Сотник, побачивши Левандовського, швидко пiдiйшов до нього.
— Дозволь, шановний пане, привiтати тебе, — заговорив козак по-польськи звучним i дуже приємним баритоном, простягаючи до Левандовського обидвi руки. — Шановний пане, — пiдкреслив вiн, — присягаюся богом, що я вперше в життi промовляю з таким благоговiнням це привiтання. Дозволь же потиснути твою благородну руку. Я чув смiливу, правдиву й чесну панову мову: в мене серце затремтiло в грудях вiд подиву й захвату, я мало не кинувся пановi на шию, але придворний звичай та обережнiсть стримали мiй запал.
— Я дуже радий… — Левандовський стиснув простягнутi сотниковi руки i весь почервонiв вiд задоволення. — За весь час мого перебування тут це перше спiвзвучне слово… Є, щоправда, два-три юнаки, яких ще не зовсiм отруїли єзуїти, вони нiби й спiвчувають правдi, але спiвчуття їхнє безсиле й незабаром потоне в хвилях розгулу…
— Прости, вельможний пане, за пораду, — сказав спiврозмовник Левандовського, — ти наражаєш себе на велику небезпеку… Я помiтив, як у тутешнього господаря люто горiли очi, коли вiн пiдслухував… Раджу пановi остерiгатися…
— В мене одна думка — втекти… хоч i шкода рiдного гнiзда, та що зробиш! А бути байдужим спостерiгачем огидного насильства — тяжко.
— I пiдло! — додав, насупившись, козак, i в очах його спалахнула блискавка. — Але тут незручно говорити… За кожним рогом може бути шпиг… а шановний пан такий довiрливий i одвертий… Я не хочу зловживати щирiстю панської душi i вводити його в оману: адже я хоч i нобiлiтований тепер, але не католик, а схизмат, — пiдкреслив сотник.
— О? Але це мене аж нiяк не бентежить, а ще збiльшує прихильнiсть до пана. Я ненавиджу фанатизм, а схизмати не в такiй мiрi фанатики, як нашi.
— Навiть зовсiм не фанатики, пане; нiколи нам i на думку не спадало силомiць перехрещувати в свою вiру татарина, турка… Ми тiльки стоїмо за те, щоб нас не перехрещували…
— Либонь, так, i тут пролягає глибока прiрва мiж нашою шляхтою й козацтвом: i вашi, i нашi прагнуть свободи; але вашi шукають її для себе, не позбавляючи свободи iнших, а нашi хотiли б увесь свiт обернути на своїх челядникiв i рабiв, залишивши тiльки для себе цю золоту свободу, або, краще сказати, свавiлля…
— Пане мiй, друже мiй! Даруй смiливiсть, — палко промовив схвильований спiврозмовник. — Коли б сота частина вашого лицарства подiляла твої думки, то ми поєдналися б по-братерському… Але сюди йдуть… Ще, дасть бог, зустрiнемося… Про шановного пана я розпитав — i все знаю… А сам я — сотник уманської козачої корогви Iван Гонта… Нехай це дружнє єднання католика iз схизматом буде запорукою бажаної братерської любовi… — I вiн, притиснувши до своїх широких грудей нового побратима, квапливо зник за поворотом алеї.
Вечорiло. Багрець заходу пригасав, змiнюючись на нiжнiшi тони. М'якi сутiнки серпанком лягали на сад. З замку виходили новi групи пишних лицарiв i дам: строкатi гуртки розсипались по галявинi й тонули в темних просiках алей.
Вихованка господаря Текля, ясна блондинка з лукавими очима й кирпатим носиком, iшла пiд руку з дочкою Младановича Веронiкою, гарненькою шатенкою. Праворуч, поряд з цiєю парою, йшла якась, видно, багата й манiрна панна.
— Ах, ви помiтили, як цей страшний Потоцький, староста канiвський, на нас дивився? Я ледве всидiла на мiсцi: вiн просто пiк мене поглядом… А про нього ж розповiдають жахливi речi…
— То кажуть про простих дiвчат, — обiзвалася Текля, — i хоч вiн i староста, але не насмiлиться щось подiбне вчинити iз значною шляхтянкою — це неймовiрно!..
— Одначе цей Миколай Потоцький, — зауважила Веронiка, — справдi безчинствує й доходить до злочинiв, я сама чула про нього таке, що волосся сторч стає. Вiн нiкого не милує, якщо треба — вiнчається живосилом, а на другий день зашиває жiнку в мiшок i кидає її з кручi просто в Днiпро…
— Ах! — завищала панна. — Я туди не пiду, — i вiдсахнулась, коли панни ввiйшли до темної алеї.
— Чого панна боїться? — засмiялася Текля. — Потоцький же в замку, а не за кущами.
— Але там може бути в засiдцi його посiпака… а то i який-небудь гайдамака!
