— То що я маю закреслити?
— А, закресли мені той маленький.
— Гарне рішення, — всміхнувся Єндрек. — Навіщо нам маленький, правда?
— Певно. Я волію мати великий, — парирувала Мілена.
— Але великий рідше трапляється, — зауважила я.
— Значно рідше, правда, Травко? — зареготав Єндрек.
— Кажи за себе. Мені він випаде з руки.
— Я хотів би побачити це чудо природи.
— Єндрусю, не будь такий вульгарний. Бо коли я дивлюся на аркушик, то бачу сам мізер. Нагорі щербатий, унизу бракує й маленького, й великого.
— Підросте, підросте, — Єндрек, як завжди, не втрачав віру у світле майбуття.
— То тепер я кидаю, — сказала Марія, обдаровуючи Травку красномовним поглядом. А Травка потрактував цей невербальний сигнал, як полковник Брендон із «Розважливої й романтичної», — скочив по кості й подав їх, заклякнувши біля Марїїного ложа. А потім запитав, чи не поправити їй подушку.
— Ти поправляв її десять хвилин тому, — нагадала вона, але, побачивши його міну, дала нове завдання. — Я випила б соку, Томеку.
Томек погнав до кухні, а ми повернулися до гри.
— Але й паскудні ті кості, — буркнула Марія. — Треба буде щось викреслити.
— Теж малюка? — обережно запропонувала я, знаючи ставлення Марії до всього, що пов’язане з чоловіками.
Вона кивнула.
— Викресли, зроби мені місце для великого.
— Ну-ну, — озвався Травка, несучи на таці склянку помаранчевого соку.
— Щоб не виникало непорозумінь, я мала на увазі великий «стріт», — додала Марія.
— А як там гуру? — запитав Єндрек. Як і завжди, віртуоз безтурботного порушування заборонених тем.
Марія сховалася під ковдру й заплакала.
— Вона страшенно переживає, — здогадався Єндрек, дивлячись на тремтячу ковдру. — Я думав, її уже попустило. За останні два дні вона навіть двічі пожартувала.
— Попустило? — накинулася на нього Вікторія. — Через три тижні? Хлопче, уяви, що це в тебе завалився весь світ.
— Не перебільшуй — це тільки старий капелюх. Пардон, якщо я когось скривдив.
Йому відповіло істеричне виття з-під ковдри.
— Бачиш, що ти наробив?
— Мені вже, мабуть, треба йти.
— Мудрий ти! — крикнув Травка. — Спершу наламає дров, а потім каже, що йому треба йти!
— А що мені робити? — розхвилювався Єндрек. — Я не можу бачити жіночих сліз, особливо якщо вони ллються так рясно, а я є їх причиною.
— Не ти! — завила Марія. — Я плачу через гуру, а не через таку бездушну колоду, як ти.
— Ти мене заспокоїла, — відказав Єндрек, згрібаючи до торби свої речі.
— І плачу… бо… бо вчора я бачила через вікно, як він ішов в обнімку з іншою дівчиною. А я так йому вірила!
— От цього я не годна зрозуміти, — озвалася Вікторія. — Чому саме йому?
— Бо в ньому було щось справжнє.
— Так, капелюх, — буркнув Єндрек.
— Ви думаєте, я не розуміла, хто такий гуру? — зарюмсала Марія. — Що я не помічала, як він плутається у свідченнях і сам забуває, що плів учора?
— Думаємо, що ні, — визнала Вікторія.
— Помічала, тільки не хотіла в цьому зізнаватися. Воліла вдавати, що все ідеально.
— Навіщо?
— Не знаю! Може, я не хотіла вас засмучувати?
— Ну в це якраз дуже важко повірити, — озвалася Мілька від імені нас усіх.
— Знаю, — знітилася Марія. — А може, мені було соромно, що попри всі ті обломи я й надалі з ним зустрічаюся?
— То чому ти зустрічалася?
— Я вже казала, — зітхнула Марія. — Заради тієї краплини щастя серед моря вигадливої брехні!
— Знаєш що, Марисько, — озвався Єндрек уже з коридора. — Ти повинна присвятити себе ядерній фізиці. Тільки там ти знайшла б поле для діяльності! Шукати елементарні частинки серед моря матерії.
