Крик. Два постріли з пістолета, тиша. Полковник не втік. Нічого дивного. Бо треба було зачаїтися, ось як ми зараз. Бо вони дивилися зараз у інфрачервоному діапазоні. Полковник біг що було сили, йому стало спекотно, розстебнув курткуі його засікли. А як же розтяжка? Невже вона залишиться непоміченою? Вибух. І ревіння. Це вам іще один гостинчик, друзі. Думали, ось так просто можна прийти й замочити найкращого в Україні фахівця з чудовиськ? Е ні, я ж дещо бачив у цьому житті.
Відчув, як боєць напружився. Щось наближалося до нас. Я був тренований, а він усе відчував уперше, і зараз йому було дуже страшно. Я стиснув його за лікоть. Мусило допомогти. Спокійно, друже, спокійно. Вони зараз роздмухують твій страх, намагаються підштовхнути тебе до жаху, до паніки, до помилок. Але ні, цей хлопець має мужність. Саме його генерал відправив зі мноюмабуть, вважав найкращим. І боєць показав, що генерал не помилявся.
Тепер і я відчув страх. У мене було дуже багато нагод натренувати вміння не програвати страху. Я знав, що буде зараз і що я робитиму. Спокійно зустрічав страх, відганяв його від себе, захищався приємними думками. Страху ставало більше, повітря аж загусало. Я сильніше стиснув лікоть хлопця, бо той трохи засмикався. Спокійно, тримаймося, ще трохиі все це закінчиться. Згадай щось смішне. Страх не любить сміху. Коли мені було пекельно страшно, я реготав, щоб урятуватися. Смішні історії, анекдоти, жарти.
Спокійно! Я щосили стиснув лікоть, а потім відчув, що хлопець знепритомнів. Його мязи на руці розслабилися. Молодець, це теж варіант. У цьому випадку, мабуть, іще й найкращий. Бо страху ставало більше. Десь тридцять за стобальною шкалою. Якщо хочете зрозуміти, скільки це, згадайте найжахливіший випадок зі свого життя. Згадали? Так-от, це не більше пятнадцяти, а найпевнішеменше десяти. А тепер уявіть утричі більший страх. Я затамував подих. Зрозумів, що треба готуватися до найгіршого. Ще більше страху. Добре, я мав резерви. Ще більше. Згадував берег річки. Ранок, літо, тиша, вже трохи нагріті сонцем дошки маленького причалу. Дивитися в нескінченне блакитне небо, а потім підхопитися, розбігтися й пірнути сторчголов. У прохолодній глибині розплющити очі серед риб і водоростей. А потім відштовхнутися ногами від дна, випірнути на поверхню і жадібно вдихнути. Молотити руками, плисти до протилежного берега, потім бігти стежкою серед верболозу, дертися на високий берег, де стояла бабусина хата. А там уже свіже молоко і ще гарячі млинці з варенням. Рай!
Я відчував смак млинців і сиродою, бачив посмішку бабусі, яка просила не кидати млинці як за себе, а хоч трохи пережовувати. Бабуся у відривному календарі прочитала про надзвичайну користь ретельного пережовування для здоровя, відтоді навіть звичайний огірок їла хвилин зо пять, а вже котлету могла розтягти й на чверть години.
Страх почав зменшуватися. Де-не-де ще були його шматки, наче вцілілі плями снігу в кущах, але це вже було не страшно. Я усміхнувся. Ні, я розумів, що розслаблятися не можна, що це тільки перший бій, я й не розслаблявся. Лежав далі. Треба було дочекатися світанку, потім спробувати дістатися Києва. Навіщось же я був там потрібний, що за мною прилетів гвинтокрил із генералом і охороною. Ось у Києві й дізнаюся навіщо. Я не тішив себе якимись ілюзіями, я розумів, що державний механізм України розївся настільки, що не може не те що працювати ефективно, а працювати взагалі. Але якимось дивом цей механізм зацікавився мною. Ну, подивимося.
