О дванадцятій в гімназіях — велика перемінка. Юра пробирається у палісадник, влаштований батьком у кутку двору, прилипає до парканчика. У двір, коли там гімназисти, Юрі категорично заборонено виходити — він ще маленький. Юра просуває свій довгий носик крізь штахети і півгодини не рушає з місця. Старші гімназисти ходять по двоє, по троє перед фасадом — хто з книжкою, хто просто так. Вони розмовляють і сперечаються. Це нецікаво. В кутку біля лазні — трапеції, турніки, бруси та інше гімнастичне причандалля. Там стрибають, плигають, перекидаються і стають дибки. Це вже куди цікавіше. Посередині двору грають в матки і синка. Невеличкий чорний м'ячик з свистом розтинає повітря раз у раз. Сміх, крики, плескіт. Юрі здорово хочеться грати в матки і синка. А он коло директорового садка в самому розпалі гра в індійців. Двадцятеро хлопчиків повстромляли собі курячі пера за вуха і з іржанням бігають туди і сюди. То вільні трапери з славетного племені могіканів[60] на чолі з своїм непереможним вождем Соколиним Оком полюють у преріях Великих Озер. Між індійцями Юра помічає і брата Олега. Тиха сльоза скочується з Юриного ока і на мить застигає на кінчику носа. Потім вона крапає долі. Раптом з диким лементом з-за сараїв видирається теж чоловіка з двадцять у гімназичних кашкетах, обернутих козирками назад. То мисливці за скальпами. Вони несуться, мов буря. Вони розмахують руками і верещать. Вільні могікани кидаються урозтіч. Але їх наздоганяють скрізь. Кидають долі, товчуть носами в землю, видирають з-за вуха куряче перо. Тобто скальпують.
Юра не може витримати і прожогом кидається вільним траперам на допомогу. Але з розгону він тільки вхрясається лобом в кріпко замкнуту хвіртку. Тоді, тихо схлипуючи, він біжить швидше додому. Чому він один? Він теж хоче бути трапером! Він теж хоче бути мисливцем за скальпами! А може ж, він непереможний вождь Бистра Нога?
Повагом Юра проходить до парку. Там гімназистки грають в горілки, фанти, попсований телефон. Ні, женщини достойні тільки презирства. Юра погордливо обминає гуртки і групки дівчаток, що тихо і чинно розсілися по ослонах на розчищених алеях парку. Господи! Які ідіотки! Сидять собі і плетуть якісь панчохи! Коло них класна дама — монотонно, як у церкві, розповідає щось нецікаве і нудне. Втім, найнудніша вона сама. І не говорить вона зовсім, а просто жує панчоху. Юра тихенько стороною обминає її. Враз дама дожовує, ковтає і премило вишкірює золоті зуби до Юри. «Ах, який милий хлопчик!» — починає вона. Але до кінця вона так і не договорює — очі їй вистрибують на лоб, і рот її широко роззявляється. Юра ж зовсім не сподівався на її звертання і в ту саму секунду, коли вона обернулася до нього, висолопив їй з-за спини язика… Дама застигає, гімназистки пристойно пирхають собі в кулачки, Юра мерщій ховає язика, зривається і біжить щодуху. Вуха його пломеніють з сорому і образи. Немовби то не він, а йому висолопили щойно язика.
В хащах ясминових кущів — то ж, безперечно, незаймані тропічні ліси — Юра нарешті спиняється. Кущі в одному місці зовсім сплелися верховіттям, утворивши просторий купол. Там. лежить купа сухої трави. То Юрин вігвам. Юра сідає на поліно біля входу до вігвама і з-поміж віт дістає захований там чисто виструганий патичок. Це — немовби люлька. Юра звертається до молодого і стрункого берестка поруч.
— Мій блідолиций брате! — каже він. — Закуримо з тобою люльку миру…
— Щиро дякую найславнішому поміж ватажків в Долині Озер за гостинність! — чемно відказує бересток.
— Нехай блідолиций брат займе місце біля багаття мого племені в колі моїх синів.
— О! — відказує бересток, схиляючись. — Нехай сонце щедро світить на вігвам Великого Бистроногого!
