— Так, знищити: церкви попалити, попiв перевiшати, непокiрних селян повибивати, не пускаючи нiкого за креси… Людей дасть i Волощина… там голодних — не злiчити… Треба тiльки дiяти дружно, енергiйно й нещадно, а все iнше само прийде… Господь тодi воздвигне об'єднану духом Польщу й возвеличить її понад усi держави, а поборникiв об'єднання церкви вознесе в оселi горнiї!..
— Так, це велика думка, навiяна небом, — запалився й Кшемуський, — треба, щоб вона заполонила всiх.
— Amen! — розчулено промовив плебан, заспокоюючись. А з залу тим часом виходили на терасу i в сад подихати свiжим повiтрям розгарячiлi й спiтнiлi вiд непосильних трудiв гостi.
Губернатор уманський Младанович iшов похитуючись, його пiдтримував молодий хорунжий Фелiкс Голембицький, наречений племiнницi господаря панни Теклi. Младанович ще був не старий, хоч i дуже пом'ятий надмiрностями життя; на ньому був французький, гаптований золотом каптан, короткi штани, черевики, вiн мав при боцi шпагу, а не шаблю: в його зовнiшностi й зачiсцi вже нiчого не було старопольського, а скорiше помiчалося намагання здаватись маркiзом; губернатор носив гостру борiдку й маленькi, пiдкрученi тоненькими хвостиками догори вуса, любив пересипати мову французькими виразами й трошки шепелявив. Фiзiономiя його була трохи комiчна: товстий, кирпатий, з широкими нiздрями нiс у темно-червоних полисках, банькатi, олов'яного кольору, широко розставленi очi й роздвоєна верхня губа, з-за якої виглядали два зуби, немов вiн завжди смiявся.
Цiлковитою протилежнiстю свого родича був молодий хорунжий: ставний, гарний, у пишному польському вбраннi — рожевому атласному жупанi й срiблисто-бiлому глазетовому кунтушi, обшитому темним соболем; стан його був стягнутий дорогою шаллю, на лiвому боцi брязкала кривуля.
Младанович ледве волiк ноги й тер рукою спiтнiлий, розгарячiлий лоб, похитуючи з боку на бiк обважнiлою вiд хмелю головою. Доплентавшись до першої гранiтної лави, що стояла бiля грота, вiн важко на неї опустився.
— Ху, важко, Фелiксе, — вiддихувався й пихкав, поводячи бровами, Младанович. — Вже не приймає стiльки утроба, як колись… C'est la viellesse! Сто дяблiв! Ранiше легко випивав дзбан меду, а венгржину — без кiнця-краю… i як з гуски вода! А тепер от… задихаюся!
Губернатор кiлька разiв перевiв дух i знову заговорив:
— А добре годує колега… добре, донесхочу… Але, але, mon cher2, кухня в нього груба, не французька, та вишуканiша й тонша… А втiм, в усьому тут видно розкiш, менi до смаку був кабан, начинений курiпками, i в кожнiй сюрприз на пам'ять… Такий тесть, та foi3, згодиться, i ти менi повинен дякувати.
— Спасибi, дядечку, — Голембицький поцiлував у плече Младановича. — Тiльки ця надмiрна марнотратнiсть не радує: адже всi оцi маєтностi не його, а становлять власнiсть князiв Яблоновських, то розсудливiше було б величезнi прибутки вiд них складати до сховку, а не розтринькувати так нерозумно: адже коли б умер сьогоднi його мосць, то завтра пiсля нього зостанеться дуля!
— Ха-ха! Ось що тебе турбує! Але ти щодо цього можеш заспокоїтися: пан Кшемуський у великому фаворi в князя i напевне виклопоче для свого зятя в спадщину це ж саме губернаторство.
— Вiн i менi про це натякав.
— Отже, нема чого тобi й турбуватися… А тут гарно, краєвид чарiвний, i ця в'юнка зелена рiчка, i озеро, i все. Повiтря запахуще, — чуєш дух сiна? А добру збудував вiн фортецю — не гiрша за мою уманську: дивись, який глибокий рiв за мурами, а далi землянi окопи й на них дубовий подвiйний частокiл… Досконале! Треба буде i в Уманi так зробити.
— Зайвi витрати, — знизав плечима Голембицький, — Умань i без того неприступна…
— Mais oui. Звичайно! Та все-таки для безпечностi… Нехай план спише мiй Гонта. A propos, де вiн?.. В трапезнiй його теж не було…
— Та, мабуть, запросили в офiцiни… де замкова команда…
— Однак це прикро: вiн у мене — права рука… Я привiз його… Нарештi, вiн фаворит мого патрона Силезiя Потоцького…
— А все ж таки схизмат… iз хлопiв…
— Гонта — не слуга, не простий хлоп, — загарячкував Младанович, — вiн тепер нобiлiтований, шляхтич i едукований… це голова!..
