— Я так само. Склянка молока й пів зачерствілої булки. Я вже відчуваю, як у мене падає рівень цукру.
У цю мить хлопчина, що сидів біля вікна, витяг із рюкзака велетенський батон, грубо перекладений жовтим сиром. Ми глитнули слину. Одночасно. Хлопчина відкусив величезний шматок булки і став його пережовувати.
— А пам’ятаєш, — знову шепнула Мілька, тримаючись за живіт, — як ми колись балакали про те, чи можна їсти трупи.
— Ну?
— То тепер я можу сказати, що, мабуть, могла б з’їсти шматочок. А як посиджу ще годину, то, мабуть, і великий шматок.
— Може, ти почастуєшся?
Хлопчина з-під вікна почув болісне Мільчине зізнання.
— Ні, дякую, — відказала знічена Мілька. — Тобто відламай мені шматочок, бо я зараз кинуся на чиюсь литку.
— Бери цілий, — він віддав їй батон. — Я маю ще один у рюкзаку.
— А можна, я пригощу подругу?
— Звісно. Перепрошую, що я сам не запропонував. Такий уже я егоїст.
— Нам ти, в кожному разі, врятував життя, — усміхнулася Мілька, — а мені так навіть двічі.
Наступні хвилини ми поглинали булку, забувши про все на світі. Навіть не помітили, що в коридорі стало вільніше, а за мить до купе заглянув кондуктор.
— Ми хотіли б придбати ще один квиток, — поінформувала його Мілена, стріпуючи з колін останні крихти.
— Запізно, — гаркнув він, шукаючи штрафні квитанції.
— Як це запізно? — рознервувалася Мілька. — Таж п’ять хвилин тому тут була така штовханина, що не можна було й дверей прочинити.
— Але вже п’ять хвилин як вільно, і ви могли б до мене зголоситись.
— Я не встигла.
— Я бачу, — втішився кондуктор. — Виписуємо кредит чи ви заплатите відразу?
— Я не маю навіть на мінеральну воду, — приречено відповіла Мілька.
— Можна вас на хвильку? — Хлопчина з булкою вхопив кондуктора за рукав, і обидва вийшли в коридор. Якийсь час він щось йому втовкмачував, розмахуючи руками, а потім поліз до кишені. За мить, усміхнений, повернувся до купе.
— Ти не мусив цього робити, — сказала Мілена.
— Не мусив, але зробив.
— Скільки ми тобі винні?
— Ім’я, прізвище, ріст, вага і хвилина розмови за кавою у вагоні-ресторані, — перелічив він.
— То ходімо, — Мілена підвелася, натягаючи на пупець свою закоротку кофтинку в троянди.
Вони вийшли. А я зосталася сама. І дуже самотня, попри пасажирів, приклеєних до мене з обох боків. А могла б зараз бути у своїй кімнаті. Могла сидіти за своїм столом або обговорювати з мамою те, що ми покладемо до великоднього кошика. І те, що спечемо на свята. Якби я тільки зізналась у помилці. Але вже запізно. За кілька хвилин ми будемо на місці, і я вдаватиму, що чудово розважаюся серед чужих людей, яким до мене байдуже. Розхвильована, я вийшла в коридор вдихнути свіжого повітря. На жаль, за метр од мене влаштувався якийсь молодик і, незважаючи на заборону курити, витяг цигарку. Біля його ніг тинявся знуджений п’ятирічний хлопчик зі зціпленими губами. Я всміхнулася до нього, але він відвернувся і став копати двері купе. Татусь спокійно затягнувся димом, а потім стусонув дітвака по голові.
— Ау! — завив малий, копаючи двері ще з більшою запеклістю.
— Припини, бо зараз побачиш! — Чоловік шарпнув хлопчика так, що мало не подер йому светрик.
— Ау-у-у-у!!! Що я побачу? — Малий знову копнув двері і знову дістав стусана.
— Звідки в тобі стільки агресії, га?
— Може, від тата? — озвалася Мілена (вона саме повернулася з ресторану) і, поки чоловік устиг відгиркнутися, показала йому табличку. — Тут не курять.
— Ну то й що? — гаркнув молодик, видмухуючи хмару диму.
— Ну, якщо це все, що ви можете відповісти, то шкода, ми сподівалися на глибшу дискусію, — відгукнувся наш рятівник.
— Ну то й що? — знову гаркнув куряга, гасячи недопалок об шибу.
— Облиш це, Філіппе, — сказала Мілена. — Ти не для того сім років займався кунґ-фу, щоб дозволити спровокувати себе дилетантові.
Молодик недовірливо до нас приглядався.
— О, вже під’їжджаємо, — гукнула я. — Треба витягати торби.
