На вулиці мело, все ставало безнадійно біле, далеке й чуже, і щастя, що в палаті було тепло, а селянин уже перестав так страшно й хрипко кашляти.
— Пробачте, — сказав Рязанцев, — ваше прізвище часом не Максимов?
— Максимов, — не дуже люб'язно відповів сусід.
— Боже мій! — радісно вигукнув Рязанцев. — Так це ви! Я вас одразу впізнав… Я пам'ятаю, як ви забили гол туркам. Де ви тепер?
— Як бачите, — похмуро сказав Максимов. — Кінчаю своє життя в палаті номер сім.
Розділ 6
Боже мій, хто б міг подумати! Це був Макар Максимов. Кумир усіх київських хлопців народження 1918–1925 років, один з найпопулярніших футболістів в усьому місті — від Пуща-Водиці до Сталінки, від Броварів до Святошина. Форвард, про якого хтось склав легенду, буцімто Максимову заборонили бити по воротах правою ногою, бо він ненароком міг убити воротаря; нібито на правій нозі Максимов завжди мусив носити чорну пов'язку — як зловісне попередження для суддів, гравців і для нього самого, Макара Максимова, правого інсайда. Бо він грав ще в ті щасливі часи, коли навіть сліпий міг уявити — де і як грають хавбеки, де краї, а де інсайди. Ніякої плутанини з гравцями тоді не було. Максимов забивав вирішальні голи в матчах із турками та басками, голи, які увійшли в біографію довоєнного покоління, голи, які люди згадували на фронті, в оточенні, в концтаборах, в евакуації — всюди, де збиралось хоч кілька киян.
Максимов жив на Солом'янці, в одному з завулків, що відходили від вулиці Островського й упиралися в Стрекалів яр, Стрекалівку. Старий, весь у зелені, будиночок належав його батькові — паровозному машиністові; у дворі, коло дровітні, стояла червона пожежна помпа — апарат, із якого почалася спортивна кар'єра Макара Максимова: щоліта день у день хлопець качав воду — спочатку вдвох із батьком, а потім, коли той занеміг, сам, бо треба було поливати помідори й огірки в городі, садок, та ще й у залізний бак накачувати доводилось відер із п'ятдесят — вода в баці грілася на осонні, і ввечері вся сім'я милась під літнім душем. Коло тої помпи виріс Макар Максимов, став мускулястим, присадкуватим хлопцем із розвиненою не по літах грудною кліткою й міцними руками. Хлопець захопився футболом — спочатку грав на дні Стрекалівського яру, потім на пустирі, коло пожежної каланчі. У нього були сильні легені — коли надував м'яча, то й насос не був потрібен, тільки просив, аби хлопці йому вуха затуляли, коли надимався. Ніхто так, як Макар, не вмів зашнурувати м’яч. Вминав пальцями цупку покришку коло проріхи і шкіряним шнурком клав рівний шов — любо було подивитись на той м'яч. На пустирі, де товклись після школи хлопці, не було кращого за Макара, до нього м'яч липнув, як до магніта. І вже тоді почала з'являтися в його ударі та сила, котра потім увійшла в легенду. Стегна в нього були грубі, ноги кривуваті — мовби молотом гатив ними по м'ячу.
В школі вчився Макар сяк-так — непосидющий був, нудьгував за партою; зате до важкої фізичної праці мав жадобу — до поту, до знемоги. Після семирічки пішов у депо ім. Андрєева слюсарем, коло Солом'янського мосту. Швидко почав грати за «Локомотив», пройшовши початковий курс брутальної гри, штовханини, підніжок, блокування без м'яча, хапання за руку — всього того, чим хизувалися здорові заводські хлопці у важких бутсах, що бігали гуртом за м'ячем, не мудруючи над проблемами тактики; техніка теж була примітивна, і найбільшою пошаною в команді користувався захисник Вася Чужий, який вмів засвічувати високі «свічки», — так, що всі гравці стояли, позадиравши голови, й чекали, коли небеса повернуть м'яч, загилений туди Ваською. Та невдовзі Макар Максимов став гравцем номер один, бо була в цьому русявому кремезнякові та вдача, що робила його справжнім, від бога, футболістом; його гра відзначалась повною несподіваністю, раптовістю зміщень, а удари ставали дедалі сильніші: вже кілька разів траплялось, що Макар нокаутував захисників суперника. Важкі Макарові м'ячі валили з ніг отих роззявкуватих невдах, котрі не встигали відхилитися й ловили неочікувані удари просто в обличчя.