Я відчув, що боєць опритомнів. Знову стиснув йому лікоть, щоб він не рухався і не говорив. Він усе зрозумів. Ставало холодно. Вночі було трохи нижче нуля, а тут іще промерзла земля і сире листя. Охоронець був у куртці, я безвідчув, що замерзаю. Став напружувати мязи в різних частинах тіла, щоб підвищити вироблення тепла й хоч так зігрітися. Протримався з півгодини. Потім почав кахикати. Тихенько.
Візьми мою куртку, прошепотів боєць.
Не треба.
Візьми, ти мусиш бути здоровий.
Не рухайся. Лежимо і чекаємо.
У своїх експедиціях я навчився переживати не тільки страх, але й холод. Головнене зосереджуватися. Думати про щось приємне. Про тепло. Я заплющив очі, згадав пахуче сіно в кінці городу, де любив спати. Відключився на деякий час, навіть кахикати припинив.
Світає,прошепотів боєць. Справді, почало розвиднюватися. Але поспішати я не збирався. Нас шукали, і це була не міфічна нечиста сила, що боялася сонячного світла. Ці товариші нічого не боялися.
Гуркотить.
Що? не зрозумів я. Прислухався, боєць кивнув. Ну ось і я почув гуркіт гвинтокрилів. Їх було кілька, вони стрімко наближалися із заходу. Летіли з Києва. Почали знижуватися, потім сіли десь там, де лежав збитий.
І що? тихенько спитав хлопець.
Чекаймо далі.
Гвинтокрили розлетілися в різні боки, один пролетів над нами. Здавалося, аж чіпляв верхівки дерев. Я прибрав трохи листя з обличчя, подивився вгору. З гвинтокрила виглядали озброєні бійці. Але нас вони помітити не могли. Пролетіли, потім повернулися, висадили десант. Невеликі групи автоматників нишпорили лісосмугами.
Це наші,прошепотів боєць.
Я знаю. Але ми почекаємо.
Нас шукали близько години, потім десант повантажився у гвинтокрили і полетів геть. Боєць більше нічого не питав, мовчки лежав, хоча не дуже це приємна річлежати в ямі серед ранньовесняного лісу. Я відчув, що таки остаточно змерз. Ризикував захворіти. Треба було грітися.
Усе, вперед.
Спробував підхопитись, але не зміг. Тіло затерпло, ноги не слухалися. Ледь почовпали, але розімялися і вже за кілька хвилин швидко пересувалися лісосмугою. Майже бігли. Я поступово зігрівався. Боєць іще раз запропонував куртку. Я взяв. Проминули невеличке село, потім хутір на кілька дворів, покинуту ферму. Вийшли до дорогирозбитої, як усі українські сільські дороги. Я вибрав місце, де були найглибші ями.
Сидимо в кущах. Чекаємо вантажівку і намагаємося залізти в кузов.
Боєць кивнув.
Спочатку проїхав легковикстарі зелені «Жигулі». Потім цистерна з молоком. Нарешті вантажівка, «ГАЗ» із відкритим кузовом. Боєць подивився на мене, я кивнув. Вантажівка загальмувала перед ямамитут усі гальмували, бо ями були глибоченькі. Водій стежив за дорогою й не мав часу дивитися в бокове дзеркало. До того ж ми забігали з правого боку.
Боєць стрибнув, вправно піднявся на руках і ось уже був у кузові. Допоміг мені. Машина була навантажена, це я бачив із того, як важко їхала. Везла кукурудзу. Ми миттєво зарилися в зерно. Кращого вантажу годі вигадати. Поїхали. У кукурудзі знову стало холодно, але їхати краще, ніж лежати у ямі.
Коли заїхали в якесь містечко, водій загальмував біля великого зерносховища. Пішов щось зясовувати, ми вилізли. Я віддав куртку бійцю, наказав сховати автомат. У країні війна, люди в камуфляжі нікого б не здивували, а ось автомат міг викликати запитання. Шоломи сховали у кущах, бо в тил із шоломами не їздять. Знайшли в невеличкому магазині кавовий автомат. Я випив аж три склянки американо з цукром. Потім розпитали місцевих про транспорт. Із містечка ходили маршрутки на Київ, але мені такий варіант здавався не найкращим.
Залізниця видавалася надійнішою. Я купив квитки, і ми відразу пішли з вокзалу. Встигли поснідати, а потім поїхали. У потязі попили чаю й поснули на верхніх полицях плацкарту. Вийшли на Дарниці. На центральному вокзалі нас могли чекати. Доїхали маршруткою до метро «Лівобережна», далі до «Арсенальної». Там розділилися. Я з автоматом у куртці залишився чекати в Марийському парку, а боєць мусив піти в Адміністрацію Президента і доповісти, що я в місті.
Це звучить по-дурному, але ти розумієш, що справа серйозна, пояснив я бійцеві. Той кивнув. Як тебе звати?
Імя чи позивний?
А як ти звик?
Позивний.
Тоді позивний.
Мовчун.
Навіть не питаю, чого саме такий позивний, усміхнувся я. Тепер серйозно. Будь обережним, мене не світи, спочатку скажи, що з групи генерала Свенцицького. Вимагай зустрічі з Пастором. Він має знати. Скажеш, де я, лише йому. Більше нікому. Скажи, що чекатиму тільки тебе. І одну машину, щоб не було кортежів. У тебе є шапка?
Мовчун показав чорну вязану шапку.
Тоді так: якщо все добре, будь у шапці, якщо ні, то без неї. Добре?
Він кивнув.
З Богом, сказав я, і Мовчун пішов.
Звісно, я не залишився стовбичити в парку. Перейшов дорогу, зайшов у двір. На підїзді був кодовий замок, набрав навмання номер, сказав, що газовики. Мені відчинили. Піднявся на останній поверх. Люк на горище зачинений на замок. Звичайний, дешевенький навісний замок. Я легко його зламав, піднявся нагору. Знайшов слухове вікно, з якого можна було спостерігати за парком. Не минуло й години, як біля входу в парк зупинилася машина. Біла «Шкода» зі звичайними, зовсім не блатними номерами. З неї вийшов Мовчун. У шапці. Озирнувся, не побачив мене. Не став панікувати, просто пішов алеями. Молодець, розумів, що я спостерігаю. Я дивився, чи немає хвоста. Нічого підозрілого. Ну й добре. Я спустився, вийшов із двору, сховавши автомат під куртку. Перейшов дорогу. Мовчун побачив мене, але не став кричати чи махати руками. Просто спокійно пішов до машини, сів на переднє сидіння. Я сів на заднє. Там уже був пасажир, якийсь чоловік у цивільному. Вони з водієм подивилися на мене.
ВиВладюша Бар-Кончалаба? спитав пасажир.
Так.
Поїхали на базу, наказав пасажир. Подав мені руку. Сергій Анатолійович. Я радник Пастора.
Це ви мене шукали?
Ми. Чесно кажучи, думали, що втратили.
Поки що ні.
Я помітив, що ми поїхали не на Банкову, а в протилежний бік, до Лаври.
Куди це ми? спитав я.
Туди, де ви зможете таємно зустрітися з моїм шефом, пояснив Сергій Анатолійович. Він трохи нервував. Що сталося в дорозі?
Нас атакували.
Я розумію, але хто? Я бачив фотографії автобуса і знищеного гелікоптера, кілька вбитих охоронців, яких наче розчавило. Що це було?
Не радив би їхати в бік Лаври, сказав я, коли ми вже минули парк Слави.
Чому?
Не радив би, повторив я. Сергій Анатолійович уважно подивився на мене, кивнув.
Толік, розвернися.
Водій розвернувся, і ми поїхали геть. Повернули ліворуч.
Нас пасуть, сказав я.
Дайте автомат, попросив мене Мовчун.
Цього не може бути! аж образився Сергій Анатолійович. Ми все тримали у секреті!
Можливо. Але нас пасуть.
Заспокойтеся! твердо сказав Сергій Анатолійович. Цієї миті щось вибухнуло попереду. Машини почали зупинятися, наш водій вилаявся і вдарив по гальмах. Машина, яка їхала за нами, ввігналася в передню. Машини навколо зіштовхувалися одна з одною, утворювали величезний затор.
Відходимо! крикнув я Мовчуну. Спробував відчинити двері, але їх заблокувала машина, що зупинилася поруч. Двері на іншому боці теж заблоковані. Мовчун вихопив автомат і вдарив прикладом по лобовому склу. Вивалив його і поліз геть.
Давайте! крикнув мені, коли вже стояв на капоті.
Стійте! крикнув Сергій Анатолійович, спробував зупинити мене, але отримав кулаком в обличчя і відпустив. Я виліз і відчув, як затремтіла земля. Пасажири, хто міг, вилізали з машин і тікали. Те саме робили пішоходи.
Лайно! тихо сказав Мовчун.
Тікаймо! крикнув я. І ми побігли геть. Стрибали по машинах, не озиралися. Чули ревіння, потім скрегіт металу. Земля знову струснулася.
Лягай! крикнув я.
Упав у щілину між автомобілями, Мовчун стрибнув десь поруч. За мить над нами пролетів легковик. Сантиметрів двадцятьякби не сховалися, збив би нас, наче кеглі. Вилетів із дороги і вдарився об дерево, зрубавши його. Мовчун виліз зі своєї щілини і дав пару коротких черг із автомата. Від ревіння закладало вуха.
За мною! Я підхопився і побіг. Мовчун дав іще одну чергу. Я зістрибнув із машин на тротуар і озирнувся.
Побачив велетня метри чотири заввишки, що височів серед забитої машинами вулиці. Він був у формі радянського солдата часів Другої світової, з кривавими патьоками на грудях. Гігант розгублено протирав очі й морщив губасте широконосе обличчя. Мабуть, саме туди потрапили кулі Мовчуна. А потім заревів і кинувся в наш бік. Зробив величезний стрибок, метрів на вісім, через машини, приземлився на якийсь легковик і розчавив його.
За мною! наказав я Мовчуну, який став на коліно, щоб прицільно стріляти.
Він не став сперечатися, ми побігли, заскочили у двір житлового будинку, кинулися до дверей підїзду. Вони були зачинені. Я побачив віконце в підвал, куди шмигнув переляканий кіт. Кинувся туди, уперед ногами, вибив деревяний щит, провалився у темне підземелля. За мною гепнувся Мовчун. Ревіння велетня вже чулося у дворі. Від кожного кроку тремтіла земля.
Тихо! прошепотів я Мовчуну. Не дав лізти до віконця і стріляти. Він осліплений, може, не побачить, де ми ділися.
Сукі, бля! Где ви єсть? проревіло чудовисько, і ми почули, як воно потягнуло повітря. Принюхувалося. Ах ви ж криси грьобаниє! загиготіла тварюка і пішла до нас.
Ми полізли подалі темним коридором.
Тут не дістане, прошепотів Мовчун.
У нього рука подовжується, попередив я.
Як?
Зараз побачиш!
Удар від якого будівля аж затремтіла. Іскри, пилюка. Чудовисько пробило стіну, засунуло руку в підвал. Завдовжки рука була метрів два з половиною, завтовшки як тулуб дорослого чоловіка. Але несподівано почала подовжуватися, ось уже, наче величезна змія, полізла коридором, уважно перебираючи товстезними пальцями всі кутки, щоб ми не сховалися. Рука шукала нас. Мовчун показав мені гранату. У підвалі було темно, але я роздивився її і кивнув. Будь-хто на його місці злякався б, але Мовчун був спокійний. Показав мені на двері поруч. У нас не було часу домовлятися, але ми одразу зрозуміли один одного. Я розігнався і вдарив у двері плечима. Вибив їх. Мовчун кинув гранату й поцілив у долоню. Чудовисько схопило гранату, почало м'яти. Пролунав вибух. Осколки засвистіли в підземеллі, але ми з Мовчуном були у безпеці. Чудовисько почало матюкатися.