Ми зникли в купе, поки молодик дійшов рішення про вірогідну контратаку. Філіпп, наш ангел-хоронитель і спеціаліст з оборудок із кондукторами, стягнув багаж із полиці.
— Цікаво, чи вони вже чекають? — розмірковувала Мілена. — Сподіваюся, що так. Вони завжди мене зустрічали.
— У крайньому разі я відпроваджу вас до самих дверей і навіть на крок далі, — запропонував Філіпп.
— Нас напевно зустрінуть, — Мілька визирнула крізь вікно в коридорі. — О, під’їжджаємо. Я вже бачу Барі! — заволала вона. — І Кайтека, і Азу! І тата!!!
Нам поталанило відчинити двері акурат, коли потяг зупинився. Мілька вискочила, я подала їй рюкзак. Потім вийшла сама, тягнучи за собою торбу.
Ми спинилися, шукаючи серед юрби наш привітальний комітет. Раптом Мілена жбурнула рюкзак просто на мою багатостраждальну ногу й понеслася, маневруючи серед груп зустрічаючих. За кількасот метрів од неї я побачила кремезного кудлатого чоловіка, а поряд із ним трьох псів: вівчарку і двох «бриськів», із тих, що в переляці істерично дзявкотять, а варто тобі відвернутися, хапають зубами за щиколотку. Раптом уся четвірка помітила Мілену і стрімголов кинулася назустріч. Вони зіштовхнулися на півдорозі і стали вітатись, як в італійських документальних фільмах про родинні зв’язки в мафії. Нарешті Мілена відклеїлася від батька й тицьнула пальцем у мене. Я всміхнулася, ховаючи страх у задню кишеню джинсів. «Ти мусиш бути мужньою, Вишне. Не припиняй усміхатися. Тримайся, тримайся. Все буде гаразд».
— Привіт, жертво інтелектуальної тиранії, — Мільчин батько потрусив мою руку, широко всміхаючись, наче достеменний мафіозо. — Я Рисек, Меччин батько.
— Тату, облиш ту Мечку, бо я почуваю себе коровою, — попросила його Мілька.
— Добре, Мечко, більше не буду. А це наші хлопці: Барі, Кайтек і Аза.
— Мама вперлася, щоб назвати його саме так, — пояснила Мілька. — Сказала, що якщо в Кундери сучку можуть звати Кареніним, то наш песик гарненько буде відкликатися на Азу.
— А як мама в чомусь упреться, то нема на те ради, правда, Мечко? — Рисек усміхнувся ще ширше. — Збираймося, бо Ядзя вже, певно, від хвилювання обгризає нігті на ногах.
Ми рушили в бік паркінґу, де стояв добряче спрацьований «вартбурґ». Я всілася позаду, підпираючи головою край відірваної обшивки стелі. Мілька хляпнулася поряд. Барі заскочив на переднє сидіння, а бриськи влаштувалися на наших колінах. Один хухав в обличчя Мільці, інший — мені.
— А що вдома? — допитувалася Мілька.
— Нічого. День збігає за днем. Так звана стабілізація, яку дехто називає нудьгою, — відказав Мільчин тато, змагаючись з блокуванням керма. — А, був один випадок.
— З тіткою Ганькою? — здогадалася Мілька.
— Як завжди.
— Що цього разу?
— Те саме. Чергове любовне розчарування. Ганька вибралася в подорож до Ченстохови, щоб підзарядити батареї і знайти відповідь на питання, що вона повинна зробити зі своїм життям.
— А паломництво до Лурду їй не допомогло?
— На півроку допомогло. Але потім Ганька втратила мотивацію. Ну і знову стала кружляти по колу й нарікати, що й сама не знає, чого хоче. Тоді Ядзька й порадила їй ту Ченстохову.
— І що?
— Поїхала. Звичайним рейсовим автобусом, не з прочанами. На середині дороги до автобуса зайшов якийсь кадр. Увесь у білому, волосся зачесане назад. Чоловічий екземпляр у пізньопродуктивному віці, тобто створений саме для неї. На додачу без обручки на пальці.
— Може, він носить її десь-інде? — озвалася Мілька.
— Тобто де? — пожвавився тато.
— Наприклад, у кишені піджака, а ти що подумав? Ой, Рисеку, Рисеку. Краще розкажи про тітку Ганьку.
— Зараз-зараз, тільки заведу двигун. Це вимагає зосередження, а я не вмію розпорошувати увагу. Ну їдь же, паршивцю… Є! Їдемо… Тож кадр без обручки сів, купив квиток до якогось містечка під Ченстоховою і голосно звернувся до водія: «Чи могли б ви зупинитися біля такої великої білої вілли зразу при дорозі?» Всі бабасики миттю пожвавилися. Бо мало того, що кадр симпатичний і вільний, так іще й має білу віллу.