— Вельможний до нього занадто прихильний… щоб не пошкодував потiм…
— Ну, облишмо, — обiрвав Младанович i, помiтивши в гротi мармурову статую, почав до неї придивлятися. — Ось дивися, який мармур у гротi… Здається, втiкаюча дрiада, — заговорив вiн грайливо. — Тьху ти! Яка краса!.. Якi чарiвнi деталi! А що, коли б твоя Текля стала ось тут на п'єдесталi? Хе-хе, i морозом, i жаром обсипало б? Га?
— Але, коханий дядечку…
— Ревнуєш? Го-го! Нi, ти тiльки уяви… замiсть холодного мармуру — рожеве, ароматне тiло… A, sacrebleux! Грiм i блискавка! Але я тобi раджу, mon cher, бути в подружньому життi лiберальним i вiльнолюбним… Шлюб нам потрiбен тiльки для зв'язкiв, для збiльшення маєтностей, а для радощiв життя — вiн отрута: це хробак, який пiдточує всi нашi втiхи… а життя ж brevis est! А тому дотримуватися треба тiльки зовнiшнiх конвенансiв i поза пристойним родинним вогнищем треба завести свiй вiльний, широкий парадиз, якого й вимагає справжня шляхетська порода: наш лицарський дух жде вiльного простору й величi…
— Я, власне, не старовiр, — посмiхнувся Голембицький, — i визнаю, що шлюб установлено заради iнтересiв роду, а кохання — заради iнтересiв серця i що їх сполучати нелегко… Але я здивувався, що високошановний пан, маючи…
— Дiтей, — перебив Младанович, — i додам ще: прекрасних дiтей… особливо дочку… i розумну, й красуню, й чарiвницю! Але, хай поб'є мене перун, я ще хочу жити, а весь сенс нашого життя в насолодах… саме в насолодах, i мудрий тiльки той, хто зумiє рiзноманiтити їх, витончувати: все для цього i все в цьому.
— Вiддаватися насолодам можна тiльки тодi, коли людина перебуває в цiлковитiй безпецi i коли над її головою не висить бiда…
— А що ж висить над моєю головою?
— Поки що нiчого, але навкруги збираються хмари, i може вдарити гроза. По-перше, щось затiвають бестiї хлопи: мовчать, але дивляться вовками… По-друге, знову починають прориватися клятi гайдамаки…
— Стонадцять дяблiв i вiдьом!.. На ту погань не варто звертати й уваги, — вiшати, на палю садовити, топити, шкварити… Що вони тепер можуть? Плюнув, розтер, та й годi!
— Ясновельможний помиляється, якщо так легко на це дивиться, — серйозно зауважив хорунжий, — погань то погань, але цю погань пiдтримує й наставляє київська схизматська iєрархiя, а Москва… вона, можливо, про людське око й стримує запорожцiв, але таємно… ого-го! Адже вона, наш ворог, не тiльки заступається за своїх нiбито одновiрцiв, але й велить Понятовському потурати їм… Ну, звичайно, вiн "падам до нiг"!
— Грiм i блискавка! Той Понятовський ось де в мене сидить! — ударив себе кiлька разiв по потилицi Младанович.
— Та й у всiх! Це ж ганьба! Ми, вiльна, гонорова шляхта, i в якiйсь пiдлеглостi, когось повиннi слухатися!
— Oui, oui!' Обурливо!
— От багато хто з благородного лицарства й повстав проти такого становища й утворили конфедерацiї, щоб протидiяти московському шпигуновi, зрадниковi! I протидiяти не тiльки йому, а й усьому впливу схизматської Росiї.
— Браво! Браво! Це менi подобається… Це менi нагадує стару Польщу… Я сам ладен прилучитися до конфедератiв.
— Пречудове!.. Головне — конфедерацiя вiд нас недалеко, в Барi. Я член її… Ясновельможний пан буде щонайповажнiшим…
— Радий, радий i клопотатимусь за Пулавського…
У цей час до спiврозмовникiв пiдiйшло кiлька гостей; виявилося, що й вони провадили жваву бесiду на ту ж саму тему; але серед них знайшовся один, який зовсiм розходився з думкою бiльшостi: його слова й викликали гарячi заперечення, що перейшли в бурхливу суперечку.
— Задушили, задушили поспiльство цiлком! — кричало кiлька голосiв.
— Нi, панове, не задушили ви поспiльство, воно тiльки затаїло злiсть, а нас, шляхту, ненавидить до глибини душi.
— Ха, — обiзвався один шляхтич зневажливо, — а пановi дуже потрiбна любов того бидла? Пан, може, хоче обнiматися й цiлуватися з тими схизматами?
Весь гурт дружно зареготав, але суперечник не збентежився вiд цього брутального глузування, а дивився на всiх ясно, спокiйно, навiть з поблажливою усмiшкою, що грала на його великих, м'яко окреслених губах. Хоч вiн був i негарний, худорлявий i непоказний, але прекрасно розвинена його голова, з благородно окресленим чолом i розумними, трохи короткозорими очима, справляла симпатичне враження i свiдчила, що ця людина сповнена внутрiшньої, прихованої сили. То був молодий учений, шляхтич Левандовський, що оселився недавно в своєму родовому хуторi поблизу Лисянки.
— Не святкуйте, панове, перемоги i не дивiться так легко на тривожний, близький до кризи час, — провадив вiн серйозно, не звертаючи уваги на безтурботний, веселий, пiдiгрiтий алкоголем настрiй своїх слухачiв. — Ненависть люду, який стогне пiд несправедливим гнiтом ваших економiв, отаманiв i рiзних жондцiв, може за першої-лiпшої нагоди проявитися таким вибухом помсти, який захитає всю вашу видиму могутнiсть i вжахне свiт…
— Вiтаю пана Левандовського! — зухвало кинув у вiчi шляхтичевi один з його опонентiв. — Якщо пан боїться цiєї поганi, то йому слiд усе пробачити: хто боїться, тому в очах двоїться!
— А може, пан хоче бути ватажком в того бидла? — зауважив другий.
— Можливо, — пiдхопив третiй, — звiдси й пророкування.
— Протестуюсь! — крикнув Левандовський.
Усi загаласували.
— Та нам тепер не страшнi, — кричав перший опонент, — не тiльки хлопи, а й круль, i сейм, i сам диявол!
— Ми самi тепер крулi! — крикнуло кiлька шляхтичiв, дзенькнувши острогами й брязнувши шаблями.
— По-перше, панове, ви не крулi, — перечекавши, поки затих галас, заговорив знову Левандовський, — а тiльки служите в командах у крулiв, а, по-друге, саме в цьому й безсилля Речi Посполитої, що олiгархiя захопила владу в свої руки, знищила значення закону, сейму й державної влади; можновладцi розбили славну й сильну колись Польщу на кiлька ворожих помiж собою таборiв i взяли собi на розум, що їхнi дрiбнi особистi iнтересики та свавiлля й становлять усю суть Речi Посполитої.
— Це нахабство! Зрада! Чи не з дисидентiв пан? — з погрозою обступила Левандовського група опонентiв.
— Панове лицарство! — палко мовив, пiднiсши руки, Младанович i пiдiйшов з своїм хорунжим до товариства. — Я бував у Францiї, в Парижi i всiлякi диспути чував, там вони скрiзь провадяться безборонне. Це дуже корисно для розуму, але не повинно викликати розлюченостi… Це, так би мовити, лицарський турнiр слова… а на турнiрах, шановне панство, переможця прикрашають вiнком.
— Але, ясновельможний, — вже стриманiше загомонiли деякi голоси, — цей пан ображає нас i Рiч Посполиту своїми словами…
— Нiкого я, панове, не маю намiру ображати, — пiднiс голос Левандовський. — Я кажу щиро i кажу, за своїм глибоким переконанням, правду. Я католик, справжнiй, а не фанатичний… Я був недавно за кордоном i зустрiчався з видатними особами сусiднiх держав: усi цi моцарства — й Австрiя, й Пруссiя, й Московiя — дивляться на Польщу, як на вмираючу вiд внутрiшнього безсилля й безладдя державу. Ви обурюєтесь, що Московiя заступається за єретикiв, своїх одновiрцiв, та нiмцi, повiрте, ще бiльшi нашi вороги: вони до часу не втручатимуться в нашi чвари, а ще, либонь, заохочуватимуть розгнузданiсть нашого вельможного панства…
— Ого! Одначе! — почулося кiлька роздратованих голосiв.
— Занадто смiливо, — зауважив i Младанович.
— Я ще раз кажу — розгнузданiсть, — пiдкреслив Левандовський, — бо всi багатства й прибутки країни вiдiбранi в Речi Посполитої i перебувають у руках магнатства, а воно їх витрачає на лукулiвськi бенкети, на безумнi забаганки та на дикi забави; держава ж позбавлена прав i знесилена. Хiба при такому станi речей може Рiч Посполита дати вiдсiч зовнiшньому вороговi?
Пiд час цiєї останньої тиради непомiтно пiдiйшов до гурту суперечникiв господар замку i став з подивом прислухатися до мови свого пiдвладного шляхтича.
