— Він небагато їв. А коли хотів випити чаю, то грів його на приладі, який зробив власноруч.
— Майстерний, — заздрісно сказала Мілька, зиркаючи на свої дерев’яні пальці.
— Та скільки там тієї роботи, взяв цурпалок, понавбивав цвяхів довкола покришки від слоїка. Потім наливав до покришки денатурат, ставив на цвяхи бляшане горня — й по всьому.
— Як подумаю, що хтось може жити в таких умовах… — зітхнула Марія.
— Деколи мусить, — сказав Болек. — Тому я дивувався, що Полуниця не опустився до решти, як деякі пияки. Часом я бачив таких, що страх розповідати.
— Розкажи! — попросили всі, окрім Марії.
— Розповім, якщо Марися затулить вуха.
— Вже, — повідомила нас Марія, накриваючи голову подушкою і краєм ковдри.
— Трапляються такі вошиві, що їх доводиться пакувати в мішки для трупів. Інакше всю карету треба відправляти на дезінфекцію. А кого на це стане?
— І вони так спокійно їдуть у тих мішках? — здивувалася Мілька.
— Вони-то так, бо завжди п’яні як чіп. Але вошва так і скаче в тому мішку, аж у вухах бряжчить. А Полуниця був інший. Мився раз на тиждень.
— То що з ним трапилося?
— Розповім вам завтра, — Болек глипнув на годинник, — бо вже мушу повертатися на станцію. За десять хвилин у мене починається нічне чергування.
Валяємось, чекаючи на свою порцію піралгіну, свічок і понурих історій. Убиваємо час, обговорюючи постачання тих делікатесів.
— Цей твій кузен якийсь страшенно пригнічений, — озвалася Марія. — Він повинен поїхати в довгу відпустку, найліпше на Філіппіни. Автор був минулого року. Цілий місяць. Коли повернувся, ми ледве його впізнали.
— Він так засмагнув? — пожвавилася Мілька.
— Не тільки. Він повністю змінився. Мав інші риси обличчя, якісь розгладжені. А в очах ані тіні від колишньої напруги.
— Суцільна порожнеча, — з усміхом сказала Вікторія. — Я знаю, мій тато мав такі очі, коли знайшов своє місце в потягу на маршруті «Москва-Пєтушкі».
— Болек конче мусить поїхати на ті Філіппіни, — визнала Марія.
— Наразі йому вистачить хіба що на виїзд до Закопане. І то не в сезон, — просвітив її Травка.
— А стільки розповідають про заробітки лікарів, — буркнула вона, дуже розчарована. — Це тому він такий пригнічений.
— Не тільки, він узагалі зневірений. Ти теж була б, якби тобі довелося торувати стрімку й кам’янисту стежину кар’єри.
Вона оптимістично почалася в другій половині вісімдесятих. Болек, тоді ще сповнений віри, надії й любові випускник середньої школи, склав вступні на навчання за кордоном в одній із країн співдружності. Він мав вибір між НДР, Чехословаччиною, Болгарією, Радянським Союзом і Китаєм. Вибрав останній, з погляду на екзотичну кухню, східні методи лікування й космічну віддаленість від своєї токсичної батьківщини. Він був єдиний у своєму містечку, хто вступив на омріяну медицину. Через три місяці приземлився в Пекіні, несучи на плечах увесь свій маєток, а в голові — жменю барвистих ілюзій. Його поселили в кімнаті з маленьким Лі з Північної Кореї. Лі зразу після прибуття широко розчахнув вікна й повісив на обидві стіни портрети Кім Ір Сена, свого володаря й бога. На невинне Болекове питання, як їм там ведеться, упродовж години запевняв, що чудово, прекрасно й сито. Він торочив це увесь наступний тиждень, а коли врешті впевнився, що Болек не є підставним сексотом, то попросив його більше не говорити про райські умови життя в його казковій країні. Болек зрозумів і більше не розпитував. Зрештою, він мав інші клопоти. Бо ж виявилося, що перший курс є тільки вступом до справжнього навчання. Він повинен присвятити його вивченню мови, звичаїв і правил, обов’язкових в імперії Мао.
Рік минув, і Болек, збагачений на кілька тисяч китайських ієрогліфів, почав справжнє навчання. Через півтора року, після побиття студентів на площі Небесного Спокою він змушений був покинути Країну Рису й повернутися до Країни Українських Вареників.