— Ну і мешкає неподалік Ченстохови, — додала Мілька, скорчивши міну а-ля «чоловік має великий плюс».
— А Ганька зразу подумала, що це подарунок долі. І відповідь на одне з питань, як жити далі. На додачу, уявіть собі, кадр усівся біля неї. Став балакати про погоду, а потім про кризу й важкі часи.
— І тітка закохалась?
— Її протнуло, як небесною блискавкою, — притакнув Мільчин батько. — Вони пробалакали всю дорогу. Навіть випили на брудершафт винця з термоса. Саме мали з’ясувати те і се, а тут втрутився водій, гукнувши, що вони вже добулися до білої вілли. Ганька вхопилася за торбу й лаштується на вихід. Бо як кохання, то кохання. Автобус зупинився, і тоді вона помітила на паркані велику вивіску: «Корчма „У Вітуся“». Але ще була не второпала. Тільки коли кадр запитав, чи не зайде вона перехилити з ним келишок, допетрала, що це кнайпа. І то чиясь, бо кадра звали Вітеком. Така от халепа.
— Ну, тут можна і зламатися, — визнала Мілька, не приховуючи іронії.
— Що Ганька і зробила. Нема нічого гіршого, ніж невтілені сподівання на щастя. Ну, ми вже приїхали. Ви підіймайтесь, а я заберу багаж.
Я поволі спиналася по сходах. Зараз прочиняться двері, Мільчина мама зробить здивовану міну, Мілька почне їй по-ідіотськи тлумачити, що це тільки на один день, ну, може, на два. А її мама робитиме вигляд, що радіє незваному гостеві. Мілена натиснула дзвінок, такий же спрацьований, як і «вартбурґ».
— Звичайно, він не працює. Як і половина приладів у тому притулку спокою й затишку. Глянь-но на двері.
Я щойно тепер помітила, що на місці вічка знаходиться нерівний отвір завбільшки з маленьку тарілочку.
— І ви не боїтеся?
— Чого? — засміялася Мілька. — Що хтось крізь нього пролізе?
— Що він щось побачить…
— Що? Темний коридор, вистелений старим лінолеумом? І календарі на стінах? Гаразд, заходимо. — Вона приставила рот до отвору й гаркнула:
— Мамо! Ми тут!!!
Щось зашемрало, а потім стало скреготіти замком.
— Ну нарешті! Той старий вас, певно, возив довкола міста?!
— Ні, просто потяг запізнився. — Мілька обнялася з розчухраною з’явою в ситцевій сорочці. — Як бачу, все по-старому, — показала вона на двері.
— Я чекаю, поки вони самі впадуть! — радісно верескнула з’ява. — Вони вже ледве тримаються фрамуги! Залазьте! Ти Вишня?!
— Так, — підтвердила за мене Мілька. — Вишня в усій пишноті своїх сорока трьох кілограмів.
— Сподіваюся, ти не маєш алергії на котячу шерсть?!
— Я нічого про це не знаю.
— Я питаю, бо минулого року Міленка привозила до нас на канікули свого товариша! Він теж мав удома непорозуміння!
— Олек, той, що мешкає з Єндрусем, — пояснила мені Мілька.
— Власне! Олек! Він зайшов до кімнати, сів у фотель, зо п’ять хвилин посидів і раптом почав задихатися! Я впала в паніку! Рисек теж! На щастя, Міленка викликала «швидку»!
— І встигла вчасно. А найгірше, що ми мусили перевезти котів до тітки Ганьки.
— Та чого там! Крапля дисципліни ще нікому не зашкодила! О Боже! — раптом верескнула вона так відчайдушно, що ми підскочили на дзиґликах.
— Що сталося? — запитала Мілька, хапаючись за ліву грудь.
— Ми тут балакаємо, а ви ж, певно, голодні! Мілько! Витягай тарілки!
— О такій годині! Хоч, правду кажучи, ми від самого ранку нічого не їли, крім тієї булки, — згадала Мілька.
— Ну власне! Я вже грію борщик! Тільки не бійся, що розповнієш! Я не клала ні ложки масла!
— Ти завжди так кажеш, — Мілька хляпнулася на вузьку лаву без бильця, — а потім виявляється, що бахнула туди півпачки.
— Та ти що! — обурилася мама, наливаючи суп аж по вінця. — Це пісний борщ, зварений спеціально на Велику П’ятницю!
— Ну тоді налий і мені. — Мілька підставила тарілку, розмальовану рослинним орнаментом. — Тільки не більш як до тих листочків.
— Ти думаєш, що я маю сили розглядати якісь там листочки?! О четвертій ранку?! В крайньому разі залишиш, то батько доїсть! І що?! Добрий?!
— Смакота, — запевнили ми, миготячи ложками, як на перегонах їдоків.
— Ой! Ви не заправили! — Мама взяла пальцями щіпку солі й насипала до Мільчиної тарілки. — Перемішай!
— Мамо! Але ж я сказала, що добрий! — обурилася Мілька. — Якби я хотіла, то досолила б сама!
— Справді?! — Мама роззирнулася за ложкою. — Дай спробувати! — І вона занурила ложку в Мільчину тарілку.
— Ти бачиш, Вишне? — розізлилася Мілена. — Вона завжди мусить спробувати з чужої тарілки. Навіть якщо у своїй має те ж саме.
— Бо в чужій тарілці це виглядає якось інакше! — усміхнулася мама, облизуючи ложку. — І я відразу відчуваю смак! А який у тебе борщ, Вишне?!
— Звідки твої батьки дізналися, що я приїду? — зважилася я врешті-решт задати питання, яке муляло мені від четвертої ранку.
— Ти живеш із нами на хаті мало не два місяці, так? — відказала Мілька, не припиняючи почергово гладити Мацька та Кайтека. Я тим часом гладила Азу, який принишк тут-таки біля моєї ноги, задивившись у мене так, як деякі підлітки у знімок Енріке Іґлесіаса.
— Ну живу, — визнала я. — І що з того?
— Вони в курсі твоєї ситуації, бо я розповідала їм по телефону ще в лютому. Вони самі казали тебе привезти. І не переймайся так, Вишне, бо ти не перша особа, котра проводить у нас свята. І не остання.
— Вони напевно не сердяться за моє вторгнення?
— Ти що, жартуєш? Якби вони могли, то запросили б до себе всіх моїх скривджених долею знайомих. Але це не означає, що вони ідеальні. До речі, тримай, — вона подала мені кілька упакувань затичок для вух. — Моя мама дуже голосно розмовляє, Рисек страшенно голосно хропе, а пси жахливо голосно гавкотять, особливо о шостій ранку. Тож вони тобі знадобляться.
Вони знадобилися — завдяки їм я спокійно проспала ледь не всю ніч. Щоправда, під ранок мене розбудив скажений гавкіт під дверима, але я доклала трохи затичок, утрамбувала їх, а надто у правому вусі, і миттю поринула в сон. А тепер ми вибираємося до костелу. Мільчина мама саме завершує збирати кошик для мене. Смарагдові гофровані бантики, ручка, оплетена штучним плющем, а на мереживній серветці пластикові стокротки, маки та інші імітації квітів.
— Ну, готово!
— Він виглядає, як вілла з Болекової оповідки, правда? — Мілька змовницьки моргнула до мене і раптом наставила вуха. — А що це так там стукає? Хтось робить ремонт? У Велику Суботу?
— Та який там ремонт! — вибухнула мама. — Це Зоська Кабатова, наша нова сусідка, дістає бабів із-за стінки! Вона завжди в суботу вранці гаратає молотком, аби всі думали, що вона робить свинячі відбивні на обід! Нехай злостяться!
— А звідки ти це все знаєш?
— Ми розбалакались у ветеринара, бо Зоська теж тримає двох котів! Я прохопилася, що терпіти не можу стирчати на кухні! І не виношу тієї мороки з компотами-маринадами! Ну і взагалі!
— Знаю, я теж, — кинула Мілька.
— Зоська втішилася, бо з усієї хатньої праці вона вміє лише ліпити українські вареники, і найкраще, коли їй допомагає якийсь чоловік!
— Слушно! — визнала Мілена. — Нехай не лінується, а зосередиться й пильнує начинку. І що з тими відбивними?
— Вона сказала, що її дратують господині, котрі носа не потикають із кухні! І що має на таких раду! Вже від самого ранку гаратає у дошку для м’яса! А сусідок жере заздрість, що вона ліпша!
— Містечкові потіхи! — з усмішкою прокоментувала Мілька.
— О Боже!!! — верескнула мама. — Уже дванадцята! Біжіть, дівчатка, бо потім треба буде щось перекусити! Рисек зараз повернеться й почне рипіти!
— А де він?
— Вийшов погуляти із собаками! Нарешті трохи тиші, правда?! — усміхнулася вона. — О, я похвалилася, а він уже грюкає в двері! Зараз, секунду! Хоч раз не зчиняв би такого рейваху!
— Бо я боявся, що не добіжу. — Мільчин тато шпурнув куртку на підлогу в коридорі й погнав до лазнички.
— Ну, Рисеку! Ти міг би сміливо виступати в реаліті-шоу!