Концерт був проспіваний весь до кінця. Повний передпокій набилося погромників. Вони стояли тісно, поскидавши шапки й хрестячися, як у церкві. Сторож Митрофан держав обома руками свого великого мідного хреста на держалні.
По закінченні дуета Коловратський подякував «господину педагогу за услаждение души» і гукнув до своєї орави виходити з дому геть.
Коли двері зачинилися за останнім погромником, коли п'яний гомін розтанув віддаля і тільки гармошка дзвеніла ще в прозорості морозяної ночі, — радісні вигуки наповнили дім. Всі оточили батька, всі сміялися і плакали, всі тисли йому руки і вихваляли.
Текля вийшла у двір і, повернувшися, сповістила, що чорна сотня обминула всі інші будинки в гімназичному дворі і рушила знову до міста. Всі заспокоєно розповзлись по кімнатах. В кухні знову почали купати немовлят і прати пелюшки.
Нагло просто перед будинком на вулиці гучно й многозвучно вдарив марш військового оркестру. Військовий оркестр проходив мимо.
Всі розгубилися і кинулись до вікон. Ніякого війська ніколи в цьому глухому поліському містечку не стояло. Оркестр грав в шпаркому темпі, і звуки його якось надто швидко пропливали вулицею. Три хвилини — і вони вже зникли, обірвались за рогом. Текля, послана на рекогносцировку, повернулася і схвильовано сповістила, що то з полковим оркестром на чолі прогарцював ескадрон драгунів, присланий у Стародуб на втихомирення.
Стара Текля збудила Юру рано, до схід сонця, В кутку ще горіла лампа — пригашена і накрита зеленим абажуром. Всі спали, спало кілька десятків чоловік, але тихе хропіння звідусіль тільки збільшувало, тільки заглиблювало сонну передранішню тишу. Спали скрізь, де хто був, — на канапах, на стільцях, просто на підлозі.
Текля допомогла Юрі вдягатися на кухні. Юра швидко вмився і за п'ять хвилин вже був готовий іти. Це була Юрина маленька інтимна радість — щодня, майже без відома і дозволу мами, ще до того, як мама встане, Юра з Теклею встигали збігати на базар. В одну руку Текля брала кошик, другу руку вона подавала Юрі, і — здригаючися від ранішньої прохолоди, зогрітий першими, рожевими проміннями сонця, вдихаючи аромат раннього ранку — Юра рушав щасливий в прекрасний, таємничий світ, і світ зустрічав Юру радісний, закоханий, щасливий з його приходу. Текля купувала хліб, м'ясо, овочі та інші харчі на цілий день.
Сьогодні, — попередила Текля Юру, — доведеться, мабуть, збігати на базар двічі, бо з'їли чисто все, що було вдома, і на кухні не зосталося й крихти. Самого цукру до вранішнього чаю треба було купити, — вирахувала вона, — не менше як фунтів з п'ять. А ще ж треба чогось людям попоїсти.
Ранок був темний — димний і туманний. Страшно пахло горілим і паленим. Але небо було сиве, і ніде заграв не було видно. Було тихо, і тільки далеко за містом у слобідках валували пси.
Зразу за огорожею гімназичного саду було перше згарище. На місці шевської майстерні — «принимаеца заказов и починки» — стояв тільки комин, лежало кілька обгорілих кроков та валявся побитий посуд. Текля з Юрою завернули за ріг, на вулицю, що просто йшла до базару.
Тс, що Юра з Теклею побачили, було чудне і моторошне.
Обабіч Дороги, рівної, акуратної і припорошеної чистим білим снігом, чорніли страшні й потворні згарища.
Вони курилися ще сірим, попелястим димом, і де-не-де інколи з коротким тріском злітала іскра і зразу ж пропадала в тумані і димі. Купи вугілля, обгорілі стовпи, обсмалені бантини і дві шеренги — вздовж вулиці обаполи — закоптілих мурованих коминів — це було все, що зосталося від кількох десятків будиночків.
Будиночки були дерев'яні і майже всі згоріли на попіл. Покручені ліжка, умивальники, відра чи свічники та інше дрібне залізне начиння — то було все, що залишилось від домашнього скарбу погорільців. В хатинці праворуч від криниці чомусь не згоріла задня стіна, і на ній висіла ціла, тільки задимлена картина в золотій багетній рамі — «Ведмеді в лісі» Шишкіна[50]. Де-не-де по згарищу тинялись якісь люди — то були, мабуть, нещасні пожильці — і розгрібали димливі купи попелу і сміття. Інші люди сиділи край шляху на сундучках і клунках — очевидно, рештках, урятованих з вогню, — і мовчки дивилися на згарища рідних домів. До їхніх ніг тулилися діти й собаки…
Текля охала, хрестилася і тягла Юру швидше геть. Дихати було важко — дим забивав легені, в роті робилося гірко, попіл роз'їдав очі.
На розі, де погоріла вулиця вибігала на базарний майдан, стояв перший мурований дім. Він стояв цілий, незгорілий. Але вікна були вибиті, а двері й рами виламані.
Залізна вивіска «Писчебумажный магазин» лежала долі, в кількох місцях пробита й покривлена. Вікна і двері магазину світили чорною порожнечею. В магазині не залишилося й цурки. На дверях, впоперек через високий поріг, горілиць, розкинувшися в солодкому сні, міцно притиснувши до грудей кашкет з червоною околичкою, лежав Дворянин. Обличчя і половина рудої бороди в нього були яскраво-зелені. Порожня пляшка з-під чорнила лежала тут же, поруч, зафарбувавши зеленим сніг і каміння довкола.
Юра з Теклею спинилися і оглянули базарний майдан. Текля з Юрою були чудії! Вони прийшли на базар купувати.
Але…
Базару ж не було.
Базарний майдан лежав до себе самого не подібний. Ряди кам'яних крамниць, що по чотирьох сторонах обмежовували майдан, стояли чудні, чужі й похмурі. Ще вчора вони грали веселкою фарб на десятках вивісок і вітрин.
Жодної вивіски сьогодні не було. Вітрини і вікна скрізь вибиті, залізні штори звисали погнуті й розірвані, немов були вони з гофрованого паперу. Двері скрізь були розламані або зірвані, і чимало білих кам'яних фасадів були коричневі й чорні від кіптяви й диму. Пожежа була й тут.
Але найстрашніший був самий майдан. Сніг, що випав тільки вчора, глибокий та густий, був тут розтоптаний в жовту грязь і багнюку. І просто в цю багнюку було втоптане все, що було ще вчора в крамницях довкола і чого не встигли погромники порозтягати й порозносити по своїх домах. Від дверей мануфактурної крамниці до центру площі стелилися вузькі різноколірні стежки. Червоні, сині, зелені і жовтогарячі. То був і ситець, і бархат, і сукна, і шовки. Крам розмотували з штук і стелили собі під ноги, як килими. Хомути, кільця мотузок, поламані плуги, шафи, стільці, канапи та всякі інші меблі лежали всуміш, спотворені і розбиті. Мішки з цукром, облиті гасом, лежали мішма з дитячими ляльками й розчавленими консервними бляшанками. Гори оскалля побитих пляшок були розсипані скрізь, і все це було густо припорошене зверху білим ластовинням аркушів подертих книжок. Вітер був незначний, і вони злегка ворушилися, перекочуючись і шелестячи.
Поснулі, розкинуті постаті сп'янілих погромників тулилися скрізь серед цього розгардіяшу і руїн. Вони валялися на купах лантухів, на штуках краму, в розламаних ящиках, просто в багнюці — де хто впав. І пики в них були розмальовані: в одних зелені, в інших сині, червоні і чорні. Вони розгромили паперову крамницю і зопалу, сп'яна похопилися пити з добутих там пляшок. Кілька драгунів у довгополих шинелях ходили по площі.
Вони хапали поснулих п'яниць за ноги і тягли до ґринджол. На ґринджолах вони звалювали їх, як мішки. Погром закінчено, і солдатам було доручено прибрати місто і надати йому пристойного вигляду.
В кінці площі, коло собору, де була карусель, гойдалка і паноптикум, стояв натовп і сновигали шинелі.
Текля плюнула на мішки цукру, отруєного гасом, підняла і заховала до кошика коробку з сардинками, що валялася просто на тротуарі, взяла Юру за руку і почимчикувала в напрямі до собору, до людей. Теклі кортіло роздивитися і розпитатися…
Ще здаля Юра побачив те, на що роздивився потім зблизька.
