Що ж сталося насправді? А ось що: Квестор, прочитавши листа, сказав:
— Ой, не подобається мені ця підозріла історія. Заарештувати всіх вищезгаданих!
АРХІТЕКТОРІЯ
Пам’ятник героям
Якщо ви спитаєте першого-ліпшого хлопчиська в Архітекторії, ким він буде, коли виросте, то той підніме вас на глум. Дивна ви людина! Звичайно ж, архітектором! У цьому місті кожна людина мріє будувати щось чудове, може, навіть подарувати своїм землякам таку величну споруду, як отой пам'ятник, що ним захоплюється все місто.
Цей пам'ятник на центральній площі оздоблений керамічними плитками, І на кожній плитці — така головна ідея споруди — портрет одного з героїв Архітекторії. А хто ж вони, ці герої? Воїни? Кавалери високих бойових орденів? Генерали? Аж ніяк. Досить прочитати написи під портретами: «Піппо Лалла муляр», «Доменіко Бонаккорсі, тесля», «Стефано Донді, архітектор», «Клара де Стефані, склярка», «Данте Різі, кранівник», «Аделаїде Нетті, інженер» і так далі. Герої Архітектори — люди, котрі збудували місто: муляри, архітектори, інженери, креслярі, теслі, бетонувальники, художники по інтер'єрах... Це вони, увічнені зараз у пам'ятнику герої-будівничі, перетворили кожну споруду в місті на справжній шедевр. Житлові й громадські будинки, мости, заводські та фабричні корпуси, монументи, навіть собачі халабуди та клітки в зоопарку стали коштовними перлинами архітектури.
В Архітекторії модне тільки те, що прекрасне, хай йому дві або й три тисячі років. Тому тут можна помилуватися зразками всіх стилів, бо є в місті архітектура і Стародавнього Єгипту, і Стародавньої Греції, і готика, і Відродження, і барокко... Тут можна побачити все прекрасне, що створила людина, і різноманітність архітектури не сприймається як несмак, бо прекрасне + прекрасне завжди = прекрасному.
Коли довкола бачиш тільки красиве, то ця краса чарує серце, тож не дивно, що жителі Архітекторії відзначаються витонченим і вимогливим смаком. Їх з дитячих літ учать розуміти й відчувати красу. В школі, де в ультрасучасних класах дуже зручні парти, вони вивчають шедеври мистецтв і самі вчаться створювати проекти стадіонів, палаців, монументів, а влітку, на канікулах, закріплюють пройдене, споруджують на березі моря фортеці з піску, — такі красиві, що деякі з них навіть охороняються як пам'ятки архітектури.
Мій найкращий репортаж та його наслідки
Це була ідея головного редактора:
— Поїдеш в Архітекторію на нараду архітекторів. Буде щось путяще, зробиш матеріал на кілька номерів.
Про Архітекторію, тим більше про нараду, я й уявлення не мав. Одне не викликало сумніву: це «щось» дуже нудне, — адже все нудне завше спихали мені, наймолодшому в редакції.
До Архітекторії приїхав я зовсім не в гуморі, та ледь ступив на перон, як був приголомшений. Скільки мені вже довелося мандрувати білим світом з блокнотом журналіста, але таку сучасну й вишукану споруду, як цей вокзал, побачив уперше.
Та справжній подив охопив мене трохи згодом. Я вийшов на привокзальну площу й очам своїм не повірив. «Міраж, — одразу подумав я. — Невже в мене галюцинації?» Переді мною було не просто місто, а місто-мрія. Мрія, втілена в будинки, палаци, пам'ятники. Це казка «Тисячі й однієї ночі», фантастичне сновидіння.
Але ж ноги мої ступали по справжній землі, навколо височіли реальні будинки. А я побоювався чогось безмежно нудного! Та звідси можна встругнути такий репортаж, що тільки ойкнеш!
Я прямував вулицями Архітекторії, з насолодою милуючись її незвичайною красою, а в голові вже складалися рядки майбутньої кореспонденції:
«Місто мрії. Тріумф довершеності, царство гармонії!»
«Чудо Архітекторії. Єдине місце на землі, де пишність класичної архітектури зливається з геніальністю сучасних рішень».
«Коли споглядаєш це неповторне місто, серце вбирає в себе історію, мистецтво, красу і стрибає в грудях, наче м'яч по вулиці, не тямлячись від радощів».
