Лисянка спершу належала родинi Чермiнських, а потiм, у 1622 роцi, ввiйшла до складу чигиринського староства за Даниловича, котрий обвiв замок стiнами, озброїв його, а також завiв у пiдзамчому ярмарок. У цьому мiстечку за часiв Даниловича народився й вирiс Хмельницький, — за одними переказами — батько Богданiв, Михайло, а за iншими — сам Богдан. У 1762 роцi на Лисянку, занесену в королiвськi добра, дiстав привiлей Ян Яблоновський.
Яблоновський надбудував замок, спорудив сторожовi вежi, розвiв розкiшнi сади, загатив рiчки Тiкич i Лисянку, побудував великi млини, розширив мiстечко й збiльшив ярмарки, так що Лисянка одразу збагатiла й стала центром торгiвлi; навкруги неї почали виростати хутори, села; дрiмучi нiмi лiси, колишнi притулки хижого звiра, сповнились гомоном i пiснею народу.
Хоча з часiв Дорошенка Лисянка й була двiчi розгромлена й гетьманом, i татарами, але в половинi XVIII столiття, коли останнi спалахи козацької боротьби згасли, замок Лисянка звiвся з руїн у новiй пишностi, а мiстечко почало процвiтати ще бiльше. На той час уже дiдичi Яблоновськi не жили в родових українських маєтках, а їх замiнили уповноваженi вiд них губернатори; вони були й представниками влади своїх патронiв, i господарями їхнiх маєтностей. В часи, якi тут описуються, губернатором мiстечка Лисянки i всiх маєткiв Олександра Яблоновського на Київщинi був вельможний пан Андрiй Кшемуський.
В часи губернаторства Кшемуського мiстечко Лисянка розрослося до городка, дiстало магдебурзьке право й почало обирати своїх бурмистрiв i войтiв. З'явилися в мiстечку й православнi церкви, й костьоли, й крамницi, i заїжджi двори, i шинки… Тiльки мiщанськi подвiр'я та хати почали з року в рiк занепадати, i страшнi злиднi пiдкралися останнiм часом пiд їхнi стрiхи: всiлякi побори й видеркаси од двору, за курiння горiлки й пива, за продаж напоїв, збори од мiрки хлiба, за в'їзд у мiстечко, за городи, за торгiвлю й iнше — геть розоряли мiщан, нищили їхнi промисли, а коли додати до цих поборiв ще й натуральнi повинностi, котрi вони несли на замок, та фанатичне переслiдування вiд губернаторiв, бурграбiв, економiв, ксьондзiв за православну вiру, то буде зрозумiло, чому мiщан одразу задушили упривiлейованi конкуренти — євреї; цi конкуренти тепер почали оселятися в центрi мiстечка, тобто на торговому майданi, витiсняючи мiщан далi на околицi.
Замок, мов вовкулака, висмоктував з усiєї йому пiдвладної людностi i пiт, i кров, жирiючи й збагачуючись за рахунок своїх покiрних пiдданцiв; зате вiн красувався тепер i розкiшшю, i суворою величчю. На вершинi положистої невеликої гори, вкритої синiми хвилями лiсiв, що бiгли вдалину, на широкiй просiцi височiли зiгнутi колiнами зубчастi високi мури замку з прорiзаними в них бiйницями i двома круглими вежами по краях; iз-за цих стiн пiдiймалася над мурами гостра, вкрита черепицею покрiвля самого замку й дивилася слуховими вiкнами вниз на дзеркало чистого ставу, що лежав коло пiднiжжя гори, обрамлений зеленню оситнягу та оксамитом очеретiв; до цього ставу збiгав од замку по горi розкiшний тiнистий сад, примхливо помережаний алеями, прикрашений штучними скелями, водоспадами, фонтанами, статуями, квiтниками, альтанками й теплицями; сад той теж був оточений гарною високою кам'яною оградою, з виходом унизу на маленьку пристань, бiля якої завжди стояли баркаси й розмальованi дуби для панських прогулянок.
