Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Смолич Юрій Корнійович 11 стр.


Юра визирає у вікно. Господи! Ну, звичайно ж! I луна, і висота, і спокійно, і сіяє… От тобі й Біла Церква! Чи ж міг Юра коли подумати?.. Юра визирає ще. Навпроти вікон — сквер, далі міський сад, а ще далі величезний парк графині Браиіцької, Олександрія[71]. Певна ж річ! Оце ж вони й були «пышных гетманов сады». А старий палац був там, де зараз костьол, це ж і Сьомка сказав…

— Мамо! — схвильовано запитує Юра. — То все правда, що Пушкін про Білу Церкву написав?

— Правда, Юрок, правда, — каже мама.

— І Мазепа був, і Кочубей?

— Ну, аякже!

— І Пушкін був з ними знайомий?

Мама сміється:

— Пушкін жив уже після того, як померли Мазепа і Кочубей.

— Як же він знав, що було до того, як він сам народився?

— Йому розповіли старші люди.

А звідки ж вони могли знати не тільки те, що було, а й те, що Кочубей тільки думав, сидівши зовсім один, ще й у замкнутій вежі?

— Цього ніхто не знав.

— Значить, Пушкін бреше і все це неправда?

— Ні, правда. Але це — художня правда.

— А що таке художня правда?

Батько відштовхує від себе задачник, шпурляє олівець і гримить, всміхаючись у бороду:

— Ти ще оболтус! Ти ще не зможеш цього зрозуміти. От виростеш, зробишся письменником, тоді й розберешся, що воно таке.

— Добре, — каже Юра. — Це як Пушкін?

Справді. На світі стільки невідомого. І ніхто нічого не знає. Дорослі здебільшого тільки прикидаються, що знають. А насправді за кожною справкою біжать до шафи і виймають енциклопедію. Все зрозуміло тільки з книжок. І все знають тільки ті, що книжки пишуть… Юра дивиться на маму знов:

— А письменники — як, спеціально родяться чи ними можна зробитися?

— Можна зробитися, — відповідає мама.

— Але треба бути талановитим, — відгукується папа.

— А я талановитий?

— Талановитий! — голубить мама Юрину голову і всміхається.

Тоді все ясно. Письменником тоді варто стати. Знати все! Це спокусливо. Вуха в Юри спалахують. Добре, він зробиться письменником. І напише багато-багато книжок. І про те, що він сам знатиме, і про те, чого розпитається в старших людей. І взагалі — про все. Художню правду. Що ж до Казимирки з Федьком, то це їм так не минеться! Сьомка обіцяв підговорити ще двох хлопців — сина кухаря і сина фельдшера — Васька і Васюту. Вчотирьох вони нападуть на Казимирку з Федьком, намнуть їм боки і відберуть зовсім череп Кочубея. Відібрати череп Кочубея конче потрібно. Без черепа Кочубея і жити не варто.

Кухарів Васько та фельдшерів Васюта згоду дали охоче. Кочубеїв череп їх не дуже зворушував, але ж Казимирка з Федьком і їм в'їлися в печінки — з-за свого паркана вони закидали грудками кожного, хто не міг їм зразу ж набити пики. Васько з Васютою переказали через Сьомку, що треба наперед зустрітися і обговорити план нападу на ворогів.

Зустріч відбулася коло греблі під млином.

Тепер уже путь на волю була Юрі відома: в найдальший закутень саду, на стару грушу, тоді на гілляку — і вулиця…

Назустріч Юрі і Сьомці з старого жорна біля самої води зводиться двоє хлопчаків. Васько — стрункий і чорнявий, Васюта — присадкуватий і блондин. Кожному з них на рік більше, як Юрі або Сьомці. То й добре! Хай тепер начуваються Казимирка з Федьком! Юра простує до нових знайомих широкими кроками і несе перед собою правицю, простягнуту для дружнього потиску. Васько і Васюта ліньки виймають і свої з глибоких кишень.

Але враз Васько непевно затримує свою.

— Рудий… — скептично спльовує він набік.

— Ги!.. — розчаровано погоджується й Васюта. — Рыжий, красный, человек опасный…

Юрі на очі навертаються сльози. Всім заважає, що він рудий! Ну, що це таке, справді!

— Так будемо бити Казимирку з Федьком? — поспішає запитати Сьомка, замазуючи незручність і почуваючи себе винним за дефекти Юриної вроди.

Але Васько з Васютою вже цього не чують. Вони хитро переморгуються.

— Його батько… — пирхає Васюта, — такий же… рудий… як огонь… а борода… немов віник… Ги!..

Зелені кола враз зринають перед Юриним поглядом. Він враз втрачає зір, він враз нічого не бачить, тільки Васюту. І нічого вже він не чує. Бо взагалі вже більше нічого й нема. Юра розмахується і з усієї сили затоплює Васюті в пику так, що Васюта падає, і Юра, не встоявши на ногах, за ним падає теж. Тої ж секунди він відчуває, що на нього зверху впав ще хтось і, вхопивши його за чуприну, товче носом в пісок. Потім зверху плигає ще хтось — і дихати стає майже неможливо. Тоді Юра починає пацати ногами в кого попало і куди попало.

Невідомо, чим би кінчилася ця бійка, коли б не надбігли млинарські робітники. Юра отямлюється від того, що його раптом занурюють головою в річку. Він пирхає, спльовує щось солоне і відхаркує з легенів пісок. Тоді його ставлять на нош і дають доброго потиличника — великою, дорослою рукою, очевидно, для науки. Коли зір і розмисел сяк-так повертають до Юри, він нарешті бачить своїх друзів і ворогів. Сьомка лежить долічерева і реве, сорочка в нього роздерта і спина вся в саднах і синяках. Васько похмуро притискає великий мідний п'ятак до правого ока — спухлого і почорнілого. Васюта — ах, Васюта, от і він! — витирає рукавом губи, з яких аж цебенить кількома струмочками кров. Він дивиться в землю, нахиляється, копирсає босою ногою пісок і травинки. Він щось загубив і не знайде.

— Ти чого шукаєш? — питається хтось з млинарських робітників, здається, той самий, що занурював Юру у воду і дав йому потиличника: Юра пізнає його з голосу.

— Зубів!.. — похмуро відказує Васюта і знову нахиляється над травою.

Тепер Юра помічає, що справді двох передніх зубів Васюті не вистачає. Значить, це він, Юра, йому їх і висадив? Здорово!

— Щастя твоє, — похмуро зиркає Васюта, — що в мене ще зуби молочні, а то що б я ціле життя мав робити без зубів? Га?.. Я б тебе, гадину, убив би! Я б тебе ще не так розмалював.

Аж тепер Юра починає відчувати деякі дефекти й на собі. По-перше, він без штанів. Он вони, штани, лежать купою шмаття — мабуть, в бійці зсунулися і пошматувалися. Потім Юра хоч і бачить, що ліва рука в нього є, одначе це все одно, що її нема, — ні поворухнути, ні чогось іншого нею зробити не можна. Крім того, з носа в Юри тече, як з водопроводу. Юшка червона заливає йому губи, стікає з бороди і крапає на груди. Потім у лівому вусі такий дзвін і таке гудіння, немов опівночі на дзвіниці під великдень. Потім і йти Юра не годний — він ледве переступає і припадає, навіть і сам не знає, на котру з ніг. Можливо, на обидві. Вся одежа, яка зосталася на Юрі, — мокра і холодна. Вже осінь, і купальний сезон закінчився давно. Ай-яй-яй!

Що ж тепер буде від папи й мами?

Вранці, одначе, сталася нова подія.

Під час великої перерви брат прибіг додому снідати і, захлинаючись від гордощів, сповістив, що у них двоє гімназистів втекли до Америки.

— Північної чи Південної? — схопився Юра.

Це не було відомо. Відомо було тільки, що вони вкрали в батьків двадцять п'ять карбованців, витягли револьвер у квартального городового, коли він заснув у себе в будці на посту, позичили в когось з товаришів торбину і зникли з міста невідомо яким способом. Можливо, залізницею, а може, й пішки, кіньми чи водою. В записці, яку втікачі залишили на учнівській квартирі, де вони жили, вони писали, що тікають тому, що директор-негідник, латинець мерзотник і зоставили їх на другий рік в третьому класі зовсім несправедливо! Крім того, гімназія їм і взагалі набридла, жити нудно, від батьків нічого, окрім бійки та ременя, а вони прагнуть вільного життя в преріях Техасу, хащах Дакоти[72] та на горах Невади…[73]

Юра сидів приголомшений, як ніколи.

До Америки! Північної! Техас — це ж Північна Америка. Юра може навіть заплющити очі і уявити собі Північну Америку таку, як її намальовано на німій карті, що висить на стінці над ліжком брата. Кордільєри[74], Міссурі[75], Міссісіпі, Сьєрра-Невада.

Юра вискакує з-за столу і біжить до саду. Він обіймає стовбур старої груші, припадає обличчям до шорсткої порепаної кори, і сльози рясно спливають з його очей. Тихо і гірко. Юрі теж хочеться в прерії і пампаси…

Він теж хоче вільного життя мисливця на бізонів. Він хоче разом з індійськими траперами боронитися проти блідолицих американців, що нахабно загарбали вільні землі древніх ацтеків[76], кораисів та ірокезів…[77]

Великі події замирюють найлютіших, ворогів. Перед лицем таких подій власні чвари дрібнішають і мізернішають. І Юра вже не сам.

По обіді того ж дня всі шестеро — Юра, Сьомка, Казимирка, Федько, Васько і Васюта — сходяться в хащах ясминових кущів біля Юриного вігвама.

Втім, цей вігвам вже не просто Юрин вігвам. Тепер це вігвам великого племені каракозів. Походження назви нескладне — про плем'я ірокезів. Юра неодноразово читав у Майна Ріда[78], а його батько робить цигарки з гільз фірми «Каракоз», і на коробці з гільзами намальований араб, якого Юра за необізнаністю вважав тоді за індійця. Великим вождем племені каракозів одноголосно вибирається Казимирка. Він найстарший, найвищий, найдужчий, а головне — він власник Кочубеєвого черепа. З завтрашнього дня цей череп буде урочисто перенесений до вігвама і встановлений на високій жердині. Всі каракози, приходячи, віддаватимуть йому шану: простилатимуться ниць, здійматимуть руки догори і вигукуватимуть якесь патетичне привітання — яке саме, ще не вирішено. Потім сідатимуть перед вігвамом кружка і Юра — віднині зовсім не Юра, а головний жрець племені каракозів Бистра Нога — читатиме вголос романи Майка Ріда і Фені-мора Купера[79]. Великий вождь в цей час розпалюватиме люльку миру — її зроблено з видовбаного каштана, бузинової гілочки і напхано сухим вишневим листям всуміш із кінським кізяком. Він розпалюватиме її і, потягши двічі, передаватиме далі темнолицим братам. То вже не були хлопчики Федько, Васько, Васюта та Сьомка. То були тепер каракози Соколиний Дзьоб, Чорний Крук, Щербатий Буйвол — Щербатий так і прикипіло до Васюти після того, як Юра висадив йому два передні зуби. Найбільше мороки щодо перейменування було з Сьомкою. Скільки його не вмовляли, скільки йому не втлумачували, що поміж індійців такого наймення бути не може, він затявся на своєму, заплакав і заявив, що згодний зостатися одним білолицим поміж індійців тільки для того, щоб називатися Старим Матросом. Нарешті на нього махнули рукою. Велике плем'я каракозів в своєму подальшому існуванні ставило собі дві мети: пролізти в підземні ходи, оглянути їх і винести звідти всі, які там є, золоті монети та козацькі шаблі. По-друге, тільки підростуть — виїхати в прерії штату Небраска[80].

— А де це, — поцікавився Сьомка, — це далеко від Києва? Чи це там, де Маньчжурія?

Де знаходиться Київ, Сьомці відомо непохибно, бо саме за рогом починалася Київська вулиця. Щодо Маньчжурії, то під час русько-японської війни там загинув Сьомчин старший брат.

Втікачі були повернуті через три дні. Їх привезено селянським возом під конвоєм двох стражників.

Підвода в'їхала у двір, коли в гімназії уроки вже почалися і подвір'я було зовсім порожнє, і спинилася перед парадним під'їздом. Один із стражників скочив з воза і пішов до швейцара, другий став біля коней і скручував цибуха з кисета підводчика. Стражники були з шаблями, револьверами, і на возі лежали дві довгі берданки.

Втікачі лежали в глибині воза на соломі, руки й ноги були їм зв'язані мотузками. Юра знав їх обох: Баша і Пустовійт. Пустовійт лежав одвернувшись і плакав. Баша сидів, спершись на люшню, і похмуро мовчав. Різні люди тим часом сходилися до воза з усіх боків. Підійшов двірник Віссаріон і, спершись на мітлу, байдуже видивився на хлопців. Вибігло кілька посудниць з пансіонської кухні. Вони то перехихикувалися, то жалісно шморгали носами й витирали бережками хустинок змокрілі очі. З гімназичного під'їзду вийшов сторож Іван, потім сторож Маврикій, потім сторож Капітон. З вулиці зайшов якийсь перехожий монах з карнавкою на «построєніє храма». За ним прослизнули Васько і Васюта. Потім прибігла директорова покоївка і почала вичитувати хлопцям нотацію. Вона величала їх шибайголовами, шибениками, гайдамаками, душогубами, грішниками і амікошонами. Амікошонів двірник Віссаріон вже не міг знести і, замахнувшися мітлою, обізвав жантільну покоївку: «У, стервоза».

Нарешті двері гімназії розчинилися і з гімназії вибіг надзиратель, а за ним — Юра мерщій сховався між посудниці — Юрин батько. Він був сьогодні черговий по гімназії. Натовп розступився і дав пройти до воза начальству.

— Ви що це собі думаєте, остолопи? — загримів Юрин батько, простуючи до воза і лиховісно полискуючи чорними скельцями своїх золотих окулярів. — З гімназії вилетіти захотілося? — Він підійшов щільно, і чорний погляд його впав на сердешних «американців». — Негідники! — враз зарепетував він. — Мерзотники! — затупотів він ногами. — Обормоти! Хто дозволив ноги й руки мотузками перев'язувати?

— Так што… — виструнчився стражник, відразу аж тіпонувшись, тільки почув грізний начальницький тон. — Так што дозвольте доложить…

— Мовчать! — загримів батько. — Не дозволю! Під суд за знущання над малолітніми!

— Дозвольте доложить, вашскородь…

— Осли! Негайно ж розв'язати… Нуте-с!

— Слухаю, вашскородь!

— А вам чого? — батько визвірився на натовп довкола. — Марш! Щоб і духу вашого тут не було!

Юра кинувся навтікача перший. Посудниці за ним. Монах зачепився за Васька з Васютою і простелився долі, розвіваючи чорними полами ряси. Скуфійка злетіла йому з голови, і Васюта гнав її ногами перед собою кроків із двадцять.

Біля воза зосталися тільки гімназичні сторожі і двірник Віссаріон. Стражники похапцем розв'язували бранцям руки й ноги. Потім вони поставили їх на рівні, ще й запобігливо стерли рукавами пилюгу з чобіт. Батько вихопив із стражникових рук велику книжку і одним махом розписався в ній. Тоді гнівно тицьнув книгу назад стражникові до рук.

— Про ваше поводження з арештованими буде повідомлено нашого безпосереднього начальника! — прогримів він на весь двір. Можете йти!.. Нуте-с!

Стражники зробили кругом, клацнули закаблуками, дали ліву ногу і замарширували до воріт, немов на параді.

Тоді рушили і всі інші. Батько пішов першим. За ним, звісивши голови, попленталися втікачі, далі затрусив надзиратель. Двірник Віссаріон на чолі трьох сторожів проводжав процесію до самих дверей гімназії…

Другого ж дня Велике Плем'я Каракозів зібралося біля Великого Вігвама для Великої Обітниці. Велика Обітниця мала бути виголошена на те, що в перші ж весняні дні, тільки зійде сніг, всі сини великого племені як один втечуть у пампаси. Хто злякається і зламає Велику Обітницю, на того має впасти Меч Кривавої Помсти.

Проведения церемоніалу присяги, як і всі релігійні обряди, чаклунства, ритуали та інші моральні справи каракозів, лежало на головному жерцеві племені — Бистрій Нозі. Ще звечора наготовив він у вігвамі всі необхідні аксесуари — когутові пера, вишневе листя з кізяком і нагострений кухонний ніж, яким належало робити надрізи на пальцях каракозів, щоб, змішавши кров, закріпити Велику Обітницю Кревним Побратимством на ціле життя. Але, коли в призначений час п'ятеро воїнів вже сиділи перед вігвамом, великого жерця навдивовижу ще не було…

Він з'явився з величезним запізненням, щонайменше на чверть сонця, коли стомлені й роздосадувані його темнолиці брати вже збиралися розійтись по домах. Юра прибіг задиханий, розшарілий і схвильований. Він затримався, звичайно, не з своєї вини: його затримав батько. Батько сповістив йому надзвичайну новину.

Сьогодні вранці батько покликав до себе Юру і, хитро полискуючи чорними скельцями окулярів до мами, яка сиділа теж з таким обличчям, ніби готують якийсь сюрприз, пророкотів собі в бороду, проте звертаючись безпосереднього Юри:

Назад Дальше