так, — сказав.
Вона дала адресу.
У вестибюлі сиділо двоє — батьки Діни Нурусбаєвої. Підвелися, уздрівши Костюка. Вони мовчали, й ця східна стриманість розчулила його. В батька було широке розумне обличчя. Мати нервово скинула з голови пухнасту хустку — наче хустка заважала їй почути Костюкові слова.
— Все гаразд, — сказав він. — Поки що все гаразд. Операція пройшла добре. Не хвилюйтесь. Тепер треба кілька днів перечекати. Це найголовніше.
— Професоре, — сказала мати Нурусбаєвої, й він подумав, що вона зараз заплаче, але вона стрималась. — Професоре…
— Заспокойтесь, — лагідно взяв її за руку Костюк. — Сподіватимемось, що все буде добре.
— Професоре… ми… вам… усім життям… — Ну що ви, що ви…
Батько Діни так і не сказав жодного слова, й Костюк пішов, подивляючи почуттю гідності цієї людини, яка розуміла: Костюк сам знає, що їм казати, а чого не треба. Запитання тут були ні до чого.
…Валя жила на Пушкінській вулиці, поруч із медінститутським будинком, треба було пройти через під'їзд, вузький і пошкрябаний кузовами автомашин, перетнути навскіс двір, у якому діти залили невеличку ковзанку, й зійти на четвертий поверх. Валин дім було збудовано наприкінці XIX століття в паризькому стилі «модерн» — з горішним поверхом мансардового типу, обшитим, мов лускою, бляшаними листами; колони дорійського ордера стерегли вхід у парадне. Тут же на подвір'ї, коло входу до Валиного дому, тулився маленький одноповерховий будиночок.