Теперiшнiй замок з усiма мурами й прибудовами стояв на новому замчищi, та й з кладки свiтлих, ще не закурених стiн i з яскравостi дахiв i верхiвок башт зразу було видно, що вiн побудований недавно. Праворуч вiд нього чорнiли стiни зруйнованого замку, на мiсцi якого стояла тепер грандiозна й похмура споруда кляштора базилiан, що його побудував для ордену той же Олександр Яблоновський. За ставом розкинулось мiстечко, тонучи на околицях у зеленi садiв i рудiючи гостроверхими дахами в центрi. Здалеку, з височини замку, воно здавалося надзвичайно мальовничим i вабило до себе привiллям. Лiворуч, за довгою греблею, що перетинала став, видно було млини, над колесами яких завжди стояв райдужний водяний пил, виграючи прегарними переливами свiтлотiней; праворуч од ставу вигадливо звивалася й губилась у сивiй зеленi верб синя стрiчка Тiкича, а далеко на широкiй хвилястiй рiвнинi, серед яскравої зеленi пишних лук i темних плям гайкiв та пасiк, ряхтiли золотом i бронзою клаптики нив, нiби розкиданi то там, то там аж до обрiю розкiшнi, дорогi плахти… Авжеж, втiшно було дивитися з баштової вишки на веселий, привiльний, вбраний у пишнi шати край навкруги замку, та ще втiшнiше було жити в тому замку; з ранку до вечора лунали там веселi вигуки й пiснi, шумувала хмiльна радiсть, не стихав нестримний смiх. Старий губернатор замку Андрiй Кшемуський, що проживав там уже третiй десяток рокiв, збирав величезнi прибутки з княжих маєткiв, одсилав своєму патроновi мiзерну частку їх, а решту витрачав на бенкети для навколишньої шляхти, на безумнi забаганки й нечуванi витiвки; правда, невичерпнi багатства дозволяли йому всiлякi надмiрностi, а збирати їх i приховувати не було для кого: подружжя Кшемуських не мало дiтей i на схилi вiку взяло собi на виховання убогу племiнницю, панну Теклю… Та приймачка — не рiдна дитина, i пiклування про неї не могло погамувати в старого Кшемуського егоїзму i якоїсь хворобливої жадоби бучних розваг. Дивувало те, що вельможний магнат, який славився широкою гостиннiстю, завжди був похмурий, не лише на самотi, але й на своїх гамiрливих бенкетах, — подейкували, що колись давно його спiткало якесь горе, котре примусило i його самого, i дружину його Ядвiгу, з роду Дембжицьких, передчасно посивiти; казали, що час лише осiв iржею на серце пана Андрiя, зробив його жорстоким, але не загоїв страшної рани i що вiд нестерпного болю вiн i шукав забуття в бенкетах безумних… А втiм, можливо, поговiр цей i не мав пiдстав, але губернатор справдi був завжди понурий i нестриманий як у гнiвi, так i в своїх диких витiвках, i цей шалений настрiй проявлявся в нього раптовими пароксизмами. Панi Ядвiга користувалася такими нападами шаленства свого чоловiка й щоразу пiдбивала його на всiлякi жорстокостi, немов прагнучи комусь мстити.
В останнi роки, внаслiдок грiзних втручань Росiї у справи Речi Посполитої i заворушень придушеного й покрiпаченого народу, навколишня шляхта почала частiше навiдуватись до лисянського губернатора, радитися з ним про свої справи й гуляти в його неприступному замку на бучних бенкетах. Гостинний господар з тих же причин навстiж розчиняв для гостей свою браму i майже не вiдпускав їх од себе, маючи на увазi, на випадок раптової небезпеки, укомплектувати ними i своє надвiрне вiйсько, i гарнiзон фортецi. Просторi покої замку ледве вмiщали шляхетних гостей, що прибували сюди з своєю челяддю i навiть псами, менш значна шляхта знаходила притулок у стiнах базилiанського монастиря, а дрiбна розквартировувалася в мiстечку.