Упродовж наступного семестру він робив усе можливе, щоб котрийсь із медичних факультетів зарахував йому принаймні рік навчання. На жаль, усе, що він виборов, це студентський квиток на сінологію без вступних іспитів. Він зважив усі «за» і «проти» і вирішив, що найліпшим виходом буде студіювання реабілітації. Навчання в Академії фізкультури триває чотири роки, тож до диплома зостанеться тільки два, а як напружитися, то, може, навіть один рік. А після навчання… Болек усміхнувся в передчутті можливостей, які розгорталися перед його неушкодженою прикрим досвідом уявою. Після навчання він заснує власну клініку чудес, де застосовуватиме справжні китайські штучки й повертатиме не тільки надію, а й здоров’я.
Через три з половиною роки Болек розпочав стажування в лікарні — за половину середньостатистичної зарплати він масажував пролежні вмираючим стареньким, відданим під опіку фахівців вразливими родичами, котрі були не ладні дивитися на їхні муки. Через місяць зрозумів, що хоче повернутися до медицини. Хоче лікувати, а не масажувати. Впродовж наступного місяця кинув роботу, подав відповідні документи і в липні склав вступні іспити. Завдяки надлюдській праці примудрився закінчити навчання за п’ять років. Потім заробив стаж і вже півтора року намагається знайти роботу поза «швидкою».
— Безрезультатно, — додав сам герой оповіді, з’являючись із свіженькою порцією відомих делікатесів.
— А як же спеціалізація? Ти маєш якусь?
— Ні, і саме це є останньою краплиною, що змусила мене викинути на смітник свої рожеві окуляри.
— А чому? — здивувалася Марія. — Ти склав стільки іспитів, то чи не можеш скласти ще один?
— Охоче, тільки спочатку мушу одержати такий шанс. А ситуація виглядає так, що спочатку не було місць на вибраній мною спеціалізації, а цього року немає іспитів. Бо немає фінансування. Тож я чекаю, сам уже не знаю чого. — Він задививсь у вікно, наче звідти мала надійти відповідь, чого він повинен чекати.
— То, може, докінчиш нам про Полуницю? — попросив Травка.
— Гаразд. Минулого тижня Анджей, мій змінник, пригрозив Полуниці, що, коли той ще бодай раз викличе «швидку», його здадуть до витверезника. Там він заплатить двісті злотих і не матиме за що пити цілий місяць. Тоді Полуниця угамувався й перестав дзвонити. А вчора вранці помер під кнайпою.
— Скільки йому було років? — поцікавилася Марія (вона висунула голову з подушок на Травчин заклик).
— Якихось шістдесят, але виглядав він на всі сто.
— А кажуть, що алкоголь консервує.
— Денатурат і подібна гидота — не дуже. — Болек погладив себе по коротко обтятому волоссі. — Тому треба шукати інших способів для продовження молодості.
— Ну що ти, я пожартувала. Просто сумно, що той Полуниця прожив своє життя якось так… абияк.
— Ну власне, — сказала Марія. — Отак поверхнево, без рефлексій.
— Як і вісімдесят відсотків так званих людських істот. Знаєте правило вісімдесят на двадцять?
— Я знаю, — відізвалася Мілена. — Двадцять відсотків суспільства користується вісімдесятьма відсотками всіх засобів і споживає вісімдесят відсотків того, що можна спожити.
— Я згоден, — підтвердив Болек. — І випродуковує вісімдесят відсотків ідей і глибоких роздумів. А решті вистачає тих двадцяти відсотків, що зостаються. Тому випадок Полуниці — не виняток.
— Ти мене тим не потішив, — буркнула Вікі.
— Мене також, — підтримала її Марія. — Це якось без сенсу.
— Що конкретно?
— Ну… життя тих вісімдесяти відсотків.
— А звідки ти знаєш, що твоє життя має сенс? — запитав Болек, не приховуючи понурої усмішки.
— Бо я шукаю цього сенсу. Може, навіть почасти його знайшла… Тобто я знаю, чого хочу. Не хочу у хвилину смерті шкодувати за тим, що замало встигла, — зізналася нам Марія, дуже собою задоволена.
— У хвилину смерті? — пирхнув Болек. — Дівчино, ти маєш вісімдесят відсотків шансів, що у хвилину смерті не встигнеш ні про що подумати! Ну хіба крім своєї торбинки.