Тікайте! Мовчун показав на брудне віконце, що виходило на вулицю. Я прикрию.
Тримай! я подав йому штикову лопату. У цій підвальній кімнатці було багато інструменту. Мабуть, тут його поскладали двірники. Я схопив сокиру. Ми почули, що рука, яку трохи зупинив вибух, знову рушила вперед. Вона видовжилася метрів на десять, і це була не межа.
Ось це краще! Мовчун показав на металічну каністру. Пахло бензином.
Те що треба! прошепотів я.
У цей момент рука, мабуть, почула нашу розмову, полізла не прямо коридором, а заповзла до кімнати. Я побачив, що вибухом відірвало один палець, іще один пошкодило. Але вона залишалася вкрай небезпечною. Коли залізла до приміщення, несподівано піднялася дибки, так, що вцілілі пальці аж впиралися у стелю.
Давай! сказав Мовчун, замахнувся і увігнав лопату в руку. Пирснула кров, чудовисько заревіло, рука вирвала лопату, легко зламала руків'я, а потім ударила кулаком у стіну. Мала б розчавити Мовчуна, але той устиг відстрибнути. Схопив гострий лом, яким узимку збивають лід, і вдарив. Пробив наскрізь, ще й увігнав у підлогу. Я розкрив каністру і почав виливати бензин. Рука смикнулася й полізла до виходу, але лом став поперек дверей і зупинив її. Я чиркнув запальничкою і кинув у коридор. Бензин, розлитий по руці, спалахнув. Страшно ревучи, чудовисько смикало руку, але не могло її вирвати.
До вікна! крикнув я. Мовчун підсадив мене, я відчинив вікно, він випхнув мене на вулицю, виліз сам. Нас побачили перелякані громадяни, які почали розбігатися, бо злякалися автомата. Те саме зробили кілька міліціонерів.
Треба добити! крикнув я.
Ми побігли у двір. Побачили там чудовисько, що ревіло і смикало руку з підвалу, звідки валив чорний дим.
У голову! закричав я, хоча можна було обійтися й без цього. Мовчун і так розумів, прицілився і став сікти короткими чергами в голову. Чудовисько заревіло, схопило себе за руку і відгризло її, після чого кинулося до нас. Воно вже було не таким великим, як раніше. Але його цілком би вистачило, щоб нас убити. Мовчун перезаряджав автомат, у мене зброї не було, втекти ми б не встигли. Але я звик, що боротися треба до останнього, тому кинувся убік. Розраховував, що хоч одному з нас удасться врятуватися. Чудовисько мало б погнатися за Мовчуном, бо в того був автомат, але кинулося за мною. Я біг якомога швидше, а потім відчув удар у землю. За мить щось схопило мою ногу. Я впав, намагався вирватися, але чудовисько міцно тримало мене лівою рукою. Якби права в нього залишилася, воно б розчавило мене, але рука була тільки одна. Чудовисько потягнуло мене до себе. Я знав, що буде далі: воно схопить мене своєю пащею і перекусить навпіл. Я кричав, виривався, я звик, що боротися треба до останнього, байдуже, чи є хоч маленький шанс урятуватися. Пролунали постріли. Це Мовчун перезарядив автомат і стріляв довгою чергою. Кулі потрапляли в голову, дірявили її, але чудовисько наче не помічало. Воно підтягло мене, підняло і відкрило пащу, з якої смерділо стервом. У Мовчуна закінчилися набої.