Розмова не в'яжеться. Юра смокче патичок і немовби пускає дим колечками вгору. Вітер тихо шелестить у верховіттях високих тополь, що виструнчилися вздовж вуличного муру. Листя ледь пожовкле. Осінь.
І враз Юра схоплюється. В руці в нього смертоносна шаблюка. В другій — ласо. За поясом — томагавк. Він плигає на спину незасідланому мустангу і мчить. О, як він мчить! Невиїжджений могутній кінь хоче скинути його з своєї благородної спини. Але хіба ж Юру скинеш? Хіба не найкращий в Долині Озер їздець — ватажок Бистра Нога? Вихор свистить у вухах, і кров колотиться у виски. З розгону Юра врізається в зарослі кропиви. Кропива по плечі, вона інколи дістає до лиця, вона жалить і пече. Але Юра розмахує шаблею, і кропива стелиться перед ним, як скошена трава. За хвилину лезо шаблі стає зелене від ворожої крові. Юра проходить крізь зарослі, лишаючи по собі широку витоптану полосу, шабля його зломилася, лице попечене кропивою, руки подряпані в кров, штанці і панчохи пошматовані. Але, задиханий і знесилений, Юра спиняється тільки під самим муром. Мур високий і безконечний в обидві сторони. Далі йти вже нікуди. Це самісінький закуток парку. Там, за муром, — Юра знає — ріг вулиці, схил, величезний млин, загата, річка Рось. Широкий і прекрасний невідомий світ, на який несила вирватися з-за цих височенних мурів…
Відсапуючи, Юра бреде до свого улюбленого дерева. Це величезна стара груша. Вона схилилася, от-от упаде, і верховіття її нависає через мур над вулицею. Юра притискається животом, охоплює товстезне дерево ногами і руками і тихенько повзе вгору по стовбуру. Ху! От і перша гілляка. Тепер уже діло піде швидше. За хвилину він на самісінькому вершку. Вище вже не можна: гілочки під ногами тріскають і обламуються. Юра вмощується в рогатині, немов у кріслі: і заплющує очі. Вітер ніжно хилитає його сюди і туди. Нікого — ти один.
Юра розгортає груди, вбирає повно повітря і починає на повний голос декламувати. Втім, декламує він не вірші. Віршів Юра знає багато. Він знає напам'ять майже всі ті вірші, які вчила в гімназії його сестра — а вона зараз уже в шостому класі — руською, французькою чи німецькою мовами. «Что ты спишь, мужичок?»[61], «Метр карбо сюр єн арбр перше…»[62] [63], «Вер рейтет зо шпет дурх нахт унд вінд…»[64] [65] та багато інших. Їх Юра не любить декламувати — слова йому нічого не говорять. Метр карбо! Вер рейтет! Чорт його знає, що воно таке. Але це й не важливо. Важливо, щоб сходились кінчики та щоб усередині все було немов однаково. Точніше, з'ясувати Юра не може. Йому ще не відомо, що це зветься рима і ритм. Рими і ритму з Юри цілком досить. І він горлає щосили свої власні вірші:
Точно й акуратно Юра проскандовує ямби, хореї та анапести, які він впіймав з почутих віршів. Він викрикує їх, як ораторії, виспівує, мов пісні, інтонує, немов діалоги. Тут і вокал, і музика, і драматизація. Невичерпна насолода звуками і ритмами. Творчість! Мистецтво! А коли ти володієш якимось мистецтвом, життя тобі особливо прекрасне. Бо ти його особливо бачиш, розумієш або відчуваєш.
А тут ще чудовий, яскравий сонячний день. З висоти старої груші видно довкола величезні горизонти прекрасного світу. Сині води річки Рось: грона білих мазанок на Заріччі: фурмани вантажать лантухи біля млина, песик біжить до загати, нескінченні кучугури зелених садів навкруги, рясні баранці на безкраїй блакиті неба. Радісно жити на світі. І Юра хапає нову порцію повітря для нової декламації:
Раптом різкий, короткий свист вривається в Юрину декламацію і уриває її на середині. Юра озирається. Далеко внизу, під грушею посеред вулиці, стоїть якийсь хлопчик, заломивши голову вгору до Юри. Він без шапки, босий, сорочка його брудна і розхристана. Юра здригається і стурбовано озирається. Але почуття безпечності й недосяжності тут, на верховітті височенного дерева, враз заспокоює його.