— Гайдамака? У нас гайдамака? — сплеснула руками Текля. — Та їх скрiзь уже перевiшали, а в нас, у мого батька, й поготiв, їх i за грошi тут не знайдеш!
— Не кажи так, люба, — мовила поважно Веронiка, — у нас, в Уманi, одержано недобрi вiстi — народ починає хвилюватися i про щось усе змовляється по лiсах та ярах, i з Києва засилають бунтiвникiв, звiдти обiцяють їм пiдтримку…
— Ну, то байка! — махнула рукою Текля. — Це бидло, ця голота нещадима й писнути тепер не посмiє!
— Коли б воно так було! — вiдповiла на це манiрна панна, сполохано озираючись кругом i поспiшаючи назад до майданчика, де починали спалахувати рiзноколiрнi лiхтарi. — От у нас, на Брацлавщинi, уже з'явилися знову гайдамаки, спалили два фiльварки, настрахали всiх навкруги звiрствами i втекли вiд команд. Там у нас без охорони небезпечно їздити навiть i вдень, хоч i близько.
— А я не боюсь на човнi кататися сама з хлопом… У нас тут є вiдважний такий, Петро…
До панн пiдiйшов гурт молодих елегантних гусарiв та уланiв на чолi з нареченим Теклi хорунжим.
— А, нарештi-таки, — вигукнув вiн з пафосом, — фортуна зглянулась i показала менi нитку Арiадни, яка й привела мене знову до мого щастя.
— Але лицаря, — кокетливо вiдповiла Текля, — мабуть, та нитка водила й до iнших утiх: ми були в небезпецi, а наш оборонець усе по якомусь лабiринтi блукав…
— Що таке, панно? — сполохався хорунжий.
— Яка небезпека? Де? — забрязкали шаблями його товаришi.
— Там гайдамаки! — показала на темну алею Текля й розреготалася.
— Це жарт, — заспокоїла молодь юна Младанович, — але ось панна каже, — i це правда, — що на Подiллi з'явилися гайдамаки i що серед поспiльства помiтний неспокiй…
— А ось ми цей неспокiй вгамуємо скоро! — запально вигукнув Голембицький. — Це буде перше дiло конфедератiв: повиривати останнє пiр'я з крил у хлопства й налякати його так, щоб воно й тiнi своєї боялося.
— Добра думка, — пiдтримали його товаришi.
Тим часом весь сад уже був освiтлений i очам вiдкрилося чарiвне видовище: на всiх деревах уздовж алей були порозвiшуванi рiзноколiрнi лiхтарики, й здавалося, що зоряне небо впало й розсипалося по саду зiрочками; та особливо чарiвним був став, залитий кривавим вiдблиском запалених на березi смоляних бочок: наче розтоплений чавун, вiн свiтився й вихоплював з темряви блiдо-рожевi обриси мiстечка, розкинутого на протилежному боцi.
— Чудово! — милувався цiєю картиною Потоцький, стоячи з господарем замку край майданчика, звiдки вже починався крутий спуск гори. — Хвалю… У пана добродiя багато смаку… Сюди б iще нiмф: пiд зоряним небом i при такому освiтленнi вони були б пречарiвнi…
— Будуть, ваша ясновельможнiсть, — з догiдливою усмiшкою шанобливо схилив голову губернатор. — Його мосць староста — улюбленець Кiприди, то вона повинна потiшити його душу прекрасним.
— О? Коли так, то гостиннiсть панська мене полонить цiлком, — примружив очi Потоцький, — i я, чого доброго, покину свiй Канiв i оселюся в пана…
— Був би невимовне щасливий, — схрестив на грудях руки Кшемуський.
— Хе-хе! Я набридну… Але панська привiтнiсть i гостиннiсть безмежнi… i я неодмiнно напишу моєму приятелевi князевi Олександровi про надзвичайну гречнiсть пана и попрошу в нього дозволу переселитися… — Потоцький лукаво глянув на губернатора й провадив весело: — Нi, без жартiв, i замок, i сад, i природа тут чарiвнi… В мене, правда, ширше… i грандiознiше… Днiпро, звичайно, посперечається з цiєю калюжею, одначе й тут принадно. Ось i мiстечко гарно вирiзьблюється з темряви; шкода тiльки, що не дуже виразно — якби з тилу сильний вогонь, — вiн ефектно б осяяв i костьол, i магiстрат, i всi високi будiвлi.
— А що ж, слушно! Щаслива думка в пана старости.
— Що пан надумав? Мiстечко палити?
— Воронь боже! У мене там по той бiк хлопського селища складенi величезнi ожереди соломи, то я ними й освiтлю мiстечко.
— Але вiд ожередiв можуть зайнятися й хати.
— Якщо й займеться щось, то спершу схизматська церква, а потiм уже i їхнi хлiви.