Сьогодні я вирішила порахувати, на скільки вистачить заощаджень зі свинки-скарбнички (я витратила майже половину). Якщо не сидіти на хлібі зі смальцем і воді з цукром, повинно вистачити… до середини квітня. А потім? Може, все ж таки зателефонувати додому і…
— Вишне, я маю для тебе халтуру, — сказала Вікторія, кладучи переді мною зіжмакану гігієнічну хустинку з номером телефону. — Шукають учителя англійської й іспанської для геніального десятирічного хлопчика.
— Для геніального? — злякалась я.
— Спокійно, це тільки думка його амбітних батьків.
— Тим гірше. Якщо малий не буде хапати з льоту, вся провина ляже на мене.
— Вони платять сорок злотих на годину. Заняття двічі на тиждень.
Я швидко порахувала в умі, наскільки це продовжить моє перебування на Казимирі.
— Гаразд, уже дзвоню.
Мати хлопчика елегантним голосом дикторки телебачення описала мені загальну ситуацію.
— Йдеться про те, пані Вишне, — прошепотіла вона, — що Мілош нечувано обдарований, просто-таки нечувано… Я підозрюю, що він навіть геній…
Мілош?[5] Я відчула стомлену рідну душу.
— Розумію.
— Він має такий високий коефіцієнт інтелекту, а до того ж чудово грає на блок-флейті.
— То в чому проблема?
— Він потребує дисципліни. Я не маю часу, чоловік тим паче. Ну і ми шукаємо когось, хто трохи закликав би Мілоша до порядку. Тільки без тиску, він такий вразливий. То як? Ви спробуєте?
За мить переломний досвід: моя перша робота. Ми домовилися на дванадцяту, і я вже п’ятнадцять хвилин кружляю довкола будинку під пильним наглядом чотирьох старанно виголених охоронців. Уже за три дванадцята, можна заходити.
— До кого? — саме так зустрічають гостей у розкішних житлових комплексах із басейном і тенісними кортами.
— Я домовилася на урок, до панства Янечко.
Цікаво, чи мене зараз обшукають.
— Треба перевірити, — він подзвонив через домофон. — Точно. Прошу!
Маленька дрібка культури насамкінець. Я піднялася на сходову клітку і за мить уже була в апартаментах Мілошевих батьків. Мені відчинила елегантна жінка з виглядом теледикторки.
— Доброго дня, — прошепотіла вона, усміхаючись, як теледикторка. — Зараз я покличу Мілека. Прошу зачекати в салоні.
Я присіла на краєчок шкіряного фотеля, терпляче чекаючи, поки Мілош зволіє вийти зі своєї нірки. Вийшов. Дрібненький хлопчик із русявим волоссям і синіми облямівками довкола очей.
— Це саме і є пані Вишня, твоя нова вчителька.
— Можна, я буду називати тебе Кісточка? — малий простягнув лапку, поплямлену фломастерами й синьою гуашшю.
— Мілоше! — Його мама зробила міну дикторки, котра сповіщає телеглядачам жахливу новину. У мене в самої на мить спинилося серце.
— То коли починаємо? — зітхнув Мілош голосом кріпака, котрий мусить до заходу сонця заорати ціле поле.
— Вже зараз. Витягни зошити й покажи пані, на чому ви зупинились. А я почекаю в салоні. Приємного навчання.
Ми перейшли до Мілошевої кімнати.
Вона послала нам усміх дикторки і зникла, засуваючи за собою двері.
— Вона чекає в салоні, бо боїться, що ти щось поцупиш, — негайно рапортував малий, сідаючи за стіл.
— Я? — запитала я, не приховуючи подиву. Що я могла б поцупити? Великий вазонок зі шматком травника? Футуристичну бетонну скульптуру? А може, велетенський стіл з інкрустацією?
— Ну, — притакнув він. — Наприклад, ти могла б украсти мій комп’ютер.
— Я його не підняла б, — запевнила я.
— Я це знаю, але вона — ні. І подумати тільки, що вона працює завідувачкою відділу, де роблять дуже важливі розрахунки.
— Я думала, що вона дикторка. То що, покажеш мені зошити і все інше?
— Згода, але за це я буду називати тебе Кісточкою, — не здавався Мілош.
— Мені це не шкодить. Але твоїй мамі, очевидно, так.
— Вона не почує. Через два заняття вона перестане тебе пильнувати. До того ж ми маємо звуконепроникні двері. Якби мене душив вламувач і я кувікав би тут, як свиня, вона все одно не почула б.
— А тато? — запитала я.
— Тато працює у Варшаві у дуже великому міжнародному проекті. Він узагалі не буде втручатися.
— І не приїжджає?
— Раз чи два на місяць і тоді намагається надолужити заборгованості у вихованні. Таким чином він розправляється з докорами сумління, — зітхнув він.
— Не схоже, щоб ти захоплювався цим.
— А ти захоплювалася б? — буркнув він. — Майже чужий дядько завалює додому й бавиться в батька. Заповнює твій вільний час так званими розвагами, а коли ти нарешті до нього звикаєш, зникає. Це без сенсу… То як із тією Кісточкою? Я можу так тебе називати?
Ми плеснули долонею до долоні. Мілош показав мені зошити.
— Ми закінчили на Las comidas, а з «інґліш» на Prezent Perfect, — сказав він, широко позіхаючи.
— Чого це ти такий змучений?
— Ти теж була б. Я маю в школі двадцять п’ять уроків на тиждень. На додачу раз на тиждень німецьку, в неділю басейн і теніс. У четвер художню школу. Тепер іще ті іспанська з англійською. Мама каже, що в моєму віці людина швидко поглинає знання і треба з того скористатися.
Я начеб слухала свого тата!
— Я теж ходила в «художку», — сказала я. — А поза тим хімічний гурток, уроки іспанської, курси для вдосконалення англійської і басейн.
— Найгірше, — зітхнув Мілош, — що ми вже завжди будемо так гарувати. Відпочинемо тільки на пенсії. Боже, як я хочу бути старим, як мій дідусь. Жити в лісі, мати сімдесят років і все глибоко в дупі.
— Час пролетить непомітно, — спробувала я його втішити.
— Знаю, і швидше, ніж мені здається. Так каже тато. Тому вони на пару з мамою заповнюють мій час незліченними заняттями. Щоб я встиг навчитися усіх важливих речей.
— Важливих для кого? — запитав Ірек, знімаючи кожух із комп’ютера.
— Гарне питання.
— А з іншого боку, — додав Ірек, — цей малий виглядає на спритне дитисько. Мабуть, він чудово усвідомлює свою ситуацію. Тільки от не знаю, чи це привід для втіхи.
— Трохи усвідомлює, — визнала я, — а трохи корчить із себе старшого, ніж є насправді. Як усі діти амбітних батьків. Йому десять років, а він розмовляє, як дорослий.
— А потім такий прорипить піввіку, зробить татуювання, натягне обтислі джинси і вдаватиме пересиченого підлітка. Тільки от без навичок у нього це буде кепсько виходити.
— Що ти, Іреку, — втрутився Травка. — Саме так виглядають ті, хто задовго тренувався, наприклад мій старий.
Цікаво, яким буде колись Данієль. Наразі він анітрохи не нагадує пересиченого підлітка. Одразу видно, що він займається чимось поважним. Жодних обтріпаних джинсів, тільки краватка, сірий піджак, дротяні окуляри й портфель. Я запитала, чи він завжди так одягався.
— Коли я був студентом, то носив звичайний одяг, — зізнався він. — Але коли став асистентом кафедри, наймолодшим на факультеті, то змінив стиль. Став одягатися як асистент. І грав роль асистента. Зрештою, в цьому немає нічого дивного. Чимало молодих людей грає.
— Грає? — здивовано запитала я. Мені завжди здавалося, що молоді люди нічого не вдають. Що вони щирі, спонтанні, часом нахабні. І тільки потім починають щось розігрувати і вдавати.
— Це не ваша провина, що ви граєте. Молода людина не є сформованою, а життя кидає її у сформований світ, де вона мусить поводитись, як уповні сформована особа. Що вона тоді робить? Користає з готових взірців та схем і просто грає. Солдата, вчителя чи асистента.
— Курт Воннеґут висловився дотепніше, — озвалася Мілька, коли я переповіла їй Данієлеві роздуми. — Коли його запитали, звідки він знає, як поводитися на війні, відповів: «Я наслідував героїв воєнних фільмів». А з іншого боку, той Данієль, схоже, полюбляє Кундеру.
— Ви знаєте, що ми більше не потребуємо вас, чоловіків, — порушила сталу тему Марія. Свою улюблену, відколи побачила гуру в обіймах іншої.
— Знаємо, ти вже тиждень про це триндиш, — відказав Єндрек, розвалюючись на матраці в Травчиній кімнаті, де ми вже впродовж години святкували наш день.
— Але тепер це вже насправжки. Незабаром ми зможемо самі розмножуватися… і ви зникнете. Ви, нікому не потрібні особи чоловічої статі.
— Вражаюча картина, — здригнувся Травка. — Перестане існувати оргазм, розкутість, індивідуалізм.
— Зате будуть розкіш, радість та екстаз, — зауважила Вікторія.
— А також заздрощі й гангрена, — кинув Єндрек.
— Але принаймні не буде тиску, расизму й бардаку, — озвалась я, розкачуючи на столі «пальчики» з маком.
— І порядку теж не буде! — гукнув із іншої кімнати Ірек.
— Зате будуть свобода, вільність і велика забава, — парирувала Мілька.
— І що це за забава без алкоголю? — присадив її Єндрек.
— Зате з травкою, — скромно зауважив Травка.
— Із гарною музикою, — додала Вікі. — І ще будуть кохання, взаємність…
— А також зрада, — зітхнула Марія.
— Але без мук, — потішив її Травка. — Тобто спокій у широкому розумінні цього слова.
— І передусім без чоловіків, — нагадала йому Марія. — Ви вже відчуваєте повів проминання?
— Я відчуваю тільки протяг, — сказав Єндрек. — А може, це і є той повів? Капець.
— Гей, тільки без паніки, панове! — гукнув Ірек. — Ми вже живемо на світі. А хіба переказування своєї порції генів це і справді така розвага?
— Для декого це, здається, сенс життя, — сказала Мілена.
— Це нам намагаються впарити деякі діячі руху «prolife», але, мабуть, безрезультатно, судячи зі спаду народжуваності в Польщі.
— Нехай собі падає, — озвавсь Ірек. — Буде більше вільних хат.
— Тільки от хто нами заопікується в старості? — зажуривсь Єндрек.
— Як це хто? — відповіла Мілена. — Вишукані андроїди.
Я саме писала чергову ідіотську курсову з основ одурманювання натовпу, коли до кухні-лазнички вторгнулася збуджена Марія. А за нею чимчикувала Вікторія, тягнучи сітку із замороженою піцою й бляшанками кукурудзи.
— Ти знаєш, що трапилося? — почала Марія, нервово бавлячись своїм мідним кулоном.
— Ой, Марисю, ти робиш великий шум з інциденту, який не вартий і п’яти хвилин уваги, — намагалася вгамувати її Вікторія.
— Ми сиділи собі на Плянтах — я і Вікторія — й чекали на Мілену, а тут до нас підійшов елегантно одягнений чоловік із білим шаликом. Представився, дав нам свої візитівки і сказав, що шукає дівчину для вистави про Попелюшку.
— Марія зразу втягнула живіт, демонструючи свої повітряні подушки, — повідомила Вікторія.
— Ну то певно. Треба вміти себе подати, — кинула Марія. — Тільки от, на жаль, цей чоловік поклав око на Вікторію. Сказав, що саме так уявляє собі злиденну Попелюшку, а як колишній візажист знає, що з таким личком можна творити чудеса.
— Тобто Попелюшку на балу, після дотику чарівної палички доброї феї. Фантастика, — дошкульно ствердила Вікторія. — Я ні про що інше й не мрію.
— Ти могла б зіграти головну роль у виставі! — психонула Марія. — І то у виставі, яку записували б для телебачення!
— Ну та й що? — Вікторія спокійно розпаковувала покупки.
— Ну і ти могла прославитися. Познайомитись із суперлюдьми.
— Я вже знайома із суперлюдьми.
— Зав’язати цінні контакти та здобути досвід, я маю далі перераховувати? — крикнула Марія. — А ця ідіотка сказала, що її це не цікавить? Віриш?
— Мене це дійсно не цікавить, — підтвердила Вікторія.
— Як можна знехтувати таким шансом?
— Нормально. Тобі, напевно, важко в це повірити, але не кожна хоче стати славетною акторкою чи моделькою.
— Люди борються й за менші ролі. Вбивають заради них. А ти? Ти пасивна, як герої книжок Маркеса! Ті також покірливо сприймають усе, що принесе їм доля. «Зрада — це зрада, вмерло у мене п’ятеро дітей, нічого не вдієш».
— Слухай, Марисю. Я вважаю, що якби я була пасивна, то пристала б на пропозицію цього чувака. А я поводилася активно, відкидаючи те, що впало мені з неба.
— А справді, чому ти відмовилася? — запитала я, здивована, либонь, не менше, ніж Марія.