Натовп стояв мовчазний, похмурий і непорушний, і багато хто поскидав шапки і тримав їх у руках. Було багато поліцаїв і солдатів. Натовп оточував ярмаркову гойдалку В ярмаркові дні до канатів і гаків чіплялося два збиті з дощок човни з виточеними жіночими погруддями на носах. Один човен звався Сільфіда, другий — Наяда. Всередині вони застилалися килимами. Хлопці й дівчата сідали в човни з гармошками і букетами паперових квітів. Вони відштовхувались кілками від землі — то були весла ~ і починали гойдатися. Один човен туди, другий сюди, один вгору, другий вниз. Гармонь вищала, дівчата верещали, п'яні парубки випадали з човнів на землю. Це коштувало п'ятак за п'ятнадцять хвилин. Ах, як заздрив Юра їм і як ображався на маму, що не дозволяла йому сісти до принадного човна…
З горішньої поперечини гойдалки — дебелої тесаної бантини — звисало сьогодні аж п'ять мотузок[51]. Мотузки були напнуті туго, немов струни, і повільно похитувалися з боку на бік — велика вага відтягала їх до землі. На мотузках, утиснуті за шиї, такі несподівано довгі й тонкі, звісивши голови неприродно далеко на груди, тісно притулившись один до одного, — висіли п'ятеро мотузярів з «Полесской канатной фабрики А. С. Перхушкова в городе Стародубе». П'ятеро забастовщиків. Драгун з гвинтівкою стояв біля гойдалки-шибениці на варті.
Вітер злегка погойдував обважнілими тілами. Натовп тупцював довкола шибениці і мовчав.
З собору чути було приглушений товстими кам'яними стінами спів. Вранішня літургія доходила кінця. Старечий соборного попика голосок проголошував «мир всем». Бас профундо Коловратського та фальцетивний перший тенор підхоплювали: «Тебе, господи…»
ЧЕРЕП КОЧУБЕЯ[52]
Човен був невеличкий, але зроблений просто і вигідно — для далеких і рискованих мандрівок. Його конструкцію, обладнання, кожну деталь обміркував Юра сам.
Це була немов звичайна шлюпка, на кшталт тієї, яку побачив Юра в журналі «Природа и люди»[53] поміж ілюстрацій до роману «Искатели жемчуга». Удовж вона мала сім метрів, уширшки — до двох. Корма опущена у воду, ніс трохи нависом — щоб, на випадок несподіваної мілини, не врізатися глибоко у пісок. На кормі — руль, перед рульовим місцем — підойми управління, — адже човен був, певна річ, моторний. Під рульовим місцем — бак з пальним. Середина човна — три метри завдовжки — перекрита від борту до борту. Таким чином, утворювалася невеличка — три метри на два — горішня палуба.
На палубі стояв невеликий човник-душогубка — щоб спускати на воду на середині річки і плисти до берега нашвидку. За палубою було трохи вільного місця і відкидна дошка для сидіння з кочетами по бортах, щоб гребти на випадок аварії мотора, витрати пального абощо. Весла були прив'язані за бортами вздовж. На носовій частині лежала котва і кінці. Під носовою частиною був влаштований «трюм» — там переховувалися харчі та всякі продукти для мандрівки. Під палубою — мало не півтора метра заввишки — була каюта. Вона мала по невеличкому ілюмінатору на кожну сторону, попід стінками в ній були дві неширокі сітки для спання долі і дві можна було підняти ще. під стелею. Таким чином, на випадок дощу в ній могли лягти і заснути відразу аж чотири чоловіки. Човен і був розрахований для подорожування вчотирьох.
Як це прекрасно! Розкішний, прозорий, сповнений сонцем ущерть літній день. Небо чисте і таке блакитне, що треба заспівати. Дзеркало ріки спокійне, закам'яніле і тільки аж під берегом видко, що вона не стоїть на місці, а неквапом і урочисто упливає вниз. Або — попід самим човном: легкі брижі схвачуються від бортів і — оглянешся назад — розбігаються віялом ледь помітних хвиль. Човен — на середині ріки. Береги далеко. Правий — гори, кучугури і переярки в лісах. Лівий — мілини, пісок, верболози і безкраї, нескінченні соковиті луки. Який величезний і прекрасний світ!
Юра стоїть на капітанському місці — стерно у нього під ліктем, перед ним дві ручки управління — він веде човна. Юра в самій сорочці, комір розстебнутий, капітанка збита на потилицю, вітер тріпає сколошканий чуб. Вітерець ударяє в груди, пірна за сорочку і холодить ребра й живіт. Юра аж сміється — лоскотно ж і… прекрасно!
Але тут прохоплюються турботи. Чи ж усе, що треба, взято? Юра перевіряє в пам'яті. Мисливські рушниці, револьвери, кулі, порох, шріт. Потім — сокири, ножі, баклаги, компас. В трюмі — крупа, цукор, кава, консерви і галети. Ах, забули свічки! Треба неодмінно в першому ж населеному пункті закупити свічки й сірники. Посуд є. Фільтр для болотної води теж. Чи обійдемося з одежею? Ковдра, дощовик, куртка, решта на собі. Досить! Не можна загромаджувати шлюп. І так вже піде й пройти. Юра сердито хмуриться і озирається по сторонах.
Де він?
Він у спальні. У власному ліжку. Давно пора спати. Ніч. Сплять всі. Тихе, рівне дихання наповнює дім. За вікном темне небо, зорі, чорні силуети дерев. До світанку вже недалеко. А Юра ще не заснув. Дитяче безсоння. Юра вже великий — йому сім, вісім, ні, дев'ятий — і він не стане будити маму і просити казку. Він лежить собі і думає. Він мріє мандрувати. Полювати на дичину. Плисти по ріках, озерах, а може, й морях. Йому так хочеться побродити в джунглях, побувати в пампасах, льяносах, гаучосах[54]… Ні, гаучоси — це зовсім інше, це не те. На край Юра згодився б, щоб мати отакий човен і тут, на річці Росі. Хай навіть і не такий, а просто — лодку. Тільки щоб самому, без мами. Ніби капітан. Ніби мандрівник. Відкривати нові землі, боротися із стихіями, плисти серед незайманих хащів. Недалеко. Ну, хоч би до Кошика. Всього кілометрів зо три. Або й тільки тут — зразу коло купалень…
В грудях аж тремтить від пристрасного бажання.
Тепер уже зовсім ясно, сумнівів не може бути ніяких — коли Юра виросте, він буде мандрівником. Дуже відомим. Таким, як Міклухо-Маклай[55], Пржевальський[56], Стенлі[57], Лівінгстон[58]… Або й невідомим, це не важно. Аби мандрувати. Німа карта всесвіту, з якої вчиться географії Юрин старший брат, спливає раптом перед очі. Дві Америки, Африка, Австралія, ну, й Азія з Європою. Європа — це нецікаво. А от Австралія, Африка, Америка… Ху, аж забиває дух!
Враз дух зовсім перехопило. Юра хапає рушницю і мертво принишкує. Крізь бамбукові хащі неквапом просуваються якісь величезні сірі громади. Одна, дві, п'ять, дев'ять… Ціле стадо слонів. Шестеро старих і трійця підслоників. Юрині пальці аж терпнуть — так міцно тиснуть вони рушничний приклад. Рушниця — «гочкіс»; «штуцер», спеціально на слонів. Треба підпустити стадо до себе кроків на сто. Ах, якби вітер не подув з Юриного боку, — слонихи такі чуйні! Поволеньки Юра підносить рушницю до плеча — слона треба влучити в око. Юра покладе зараз шістьох — на шість зарядів. Скільки кісток! І взагалі так їм і треба! Це ж слони зіпсували Юрі його солодкі дитячі мрії. Юра ніколи не забуде цього батькового «слон тобі на вухо наступив». Так і не навчився Юра грати на скрипці…
Цього року в Юриному житті відбулися деякі зміни. Старший брат вступив учитися до гімназії. Тепер Юра зостався вже зовсім один. Правда, з братом вони ніколи дуже не товаришували, але ж гратися в розвідників, в залізницю, бігати наввипередки, битися, дражнитися — все це можна здійснювати принаймні вдвох. Самому цього ніяк не здійснити.
Тепер Юра з ранку і майже до вечора зовсім сам. Брат в гімназії, сестра в гімназії, батько в гімназії. Мати Юрина теж вчителька. Годині о четвертій всі зійдуться додому і сядуть обідати. Брат захоплено брехатиме про якісь неправдоподібні випадки молодецтва і штукарства гімназистів старших класів. Сестра вихвалятиметься своїми успіхами і п'ятірками. Батько гримітиме на цілу квартиру про олухів, остолопів, обормотів, оболтусів і ослів, яким він сьогодні виставив одиниці або залишив без обіду і в карцері. Мати слухатиме всіх і нікого власне — заклопотана обідом і всякими хатніми справами. Юра сидітиме похмурий і мовчазний, сердито сьорбаючи свій суп. Він тяжко заздрить. І братові, і батькові, і сестрі. Він теж хотів би ходити до гімназії щодня.
І в цьому місті — вже третьому в Юриному ще короткому житті[59] — Юрині батьки мешкають в самому гімназичному подвір'ї. Гімназичне подвір'я — це цілий квартал, впоперек перерізаний довжелезною будівлею: учительські квартири, пансіон, мужська гімназія, жіноча гімназія. По один бік — величезний двір, в ньому плац, служби, особняки директора та інспектора. По другий — старезний парк, з широкими розчищеними алеями і плутаними, ледь протоптаними стежками, з акуратно підрізаними газонами і непролазною гущавиною дерев, хащами чагарника та таємничими проваллями. Двір належить мужській гімназії, парк — жіночій.