У залах замку й на дворищi його завжди було гамiрно й людно, але сьогоднi там стояв незвичайний тиск, а жвавий i гучний гамiр зростав з кожною хвилиною. Сьогоднi святкував вельможний пан Кшемуський заручини своєї небоги Теклi з Фелiксом Голембицьким, а сватом його зволив бути сам губернатор Уманi пан Младанович. Ця подiя зiбрала в стiни замку не тiльки навколишню шляхту, а й гостей здалека, серед яких несподiваним i найпочеснiшим був староста канiвський, вiдомий магнат Микола Потоцький, — приїзд його й викликав у Лисянцi особливу метушню та хвилювання.
У великому замковому залi, прикрашеному портретами всього роду Яблоновських, княжими гербами й рiзноманiтною зброєю, наближався до кiнця парадний обiд; серед радiсного гамору й смiху вихоплювались вигуки: "Вiват!", "Нєх жиє!" — в супроводi гарматних салютiв… Хазяїн нарештi вийшов з-за столу i тим дав гостям своїм цiлковиту свободу; але бiльшiсть їх, незважаючи на довгий обiд та надмiрну кiлькiсть випитого вина, й на думцi ще не мала вiдриватись од келихiв i залишати трапезний покiй…
На широкiй мармуровiй терасi, з котрої вели напiвкруглi сходи в сад, з'явилася гладка постать самого господаря замку. Брезкле обличчя його, навислi й зрослi на перенiссi сивi брови, налитi кров'ю очi, що поблискували недобрим вогнем, високий, порiзаний зморшками лоб i низько опущенi вуса — все це разом вiдбивало таку пиховитiсть i неприступну жалощам волю, що сам погляд цього пана навiвав на кожного холод i примушував стрiчного сахатися. За вельможним губернатором смиренно ступав плебан базилiанiв ксьондз Баєвський. Його довга, кощава постать у чорнiй сутанi, безвусе, голене, немов засушене обличчя були цiлковитим контрастом до огрядностi господаря, пишно вбраного до того ж в яскравий оксамит, парчу, адамашок…
— То пан плебан одержав з Рима листа? — промовив низьким хрипким голосом губернатор, провадячи далi почату ранiше розмову.
— Так, ясновельможний пане, — вiдповiв фальцетом ксьондз, притримуючи правою рукою на грудях сутану й нахиляючи голову, — од ясновелебного нунцiя.
— I що ж вiн пише?
— Про монастир, про деякi новини в Римi, про те, нарештi, що найсвятiший, непогрiшний отець наш, довiдавшись про благодiяння, якими осипає панська милость наших базилiан, та вiдданiсть його мосцi єдинiй, iстиннiй католицькiй вiрi, возносить молитви про вiдпущення ясновельможному пановi усiх грiхiв вiльних i невiльних, уже содiяних i якi ще мають бути содiянi, омиваючи панську душу вiд усякої скверни, — хай увiйде очищена молитва найсвятiшого в митарства i вознесеться з них бiлою голубицею до престолу Всевишнього.
— О, велику, радiсну звiстку принiс ти менi, отче! Вона єлеєм помастила рани душi моєї, поточеної пристрастями й пекельними болями… Та чи гiдний я, раб нечестивий, пойнятий гординею й шаленствами, облитий кров'ю, чи гiдний я молитов найсвятiшого папи? — промовив схвильованим i навiть розчуленим голосом губернатор: видно було, що слова плебана глибоко його зворушили.