— Ну, коли так, то й прекрасно…
Кшемуський поспiшив вiддати потрiбнi розпорядження. Пан пiдчаший, найближча в iнтимних справах особа, доповiв мiж iншим губернатору, що дiвчини, попової вихованки, першої, на його думку, красунi в мiстечку, поки що не знайшли: вона або сховалася, або справдi кудись вiдлучилася, але що вiн неодмiнно її розшукає.
— Та й припровадиш у замок… Ну, хоч би за покоївку до панни Теклi абощо.
— Слухаю, ясновельможний пане!
— Неодмiнно, — додав губернатор i почав щось таємниче шепотiти своєму довiреному.
А той тiльки все вклонявся та казав:
— Слухаю, все буде зроблено.
Тим часом дами, ждучи процесiї, посiдали на терасi, а чоловiки стали шпалерами вздовж алеї, якою мав проходити казковий похiд, вихоплений, як висловлювався господар, iз садiв Магомета.
В альтанцi, що була в центрi широкого майданчика, розмiстився оркестр; тiльки-но господиня махнула рукою, вiн гримнув урочистий полонез, — ту ж мить спалахнули потiшнi вогнi, що осяяли червоними, смарагдовими, голубими, золотими тонами i кущi, i дерева, i гостей, якi вп'яли пожадливi погляди в широку просiку, що вела до альтанки.
Але процесiя не з'являлася: ждали господаря. Панi Ядвiга була роздратована його вiдсутнiстю, нетерпiння гостей зростало.
Нарештi Кшемуська, довiдавшись, що чоловiк її в якихось справах подався на дворище замку, обурилась i поспiшила туди.
Губернатор, вiддавши останнi розпорядження, пiшов був назад до гостей, але тут його перестрiла дружина.
— Ти збожеволiв чи що? — накинулась вона одразу на чоловiка. — Залишив вельможного гостя… затримуєш процесiю…
— Давав розпорядження, моя сувора панi, вiдносно цiєї самої процесiї, а тепер ходiмо: все буде гаразд…
У цей час пiдiйшов до нього маршалок i доповiв, що схизматський священик давно чекає ясновельможного пана з якоюсь скаргою.
— Турбувати мене такими дурницями! — гнiвно гримнув Кшемуський.
— Провчити б слiд… — додала панi.
— Падам до нуг, — пробурмотiв зблiдлий маршалок, — я його вижену зараз же!
— Нi, поклич негайно сюди! — грiзно звелiла панi Кшемуська. — Коли вже потурбував ясновельможного, то ти з ним поговори… поговори, уконтентуй його!
За хвилину перед грiзним можновладцем стояв сивенький дiдок з рiденькою борiдкою у сiрiй пiстрявiй рясi. Вiн злякано клiпав очима i раз у раз вклонявся. Панi Ядвiга з огидою одвернулась i вiдiйшла.
— Ну? — кинув йому губернатор.
Вiд того грiзного "ну" мороз побiг по зiгнутiй спинi священика, й вiн, затинаючись, перериваючи мову зiтханнями, почав говорити тремтячим старечим голосом:
— Ваша ясновельможнiсть, наш опiкун i заступник, будьте батьком, захистiть во iм'я господа бога i його святої правди…
— Ну! — ще грiзнiше гримнув Кшемуський i бридливо вiдступив назад.
— Нашiй церквi, во iм'я Iоанна Предтечi, що на фiльварках, здавен, з дня її фундацiї, князi Яблоновськi подарували ругу, затверджену й князем Олександром…
— Ну?!
— Ао отцi базилiани вiдняли її й вивезли звiдти до себе на тiк той хлiб, який ми сiяли й жали, — останнiй наш прожиток.
— I добре зробили.
— Але в нас є княжi записи, вони внесенi i в мiськi книги, вiдомi й братству.
— Ти ще нагадуєш менi про братство й про мiськi книги? Учити мене хочеш чи погрожувати? От я ж тобi пропишу записи!.. Гей! — ляснув вiн у долонi, i на цей поклик з'явилося кiлька челядникiв.
— Вiзьмiть його, я з ним розправлюся потiм.
Упав приголомшений старий у ноги своєму катовi й заблагав:
— Зглянься, ясновельможний пане, на мiй сан, на мою немiчну старiсть… Я прийшов не погрожувати, а просити милосердя…
Пiсля того, як вийшла панi губернаторова, товариство ще бiльше збентежилось: тi, що ждали урочистої процесiї, почали шепотiтися помiж собою, кпити одне з одного, вельможнi гостi теж були нi в сих нi в тих i шукали очима господарiв, а музика грала й гула, ще дужче дратуючи гостей, якi ремствували на зволiкання з забавою.