Сьогодні я почувалася настільки стерпно, що вийшла до крамниці, аби поповнити запаси чаю й «мінералки». На зворотній дорозі знайшла в поштовій скриньці «валентинку». Від Данієля. Прочитала її на сходах. Три речення: «Нелегко зустріти оту Одну-Єдину Особу. Сподіваюся, що мені нарешті вдалося. І Тобі також. — Д.» Ще кілька хвилин я стояла під дверима, охолоджуючи щоки зимною, пофарбованою олійною фарбою стіною. Ще ніхто й ніколи не говорив мені щось таке особисте. І не писав. Я повинна відчути море щастя, але відчуваю лише тягар, що паралізує. Може, це через грип?
— Ти вже принесла той чай? — вовтузилася під ковдрою Марія. — Я засихаю від спраги.
— Уже запарюю.
— Що це з тобою? — озвалася Мілька. — Ти виглядаєш, наче хтось обдарував тебе честю, якої ти анітрохи не хотіла. Правда, Травко?
— Ну. Мені колись учитель наказав пильнувати клас. Цілих двадцять хвилин. Тоді я відчув страшенний тягар відповідальності. І, напевно, виглядав, як Вишня.
— Ти знову телефонувала додому? — запитала Вікторія.
— Ні, я одержала «валентинку».
— Від Данієля? — здогадалася Мілька.
— Так.
— І що? — допитувався Травка.
— Самі бачите: море щастя.
А може, я, попри все, закохана? Бо я до кінця й не знаю, в чому це полягає. Усе це кохання. Я прочитала стільки мудрих (і дурних також) порадників, у яких повно посилань на праці із садівництва. Доглядання хирлявої рослинки. Збирання плодів. Захист від морозів. І таке інше. Може, тому я так відповідально ставлюся до стосунків із Данієлем. Намагаюся бути на висоті. Спорудити теплицю, щоб уберегти крихке суцвіття нашої любові. Я так зосереджуюсь на всіх отих обов’язках і загрозах, що вже ні про що інше не думаю. І не відчуваю нічого, крім тягаря.
20.2. Двадцятий день народження Мілени. Святкуємо його в ліжках, ослаблені після грипу.
— А тобі часом не більше? — не повірила Марія. — Ти ж мусила закінчити школу два роки тому.
— Так, але я пішла до неї в шість років. Може, в це важко повірити, але я була досить здібною дитиною.
— Як будемо святкувати? — допитувалася Марія, очікувально дивлячись у наш бік.
— Це ж ти в нас творча особистість, — нагадала їй Вікторія. — То й поворуши мізками.
— Коли я ними ворушу, у мене хлюпає в лобних пазухах. Поза тим, я не маю настрою вигадувати розваги.
— Чим би то цікавим зайнятися? — замислився Травка. — Похід до кнайпи відпадає, бо ми позаростали, як дикі свині.
— Кажи за себе, я роблю депіляцію воском, — озвалася Мілька.
— Може, зіграємо в кості? — тягнув Травка. — Або в карти. Тільки хто їх принесе з моєї кімнати?
— Може, спочатку привітаємо Мільку? — підказала Вікторія. — Можна, я перша? Отож так: бажаю тобі, щоб ти не мусила притягати тих поглядів і світити лампу. А решта може бути по-старому.
Мілена шморгнула носом.
— Кілька змін придалося б. Наприклад, накладні нігті.
Травка з жахом глянув на рожеві Мільчині пазурі.
— Ти хочеш їх видовжити?
— Ні. Я хочу їх позбутися. Вони жахливо затягають колготи, а крім того, я почуваюся, як інвалід. Навіть голову як слід не можу вимити, бо весь час дряпаюся. Такі кігті не на наші умови. Треба мати власну покоївку, гардеробницю й перукарку. Добре, хто наступний?
— Може, я? — зголосилася Марія. — Бажаю тобі… — вона хвилину розмірковувала, шукаючи підказки в кутку стелі, — щоб ти знайшла щось таке, завдяки чому твоє життя набере глибини.
— Ти бажаєш їй чи собі? — поцікавилася Вікторія.
— Собі я теж цього бажаю, — відверто зізналася Марія. — І вам також.
— Дякую, — відказала Мілька, витираючи ніс, не стільки зі зворушення, як через нежить. — Але я вже це знайшла. На найближчі десять років, бо, як вважає Болек, щодесять років людина повністю змінюється.
— І ти скажеш нам, що є для тебе тим сенсом? — запитала Марія.
— Скажу, але тут немає нічого складного. Жити тут і тепер, не чекаючи на чудо великої зміни.
— Справді просто, — визнала Марія, трохи розчарована. — А я думала, що, може, знайду в цьому якесь натхнення для себе. Бо самореалізація не до кінця мене задовольняє.
Мілька всміхнулася.
— Соррі, ти мусиш пошукати натхнення десь-інде.
— То що? Граємо в ті кості чи робимо якийсь хавчик? — Травка стягнув нас із хмар. — Я вперше за тиждень відчув, що маю порожній шлунок.
— Я теж, — зізналася Вікторія. — Може, переберемося до кухні і зваримо якісь макарони? І згамаємо їх із сиром. Що ви на це?
Знову сидимо в кімнаті. Кожен із тарілкою на колінах. Їмо житні «черепашки» з білим сиром, цибулею й петрушкою. Травка полив свою порцію концентратом із буряків, бо стверджує, що йому бракує заліза.
— І подумати тільки, що я беру до рота таку бурду, — сказала Марія, настромлюючи на виделку величезний шматок сиру.
— Їдять і не такі речі, — повідомила весела Вікторія. — У Вроцлаві, коли закінчилися гроші, ми тиждень напихалися гречкою із травою. Й запивали водою з цукром.
— Який жах!
— А коли мене пограбували в потягу, я два тижні наминав галушки з паприкашем і крадений з їдалки хліб із травневою кропивою, — озвався Єндрек, той, що з сокирою. Він завітав до нас десять хвилин тому, заявив, що ми виглядаємо моторошно (ну хіба за винятком Мільки, додав він) і розвалився в фотелі.
— А, до речі, — згадав він раптом. — Я приніс вам трохи булочок і пампухів. І ще пиво!
— Ми вживаємо ліки, — зажурилася Мілька.
— У такому разі пиво я вип’ю сам, а може, з відчайдухом, якому по фігу суміш хімії з алкоголем.
— Чого ти дивишся на мене? — обурився Травка. — Я не відчайдух.
— Що ж поробиш, — у голосі Єндрека не було чутно надмірного смутку. — То я вип’ю сам. Якщо вже мушу.
— А побажання? — нагадала Мілька.
— Ну так, — Єндрек хляпнув себе по широчезному, поплямленому ластовинням чолі, — лажа, забув. Отож, е-е-е-е, бажаю тобі здоров’я, щастя і… щоб ми нарешті побачили твоє обличчя без шмаровидла…
— Шкода, але це буде можливо не менш як за три, а то й усі п’ять років. У мене перманентний макіяж.
— А я от усе дивлюся, що ти така хвора, а маєш сили наквацяти губи й усе решта.
— Не маю й, на щастя, не мушу.
— А чого тебе перемкнуло зробити той татуаж?
— Я так до кінця і не знаю, — зізналася Мілька. — Може, тому, що я люблю пробуджувати сплячі відчуття. Люди дивляться на мене, і кого вони бачать? Наквацяну ляльку і…
— Жертву солярію, — безжально додав Єндрек.
— Власне. А потім, у ході розмови, довідуються, що я перемагала в олімпіадах і знаю напам’ять чи не всі книжки Кундери. Ну, і вони мають проблему, до якої шухлядки мене посортувати. Тебе, Єндреку, влаштовує таке пояснення, чи я мушу ще щось додати?
— Ні, влаштовує. А я повинен щось додати до побажань?
— Ні, дякую. Просто і в міру змістовно. То що? Будемо грати?
Ми граємо далі, разом із Єндреком, котрий ніяк не може зважитися повернутися додому. Спить у нас у фотелі, спираючи довжезні ноги на дерев’яний столик, вимощений Ірековою подушкою (відсутні не мають права заперечувального голосу). І забруднює останні елементи Травчиного гардеробу, на превеликий жаль цього останнього.
— Але в подяку за гостину я виперу вам усі манатки. Бо ми маємо в гуртосі пральку-автомат, — похвалився Єндрусь, натягаючи на волохате пузо блузу худішого на тридцять кілограмів Травки.
— Це класно, — зраділа Вікторія, — тільки доведеться наймати транспорт. Стільки всього накопичилося. Хто зараз кидає?
— Я, — Мілька взяла кості. Натягнула ковдру, щоб зробити рівне місце, й кинула. — Чого я там не маю?
— Вгорі тільки одиничка, — озвалася я, перевіряючи на аркушику її результати. — Зате внизу марненько.
— Бляха, такий мізер, — Мілена вдивлялася в кості. — Шкода записувати таку суму, бо, може, я більше викину з руки.