— Приниження паче гордостi, — похитав головою плебан, — найсвятiший бачить i за тисячi миль нашi душi й не буде заступатися за недостойних. На ясновельможному кров не братiв його, а кров ворогiв: бузувiрiв, схизматiв, а така кров не погубляє душу, а очищає її, як очищає й гартує залiзо вогонь горнила. В насильствi iнодi виявляється велика любов: ми караємо дiтей своїх, люблячи їх i бажаючи їм добра, а хто не виправляє й не карає — ненавидить їх… Та й немає моцарства, котре не переслiдувало б осквернителiв закону… Закону, скажу, людського, а як же не переслiдувати осквернителiв закону божого? I хто ж може бути бiльшим осквернителем його, як не схизмат? Схизмати й лютерани суть нашi найзапеклiшi вороги.
Спiвбесiдники, розмовляючи, ввiйшли в темну липову алею й сiли в затишнiй, схованiй у густiй лiщинi альтанцi. Кшемуський слухав мову плебана, низько похиливши голову, не промовляючи жодного слова, а коли красномовнiсть його духовного наставника вичерпалась, вiн пiдвiв очi д'горi, тяжко зiтхнув i похилив ще нижче свою сиву голову. Ця мовчанка була неприємна для плебана.
— Святий кардинал обiцяє ощасливити нас незабаром своїми одвiдинами, — виждавши трохи, провадив далi плебан вкрадливим голосом. — Вiн привезе тодi ясновельможному пановi й iндульгенцiю.
— Ох! — зiтхнув знову Кшемуський i злегка вдарив себе тричi кулаком у груди. — Недостойний!.. Все це так, i кожне твоє слово, святий отче, пече вогнем моє серце… врiзується в нього з болем, викликає новi бурi, але не дає менi бажаного спокою, життя минає, сили виснажуються, вже чути дух могили сирої, а спокою менi немає, немає й забуття! Нi в запалi гнiву, нi в жадобi помсти, нi в буйствi, нi в хмелю, нi навiть у молитвi немає цього забуття давнього болю, немає! Все дав менi Всевишнiй, i владу, i могутнiсть, i багатство, тiльки не дав менi щастя родинного, i в цьому я вбачаю караючу десницю…
— Боже! — скрикнув, пiднiсши руки, плебан. — Невже пан почуває себе нещасним з ясновельможною милостивицею нашою, щонайвiдданiшою католичкою, панею Ядвiгою?
— Е, не про те мова, хоч i сама панi не вмиротворяє, а роз'ятрює.
— Розумiю, вельможний жадав дiтей…
— Не говори, отче, про дiтей…
— Тобi, коханий мiй пане, боляче… Але в господа сил усе можливе: згадай Авраама i Сару… А може, провидiння, заради твого ж добробуту, вiдхилило вiд тебе цю юдоль! В тебе, сину мiй, лежить щось на серцi чи, може, давно колись йому завдано удару незабутнього… Повiдай, вельможний, духовному отцевi своє горе й цим полегшиш його тягар, а я молитвами проситиму небо, щоб воно дало тобi цiлюще забуття.
— Нi, не можу, та чи й не однаково? Була радiсть, щезла й не вернеться!.. Молись, святий отче, за грiшного Андрiя… Та облишмо про це… Чи немає ще чогось нового?
— Як же! Про головне я ще й не говорив… Рим пропонує й вимагає, щоб Рiч Посполита, якiй Всевишнiй дав високе призначення, поширила на всiй своїй територiї католицьку вiру, а потiм понесла свою мiсiю i в iншi країни, запроваджуючи в усьому свiтi iстинну католицьку церкву… О, яка велика роль на землi доручена божественною десницею обранiй помiж усiма народами Польщi i яка уготована їй пречудова, невимовно блаженна доля там! — урочисто показав плебан пальцем д'горi. — Рим звертається до Речi Посполитої, тобто до вас, можновладцiв, до благородного лицарства, котре й становить стовпи вiтчизни. Непогрiшимий рече, що зараз усе сильне, здатне володiти зброєю в схизматiв уже знищене: руське схизматське панство давно вже вiдреклося вiд хлопської вiри й припало до лона нашої церкви, мiщанськi братства, цi розбiйничi гнiзда, — викорiненi, єретична iєрархiя i попи знищенi… i зосталося лише саме безпорадне бидло схизматське, що тиняється степами, ergo, боротися тепер нi з ким, а в боротьбi вдаватися до хитрощiв, напiвзаходiв, — просто принизливо! Пора смiливо завдати рiшучого й останнього удару цьому ненависному православ'ю!