Якось Макара випадково помітив сам Трусевич — знаменитий київський воротар. Став на ворота й запропонував Максимову вдарити. Макар розхвилювався і перший м'яч послав просто на Трусевича, воротар звично пішов назустріч м'ячу, і його тіло струснув удар гарматної сили — Трусевич не встиг утримати м'яч у руках, і Максимов, у якому прокинувся мисливський азарт, стрімголов кинувся добивати м'яч. Другий, третій і четвертий удари пішли прямо в сітку — з'явилася в червоному шкіряному м'ячі дзвінка, весела, зла сила, й відчайдушні стрибки Трусевича не в змозі були її перебороти. Особливо небезпечні були дальні удари Максимова, коли він бив м'яч із льоту, зовнішньою щічкою бутса; м'яч закручувався, летячи по незвіданій орбіті, залишаючи по собі особливий стогнучий звук — наче розрізав ущільнене повітря.
Так Макар Максимов прийшов у великий футбол.
Це був щасливий сон Максимова — ті кілька передвоєнних років; та не ревище трибун, не фотографії в газетах, не хміль слави, не обожнюючі погляди вболівальників пригадував Максимов, лежачи в палаті № 7, прислухаючись до свисту завірюхи. Йому ввижався стадіон «Динамо», затишний і порожній, найкращий стадіон у Києві, бо він був своїм, рідним, невіддільним од Хрещатика й Дніпра, од Стрекалівки й восьмого номера трамвая — старого деренчливого вагона з запахом горілої гуми; на Центральному стадіоні Максимову не судилося пограти — так і залишився він для нього чимось чужим, далеким. Бачить Максимов порожній стадіон «Динамо» в перші дні київської весни, коли кругом ще мокра, вихолоджена земля, ще під кущами в Першотравневому парку лежить зчорнілий сніг, а на полі, захищеному від вітрів, — тепло, поле майже сухе і вже вкрите першою травичкою; на стадіоні нікого немає, тільки десь далеко кілька дядьків повільно фарбують лавки на трибунах. Небо над стадіоном — мов прозора лінза, крізь яку ллється сонячне світло; на щоглі ворушиться біло-синій прапор «Динамо». Якась самотня дівчина вибігає на гареву доріжку й починає бігати навкруг стадіону, — її короткі коси зав'язано білими бантами. Вона біжить коло за колом, і Максимов добре бачить її миле розчервоніле обличчя: це чемпіонка УРСР з бігу на 200 метрів Віра Синиця. Максимов лягає на поле долілиць, приглядається до молодої травички, ще не потоптаної бутсами, вбирає в себе запах землі й зелені, і йому здається, що час зупинився і що все — небо, й місто, і стадіон, і він, Максимов — усе залишиться в щасливій застиглості, в нерухомості часу й безгомінні, все стане вічне раз і назавжди, бо нічого кращого в світі немає й не буде, і що ця весна 1938 року триватиме довго, нескінченно, безупинно, бо так вимагає цього справедливість і молодість. Потім Максимов підхоплюється, поправляє на ногах біло-червоні гетри, розбігається й відштовхується від пружного травника; він плавно, як на сповільнених кінозйомках, злітає над полем, і цей лет триває так довго, що в нього серце завмирає від щастя: він бачить білі розкреслені лінії поля, смугасті ворота, ями з піском у секторі для стрибків, чорне кільце бігових доріжок, по якому прудко біжить Віра Синиця: вона зараз тренує пришвидшення — коротенькі ривки на 20 чи 50 метрів упереміж із уповільненим бігом; аритмія й велич цієї картини сповнюють Максимова лютою радістю; на полі стрибають десятки м'ячів, і їхні важкі удари схожі на удари велетенського серця.
— Пробачте, — виводить Максимова із задуми голос нового сусіда. Цей новенький — мішкуватий мужчина з монументальним тупим обличчям, з сивіючим густим волоссям над невисоким чолом (біс його знає, хто він — професор чи начальник якоїсь контори) ходить по палаті, заклавши руку за вилог смугастої куртки, заважає Максимову думати.
— Пробачте, — звернувся до Максимова Рязанцев. — Я чув, ніби ви грали в матчі смерті… з німецькою командою…
— Грав, — коротко відповів Максимов.
