Потім враз прийшли відомості, що й піший Батуринський полк, який стояв в Умані постоєм, теж відправляється на війну. Тьоті, які принесли ці вісті, дуже плакали. Мама заплакала теж. Юра ніяк не міг збагнути — чого? Картинки в журналі «Нива» були прекрасні. Наприклад, «Подвиг протопопа Преображенського»: на чолі купки руських солдатів з довгими чорними бородами і з рушницями на руку піп з бородою ще довшою і хрестом в руках жене перед собою незчисленні полчища відступаючих японців… Або ще — атака славних руських козаків на банду хунхузів[39]: роти викривлені набік — «ура!», коні зіщулені й неспинні — вперед, шаблі — мов сонячний зблиск, голови хунхузів — мов бризки по стінах. Потім генерали в орденах, бородаті солдати в папахах, поля до обрію завалені трупами і високо понад ними — в туманному мареві тихої ночі — м'який привид прекрасної, лагідної, доброї жінки. І невеличка зелена гілочка у цієї жінки в руках — гілочка миру. Мабуть, відгонити мухи, вирішив про гілочку Юра.
Батько Соні Яснополянської, яка жила навпроти, був у тому полку капітаном і теж від'їздив на фронт. Соня відразу ж загорділа і ні з ким із «штацьких» не хотіла гратися. Коли ввечері капітан Яснополянський проходив по вулиці, вертаючись з полку, Юра вибігав за хвіртку, ставав посеред тротуару і застигав з роззявленим ротом і вилупленими очима, поки капітан не минав його і не зникав за дверима своєї квартири.
— Молодий чоловіче! — сказав одного разу капітан. — Ви можете проглинути мене, а мені треба їхати на війну воювати.
Юра захлопнув рота, і вуха запашіли в нього жаром. Після цього випадку він стежив уже за капітаном здаля, крізь щілинку в паркані.
За кілька днів полк, вирушив на станцію.
Було страшно весело. Попереду їхав бородатий офіцер на сірому коні. За ним — теж на конях — ще кілька офіцерів, і поміж них на довгому держалні — великий кольористий прапор. Далі — серце Юрине заколотилося — з хрестом у руці, теж верхи, в довгій чорній спідниці і з широкою чорною бородою їхав, безперечно, сам протопоп Преображенський, і Юра мало не кинувся вслід за ним, мама ледве стримала його за руку. Але тут почалося вже таке, що Юра зразу ж забув за протопопа Далі за протопопом ішов найперший, найголовніший, найстарший офіцер. Це було зразу видно. Замість шаблі, в руках у найстаршого офіцера була тільки невеличка паличка, якою він безперестанку командував, але його беззаперечно слухали всі. А найголовніше — як же йшов цей офіцер! Він ішов не так, як всі. Він ішов — задом наперед. Так, так — задом наперед!
Потім вже йшов оркестр і грав. Барабанів було аж восьмеро, і вони тріскотіли страшно. Великих барабанів було два, і вони бухали, немов гармати. Потім були всякі труби — малесенькі, як свищики, і такі величезні, що їх не можна було тримати в руках і треба було нести на плечах, а то й обкручувати довкола тіла. Ці труби, обкручені довкола тіла солдатів, рохкали особливо гучно і здорово. І те, що ці солдати, які змогли зігнути так величезні труби і обкрутити їх довкола себе, беззаперечно скорялися паличці найстаршого офіцера, який ішов задом наперед, — це вразило Юру остаточно.
Юра виліз на придорожній стовпчик і замахав руками з усіх сил. Мама стояла ззаду зовсім тихо і не заважала Юрі. Юра махав весь час, поки проходили мимо одна за одною роти солдатів з рушницями на плечі, шинелями через плече і ранцями за плечима. З передостанньою ротою пройшов і Соні Яснополянської батько. Йому Юра замахав особливо ретельно і гаряче. Все це було надзвичайно весело…
Нарешті хтось торкнув Юру за плече. То була мама.
— Досить, Юрок, — лагідно сказала мама. — Не махай вже, ти повикручуєш собі руки…
— Мамо! Чого ж ти плачеш? — здивувався Юра.
Мама справді плакала. Ах, ці вже жінки! їм би тільки плакати… Жінок Юра починав уже зневажати. Але мама — маму, звичайно ж, ні. І тому були особливо прикрі ці безпричинні й незрозумілі мамині сльози. Юра спересердя навіть тупнув ногою.
— Ходімо додому, Юрок, — сказала мама, витираючи сльози, — вже нерано і час спати.
Знову спати! Щодня спати! Юра вже був готовий одчайдушним ревом заявити своє обурення і свій протест, але одразу ж передумав. Що ж — сьогодні Юра піде спати залюбки. Таж сьогодні, безсумнівно, має приснитися справжня війна. Юра буде бурським інсургентом, він битиметься з хунхузами в гаолянових хащах[40] Ляояна, він зробиться протопопом Преображенським і з хрестом в руках поведе військо в бій проти япошок. Хоча… від протопопа Преображенського відштовхувало те, що був він у довгій спідниці, неначе жінка. Одначе і борода в нього теж була як у мужчини… Незрозуміло. Ну й бог з ним — Юра краще буде найголовнішим генералом-капельмейстером і, ведучи своїх славних солдатів у бій, ітиме попереду й вимахуватиме паличкою.
І Юра іде перед мамою задом наперед, горлає «Трансвааль, Трансвааль, страна моя», диригує обома руками з усіх сил і вимагає, щоб мама була оркестром.
Нарешті він зачіпається за камінчик, гепає на спину, і вулиця оглашається його ображеним і обуреним ревом.
Додому Юра вдирається, як буря. Він біжить до папи розповісти про капельмейстера, про капітана Яснополянського, про солдатів і про те, що він бачив справжнього протопопа Преображенського. Він вбігає до папи в кімнату і біжить до столу, за яким папа сидить схилившись. Він плигає з розгону папі на коліна і, хапаючи за руки, відводить їх від папиного лиця.
— Папа! — гукає Юра. — Якби ти тільки бачив…
На цьому він раптом замовкає. Господи! Що це таке? Це неможливо! Цього ніяк і ніколи не може бути! Папа без окулярів, його очі червоні, і його обличчя мокре від сліз. Може, не від сліз? Може, це він щойно умився і ще не втерся рушником? Ні, від сліз. От вони течуть ще з куточків очей, з-під навислих крислатих брів. Папа плаче.
Папа плаче!
Це неможливо. Папа ніколи не плаче. Мужчини взагалі не плачуть. А папа ж найперший і найкращий мужчина…
— Папа! — стогне приголомшений, знищений Юра. — Папа! Ти плачеш?!!
Папа всміхається, але якось так гірко, криво, жалісно, краще б уже він не всміхався зовсім, — і добуває хустку з кишені.
— Чого? — шепоче Юра папі на вухо. — Скажи тільки мені, я нікому не скажу.
— Ах, Юрко! — папа зітхає і ховає хустку до кишені. — Біжи десь побався. Колись, як виростеш, тоді й ти знатимеш, що ця війна, крім самого царя, нікому не потрібна.
Засинав того вечора Юра і радо і стривожено. Війна повинна була приснитися неодмінно. Але ж чого плакав папа? Юра от-от засинав, і раптом знову виходило так, що він ще не спить. І війна ніяк не починала снитися. В очі лізла якась нісенітниця. То папа у спідниці і з бородою, неначе священик; То мама в мундирі капітана Яснополянського. То великі покручені труби йшли самі по дорозі, і всі враз махали до Юри паличками. Потім мало не приснилася ота вічна гора. Вона вже нахабно полізла Юрі під ноги, але Юра негайно ж збагнув, що це знову тільки сон, і саме тієї секунди, як гора почала хилитися й осипатися, — на злість їй прокинувсь…
Гора хилиталася і осипалася далі.
Юра розсердився і прокинувся ще дужче.
Але гора не припиняла лізти йому під ноги і хилитатися. Це було просто смішно. Юра розплющив очі і хотів сісти на ліжку. Але саме в цю мить щось немов ударило в Юрине ліжко зісподу і хилитнуло куди дужче…
З сусідньої кімнати в цю мить чути вигуки і метушню. Юра прокидається зовсім, сідає на ліжку, розплющує очі. Що за чорт — сон продовжує снитися далі, не уві сні: вікно раптом хилитається туди і сюди, дах сарая за вікном тремтить, немовби він і не дах, а дерево на вітрі, склянки на столику коло Юриного ліжка стукаються одна до одної і жалісно дзвенять…
— Землетрус! — чується з сусідньої кімнати веселий батьків голос. — Землетрус! Де мої капці! Нуте-с!
Але Юрі відразу ж стає холодно і страшно. Слово «землетрус» він чує уперше, одначе він відразу ж чудово розуміє його — це значить, що труситься земля. Як це так можна, щоб трусилася земля? Земля не повинна труситися. Досі ж вона не трусилася?.. Для чого це? Чому? А що ж буде з людьми, собаками, будинками? Все ж це попадає! А куди ж падати?.. Значить, все пропаде і нічого більше не буде? Стає так страшно, що Юра схоплюється і починає щодуху репетувати. Значить, сон про гору був таки не сном, а правдою — тільки він снився наперед, а тепер все це має відбутися насправді. Юра репетує і тікає з ліжка геть. На порозі його перехоплює мама…
Півгодини пізніше мама вкладає Юру вдруге. Землетрус уже давно кінчився. Нічого страшного — все пройшло.
Але Юра не відпускає маму. Він тримає її за руку і вимагає, щоб вона була так цілу ніч, ну, принаймні поки він засне. Мама голубить його і заспокоює. Куховарка Олександра стоїть на порозі, схрестивши руки на грудях і підперши щоку кулаком. Вона причитує і розповідає, що землетрус — це не інакше як кара божа, що це «провіщення», що незабаром прийде, мабуть, антихрист — оце ж він десь уперше ногою на землю ступив, а вона, матінка, огинається і отакечки сполохано тремтить: знак усім людям подає, щоб молилися і спасали душі перед кінцем світу…
— Ай! — схоплюється Юра знову. — Не хочу! — він горлає щодуху і пацає ногами. — Не хочу! Антихриста не хочу! Землетрусу не хочу! Війни не хочу! Кінця світу не хочу! Не хочу, щоб нічого більше не було!
«МИР ВСЕМ»
Того ранку, як і щосуботи, прийшов Дворянин.
— Салют вашій милості!
Він зірвав кашкет з червоною дворянською околичкою і розмахнувся на порозі широким реверансом іспанського гідальго:
— Сьогодні світ прекрасний, як і вчора!.. Ме вотр сайте[41], мадам? Муж, дєтішкі? Пожалуйте стаканчик!..
Його голос гримів на цілий дім, і діти кинулися мерщій до кухні. Прихід Дворянина — це був неодмінний і веселий щосуботній спектакль.
— Чадам і домочадцам! — вітав Дворянин. — Мадам, во занфан се сон ле загреабль анж, ма фуа! Ваші діти, мадам, — це чарівні янголи! — З галантним уклоном він прийняв з рук Юриної мами дві чарки з горілкою. — Салфет[42], душі моєї! — Потім штовхнув двері до сіней і, не озираючись, простяг туди, через поріг в сіни, одну чарку. — Йоська, лехайм![43]
Дві сині, тремтливі руки жадібно вхопили чарку і зразу ж зникли за дверима знов. То був Йоська, нерозлучний побратим Дворянина. Але ніякі всовіщування не могли вплинути на Дворянина і змінити його дворянський звичай: Йоську він завжди залишав надворі або в сінях. — Парбльо! — сіпав він плечима на докори. — Се тенпосібль.[44] Його батько (сон пер) був швець, а його мати (са мер) була в мене куховаркою!
Чи справді був Дворянин дворянином, про те не знав ніхто. Він з'явився в місті Стародубі[45] років зо три тому — задовго до того, як Юрині батьки переїхали сюди, в глухе Полісся. Щодня він міг розповісти про своє минуле нову історію аж ніяк не подібну до вчорашньої і завтрашньої. В цих історіях було все — і нещасне кохання, і коварство друзів, і несправедливість закону, і трагічне падіння матері й таке інше. І найперше, звичайно, шампанське і карти. Жебрати він приходив раз на тиждень, в точно встановлений день. Для цього він розподілив все місто на сім секторів і суворо додержував черги. Горілки йому давали вдосталь, але били теж залюбки — ні за що, просто так, бо треба ж когось бити для практики. Били городові, прикажчики, інші босяки та орави задерикуватих дітлахів. Дворянин не опирався, тільки ревів уголос і, падаючи ниць, ховав під живіт свій дворянський кашкет. Його він беріг як зіницю ока.
— Для чого? — питали його.
— Для ганьби! — відповідав він. — Пур гонт, пур дезоноре ма ноблес тражік…[46]
Юра вже наготовився реготати з Дворянинових приказок та ламання, коли раптом стара куховарка Текля залишила поратися коло печі й кинулася до вікна:
— Ой матінко! Глядіть!
Вікна виходили через паркан до сусіднього подвір'я і дивились на довгий та брудний барак. То була «Полесская канатная фабрика А. С. Перхушкова в городе Стародубе». Півста кремезних і бородатих старовірів-заробітчан[47] м'яли там коноплі й крутили мотузки з ранку і до ночі. Електричного освітлення в місті не було, а вживання гасових ламп серед сухої пряжі та клоччя було заборонене через пожежну небезпеку. Платню сезонникам купець Перхушков вичисляв з «літнього сонця» — і два зимові дні йшли за літній один. На роботу він приймав тільки старовірів, яким був сам. Це були один в один бородаї в личаках і яскравих сорочках. В неділю вони виходили на вулицю з гармошками, горлали пісні, ловили необережних дівчат і тягли їх до себе в барак. Гвалт тоді зависав над цілим містом.
Але ж була тільки субота, і всі здивовано глянули за паркан у фабричний двір.
Якась надзвичайна, несподівана подія відбувалася там. Бородаті мотузярі, без шапок і кожушків, в самих сорочках, вискакували з фабрики і прожогом бігли до воріт. За ними вискакували городовики в чорних довгополих шинелях з бляхами на баранячих шапках. Але ворота були замкнені, і мотузярі кидалися вздовж високого з цвяхами по верху паркана. В кутку городовики наздоганяли їх і, вихопивши шаблі з піхов, плашма полосували ними по спині, по плечах і по голові. Городовиків було не менше як двадцять.
— Конституція! — в якомусь дикому захваті завив Дворянин. — Ура! — Він вихопив коцюбу із кочерг і вискочив у сіни та в двір. Просто з ґанку він перестрибнув через паркан і побіг, розмахуючи залізякою. — Сальве![48] За мною!
Серед двору зійшлися двоє: бородай мотузяр і дебелий городовик. Вони схопилися на кулаки. Дворянин налетів на них немов буря. Не спиняючись, він розмахнувся і загилив городовикові коцюбою в тім'я. Той крутнувся і гепнув ниць. Бородай-мотузяр змахнув піт з чола і непорозуміло видивився на несподіваного спільника. Але Дворянин спинився тільки на мить. Він розмахнувся і вдруге хряпнув коцюбою. Бородай-мотузяр, змахнувши руками, завалився навзнак…
В що хвилину двері розчинилися і вбіг батько. Він був блідий, і руда його борода стирчала на всі боки, як зламаний віник. Він задихався:
— Уроків нема… Де мій револьвер «бульдог»? Інтелігенція і робітники Перхушкова виступають проти чорної сотні[49]!
Він кинувся до кімнати. Він розкидав усі речі, шпурляв чемодани, висував шухляди. Нарешті на дні останнього кошика він схопив щось металеве і блискуче. Патлаючи руду бороду, він кинувся до дверей.
— Корнелій! — побігла за ним мама.
Але двері вже хряпнули, і чорна батькова шинель війнула полами вже за хвірткою.
— Діти! — мама патетично сплеснула руками і, похапавши дітей, зігнула кожного навколішки. — Ми будемо молитися! — вклякнула вона.
Це була пропозиція зовсім не цікава: а як же Дворянин, що з ним? Так кортіло до вікна — і діти почали були хлипати. Але мама гримнула, і доводилося скорятися. Брат за мамою проказував слова молитви, а Юра на правах найменшого тільки хрестився і бив поклони. Втім, це швидко набридло, і, всівшися зручніше на підлогу позаду всіх, Юра, завмираючи солодко серцем, почав мріяти про револьвер «бульдог» і про чорну сотню. Що таке револьвер — Юра знав. То була така штука, з якої стріляють. І Юра вже давно вирішив, тільки зробиться дорослим, купити собі револьвер і стріляти. Але до чого ж була тут собака бульдог? Вона ж просто гавкає, а зовсім не стріляє! Та й не брав же батько з чемодана ніякої собаки… Юра заспокоївся на тому, що, поспішаючи, батько собачку забув. Увечері він її, безперечно, віддасть Юрі, то ж було очевидно, що то собака не справжня, а тільки лялька — справжні собаки в чемоданах не бувають. Що ж до чорної сотні, то тут Юрі все було ясно. Сотнями бувають тільки яблука, огірки і козаки. Зрозуміло, що тут мова йшла про козаків з чорними вусами, в чорних папахах і на чорних конях. Юра почав тихенько підгодувати на колінках і прицмокувати язиком. В'язки від маминого фартуха він вже тримав у руках, як вуздечку.
Але тут, не домолившися, мама зірвалася з колін: