— У нас страшенно зимно, — прошептала захриплим голосом, трясучись, як желе в хиткому диліжансі.
— Таж ми наставили обігрівачі на максимум, — здивувалася Вікторія. — Дивися, майже шістнадцять градусів. Тільки біля вікна десять.
— Можливо, це припізніла реакція на конфлікт із татом, — визнала я, натягаючи шерстяний светр і шапку-вушанку.
— Або ти підхопила десь грип. Тримай термометр.
— Мене теж якось дивно ламає, — озвалася Мілька. — І теж не найтепліше, а тим часом я щойно повернулася з-під турболамп.
— Поміряєш після Вишні, — сказала Вікі, лаштуючи наш довоєнний алюмінієвий чайник. — Ну, покажи той термометр, — простягла вона долоню. — Все ясно, сорок і дві десятих. Де у нас якісь ліки? А ти залазь до Маріїного ліжка, бо ж не будеш лежати на тому холодному матраці під вікном. Ти мусиш пропотіти, а ліжко Марії біля пічки. Я зроблю тобі чай.
— Зроби й мені, — попросила Мілена. — На полиці біля вікна стоїть слоїк малинового варення. Вчора я зробила цю безцінну покупку. І гадаю, що кілька слів визнання були б цілком до речі.
— Ти богиня, Мілько, але тепер зосередься на термометрі. І не махай так руками, бо він випаде тобі з-під пахви.
— А де лежатиме Марія? — запитала я після того, як Вікторія загорнула мене ковдрою аж по самісінькі брови.
— Переселимо її до Травки. Може, нарешті між ними спалахне іскра. Покажи термометр, русалко. Ну, гарні речі. Більш як тридцять дев’ять, і тебе не лихоманило?
— Тепер трохи є, але кажу тобі, я ж була в солярії.
— Натягай спортивний костюм, а потім під ковдру. Я принесу вам той чай і вийду по щось їстівне.
Вікторія вийшла, а ми залишилися самі, трясучись від холоду, кожна під своєю ковдрою. За годину до кімнати зайшла Марія.
— Я ледве допленталася, — простогнала вона. — У мене, здається, двісті градусів гарячки. Як негайно не ляжу, то зараз беркицьну. О Боже, а хто це в моєму ліжку?
— Я вже йду…
Я так різко сіла на матраці, аж запаморочилося в голові.
— Ходи до мене, — сказала Мілька, запрошувально відгортаючи ковдру. — Ми помістимося втрьох.
Я виповзла з-під ковдри й почалапала в бік столу. Оті вісім кроків ще ніколи не коштували мені таких зусиль. Начебто я йшла по Юпітеру.
— Але я й охляла, — прошептала я. — Це якийсь страшний вірус-мутант.
— А мене жахливо трясе, — поскаржилася Марія.
— То залазь до нас. Буде тепліше.
— Ні, я не люблю комун, волію вже трястись. А де Вікторія?
— Я вже тут! — Вікі заглянула до кімнати. — Купила багато соків, бо ви мусите поповнювати рівень рідини. Мушу сказати, що мене, здається, теж хапає.
— О Боже, хто ж тепер нами заопікується? — зажурилася Марія.
— Я стукала до хлопців. Вони запропонували купляти нам їжу, варити обід і терти спинку. Можуть також переодягати в піжамки й натирати груди скипідаром.
— Якщо так, то я повертаюся до тітки, — пригрозила Марія. — Мене не буде мацати чувак, який марнує життя на бійки з віртуальними коровами.
— Ірек анітрохи не зазіхає на твої груди, — озвався Травка, який саме завітав, щоб мати повну картину ситуації. — Він воліє Лару Крофт, а окрім того, поїхав на канікули до батька. Це я запропонував натирання, але тільки бажаючим і розпеченим.
— Розпечені-то ми всі, — просвітила його Мілька. — Майже сорок градусів.
— У мене тридцять вісім із половиною. — Вікторія сіла біля нас і заходилася натягати шерстяні штани.
— То, може, я теж поміряю, — шепнула Марія. Травка зразу підскочив до неї з термометром.
— Тепер тільки бракує, щоб розхворівся ти, Травко, — сказала Мілька.
— Це виключено. Я такий провуджений зіллям, що бактерії оминають мене десятою дорогою.
Бактерії, може, й оминають, але не віруси, а надто вірус грипу. Він заскочив Травку нині вранці і вклав його біля наших ніг. Тож хворіємо вп’ятьох, почергово кашляючи й зойкаючи через біль у горлі.
— Немає нічого гіршого, ніж нежить, який не можна висякати, — вихаркала Марія по сотій спробі витиснути бодай щось у гігієнічну хустинку.
— Є, — озвалася Мілька. — Нежить, який ллє навіть через вуха.
— Яке щастя, що поки я звалився, то встиг дзеленькнути до кузена, котрий працює лікарем на «швидкій», — повідомив нам Травка. — Він сказав, що надвечір загляне й подивиться, чи ми тут не симулюємо.
— Сподіваюся, що він принесе щось від гарячки, — шепнула Вікторія. — Я так палаю, що скоро забракне шкали на термометрі.
— І щось від кашлю, — додала Марія. — Я відчуваю, що мені зараз видере ліву легеню разом із серцем.
— Хто тут сказав слово «легеня»? — озвався з коридора понурий голос, і до кімнати енергійним кроком вмарширував щуплявий білявець у військовій куртці, підстрижений під «їжачка».
— А це і є обіцяна допомога у вигляді мого кузена Болека разом із аптечкою і стосом рецептів із печатками, — представив його Травка.
— Вітаю всіх жертв грипу, а також імовірних симулянтів. Хто перший на огляд? Попереджаю, що маю зимний стетоскоп.
— То, може, я, — зголосилась я. — Скорше сядеш, скорше вийдеш.
— Сідай отут і глибоко дихай, — наказав Болек, прикладаючи крижаний стетоскоп до моєї правої лопатки. — Решту групи прошу про абсолютну тишу.
— Не знаю, чи дам раду. Мене аж розриває, — поскаржилася Марія, але найближчі десять хвилин чесно боролася з кашлем.
— Ну, чудово. Грип із бронхітом, — поінформував мене Болек. — Хто наступний?
Зголосилася Мілька, Марія, потім Вікторія, а наприкінці Травка.
— Ваше щастя, — Болек усміхнувся лівим кутиком уст. — Я не викрив серед вас симулянтів. А тепер прошу наставити гарячі сідниці. Треба трохи збити вам температуру за допомогою перевіреного й дуже дешевого піралгіну.
— Перевіреного, але дуже болючого, — ойкнув Травка. — Ти сам казав, що деякі пацієнти під час ін’єкції перегризають ковдру.
— Авжеж, тому вразливим пропоную укол у вену.
— Я, здається, зараз зомлію, — засвідчила Марія.
— Без паніки. Це зовсім не боляче. Застромляємо тонюсіньку трубочку в вену і повільно вливаємо ліки. Синець мінімальний.
— Тепер я точно зомлію, — шепнула Марія і на підтвердження своїх слів сполотніла, як крохмаль.
— Для надвразливих я приготував свічки, — потішив її Болек. — Запихаєш дві якнайглибше. Хвилин п’ятнадцять опираєшся, щоб не побігти до клозету, й по всьому.
— Я попрошу укол, — озвався Травка. — Бо я гетеросексуал і такі великі свічки викликають у мене прикрі асоціації.
— А може, ти маєш щось від нежиті? — запитала Мілька. — Я відчуваю, що в мене зараз луснуть обидві гайморові пазухи.
— Маю, — Болек заходився порпатися в торбі. — Тільки припини курс через три дні, бо можеш дістати кровотечу.
— Я, мабуть, таки волію той нежить, хоч почуваюся достоту фатально, — простогнала Марія. — Начеб мала зараз відкинути копита.
— Якщо і видкинеш, то принаймні на людях, — озвався Болек, витягаючи з аптечки протизапалювальні ліки. — А не так, як одна старенька з Гути. Оце викликали мене вчора із житлового кооперативу, бо бабуся заборгувала квартплату за рік. Пішли вони до неї, але ніхто не відчиняє, скринька забита рекламними листівками, а крізь замкову щілину сотається дивний запах. Тоді вони викликали «швидку».
— А чому не поліцію? — запитала я.
— Бо так, — знизав плечима Болек. — Елементарні рефлекси. Болить у тебе палець на нозі? Викликаєш «швидку». Зупинився годинник? Викликаєш «швидку». Захряснувся у квартирі? Те саме. Тож викликали мене до тієї Гути десь близько сьомої вечора. Дзвонимо ми з Яреком, санітаром. Тиша. Ну то й виважили двері, а там, як у темниці.
— Певно, старенькій відключили електрику й усю решту? — здогадався Травка.
— Ну. Ярек посвітив запальничкою, залазимо всередину. А там, слухайте, вся підлога вистелена метровим шаром старого шмаття. Утрамбованого, як бетон.
— І що ти зробив? — допитувалася Мілька.