— Як то? — неприємно здивувався Рязанцев. — Як же ви вціліли? Я думав — то була плітка… Адже в кіно показували, що всі загинули. Через це він і називався «матчем смерті».
— А вам що? — зло спитав Максимов. — Шкода, що я вцілів?
— Та ні, що ви. Я просто так цікавлюся.
Шкода, подумав Максимов, я знаю, тобі шкода, мій милий. І не лише тобі. Люди не люблять, коли на їхніх очах руйнується героїчна легенда. Звичайно, в цьому є щось неприємне, коли мертві раптом оживають. Тебе вже всі викреслили з пам'яті, засипали землячкою, а ти — гульк із могили, добридень, як ся маєте? Але й мені шкода, мій милий. І мені шкода, що тоді, на Сирці, не поклали мене разом із іншими хлопцями на землю й не зробили їхній улюблений Genickschuss[2]. Що я верзу? — потім із огидою подумав Максимов. Адже все це неправда. Я навіть сам із собою не можу бути чесним. Це мені тільки так хочеться, аби я шкодував, що не залишився там, на Сирці. А насправді…
«Хочеш знати, як це було насправді?» — звернувся подумки Максимов до того новенького, бо йому приємним попри все став цей черевань, який його впізнав. Давно вже ніхто не пізнавав Макара. Коли-небудь він розповість цій людині, як усе було з ним, із Макаром Максимовим, правим інсайдом: як у перший день війни німці бомбили завод «більшовик», як готувався напередодні Максимов до матчу на Центральному стадіоні, до першого матчу на стадіоні, який відкривався 22 червня 1941 року, як рано-вранці розбудили Солом'янку вибухи бомб; спочатку здавалось, що то їхня сусідка Гольдіна вибиває пил із ковдр та подушок, та так, що все в домі тремтить, усе дзенькає. Того ранку він їв полуниці зі сметаною; у червні Київ охоплює полунична епідемія, полуничні ріки стікаються на закурені майдани базарів, із усіх приміських поїздів ідуть селяни та дрібні городники — несуть, тягнуть, пруть на собі відра й плетені кошики, в яких лежить солодке червоне м'ясо полуниць: відра й кошики зав'язано білими ганчірками, крізь які, мов крізь бинти, проступає полунична кров; мама поклала перед Максимовим повну тарілку яскравих холодних полуниць, полила сметаною і притрусила цукром. Там, де впав цукровий пісок, залишились на сметані світло-кавові плями. Віра ще спала — війна для неї почалась на годину пізніше. Він колись чув, що в зіницях вбитого назавжди залишається відбиток, фотографія вбивці. Відбиток, фотографія того першого воєнного дня назавжди залишилася в його очах — можна було рукою помацати той день, його уламки, його рештки, його згарище: матч на Центральному стадіоні з армійцями Москви відмінили, а після полудня знову налетіли німці. Їхні важкі машини низько йшли над містом — було видно антени й прозорі ковпаки стрілків-радистів. Максимов поліз на дах подивитись на них. Його жахнула думка, що вони безкарно пролетіли таку відстань від кордону і що в них, мабуть, вистачить бензину, щоб повернутись на свої аеродроми. Максимов бачив кількох німецьких льотчиків, які-невідь чому залетіли в Київ у вересні 1939 року, коли йшла війна з Польщею. Вони стояли на Великій Підвальній, коло дверей німецького консульства, і з цікавістю приглядались до перехожих. Це були молоді гарні хлопці в сіро-блакитних мундирах. Потім вони пішли оглядати Золоті ворота. Максимов уявив, як сидять зараз ці хлопці у своїх потужних «юнкерсах», як дивляться переможно згори на незнайоме місто, як шукають у центрі той зелений острівець, ті напівзруйновані брами, з яких починалася столиця Київської Русі. Йому схотілося кричати, бити кулаками дах, та замість цього він мовчки спустився вниз.
А потім він розкаже, як пішки тікав із Києва, як горіли поїзди в Дарниці і як наздогнав його на дорозі оперуповноважений НКВС Володя Пушкаренко, один із вірних уболівальників їхньої команди; Володя їхав на «емочці» — він вивозив якісь важливі папери; не встигли вони проїхати й півсотні кілометрів, як налетіли німці. «Емочка» безпорадно стояла на дорозі, а вони, лежачи в рівчаку, дивились, як вибухнув бензобак, потім ще довго смерділо горілою гумою. Їм пощастило, що автомобіль згорів, бо на тому автомобілі були номери НКВС, і коли б вони з машиною наразились на десантників, які перетнули їм шлях, живими б вони не вийшли.