Текля страшенно хвилювалась; вона помiтила, що веселий настрiй в товариствi пiдупав, i не знала, в чому рiч… У когб б спитати, де її названi батько й мати? Вона озирнулась, але поблизу не було нiкого iз знайомих; недалеко стояв тiльки один лицар, мабуть, приїжджий, той самий, що сердечно розмовляв з Левандовським, i Текля зважилась його потурбувати.
— Даруй, пане, — промовила вона до нього, — тисячу пробачень. Ставний лицар обернувся, швидко пiдiйшов до тераси й, зграбно вклонившись, промовив дзвiнким голосом:
— Падам до нуг, весь до панських послуг.
Текля глянула йому в очi й занiмiла: якесь моторошне почуття, зiткане з страху, подиву й захвату, охопило її цiлком; кокетливий жарт, приготований для незнайомого, завмер на устах, i вона ледве могла боязко промовити:
— Ох, я помилилась… Думала, що наш…
— Придiли, ясновельможна, й чужому хоч краплину уваги… Дозволь прислужитись i менi…
— Пан такий ласкавий… менi хотiлося, щоб батько мiй… вiн, певно, на замковому дворищi… щоб швидше повернувся до гостей, його чекають…
— Лечу передати бажання вельможної панни, — i лицар вклонився, зробивши елегантний жест шапкою з червоним висячим верхом.
— Хто це говорив з тобою? — з жахом спитала манiрна панна, коли вiн поквап-но вiдiйшов.
— Не знаю, — вiдповiла Текля.
— Чи не диявол з пекла?
— Якщо й диявол, то привабливий.
— Ха-ха! Люба! — щиро засмiялася Веронiка Младанович. — От вигадала — диявол! Та це найчистiша i найвiдданiша батьковi душа, це наш славний сотник Гонта.
— Простий козак? — розчаровано процiдила Текля.
— Нi, шляхетний, нобiлiтований, iз замкової козачої мiлiцiї.
Гостi, що юрмились коло широкої алеї, заворушилися, це привернуло увагу й дам; незабаром почулись вiтальнi вигуки: то з'явилося подружжя господарiв.
Кшемуський махнув хусткою, i з фортецi гримнула гармата; музика заграла урочистий марш… Усi щiльнiше обступили алею i затаїли подих.
Почувся глухий гуркiт. З темряви виїхала на високих колесах золота бочка, в яку запряжена була пара волiв бiлої мастi, прикрашених червоними стрiчками; на бочцi верхи сидiв Бахус, якого пiдтримували два сатири; бочку супроводили вакханки. Личка богинь веселощiв були чарiвнi, їх постатi стрункi й зграбнi, але самий вираз облич не пасував до їхнiх ролей: замiсть веселощiв у поглядах нiмф тремтiв переляк i страждання.
Поява Бахуса викликала гучне схвалення в глядачiв, а коли Бахус заходився з своєї бочки черпати мальвазiю й розсилати ковшi тим, хто був ближче до нього, схвалення перейшло у вибухи галасливого захвату…
— Досконале, досконале! — хрипiв, прицмокуючи, Потоцький i потискував вдячно руку господаревi.
Младанович не мiг устояти на мiсцi, вiн пiдбiгав з своїми зауваженнями то до господаря, то до Потоцького.
— Delicilux! Пречудової — шепотiв вiн.
Слiдом за Бахусом поплив у якiйсь розмальованiй мушлi, запряженiй дельфiнами, Нептун з тризубом; його супроводили, лежачи на довгому помостi, драпiрованому у синю термаламу, неначе хвилi, ру алки й наяди. Нептун роздавав на своєму тризубi гостям усiляку рибу; то були якiсь дуже хитромудре приготованi цукерки. Наяди й русалки обсипали глядачiв квiтами.
Слiдом за Нептуном з'явилася процесiя народiв, якi представляли рiзнi країни; звичайно, перша фiгурувала Польща, її зображувала пишна панна в старопольському багатому вбраннi; панну оточувало пишне лицарство з бiскупами та єзуїтами. Вся ця група мальовничо розташувалась на великому, прикрашеному рiзноманiтною зброєю, помостi; її везли запряженi в ярма православнi хлопи, одягнутi в лахмiття. Поява цiєї групи викликала бурю захоплених вигукiв:
— Вiват! Нєх жиє! Смерть схизматам!
Про кожну перемiну в процесiї сповiщалося пострiлом гармати й змiною потiшних вогнiв, а появу Польщi було зустрiнуто сальвою всiєї фортечної "армати". Цей гуркiт гармат, змiшаний з несамовитими криками очманiлої вiд хмелю й захвату шляхти, докотився до мiстечка, розбудив i його фiльварки, i далекi висiлки. Усi злякано попрокидалися; спросоння здавалось, що на замок напали татари. А коли слiпучо спалахнула пожежа за околицею, жителiв охопив жах.