Я був певен, що напишу сенсаційний репортаж. Адже мені пощастило першим із журналістів з'явитися в Архітекторії. Газета з моїм матеріалом розійдеться за лічені хвилини, і вже тепер-то головний редактор просто змушений буде підвищити мені зарплату.
Мов зачарований, блукав я містом, аж доки не згадав про нараду головних архітекторів, що, мабуть, уже розпочалася. Спинивши одного з перехожих, я спитав, де Палац нарад. Той сказав мені і, в свою чергу, поцікавився:
— Даруйте, ви, певно, приїжджий?
— Так, я вперше в Архітекторії. Казкове місто! Я об'їздив півсвіту, але ніколи й не думав, що існує подібне диво.
Він підозріло глянув на мене, ніби я хотів зробити з нього дурня.
— Я кажу щиро: чудове місто!
— А як на мене, то нікудишнє містечко, — скривився чоловік.
На п'яного він не скидався. Невже це божевільний? Втім, з'ясовувати, що й до чого, часу не було, бо я поспішав на нараду.
Я остовпів, побачивши залу засідань: вона мала форму голови, а учасники наради в ній не інакше як мозок. Геніальне архітектурне рішення мало сприяти підвищенню в кожного з делегатів почуття обов'язку й відповідальності за успішну роботу наради!
Засідання вже почалося. В залі зібралися найславетніші будівничі міста — молоді й літні, чоловіки й жінки. Коли я зайшов, на трибуні була саме жінка.
— Як ви знаєте, — говорила вона, — архітектурне обличчя міста певною мірою визначає гармонійне поєднання споруд з навколишньою місцевістю. Так-от, шановні колеги, на мою думку, гори, що оточують Архітекторію, досить непривабливі. Я пропоную надати їм іншого, вигляду, щоб вони гармоніювали з містом.
Я негайно занотував у блокноті: «Сенсація! Жінка-архітектор закликає змінити краєвиди довкола Архітекторії, щоб досконале місто оточувала така ж досконала природа».
Однак, на мій подив, її пропозиція не викликала жодного оплеску. Голова, який байдуже куняв, не без зусиль подолав дрімоту і промовив:
— Дякую колезі за запропоновану ідейку. — Ідейку? Та це ж грандіозна ідея! Голова, мабуть, чогось не второпав або недочув.
Присутні так само байдуже зустріли. виступ молодого архітектора, який запропонував налагодити виробництво «архітектурних окулярів», що дозволили б сприймати споруди лише певного стилю.
— Почепивши червоні окуляри, — говорив він, — можна буде всю Архітекторію бачити лише в стилі епохи Відродження; в синіх окулярах — сучасні споруди тощо. Отже, кожен житель нашого міста милуватиметься лише тим, що йому більше до вподоби.
Ще одна геніальна ідея! Але голова лише буркнув:
— Поміркуємо... Правда, щиро кажучи, пропозиція здається досить банальною.
Я все більше дивувався. Що за нарада! Як журналістові мені довелося побувати на численних форумах, де люди плескали, відбиваючи долоні, коли з трибуни верзли справжнісінькі нісенітниці; тут же висловлювались ідеї одна геніальніша за іншу, та всі мовчали, ніхто не аплодував, а дехто відверто позіхав. Що вони, поглухли? Чи їм бракує уяви? Я згадав недавнього перехожого і його слова про «нікудишнє містечко». Невже всіх їх тут уразив сонячний удар?
Перейнятий нудьгою, сонний голова пробубонів прізвище чергового промовця:
— Професор Палладі.
На трибуну вийшов головний архітектор міста, отже —найкращий будівничий Архітекторії. Людина, судячи з усього, сором'язлива й скромна, він говорив тихим тоненьким голосом.
— Шановні колеги, — почав він. — Я розчарований роботою нашої наради. Критика, яку ми тут чули, поверхова й не нова...
Нарешті знайшлася людина, для котрої здоровий глузд понад усе. І що за людина — головний архітектор міста! Ось зараз він з висоти свого авторитету дасть чосу колегам, які дозволили собі зневажливо поставитись до таких цікавих пропозицій. Я стиснув у руці олівець і приготувався записувати.