Максимов із Володею повернулись до Києва. Володю наступного дня хтось упізнав, і його одразу взяли. А Максимов блукав по місту, мов сновида. Жовтень стояв дуже теплий того року, дні були сповнені лагідного повітря й елегійного жовтого листя, в парках вешталось повно солдатів. Вони сиділи на лавах, підставляючи обличчя під сонячне проміння, хто дрімав, вигріваючись на осінній спекоті й згадуючи тихе повітря Веймара, хто грав у карти чи шахи, а хто лапав перших київських курв, перших вівчарок, які вже почали знайомитися — хто з цікавості, хто за дрібні подарунки — з переможною міццю німецького дітородного органа. В один із таких днів Максимов зустрів коло пам'ятника Шевченку колишнього працівника міськкому комсомолу Альошу Хижняка. Це був милий хлопець, соромливий і малопримітний; жартома його звали «батьком і вчителем київських фізкультурників». Альоша Хижняк підносив бойовий дух динамівців, спартаківців, локомотивівців, електриків, медиків та іншої спортивної братії згідно з планом виховної роботи, що лежав у його кабінеті під склом. Альоша радісно кинувся до Максимова, і той подумав, що Альоша схожий зараз обличчям на вагітну жінку — блідий, весь обкиданий коричневим ластовинням. Вони через університетське подвір'я вийшли до Ботанічного саду в холодок, і Альоша все питав — де хлопці? Де Антон, де Костянтин, де Микола? Максимов хотів був порадитися з Альошею, поспитати, що йому робити в окупованому місті, бо розумів, що не могли залишити Хижняка напризволяще, що він має, певне, зв'язки з підпіллям, та раптом відчув Макар незрозумілу, абсолютно безпідставну тривогу й сказав Альоші, що нікого не бачив, що збирається відкрити з батьком слюсарну майстерню й тихо собі сидіти — футбол, мовляв, скінчився, все скінчилось. То був геніальний фінт Максимова, раптова зупинка з м'ячем, коли всі захисники, що переслідують його по п'ятах, пролітають повз нього, а він залишається вільний, і перед ним вільний простір поля, вільна зона, куди може він кинутися з м'ячем. То був геніальний фінт, бо милий, скромний Альоша Хижняк виявився провокатором СД — імперської служби безпеки, і за ним весь нас ходили агенти, які хапали знайомих Хижняка, його старих товаришів по комсомольській роботі, більшість із яких мала відношення до підпілля. Та не геніальний фінт Максимова врятував йому життя, а щось інше, незрозуміле. Бо коли Макар попрощався з Альошею й пішов собі, до Хижняка наблизився офіцер безпеки і спитав, що то за людина, чи брати її, чи не брати?«Це футболіст, — сказав Альоша, — відомий на всю країну футболіст. Його треба взяти». — «Футболіста? — здивувався офіцер. — Навіщо?» — «Його треба взяти, бо він чекіст, всі вони чекісти, всіх їх вішати треба, — затявся Альоша. — Взяти, взяти, всіх до одного взяти!» Офіцерові стало гидко, і він сухо відказав, що то, зрештою, його справа — кого заарештовувати. А футболісти нам ще знадобляться, додав він.
Так, футболісти їм знадобились.
І досі Максимов пам'ятає сухий запах борошна. Всі хлопці з їхньої команди, що залишилися в Києві, пішли працювати на хлібозавод. Хоч і важка праця — тягати лантухи з ваговозів у підвал, та все ж можна було і красти трохи борошна, підгодувати сім'ю та й собі збовтати якусь там затірку. Тепер уже мало хто пізнавав на вулиці Максимова — у засмальцьованому ватянику, з сумкою від протигаза через плече, завше запилюжений борошном, він, постарілий, злився з містом, з такими ж, як і він, тінями, що темними зимовими світанками сунули на роботу. Та не забули Макара люди. І на заводі під час перерви коло футболістів купчились пекарі, все згадували колишні матчі, жадібно випитували подробиці про славнозвісних гравців; і в місті підходили до Максимова якісь хлопчаки, питали, чи гратиме Максимов, чи, взагалі, буде в місті футбол?