— Я могла б сказати, що мені не сподобались його білий шалик і перстень із рубіном. Але я просто не хочу бути акторкою. Не хочу бути славетною, і мені шкода часу на такі забави. У мене інші плани.
— Я трохи це розумію, — втрутилася Мілена, котра вже кілька хвилин слухала сварку дівчат. — Я теж відмовилася б від такої пропозиції. Зі страху перед повною ганьбою. Я двічі в житті брала участь у шкільних виставах і скажу вам, що мені вже ліпше вдаються кульки з пластиліну.
— А я мрію про сцену! — відрубала Марія.
— О, то ти врешті визначилася, що хочеш робити в житті, — зраділа Вікторія. — Бо я вже вирішила, що ти таки поставиш на малярство. А судячи з твоїх ляпок, ти могла б мати проблеми з прихильною аудиторією.
— Ти так не тішся, — відгиркнулася Марія. — Могла б заробити такі бабки, а тепер будеш перейматися, за що прожити наступний місяць.
— Певно, що буду, але це не означає, що я маю кидатися на кожну пропозицію. Певних речей я не зроблю за жодні гроші.
— Це яких? — зацікавилась я.
— Крім шоу-бізнесу? Не буду працювати на бойні, у шлюбній агенції, на птахофермі, а ще у яслях.
— Ти впевнена, що за жодні гроші? — усміхнулася Марія.
— Не впевнена, — зізналася Вікторія, — але хочу якнайдовше вірити, що мене це омине.
Сиджу в бібліотеці й шукаю матеріали для курсової про методи управління малими групами. А властиво, більше думаю про Данієля й про Зоську. Так, про неї. Вона підійшла до мене якихось півгодини тому, коли я виписувала чергові бланки замовлення.
— Привіт, — буркнула я. Хоч і повинна була зі зневагою відвернутися й піти.
— Слухай, Вишне, — почала вона солодким голоском, чим автоматично натиснула кнопку з червоним написом: «Увага — небезпека!» — Здається, ти також пишеш про методи управління групами?
— Так, а що трапилось?
— Я маю таку ж саму тему, — поінформувала вона, поправляючи картату блакитну спідничку. — При чому подала її вже місяць тому. А тому…
— Я не здирала у тебе теми, — запевнила я. — Адже це одразу випливло б.
— Так воно і випливло, — сказала Зофія з дивним притиском.
— Але я придумала її самотужки! — підвищила я голос.
— Ти можеш це довести?
— У такому разі я ще сьогодні подам нову тему, — запропонувала я.
— Не треба, Вишне, — Зофія вхопила мене за плече. — Адже ми можемо писати разом. Ти зробиш теорію, а я маю ідеї дослідницької частини. Що ти на це?
Я була надто рознервована, щоб добре зважити цю пропозицію.
— Згода. На коли я маю написати свою частину?
— Спробуй вкластися до Пасхи, я приготую дослідження на квітень, і ми складемо все докупи.
— Ти будеш мати менше роботи, — сказав Ірек, чаклуючи над материнською платою, — бо половину за тебе відгарує Зоська.
— Не буду, — прояснила я. — Я напишу стільки ж, а Зоська докладе свою частину.
— Тобто яку?
— Дослідницьку.
— Звучить інтригуюче, але не зовсім вірогідно. Згадай про ту пригоду з доктором Коником.
— Цвіркуном.
— Власне, Зоська не виглядає на особу, котра є втіленням порядності.
— Але тепер вона могла на мене донести, а замість цього запропонувала співпрацю.
— Саме це мене й непокоїть, — відповів Ірек, пригвинчуючи кришку корпусу. — У словнику таких людей, як Зоська, немає місця на слово «співпраця».
Ірек мав рацію. Сьогодні я пішла до секретаріату й запитала, коли Зофія подала свою тему.
— Я не можу вам цього сказати, — відрубала секретарка, чистячи нігті стержнем від ручки.
Ну так, старе університетське правило. Жодної інформації на винос, тобто винятково під великим секретом. Я попросила про допомогу Данієля.
— Я перевірив, вона подала її за тиждень після тебе, — сказав він. — Усе ясно. Зоська хоче тебе обдурити.
Я це й сама знаю. Тільки не знаю чому? І навіщо?
— Кісточко, таж це так просто, — сказав Мілош у перерві між заняттями. — Або вона намагається помститися за тестування в того… як його… Комахи…
— Цвіркуна. І за що тут мститись? Адже вона вчинила, як остання свиня.