— Мушу визнати, поклавши руку на серце («...скажу вам щиро й відверто» — саме таких слів чекав я, і він матиме цілковиту рацію), що під час спорудження Архітекторії ми припустилися непростимих помилок, — сказав професор Палладі. — Нікчемні дилетанти — ось хто ми!
Як, і він теж з глузду з'їхав? Мій олівець завмер у повітрі. Я був приголомшений. Учасники наради втомлено кивали, наче йшлося про загальновідомі істини, що набили оскому.
— Мені не тільки соромно за наше з вами місто, я холону від жаху, тільки-но згадаю, що цю потворність побачать туристи...
Е, ні, це вже явна маячня.
— Яка, до біса, потворність! .. — не витримавши, вигукнув я.
— Що ви сказали? — спитав голова, сонливість з нього на якусь мить мов рукою зняло. — Якщо ви просите слово, будь ласка, виступайте.
Я рішуче підвівся і зразу опинився в центрі уваги.
— Те, що я чую тут, не вкладається в голові, — заявив я. — Архітекторія — чудове місто! Я тут вперше і просто приголомшений...
— Вельмишановний добродію, — по-батьківському перепинив мене голова. — Даруйте, але я мушу нагадати вам, що здатні дивуватися лише невігласи. Люди освідчені не дивуються ніколи. Ми ж дуже добре знаємо, що краса й Архітекторія не мають між собою нічого спільного.
Що я міг одповісти? Всі дивилися на мене явно співчутливо. Я збентежено опустився в крісло.
— Продовжуйте, будь ласка, професоре Палладі, — зітхнув голова. — Тільки постарайтеся уникнути всім відомих істин, які давно надокучили нам: ми й без вас знаємо, що Архітекторію споруджено зовсім неправильно.
Вкрай ображений цим докором, професор знову заговорив, уп'явшись очима в свої папери, немов соромився дивитися на аудиторію.
— З перших класів початкової школи нас учили, що архітектура — це мистецтво проектування і будівництва споруд. Але хто нам казав, що ці споруди мають бути нерухомі? У жодного з нас, і насамперед у мене, немає й крихти уяви. Хіба книги прикуті до столів? Хіба картини не можна перевішувати, а скульптури переставляти? Хіба оркестри не кочують по всьому світу? То чому ж тоді витвори архітектури мають лишатися навіки нерухомими, особливо нині, в епоху небаченого технічного прогресу?
— Цікаво, яка ще дурниця спаде вам на думку, — пробурмотів сонний голова. — Втім, продовжуйте, нам же не первина слухати таке.
Цього разу мені вперше здалося, що він має рацію, бо з чудернацької теорії професора Палладі я анічогісінько не второпав.
— Даруйте мені, що обтяжую вас своїми недорікуватими міркуваннями, — самопринизливо вів далі промовець. — А щоб ви впевнилися в моїх жалюгідних уявленнях про архітектуру, я наведу вам один приклад. Ми проектуємо будинок вікнами до сонця або в інший бік, щоб максимально використати природне світло. Це свідчить, що ми недалеко відійшли від епохи перших хатин, збудованих людиною.
Зашарівшись, він ще нижче похнюпив голову в папери й голосом, що, здавалося, благав про полегшення, продовжував:
— Менш примітивною видається думка про спорудження будинків на міцній осі, що дозволило б їм обертатися й завжди стояти вікнами до сонця, або, іншими словами, — як буде зручніше мешканцям. Звісно, мої ідейки потребують ще доробки. Та постає ще одне питання: чому будинок і люди, які в ньому перебувають, мусять весь час залишатися на одному місці? Адже житлові будинки, якщо їх поставити на колеса, могли б переміщатися залізницею до моря або за місто, залежно від пори року. Я свідомий того, що ця пропозиція банальна, як і інша — про будинки-амфібії, мешканці яких здійснювали б захоплюючі морські подорожі, залишаючись в своїх квартирах з усіма вигодами. Я вже і проекти таких будинків розробив: одні — схожі на кораблів, інші — на риб. Щодо літаючих будинків, то цей проект я все ще розробляю...
Ось тобі й недоумкуватий! Тепер я дивився на нього іншими очима. Палладі пропонував одну з найбільших революцій, які будь-коли знала архітектура. Він пропонував рухомий стиль.