— Що вона має для самозахисту? — тим часом провадив далi Левандовський. — Нi влади, нi грошей, нi вiйська!
— Помиляєшся, пане! — рiзко перервав його хорунжий Младановича. — Є у Речi Посполитої оборонцi, тi оборонцi — ми, благородне лицарство, найкраще в свiтi вiйсько: нiхто ще з нас не розучився орудувати списом i шаблею, нiхто з нас не дозволяв ще нiкому наступити собi на ногу… i ось ми утворюємо конфедерацiї проти Москви за шляхетську вольнiсть!
— Бравої Вiват! От справжнiй патрiотизм! Єще Польска нє згiнела! — вибухнули захопленi вигуки натовпу на адресу хорунжого Голембицького.
— Спасибi, мiй майбутнiй зятю, — несподiвано почувся голос губернатора Кшемуського; старий вийшов наперед з натовпу, що розступився перед ним, пiдiйшов до хорунжого й ласкаво поклав йому на плече руку. — Старопольське серце в пана, а душею, видно, вiн справжнiй католик. Але менi сподобалась i смiлива мова пана, — кинув вiн крижаний погляд на знiяковiлого Левандовського. — Як бога кохам — це смiливо й оригiнальне; звичайно, пан iз-за кордону вивiз свої переконання, але це цiкаво… А я, здається, знаю пана, — придивлявся до нього, хижо примруживши очi, Кшемуський. — Ми часто зустрiчалися…
— Так, я мав честь кiлька разiв бути присутнiм на його мосцi полюваннях, i вельможний пан звернув увагу на мiй хутiр, милувався ним…
— А, пам'ятаю, пам'ятаю… пречудовий куточок, сад, долина, став, млини… Так, так… Хотiв був ще заїхати, але молода дружина в пана була хвора.
— Цiлковита правда, ясновельможний, вона збиралася стати матiр'ю, i тому я позбавлений був утiхи й честi…
— Ми пана винагородимо i завтра ж у нього будемо… Менi хочеться ближче з паном зiйтися, але я не пригадую, де цей хутiр, то пан сам нас проведе…
— Я попрошу в такому разi дозволу поїхати ранiше й попередити дружину.
— Не вiдпущу, — зловтiшне посмiхнувся Кшемуський, — ми зробимо сюрприз, а про почастунок не турбуйся: все вiзьмемо з собою…
Левандовський низько вклонився й замовк. Кшемуський пiдiйшов до Младановича, i гостi шанобливо вiдiйшли, щоб дати можливiсть губернаторам поговорити наодинцi.
Левандовський кинув гамiрливий гурт i заглибився в одну з темних алей; серце його щемiло вiд образи, а душу охопив такий морок, таке ганебне вiдчуття рабства, що в грудях його билося тiльки одне бажання: пiти звiдси, нiкого не бачити й нiколи сюди не повертатися.
На перехрестi вiн здибав незнайомого у багатому козачому вбраннi, з золотою китицею на правому плечi, що свiдчила про звання сотника. Козак був ставний, плечистий, i вiд усiєї постатi його била мужня сила, але, незважаючи на атлетичну будову, вiн не був позбавлений грацiї i плавностi рухiв.
Та Левандовського особливо вразило обличчя сотника: воно було сповнене контрастiв i належало до числа тих фiзiономiй, якi, раз потрапивши на очi, не забуваються вже нiколи.
Довгастий овал його обличчя був гарний, але до пiдборiддя надто звужений, правильнiсть лiнiй порушував лоб: бiлий, дуже розвинений, немов мармуровий, вiн здавався вiд пiдголеної чуприни ще бiльшим, засмаглi, вкритi густим рум'янцем щоки вилискували бронзою. Чорнi мигдалеподiбнi очi незнайомого поставленi були трохи зашироко, але оскiльки вони були дуже великi, то ця вада лишалася непомiтною, чому сприяли ще брови, темнi, тонкi, смiливо пiднятi вгору бiля скронь i опущенi коло перенiсся. З-пiд цих брiв погляд незнайомого здавався пильним i гострим; тонкий з горбиком нiс надавав демонiчного виразу всьому обличчю, а втiм, його пом'якшував добродушний вираз трохи заширокого рота, завжди готового вiдкритися для веселого смiху, показуючи при цьому два ряди мiцних бiлих зубiв.
З першого ж погляду сотникове обличчя з орлиним носом, гострим поглядом i хвацько закрученими вусами вражало кожного непохитною волею й нестримною енергiєю, що променилась з кожної риси його обличчя, але за мить враження це пом'якшувалось, i в грiзному обличчi козака можна було побачити таку одверту доброзичливiсть, що перше враження змiнювалося довiрливою, сердечною прихильнiстю.