— Але програла. Тож хоче відігратися, хіба ні? Ти принесеш свою частину, віддаси їй, а вона здасть роботу першою, і хто тобі повірить, що це ти її написала?
— А інша можливість? — запитала я, вражена Мілошевою версією.
— Вона хоче загрібати жар чужими руками. Легше встругнути експеримент, ніж довбати нудну теорію.
— Ну так.
— Може, Зоська уклала такі угоди з кількома студентами?
— Але навіщо?
— Ой, — вибалушив він очі на вияв зневаги до моєї наївності. — Наприклад, заради вищої оцінки. Хіба той професор не казав, що для того, хто напише більше робіт, буде якийсь бонус?
— Звичайно, казав, — пригадала я. — Хто напише якнайменше три роботи, звільняється від іспиту. Але в тебе й голова, Мілоше.
— Кількарічна практика у приватній школі для геніїв, — скромно відповів він.
— Ти метикуватий і на додачу маєш добре підвішений язик.
— Та чого вже там, — Мілош спалахнув яскравим рум’янцем. — Мені ще далеко до дітей з американських фільмів. Оті і справді потямлять сказанути.
— Та-ак, — визнав Ірек. — Текстами, які вкладають до їхніх уст сорокарічні сценаристи. Але малий має рацію. Найрозумніші діти трапляються в дурнуватих американських фільмах. Вони можуть у змиг ока дати раду на будь-яку хворобу. Запобігають розлученню батьків, рятують шматок джунглів. І з певністю знали б, як учинити із Зоською.
ВЕСНА
— Найліпше просто її зігнорувати, — порадив мені Данієль. — Напиши роботу, здай і взагалі нічого не пояснюй.
Ми саме сиділи в Найснобістськішому Ресторані Східної Польщі, куди Данієль запросив мене, аби серйозно поговорити. Цікаво, чи він узяв напрокат навчальний фільм? А якщо так, то який саме?
— Чи ви вже вирішили, що замовите? — заатакував нас офіціант з уважним лицем, оздобленим нещирою усмішкою.
— Ти вирішила? — запитав Данієль.
— Можеш замовити за мене, — бовкнула я, жужмлячи лляну серветку, що лежала на моїх колінах.
Данієль усміхнувся до офіціанта.
— Покоління, виховане на «фаст-фуді».
— Я терпіти не можу гамбургерів, — сказала я, але офіціант, вочевидь, мені не повірив. — Просто не люблю, не люблю оце все…
— Розумію, — обірвав мене Данієль, не уточнюючи, що саме він розуміє.
— Просто я незручно почуваюся, коли мене обслуговують інші. Знаю, що їм за це платять, але… — затнулась я. — Не люблю, коли хтось підставляє мені попід ніс повну тарілку, наливає води до склянки. Наче я не ладна зробити це сама. Мені здається, що незабаром з’являться кнайпи, у яких офіціанти годуватимуть відвідувачів із ложечки.
— Ти звикнеш, — сказав Данієль із поблажливим усміхом бувальця й гурмана.
— Це елемент гри в асистента кафедри?
— Що? — не зрозумів він.
— Коли ти поводишся, як бувалець і гурман, то хочеш довести, що ти шанований викладач університету?
Сама не знаю, навіщо я його про це запитала. Адже ніколи-ніколи раніше на це не зважилася б!
— Я бачу, ти швидко вчишся.
— Сподіваюсь, я тебе не скривдила…
— Ні. Але бути скривдженим не така вже й погана річ, — він замислився. — На жаль, більшість людей робить усе, щоб не відчувати болю. Минає час, ми старіємось і раптом виявляємо, що проґавили шанс, аби хтось нас скривдив.
— Це погано, що ми уникаємо болю?
— Колись я думав, що це добре. Але тепер вважаю, що це дуже-дуже погано.
Нині Травка вперше вибрався з Марією до кіно. На стереофільм про динозаврів.
— Мене мало не знудило, — заявила Марія, повернувшись додому. — Вони повинні додавати до стереоокулярів спеціальні пакети. Як у літаках.
— Воно і справді справляє такий ефект? — поцікавилася Мілька.
— Ефект буде, коли вони покажуть тривимірний порнофільм, — відповів Травка. — Ви собі уявляєте? Великий банан, який вистрілює просто в публіку.
— Оце і є чоловіки, — буркнула Марія. — Ніякого романтизму. Навіть на першому побаченні.
— Ви самі чули, — не вгавав Травка. — Вона сказала «побачення».
— Ну, — притакнула Мілена, — але ти про всяк випадок не будуй занадто далекоглядних планів. Це могло в неї вихопитися цілком випадково.
— А я вважаю, що Марія вже відхворіла капелюшником. Перелом настав під час грипу.
— Ти думаєш, вона забула гуру, як Маріанна забула негідника Вілуґа? — запитала Вікторія.
— Коли я на неї дивлюся, то взагалі ні про що не думаю, — зізнався Травка, прикидаючись полковником Брендоном.
— Ну так, — усміхнулася Мілька. — Синдром кисневого голодування мозку.
Я замислилася, чи їхати додому. Саме стягнула з антресолей свою картату торбу, коли задзвонив телефон. Тато.
— Драстуй, Вишеславо, — почав він, а в мене нараз замерзли всі рідини в організмі. — Я хотів запитати, чи ти збираєшся змінити свою думку й зізнатися…
— У чому? — запитала я скутим від страху голосом. — Адже ти вже знаєш про зміну факультету…
— У помилці, Вишеславо. У трагічній життєвій помилці.
— А я… я ще не знаю, чи це помилка, — видушила я. — Поза тим, сесія пройшла в мене цілком добре.
— Я здивувався б, якби вона пройшла в тебе погано. При твоєму IQ сто шістдесят п’ять…
— Сто п’ятдесят сім, тату, — виправила я його після двох мільйонів двісті трьох разів подумки. І вперше сказала це вголос.
— При твоєму IQ, яке дорівнює мінімум ста шістдесяти п’яти, — наголосив тато, — можна було сподіватися, що сесія пройде в тебе добре. Поза тим, я переконаний, що ти навмисно старалася, на зло нам із мамою.
Я не встигла запитати чому. Він пояснив сам.
— Ти хотіла довести, що ми не маємо рації. Що ти слушно поміняла факультет…
— Ага…
— Не перебивай. Вишеславо, — скипів тато, а потім зробив три глибоких вдихи і, заспокоївшись, наче інструктор з йоги, продовжив перервану думку: — Тож я запитую востаннє… чи збираєшся ти зізнатися в помилці? І чи обіцяєш виправитися?
Що я повинна відповісти? Що я шкодую? Коли я ще й сама цього не знаю. Що відчуваю провину? Адже він знає, що відчуваю. І що я повинна зробити? Обіцяти виправитись? Адже це неможливо. Я не можу повернутися на попередній факультет. І не хочу.
— Це неможливо, — вибелькотіла я нарешті і, поки встигла назвати причини, тато поклав слухавку.
Мілька захопила мене за малюванням писанки. Сорок третьої.
— Я зостаюся на свята тут, — повідомила я, не відриваючись від кривуватого верблюда, який мав зображати великоднього баранця.
— Я здогадалася, — відгукнулася вона з нетрів шафи, шукаючи в її щелепах свій рюкзак. — Але ти вже, мабуть, знаєш, що я не дозволю тобі зостатися?
— Не дозволиш?
— Ні, і ні слова всупереч, — застерегла вона. — Ти не будеш сидіти тут сама. У тій тиші.
Якій іще тиші? Адже можна ввімкнути радіо.
— Швидше пакуйся, бо в нас тільки година, — вона простягла мені картату торбу. — На нас чекає нічна подорож потягом.
Поки ми встигли спакувати найнеобхідніші речі, дзиґар вибив північ.
— Ви не встигнете, — потішила нас Марія.
— То візьмемо таксівку. Один раз можна собі дозволити, — Мілена взялася перенишпорювати мініатюрні кишеньки своєї обтислої курточки. — О, двадцять злотих є. Ти маєш якісь дрібні, Вишне?
— Сім п’ятдесят. Стільки в мене лишилося після купівлі двох лотків яєць.
— Я можу докинути вам десятку, — запропонувала Вікторія.
— Повинно вистачити на тачку й на квиток для тебе. Ну, вирушаймо.
Ми викликали таксівку і за п’ятнадцять хвилин стояли на пероні разом із натовпом перемерзлих студентів.
— Уважай, як тільки потяг зупиниться, залітай у вагон і займай місця.
— Чому я?
— Бо ти мала й легко прослизнеш між людьми. А я подам тобі торби через вікно.
— Гаразд, спробую, — пообіцяла я без великого ентузіазму. Я ніколи не вміла ні прослизувати, ані пхатися ліктями.
Потяг поволі вкотився на перон.
— Уперед, Вишне, не лови ґав, — підігріла мене до бою Мілька.
Я кинулась у натовп і стала протискуватися до входу. А разом зі мною протискувалися десятки молодих тіл, спраглих повернутися додому. Я примудрилася вскочити в купе, де вже сиділо шестеро пасажирів. Зайняла останніх два місця й підійшла до вікна, щоб забрати в Мілени рюкзак. Це щастя, що мені допоміг невисокий хлопчина, який сидів біля вікна. Він затягнув мою торбу, потім Мільчин багаж і, зрештою, саму Мілену.
— Дякую, — простогнала вона, масуючи зболілі боки. — Якби не ти, не знаю, чи я пробилася б у коридор.
— А що з квитком для мене? — нагадала я.
— Нічого, почекаємо кондуктора. Хіба стане вільніше в коридорі, тоді пошукаємо його самі й купимо тобі квиток.
До купе зазирнула присадкувата жіночка з великою торбою.
— У нас тут повний комплект, — заявив підтоптаний дядько в бордовому гольфі. Джентльмен.
— Комплект може бути постільної білизни, — відбуркнув інший, з обличчям, оздобленим розкішними козацькими вусами. — А ми тут маємо багато місця. Тільки от треба посунутися. Нехай молодь трохи втрамбується — й по всьому.
Ми слухняно виконали його побажання. Сиділи, стиснуті, як свячене у великодньому кошику моєї тітки, але ніхто не муркнув ані слова. Навіщо провокувати прикрі зауваження про покоління юних потвор?
— А тепер, — командував вусатий, — хлопець із-під вікна закине цю торбу нагору.
— Добре. Але це велика торба. Треба буде пересунути той рюкзак ближче до корзини.
— Тільки не до корзини! — верескнула шатенка, що сиділа навпроти Мільки. — У мене там яйця!
— І моєї торби теж не рухати, — гаркнув дядько в гольфі.
— То я тоді вже і сам не знаю, — озвався хлопчина з-під вікна. — Треба буде лишити її тут, нехай стоїть на підлозі.
— Бо пхаються з такими торбегами! — буркнув дядько в гольфі.
— Хто пхається? Хто пхається? — рознервувалася жіночка. — Якби ви були джентльменом, то встали б і помогли хлопцю попересувати багаж.
— Це вам не Англія, щоб тут були джентльмени.
— Але на дрібку культури можна сподіватися, — зронила шатенка з яйцями.
— Я не маю здоров’я на ту вашу культуру. Бо в мене високий тиск і хворе серце, — пояснив чолов’яга в гольфі таким тоном, наче серцева хвороба була приводом для пихи.
Ця заява справила на пасажирів належне враження, бо всі замовкли. Потяг рушив. Одні запали в дрімоту. Інші з нудьги переглядали «жовту» пресу. Я намагалася щось читати, але через тісняву й задуху не могла осилити чотирьох перших речень у книжці. За годину атмосфера в купе так згустилася, що можна було б повісити в повітрі ялинкові прикраси, а хтозна, може, навіть і торбу присадкуватої пасажирки. Мілька намагалася впоратися з вікном, але дядько в гольфі негайно запротестував:
— Не смійте відчиняти вікно, бо тепер дуже підступне повітря. Людину продує — і гаплик.
— Але тут смердить сторічними шкарпетками, — впиралася Мілька.
— І що з того? Від смороду ще ніхто не вмер, зате від морозу вигибло ціле Наполеонове військо, — парирував дядько.
— Якого ще морозу? — здивувалась я. — Адже зараз кінець березня.
— Ну власне, це найпідступніший місяць. Тому я не дозволяю відчиняти вікно — і край.
Мілька повернулася на своє місце, демонстративно обмахуючись журналом про нові косметичні бренди. Минула наступна година. В коридорі й надалі штовхався понурий тлум, а в нашому купе смерділо вже двохсотрічними шкарпетками, але це якось нам не перешкоджало. Певно, тому, що наші думки скупчилися тепер на чомусь конкретнішому: ми відчули голод. Спочатку забуркотіло в моєму шлунку, а відтак у шоколадному пузичку Мілени.
— Бляха, я згадала, що остання скромна перекуска була вранці. Потім якось не було нагоди, — шепнула Мілька.