— Підтягнувся вгору й заповз до кімнати. Біля самого вікна стояв фотель, а в фотелі сиділа власниця нори. З мишачим гніздом у животі.
— Тепер ти вже перебрав, — укотре зойкнула Марія й вибігла до клозету.
— Чому вона така вразлива, ця ваша подруга? — здивувався Болек і спокійно повернувся до оповіді: — Я виписав свідоцтво про смерть, Ярек махнув з десяток разів чотками, і ми повернулися на станцію.
— А я гадав, що тільки нас чекає самотня смерть, — буркнув Травка.
— Чому саме вас? — здивувався Болек. — Ви якісь обрані, чи що?
— Не знаю, чи обрані, але стільки спеціалістів називає нас утраченим поколінням егоїстів і самітників, що, мабуть, доведеться їм повірити, — пояснила Мілька.
— Кожне покоління втрачене, — понуро ствердив Болек. — І ваше, й моє, і тієї старенької, що впродовж року чекала на фотелі. І в кожному поколінні люди самотні.
— Але колись вони цього не відчували, — озвалася Вікторія. — Прабабуся казала мені, що мешкала в маленькій хатині разом із батьками, дідусем, бабусею й п’ятьма сестрами й братами. А потім іще з чоловіком і трійкою власних дітей.
— Вона не мала часу думати про самотність, — пояснив Болек. — Мусила варити кашу, замітати глиняну долівку й годувати худобу. Якщо вже про щось і думала, то, певно, про те, аби добре виспатися. Поза тим, для таких роздумів потрібна дрібка тиші й спокою. Однак це зовсім не означає, що твоя прабабуся не була самотньою.
— Але якщо вона цього не знала…
— Ну так, невідомість — це найліпший із психотропів, — Болек усміхнувся. — Тому в наступному житті я хочу бути безтурботним усміхненим зайчиком. Найліпше пасхальним.
І далі хворіємо, всією компанією. Проти вечора нас провідує Болек і штрикає піралгіном. Марія як надвразлива одержує свічки.
— Чого ти нині такий смурний? — запитав Травка. Наче Болек щодня був вулканом оптимізму й надії.
— Проблеми на роботі, — буркнув Болек, вводячи мені ліки. — Я починаю серйозно замислюватися над зміною фаху. Тільки ким можна стати при такій вузькій спеціалізації? Прибиральником? Стриптизером? Ручним кравцем?
— Із таким голосом ти міг би бути диктором у фільмах про природу, — підказала Вікторія. — Найкраще в отих, що про види, що зникають.
— А що саме сталося, Болеку? — оговтався Травка.
— О, це довга історія. Не хочу вас знуджувати, молодь, котра звикла до коротких переказів у формі рекламного ролика чи відеокліпу.
— Черговий експерт з нашого покоління, — ущипливо сказала Марія.
— Соррі, у мене просто вихопилося. Бо я і сам не люблю узагальнень.
— Я знаю, — усміхнувся Травка. — Ти завжди мені говорив, що кожне узагальнення принижує видатні особистості.
— Але якщо серед нас таких немає, — скромно ствердила Мілена, — то ми й не відчуваємо себе надто приниженими.
— То ти нам розповіси? — попросила Вікторія. — Тобі полегшає, а ми дізнаємось, як виглядає справжнє життя.
— Гаразд, — Болек зручно вмостився в єдиному фотелі. — Я постараюся розповісти якнайкоротше і по можливості якнайбарвистіше, але не обіцяю, що це буде нагадувати рекламу чіпсів.
— Болеку!!! — гукнули ми хором.
— Ну так от, викликали мене вчора вночі до пацієнта. Його син гарчав у слухавку, що справа термінова і щоб ми швидше підіймали свої дупи, бо інакше він нам вуха пообриває. Ми виїхали на виклик. Через сім хвилин були на місці. Але ще якийсь час бовваніли, милуючись плодами божевільної уяви архітектора будинку, до якого нас викликали. По правді, там було дослівно все: галереї, колони, вітражі, грецькі статуї й гіпсові сарни. А також шпичасті вежі з мідною покрівлею. Там і справді було на що подивитися. Врешті Ярек оговтався й подзвонив до брами. Нам відчинила жінка, зодягнена, як покоївка із серіалу, і наказала почекати, поки вона зажене ротвейлерів до вольєра. Загнала, і по доріжці, посипаній рожевою рінню, ми зайшли до мармурового холу. Чекаємо хвилину, три, п’ять. Нарешті син пацієнта зволив вийти зі свого кабінету. Тільки заради того, щоб сказати нам, що ми мусимо й далі чекати, поки він закінчить ділову розмову.
— І ти це проковтнув? — здивувався Травка.
— Я зразу вивалив усе, що думаю. Що спочатку він наказує нам мчати, а тепер влаштовує якісь бавлянки. На що почув, що це він тут диктує умови. Бо, по-перше, він у себе вдома, а по-друге, є президентом закордонного концерну.
— А також скінченим хамом і придурком, — завершила Мілька, зворушена до глибини душі.
— Тож ми чекали в холі, вслуховуючись у заспокійливий плюскіт фонтана. Зізнаюся, що це мене трохи вгамувало. Мушу влаштувати такий у себе на станції, хоч хлопці і лякають, що, коли слухаєш цей плюскіт, частенько ганяєш до клозету. А крім того, це мала б бути портативна модель, щоб умістилася на столі в ординаторській. — Болек намацав у кишені блакитної лікарської блузи маленький аркушик і став щось креслити ручкою — подарунком від однієї фармацевтичної фірми. — Може, завбільшки з якийсь слоїчок з-під сметани…
— Болеку, — застережливо цитьнув Травка.
— Ага. Тож слухаємо ми це дзюркотіння, слухаємо. Нарешті президент закінчив розмову і відпровадив нас до кімнати. На жаль, було надто пізно. Старий помер на унітазі, з газетою в руках.
— Жахливо, — притлумленим голосом прошепотіла Марія.
— Але досить поширено. Багато людей так кінчає.
— І що ти зробив? — запитала Вікторія.
— Те, що й завжди в такій ситуації. Виписав свідоцтво про смерть. Ярек витяг чотки, чим тільки розлютив президента. Чувак запінився, що, мовляв, ми вбили його батька й таке інше. А нині зателефонував на станцію й поскаржився, що ми вкрали у нього з лазнички пінку для гоління. Диспетчерка його висміяла, але самі розумієте, — зітхнув Болек, — це все ж таки стрес.
— От дурний чувак, — сказала Вікторія. — Має замок із вежами, а рипить про якусь там пінку.
— Якої я не брав, бо користуюся гелем, — додав Болек, бавлячись стетоскопом. — Я намагаюся пояснити собі, що чувак відчував провину через смерть батька, бо змусив нас стільки чекати. І оскаржуючи мене за крадіжку, хотів довести, що я теж не кришталевий. І позаяк я викрадач пінки, то мабуть, і не впорався з роллю лікаря й реаніматора. Але це анітрохи не покращує мені настрій. А надто тому, що сьогодні помер мій улюблений пацієнт Полуниця.
— Той Полуниця, якого ти називав прокляттям Підгір’я? — не повірив Травка.
— Може, й називав, — зізнався Болек, — але в малих дозах чолов’яга був потішний. І дозволяв себе любити.
— Рік тому ти говорив про нього іншими словами.
— Ну розумієш, це посмертна ідеалізація, тобто процес побудови позолоченого пам’ятника, — пояснила Вікторія. — Коли помер мій дідусь-алкоголік, бабуся побивалася, як Петрарка по втраті Беатріче. Раптом ми довідалися, що дідусь був уразливий, спонтанний і мав хист до музики.
— Може, він і справді його мав, — сказала я, перевертаючись на спину, бо досі спиралася на лівий лікоть і вже не відчувала руки.
— Так, на п’яну голову він співав танцювальних народних пісеньок. Але для бабусі зненацька перетворився на постать із п’єдесталу.
— Мабуть, жодна людина не є до кінця лихою, — зронив Болек. — Нехай навіть і п’є кров з бригади «швидкої допомоги». А Полуниця це вмів… Тричі на тиждень він телефонував до нас зі своєї улюбленої кнайпи близько опівночі й волав п’яним голосом, що має інфаркт.
— І ви їхали?
— Звичайно. Не дуже приємно почути у «Фактах», що байдужий коновал закатрупив чергового пенсіонера. То й підвозили Полуницю додому. Така собі халявна таксівка.
— Непогано той дідусь улаштувався, — сказала Мілька.
— Ну. Але ми терпіли, бо він завжди частував нас кумедною бувальщиною зі свого життя. Крім того, був порівняно охайний, звісно, зважаючи на умови, в яких йому доводилося існувати, і на відсутність мотивації, притаманної хронічним алкоголікам.
— Цікаво, що це за умови, — зацікавилася Вікторія.
— Нецікаво, — буркнув Болек. — «Кавалерка» на Підгір’ї, без електрики й газу. Туалет у коридорі.
— То як же він жив, той Полуниця? — здивувалася Марія. — Що їв?
— Напевно, вже не ікру й трюфелі, — втрутилася Мілька.