— Ти… що? — навіть зухвало запитує Юра.
— А ти що? — ще зухваліше відгукується невідомий хлопчик.
— Хм…
Юра замовкає і прикидає, що йому зараз зробити — злізти швидше з дерева, поки невідомий хлопчик не здогадався видряпатися на мур, та шугнути собі навтікача чи, може, спробувати зав'язати з ним мирні стосунки?
— Ти хто? — запитує Юра.
— Я?..
— Як тебе звуть?
— Сьомка… А ти учителів Юрка, я знаю. Чого це ти там співаєш?
— Так собі… — Юра потихеньку починає сповзати з груші. Хлопчик, названий Сьомкою, уважно стежить за його рухами.
— Ти молодець лазити по деревах. Я б на цю грушу, може, й не виліз би. Хіба що з муру.
Пиха самозадоволення приємно вдаряє Юрі кудись у груди. Його талант прилюдно визнано! І враз це сповнює його таким могутнім почуттям хоробрості і заповзятості, що, долізши до муру, він раптом, замість того щоб спуститися по стовбуру груші до себе в парк, хапається за нижню гілляку, повисає на руках, гілляка вгинається, він посувається по ній, вона вгинається дужче, він посувається ще, тоді коротко розхитується і раптом стрибає на тротуар, на вулицю. На вулицю! Так от і та хвилина, про яку він стільки мріяв!
— Маладця! — гукає Сьомка.
Одначе Юра зразу ж сідає, скривившись і вхопившись за ноги. Стрибати довелося все ж таки дуже високо — метрів півтора — і ноги аж різонуло, так затерпли вони від удару. Кашкет звалюється з голови і котиться на брук.
Несподівано це кидає Сьомку в захват. Він починає стрибати довкола на одній нозі, висолопивши язика і зухвало вигукуючи:
— Рудий!.. Рудий!.. Рудий!..
Юра схоплюється. Що? Кров відливає йому від лиця. Дражнитися? Кулаки стискуються, очі кружляють. Зараз він знатиме! Ху, аж дзвенить у вухах і нічого не чути, так треба дати нахабі в пику!
— Рудий пес!. Рудий пес!.. Рудий пес!.. — витанцьовує Сьомка.
Нагло Юра змінюється весь. Кулаки розтискуються, кров вертає до лиця, очі кам'яніють на місці. Юра нахиляється, піднімає кашкет, вдягає його, потім схрещує руки на грудях і виструнчується, презирливо кривлячи губи набік.
— Презренный раб моего смиренья! — цідить він, не розціплюючи зубів… Точнісінько так відповідав король Англії, Річард Левине Серце[66], катам герцога Леопольда Австрійського в підземеллях віденського замку, засуджений на диби, гаряче залізо і канчуки.
Леопольд Австрійський, чи пак Сьомка, роззявляє рота і завмирає захоплений.
Ця несподівана згадка про короля Левине Серце, герцога австрійського та його підземелля, одначе, визначила весь характер майбутньої дружби між Юрою і Сьомкою. Що воно означає і звідки воно — «презренный раб моего смиренья» — з пісні чи з казки? Юра охоче розповідає про хрестовий похід тисяча сто дев'яностого року[67], про повстання Мессіни, про французьку принцесу, прекрасну Алісу, та її облудну суперницю, коварну Беренгарію Наваррську, про блискучу перемогу над Саладином, облогу Яффи, здобуття єрусалимської корони, бурю біля берегів Аквілеї, австрійський полон, віденські підземелля, втечу при допомозі менестреля Блондена — все, все розповідає Юра, все, що тільки, вчора прочитав про Річарда Левине Серце в черговій книжечці з серії «Всходы».
Сьомка слухає, роззявивши рота. Груди йому здіймаються, він міниться в обличчі щосекунди. Очі зробилися круглі і закостенілі. Коли Юра кінчає, Сьомка не встигає закрити рота — він теж починає розповідати. Затинаючись, захлинаючись, ледве віддихуючи від хвилювання.
Що там якісь невідомі, а може, й навмисне вигадані, англійські королі, австрійські герцоги та французькі принцеси! Сіцілія, Мессіна, Палестина! А от тут, у Білій Церкві, он праворуч, стоїть церковця, а от ліворуч — костьол, так це і є та церква, де молився Кочубей, якому гетьман Мазепа[68] зрубав голову, а це той костьол, який раніше був замком, в якому сидів перед стратою Кочубей, про якого в книжці Пушкіна так і сказано:
Он вона, та вежа. Та, що ліворуч. А дивився він через те вікно. Якраз, мабуть, сюди, де зараз Юра з Сьомкою стоять і балакають… Юра роззявляє рота і застигає. Сьомка аж пританцьовує від захвату… Право слово! В мурах у костьолі ще й досі кільця від ланцюгів. А на всі боки, до церкви, до річки, до лісу, — підземні ходи. Право слово!.. Сьомка вже надумав тим ходом кудись пройти. Он слобідські хлопці — шевців Казимирка та млинарського слюсаря Федько — лазили вже тим, що до ріки. І мало не подохли там. Дихати там нема чим. Повітря нема. Зате кісток і черепів повно. Право слово! А ще, кажуть, шаблі валяються та золоті гроші порозкидані. Сьомка вирішив неодмінно піти і ті гроші повизбирувати. Чого їм пропадати? І чортів він не боїться. Це ж не скарб, а просто порозкидано. Чорти тільки скарби стережуть. А на розкидані гроші тих чортів і не настачиш. Он вчора мамка дала Сьомці копійку, а він її загубив, так що ж ти думаєш — її десь чорт вартує? Єрунда! Сьомка піде разом з Казимиркою та Федьком, що вже й дорогу знають, Юра, коли хоче, може з ними теж піти. І взагалі до них можна піти зараз і змовитися. Та й заодно і череп роздивитися. Який череп?.. Звісно який — звичайний людський. Вони його звідти, з підземелля, принесли. Порубаний шаблюкою, отакенні-о діри в голові, і щелепа перебита. Право слово!.. Череп самого Кочубея… © http://kompas.co.ua
Юра з Сьомкою зриваються і біжать. Казимирка з Федьком живуть недалеко, зразу за рогом, але треба швидше, поки не повернеться Федьків батько з млина, бо коли він повертається, він зразу починає Федька шмагати, і тоді вже Федькові нема часу на єрунду.
Юрине серце тьохкає і підплигує в грудях, мов у порожнечі. Він на вулиці сам, без мами і папи, без сестри і навіть без брата. Яке це прекрасне почуття — почуття самостійності! Крім того, зараз він побачить череп Кочубея і змовиться з Казимиркою та Федьком про похід до підземелля. Золоті монетки хай вже собі забирає Сьомка. Юра вибере добрячу шаблюку. Може, там десь валяється шаблюка самого Кочубея?
Казимирка з Федьком зустрічають, проте, зовсім несподівано. Вони раптом вискакують з-за паркана своєї садиби з величезними грудками сухої землі в руках. Одна грудка поціляє Сьомку в груди, друга хряпає Юру в тім'я і збиває геть кашкет. Юра скрикує, хапається за голову і сідає долі. Але колір його волосся вже помічено, і на Федька з Казимиркою він також справляє захватне враження. На прузі паркана вони вчиняють дикий танець і горлають на всю вулицю так, що це чути, мабуть, по той бік ріки: «Рыжий красного спросил, чем ты бороду красил, — я не краской, не замазкой, я на солнышке лежал и кверху бороду держал!..»
Друга грудка влучає Сьомку в вухо, і з ревом він кидається назад навтікача. Юра поспішає за ним — одна грудка б'є ще його нижче поперека, друга в праве плече…
Ввечері Юра сидить над товстезним томом Пушкіна, розгорнутим на поемі «Полтава». Невже ж таки правда, що все це, про що тут написано, справді відбувалося якраз тут, де живе зараз Юра, де він щодня ходить, де, може, він зараз сидить? І невже те, що було, — справді колись таки було? Як було вчора, як є сьогодні, як буде завтра? Аж страшно!..