— Авжеж, либонь, пора! — збуджено промовив Кшемуський, багатозначно стиснувши кулак.
— Ще ось чому пора, ясновельможний, коханий, — усе жвавiшав плебан, — схизматка Росiя починає втручатися в нашi справи i навiть насмiлюється пiдносити голос до наказiв i погроз!
— О Єзус-Марiя! — з жахом мовив Кшемуський.
— Так, це попуск божий за нашу нерiшучiсть, малодушнiсть i зневагу до справ вiри, ео ipso, до iнтересiв отчизни. Росiя має єдиний привiд для втручання — це турбота про своїх одновiрцiв: цей привiд i сусiднiм нашим державам здається законним. Та коли б не було тут її одновiрцiв — i приводу б не iснувало; отже, для знищення цього приводу треба якнайскорiше i найрiшучiше позбавитися цих одновiрцiв. Усi попереднi заходи — хитрощi Шумлянських i Жабокрицьких — тепер уже не потрiбнi, — та, правду кажучи, вiд них i тодi була невелика користь: вiддали всi церковнi маєтностi i всю владу в руки унiатської iєрархiї, та самi унiати небажанi теж: це якийсь недозрiлий, шкiдливий плiд — перехiдний, кривий щабель, з якого легко й зiрватися… Вони ранiше, може, й були кориснi, щоб одвести очi вiд iстинної нашої мети, але далi їх Рим не потерпить… Та зараз не про них мова: поки що йдеться про схизматiв, тепер здебiльшого темних, диких. Ми й далi будемо панькатися з цими лайдаками? Адже всi заходи, до яких вдається благородне лицарство, щоб навернути їх до iстинної вiри, виявляються безсилими: цi тварюки впертi й черствi серцем, мов звiрi… А от через них iмператриця докучає й вимагає в короля всiляких декретiв i пiльг для цих недовiркiв. То пiднесiться ж духом, волелюбнi, гордi сини своєї славної вiтчизни, вiрнi дiти костьолу! Повстаньте i проти короля, i проти iноземних впливiв та iменем найсвятiшого папи оголосiть, що в Речi Посполитiй може бути тiльки одна вiра — католицька!
— Та що нам круль? Давно вони в нас тiльки параднi ляльки! Нi для кого з шляхти їхнi постанови не мають значення! Тiльки от бiда: вигнати бидло легко, а як без нього обiйтися?.. Де ми добудемо робочих рук?
— Пустий страх! По-перше, якщо пiд загрозою смертi наказати всiм перейти в католицтво або хоч в унiю i негайно взятися виконувати цю погрозу… принаймнi поки що нiхто не стане на завадi — то повiр, сину, хоч i якi впертi твердолобi хлопи, а залiзо й вогонь — переконливi… Знайдеться, звичайно, кiлька одчайдушних п'яниць, таких, що й на палю сядуть, але бiльшiсть вiддасть перевагу запропонованим пiльгам.
— Але ж минуле дає iншi приклади. Ми бачили, що нiчим не можна було спокусити прокляте бидло.
— Минуле — не закон: тодi бидло мало пiдтримку в козацтвi i в Запорожжi, а тепер цього нема! Та й заходiв ми не вживали належних… А римська курiя радить скористатися слушним моментом i одразу знищити схизму.
Очi в плебана блискотiли похмурим вогнем нещадної злоби й жорстокостi, а голос його вiд збудження пiдвищився до рiзких крикливих нот: