— Він же забув кулі! Вони ж лежать окремо на шафі для книжок!
В цю хвилину прибігла з гімназії старша сестра. Вона аж захлиналася від хвилювання і новин. Гімназисти прийшли до жіночої гімназії і запропонували припинити уроки, на вулицях городовики ловлять і б'ють забастовщиків, а натовп розбив острог і випустив на волю арештантів!
— Це було надзвичайно! Гімназисти, — аж затинаючися з гордощів, розповідала сестра, — були в чорних плащах і чорних шляпах!
Чорні шляпи і чорні плащі! Це було надзвичайно!.. І Юра почав мріяти про чорні шляпи і чорні плащі…
Зимовий день був короткий, і щодня о четвертій вже западав смерк. Але — дивно — сьогодні й смерк був якийсь незвичайний, не такий, як завжди. Він був не синій з білим снігом, а якийсь рудий з раптовими спалахами, і сніг довкола лежав зовсім рожевий.
— З чотирьох кінців горимо! — сказала стара Текля, повернувшися з двору. — З чотирьох вітрів: низовий роздмухує, сіверкий протягує, горовий розкидує, а четвертий згаснути не дає. До ранку тільки згарище і зостанеться.
Вечір спадав туманний, коричневий, з рудими протуберанцями заграв і пожеж. Крізь відчинену кватирку здалеку, з центру міста, линули чудні й моторошні звуки: валували пси і кричали люди. І Юрі здавалося, що там багато-багато людей зійшлися докупи, стали к'ружка, побралися за руки, і, підвівши обличчя догори до місяця, вили і ревли щосили, притримуючи на припонах оскаженілих собак. Часто і поспішно бив на сполох церковний дзвін.
То чорна сотня почала погром, щоб спровокувати поліцейські репресії.
Першим прийшов квартальний з довжелезними вусами, який стояв на розі, а на різдво та Великдень приходив з привітанням, за що одержував чарку горілки, пиріг і полтиник грішми. Жартуючи, батько казав, що поліція коштує один карбованець чотирнадцять копійок на рік.
Квартальний гучно подзвонив і, коли двері розчинилися, закричав, стоячи на порозі:
— Предлагаю выставить в окнах святые иконы спасителя, божьей матери, а равно Николы-чудотворца!. Оно, конешно, погром сюды не дойдьоть, потому как в казенной усадьбе не предвидится нахождение иудеев и обратно ж от пожару местность защищена гимназическим парком, состоящим из деревьев, однако же во избежание непредвиденных случаев иконы обязательно выставлять всем, которые православные!..
Юра був дуже здивований, що він зразу ж пішов, не діставши ні чарки, ні пиріжка, ні полтиника. Мама з куховаркою Теклею заметушилися по кімнатах, зриваючи ікони з кутків. Це було страшно весело, і Юра з братом охоче кинулися допомагати. Вони хапали зняті з цвяхів ікони і з радісним іржанням тягнули їх до вікон. Там сестра розставляла їх, а Текля запалювала страсні свічечки. Юра вибив скло в рамі богоматері, а дерев'яного Миколу-чудотворця в запалі бійки вони з братом розкололи надвоє.
Крізь вікно було видно, як квартальний обійшов інші будинки в гімназичному дворі і зник за рогом гімназії, в напрямі до дому директора. Щойно в рожевому смерку розтанула його опецькувата постать, — в сінях знову задеренчав дзвоник. Але на цей раз він дзвонив ледве чутно — коротко і несміливо. Сестра кинулася відчиняти. За порогом, посіпуючи довжелезну рожеву бороду, стояв дід і тримав за ручку маленьку дівчинку.
— Дід Мороз! — спинилися Юра з братом ошелешені.
Але то був не веселий різдвяний дід Мороз: рясні сльози стікали в дідуся з очей і губилися в хащах його рожевої бороди.
— Діти… — сказав дідусь, тремтячи й озираючися, — будьте такі добрі, покличте вашу мамашу…
Але мама якраз вийшла сама, відчувши в передпокої замішання. Дідусь просто через поріг повалився перед нею на коліна.
— Врятуйте… — заплакав він, — врятуйте життя цій неповинній дівчинці! Я прошу вас, сховайте її, а я піду…
Дівчинка всміхнулася і ніяково сховалася за закляклого в земному поклоні дідуся. Мама скрикнула, нахилилася і схопила діда за плечі. Але їй несила була його підняти, і вона сама впала навколішки перед ним, заливаючись сльозами:
— Встаньте… встаньте… прошу вас… що ви… благаю…
Юра, Олег і Маруся заревли вголос. Дівчинка непорозуміло поглянула на них і заплакала й собі. Дід звів лице догори, і тепер, коли його освітлювала лампа, було видно, що його борода зовсім і не рожева, а просто біла, зовсім біла. То тільки заграва пожеж пофарбувала її в рожеве.
Діда з дівчинкою мама одвела до задньої кімнати, вікна якої виходили до саду. Матір Фірочки та Фіроччиного батька щойно зарізали погромщики.
— Загасіть світло! — раптом закричала Текля від вікна. — Дивіться! Вони біжать сюди!
Мама загасила лампу, і всі підбігли до вікна.
Над гущавиною великого гімназичного саду стояло сіро-брунатне небо з ніжними рожевими розводами. Розводи драгліли, мов піна од вітру, і жовтогарячі спалахи раз у раз проглинали їх. Інколи то тут, то там з-за дерев вибухав огнистий сніп іскор, і розсипався ту ж мить, немов феєрверк «шотландський буряк». Тоді й сніг на землі робився на мить не рожевий, а ясно-жовтий, майже білий. Між дерев, од стовбура до стовбура перебігаючи, маячили якісь темні, але зовсім виразні й чіткі людські силуети. Потроху вони посувалися ближче й ближче до дому…
— Пресвята богородице, хорони нас! — стара Текля хрестилася дрібно і поквапно, а мама стояла біля неї, бліда й безмовна. Дідусь тулив до грудей Фірочку і безкровними вустами шепотів молитви.
Але то були не погромники. То інші євреї бігли з міста ховатися сюди, до казенного подвір'я гімназії. За хвилину несміливі, але тривожні й благальні дзвінки вже чулися з передпокою, їм відчиняла сама мама, і люди падали їй до ніг, простягали немовлят, рвали на собі волосся. Мама тремтіла, мов у лихоманці, і плакала ревно. За півгодини в задній кімнаті три десятки старих і малих тулилися одне до одного й тислися в невеличкій дитячій спальні.
Дзвоник задеренчав ще, але на цей раз з усієї сили — довго і голосно.
— Тату!.. Корнелій! — з радісними криками всі кинулися до дверей.
Але просто з порога батько гнівно закричав і затупотів ногами:
— Це що таке? Чому ікони на вікнах? Ганьба!
— Корнелій Іванович! — сміючись і плачучи, мама кинулася батькові на шию. — Корнелій Іванович… зразу так… квартальний налякав… але тепер… Інакше не можна… розумієш… там у нас… в дитячій кімнаті, вони прибігли… я не могла…
Батько відразу затих і навіть пальця притулив до вуст. Руда борода настовбурчилася, очі з-під крислатих брів дивилися поверх чорних окулярів в тоненькій золотій оправі — короткозорі й розгублені. Він звівся навшпиньки і, високо задираючи ноги, тихо-тихо поцибав до дверей. Натиснувши стиха ручку, він крізь вузеньку щілинку заглянув досередини. Там, у дитячій, не світилося, але відблиски заграв кидали крізь вікно широку смугу червонуватого світла, і вона падала на підлогу великим і довгим чотирикутником, розсіченим на шість яскравих червоних квадратів. І в цьому червонуватому півсмерку ворушилися і вовтузилися темні тіні і бліді лиця перехованців.
— Остолопи! — прошепотів батько так, що завібрували шибки. — Чому віконниць не позакривали? Знадвору їх можна побачити! Де мої кулі? — загримів він до мами. — Ти завжди заховаєш їх кудись на шафу чи під рояль!
Він сердито гримнув дверима і зник у себе в кабінеті. Там він вхопив папір і олівець і сів рішати задачі. Це означало, що батько був дуже знервований. Єдина розрада, яка могла сяк-так врівноважити батькові зіпсутий і нервовий настрій, то було рішення алгебраїчних задач. Батько складав алгебраїчний підручник. Коли він сідав до задач, всі повинні були ходити навшпиньках.
Віконниці були закриті скрізь. Люди в дитячій тихо схлипували і ковтали зітхання. Навіть немовлята — а їх було там кілька — лежали тихі і не репетували.
Кватирки були зачинені також, і звуки знадвору тепер вже майже не досягали в дім. Вони були тепер неначе далеке торохкотіння возів на приміському шляху. Тільки церковний дзвін все бив і бив неспинно — дошкульний і страшний.
Розв'язавши з десяток задач, батько вийшов знову. Він сяк-так заспокоївся і міг поділитися своїми враженнями. Чорносотенці підпалили єврейські квартали з кількох кінців. Тепер вони громили крамниці і били євреїв де попадя. Батько сам бачив, як на розі забили одного. Що він міг зробити, коли кулі від «бульдога» зосталися на шафі?! Батько знову затупотів ногами:
— Щоб мені більше цього не було! Кулі повинні лежати коло револьвера! Особливо в такий час. Поліція допомагає погромникам! Чорносотенці розігнали нечисленну самоохорону з робітників та інтелігентів. Кількох перхушківських трепалів і одного складача з друкарні забито. Адвоката Пєтухова поранено в груди. Кілька робітників і гімназистів заховалися до лазні і вже дві години відстрілюються від натовпу погромників. Але ж Стародуб — це не Санкт-Петербург! П'ятдесят трепалів і два друкарі! Хто ж стане на чолі і…
Але в цей час до кабінету влетіла Текля.
— Ідуть! — захлинулася вона. — Вони!
На якусь мить стало тихо і страшно. Але потім всі закричали, всі заметушилися — жінки заломили руки, чоловіки вхопилися за голови, немовлята заверещали пронизливо і всі враз. Потім всі кинулись до кухні, де вікна не мали віконниць. З темноти кухні подвір'я було як на долоні. Відблиски пожеж зробили ніч прозорою, мов день.
Від воріт просто до дому посувався великий натовп. Попереду всіх виступала постать моторошна і чудна. Це був вищий від усіх на голову чорний бородай. Верхня частина обличчя була в нього затулена театральною, червоного бархату з іскрами бісеру полумаскою. Маска була одягнута, звісно, тільки для кокетства, бо хто б не впізнав у велетні з величезною лопатистою чорною бородою диякона міського собору Коловратського? Ряса в нього була підібрана і поли засунуті спереду за пояс. Пояс був широкий, зелений, скручений з тонкого сукна, яким оббивають спеціально ломберні столики. Трохи вище талії груди його кілька разів оперізували кілька звоїв тонких і дорогих брюссельських кружев. Довкола лівої руки, немов аксельбант, намотано кілька десятків різноколірних шовкових стрічок. Він тримав у лівій руці невеличкий срібний дзвоник і безперестанку калатав. Рука трусилася, і від цього бинди звивалися і шуміли довкола плеча, виграючи в заграві пожеж кольористим сіянням. В правій руці диякон тримав оголену блискучу шаблюку.
Поруч з ним, вдвоє під нього нижчий і менший, тупцював і пританцьовував, то забігаючи наперед, то трохи відстаючи, маленький і верткий чоловічок з ріденькою жовтавою борідкою. Він хукав у долоні, тер собі змерзлі вуха і бив руками об поли. IIa голові в нього був дамський капелюшок з перами, квітами і ягодами. За плечима висіли три мисливські рушниці… З другого боку важко крокував здоровенний дядько в червоному кожусі і баранячій шапці. На лівому плечі він ніс хрест на довгому держалні, в правій руці — сокиру-колун. Це був церковний сторож Митрофан, який завжди носив хрест попереду похорону або хресного ходу. За ними йшли інші — чоловік з п'ятдесят — чудні, збожеволілі ряжені з різдвяного маскараду. Тут, на вулиці, на снігу, просто неба, вони були моторошні й неправдоподібні. В натовпі були бородаї в спідницях, селянські сіряки з чиновницькими трикутками на головах або постаті, завинуті в цілі штуки яскравого й дорогого краму. Кожний тримав у руках якусь зброю. Були сокири, барди, ломи, киї, рогачі. Позаду всіх, ледве переступаючи ногами, плентався з дамським салопом на плечах жебрак-гармоніст, що завжди сидів на базарі коло монопольки.
Крик і плач завис у цілому домі. Три чи чотири десятки жінок і чоловіків з дітьми на руках бігали з кімнати до кімнати, голосячи й не знаючи, куди подітися. Далі Юра вже не міг побачити нічого, бо раптом мама наскочила на нього і плачучи ухопила в обійми. Там, в її обіймах, вже був і брат. Мама пригортала дітей, цілувала і плакала. Потім мама побігла, і діти, підхоплені за шиї, волочилися по підлозі, не можучи й крикнути на свій порятунок…
І враз, заглушаючи всю метушню і гвалт, по квартирі розгляглися широкі й повнозвучні акорди рояля. Батько заграв.
Це було так несподівано, що мама випустила і Юрину, і Олегову шию, і діти гепнулися на підлогу. Це було так несподівано, що крики і галас враз ущухли і урвався навіть лемент немовлят. Весела, пристрасна і гучна мелодія заповнила раптом все.
Батько грав марш — родинний, інтимний марш. Його не виконувалося при сторонніх, його гралося тільки в тісному колі родини — увечері напередодні родинних свят або великих празників — перед днями народження, перед літніми канікулами, на ялинку, під Новий рік. Це був сімейний ритуал.
Гуркіт струсонув двері знадвору. І негайно ж скажено закалатав дзвоник. Церковний сторож Митрофан гатив у двері чи то обухом, чи то держалном хреста. Мама побігла до вхідних дверей і розчинила їх навстіж. Стара Текля метушилася біля неї з іконою Миколи-чудотворця в руках.
— Во ім'я отца!.. — розітнувся з порога страшний рокіт октави Коловратського.
— … І сина, і святого духа… — Текля лопотіла, вклонялася, присідала, підіймаючи ікону над головою. — Господи, господи, господи!..
Коловратський перехрестився і, п'яно відригнувши, цмокнув ікону. В двері позад його тислися зразу чоловічок з руденькою борідкою в дамському капелюсі і церковний сторож Митрофан. Клуби пари вдарили знадвору, і в передпокої зразу зробилось холодно і півтемно.
— Відомо є… — зарокотів диякон, — що в домі сьому…
— Православні живуть, батюшко, православні! — Текля тупцювала довкола диякона, хрестячися й ловлячи правицю, що тримала шаблюку, для поцілунку. Нарешті це їй пощастило, і вона голосно цмокнула величезну, червону й брудну дияконову длань. Але диякона це вивело з рівноваги, він похитнувся і, щоб не впасти, мусив вхопитися другою рукою за одежу на вішалці.
— Але… Але… Але! — диякон кружляв очима, згадуючи, що ж він хотів сказати, але згадати не зміг і тільки гикнув. Звуки рояля з сусідньої кімнати заволоділи його увагою. Його п'яний тулуб почав розхитуватися в такт бравурній мелодії.
— Але! — заверещав чоловік з рудою борідкою. — Сюди бігли ховатися іудеї, і якщо православні дозволили собі жалості заради єретичної…
— Цить! Не верещи! — Коловратський шльопнув його своєю величезною долонею по тім'ю і насунув розплющений капелюшок аж до підборіддя. Пера райської птиці і шпанські вишні посипалися на підлогу. — Не верещи! І внемлі! — Він зробив крок і вдарив ногою в двері кабінету. Музика била в нього струєю грайливих, іскристих, мажорних акордів. Тоді Коловратський набрав повні легені повітря і раптом гримнув на повну силу своєї велетенської горлянки. Він заспівач страшно, покриваючи своїм голосом все — і протести чоловічка з руденькою борідкою, і гучні звуки рояля, і гомін та п'яний шарварок натовпу погромників надворі. Митрофан захопився музикою теж і щосили відбивав такт держалном хреста об підлогу.
Двері до дитячої кімнати були причинені щільно. Під дверима до їдальні стояла мама — спокійна і бліда. Юра з братом ховалися за її спідницю. Текля тримала за руку сестру.
Але марш скінчився і останній акорд урвався мужньо, високо і враз. Батько встав і обернувся до всіх, до диякона Коловратського найперше.
— Музи… музи… циру… циру… єте? — язик Коловратського не обертався. — Хвалю! П… покорнейщая п… просьба, увв… важаємий… п… педагог, сиграть чого-небудь… д… ушевного… Нап… пример… — Він спинився і прислухався. За дверима дитячої верещало, аж заходилося, немовля. — П… потривожили… н… нов… ворожденного? Прошу прощеиія…
Друге немовля заверещало враз ще дужче першого. Батько просто впав на стілець. Здавалося, клавіші вгнулися і мелодія народилася з них раніше, ніж батькові пальці торкнулися їх. Він заграв передвеликодній церковний концерт «Розбійнику…».
Коловратський захитався, і шабля випала в нього з рук. Він притис руки до грудей і поник головою. В цю хвилину чоловічок з рудою борідкою опинився біля нього. Зім'ятий капелюшок він з голови вже зірвав. Він став біля диякона і звів очі догори. Притримуючи свої рушниці, витягши шию, він виструнчився і раптом вступив у мелодію з словами кантати. Господи! З перших же нот всі його впізнали. Це був перший тенор соборного хору. Він закинув голову назад, жили на висках напнулися, шия почервоніла, і борідка його затремтіла на найвищих нотах. Тремтливим, трохи надтріснутим, фальцетивним на верхах тенорком він поспівав уступ. Тоді зарокотав дияконів бас профундо. Коловратський взяв на себе партію альта.