— Маю ще одну не дуже путящу думку (хай дарують мені колеги, але не можу запропонувати нічого кращого): самохідна школа з уроками на природі. Оскільки я геть-чисто позбавлений уяви, то обмежився проектом школи на величезних гусеницях. Урок ботаніки? Школа переїздить у ліс. Зоологія? Школа їде до парку. Географія? Чудово: школа мандрує по горах та по берегах рік. Як ви, напевне, вже здогадалися (це ж бо так просто!), класи в моїй школі будуть збудовані в формі амфітеатру, щоб учням було зручніше стежити за поясненнями вчителя.
Голова розплющив одне око.
— А вам таки дійсно бракує винахідливості, — зітхнув він. — Та що поробиш? Бачу, ви й далі маєте намір зловживати наданим вам словом, тож продовжуйте, а ми, з вашого дозволу, понудьгуємо.
Мене аж трусило від обурення. Як він сміє так розмовляти!
І хто дав право іншим так самовдоволено кивати головами? Слухаючи професора Палладі, я збагнув нарешті, що переді мною найгеніальніший архітектор у світі. Та чому ж він виступає, мов нерішучий учень, який погано підготувався до іспиту?
— Візьмемо наш стадіон, — вів далі професор.
Стадіон я бачив — дивної краси бетонна чаша щонайменше на двісті тисяч глядачів.
— Потворна споруда, та й раціональним і зручним його не назвеш. Кожний з вас, гадаю, на власному досвіді знає, як там важко встежити, аж шию викручуєш, за розгортанням подій на футбольному полі, особливо на протилежному від вас боці. Так-от, я пропоную знести старий стадіон і натомість збудувати за моїм проектом новий, хоч, не приховую від вас, проект ще слабкий. Це буде звичайний стадіон з рухомими трибунами, настроєними на м'яч. М'яч перелітає від одних воріт до інших? Дуже добре: слідом за ним рухається трибуна, і глядач постійно бачить усі деталі. Щоб не зловживати вашою увагою, я не зупинятимусь докладно на інших проектах, котрі мав нескромність підготувати: це будинки, що змінюють свою форму і колір; шляхи, які згортаються в рулон і можуть бути викладені в будь-якому напрямі...
Багато делегатів невдоволено позіхали, а голова, замість закликати їх до порядку, сам, здавалось, ледь витерплює доповідача.
Я був обурений до глибини душі й не витримав:
— Професоре Палладі, не зважайте на них! Ви геній, ви найвидатніший архітектор у всьому світі!
Професор повернувся в мій бік.
— Навіщо ви мене ображаєте? — сумно спитав він. — Хоч ви й гість наш, прощу вас, поставтесь прихильніше до старого. Я ж бо добре знаю, який у мене кумедний вигляд, тому облиште, будь ласка, ваші глумливі похвали:
— Невже навіть він не розуміє мене? Він же мудрець, геній! Я й не думав глузувати з нього, мої слова цілком щирі.
А професор, наче принижений моїми похвалами, ще нижче схилився до своїх нотаток, майже вткнувся в них носом. Його сумирний голосок ледь було чути:
— На закінчення я дозволю собі торкнутись питання про пам'ятники — наше справді дошкульне місце. В Архітекторії вони стоять повсюди: пам'ятники матері, великим митцям, весні тощо. Це ганьба так обурливо розтринькувати будівельні матеріали, і мені соромно, що можу запропонувати вам лише нікчемний проект монопам'ятника-календаря. Згадаймо «живі» годинники на декотрих вежах: коли вони починають бити, там з'являються фігурки й пересуваються по колу. Так-от, я не знайшов нічого кращого, як скористатися з цієї дуже давно відомої всім ідеї. Я остаточно втратив свій хист, відколи почав працювати над проектом єдиного монумента. Уявіть собі п'єдестал, де кожен день з'являється нова статуя або архітектурна композиція, нагадуючи про знаменитість, котра в цей день народилася чи померла, або про зв'язану з цим днем пам'ятну подію. Наприклад, у День материнського свята п'єдестал прикрасить жіноча фігура, у день народження Леонардо да Вінчі — бюст великого митця, а в останній день навчання — скульптурна група «Канікули». — Збираючи свої папірці, професор востаннє звернувся до голови й до всіх присутніх: — Синьйоре голово, шановні колеги, даруйте мені, що я стомив вас своїми недолугими міркуваннями.