Ми перевіряємо того охоронця, який був із вами.
Це не він зрадив. Він міг би просто пристрелити мене.
Він, ніхто більше не знав про ваше перебування у Києві.
А ваш радник і його водій?
Водій узагалі нічого не знав. Йому сказали їхати, і він поїхав. А мій покійний радник був відданим патріотом України! У Пастора аж голос затремтів.
Я не люблю говорити погане про людей, щодо яких не маю доказів. Тим паче про мертвих. Але тут ситуація проста. Хтось доповів кремляді про те, що я в Києві. Це міг бути і охоронець, але він реально ризикував життям, кілька разів рятував мене і сам був на межі смерті. Якби він хотів мене вбити, йому б навіть не треба було вбивати самому, він міг просто не рятувати мене, і чудовисько б мене знищило. І в полях, і в Києві. Але він урятував, тому не думаю, що він зраджує. А от у вас є кріт, і, найімовірніше, не один. Хтось довідався про появу охоронця, про те, що я в Києві, і дізнався, куди мене повезуть. Мабуть, вони чекали нас в іншому місці, але я наказав змінити маршрут, тому їм довелося змінювати план на ходу, і це дало шанс урятуватися. Але кроти у вас залишилися. Шукайте їхце моя порада.
Хто напав на вас?
У полях чи в Києві?
І там, і там.
У полях я напевно не знаю, бо жодного разу не бачив нападників, але думаю, що одне з летючих чудовиськ.
Типу Змія Горинича?
Ні, дракони надто недисципліновані, їх давно зняли з озброєння. Думаю, що це був або «Гастелло», або «гагарін».
Кривавий Пастор придивився до мене.
Ви знущаєтесь? До чого тут Гагарін?
Ну, це ж два найсучасніші летючі чудовиська СДО.
Ви божевільний? Пастор закричав.
Ні. І ви це добре знаєте. Хіба б американці порадили вам божевільного? Гаразд, я поясню, щоб більше не було непорозумінь.
Усіх чудовиськ ділять на природних і штучних. Перші виникають унаслідок еволюції, а других хтось створює. Останнім часом чудовиськ створюють люди. Штучні чудовиська можуть бути дуже потужні, але через своє походження вони позбавлені можливості виживати в диких умовах. Їм постійно потрібне енергетичне підживлення. Найлегше його забезпечити через постійне згадування тисячами людей. Ще з радянських часів наявна практика створення так званих героїв, яким вигадують біографію, що зазвичай закінчується героїчною смертю. Про цих героїв читають у школах, на їх честь називають вулиці, вони входять у культурний багаж нації. Про них згадують і дають можливість існувати. Скажімо, «Гастелло»це начебто радянський льотчик, що пішов на таран і загинув. Цілком можливо, що ніякого тарана не було, але це не важливо. Головне, що про цей подвиг знають мільйони росіян, час від часу згадують про нього і тим самим підживлюють чудовисько, створене на його основі, ментальною енергією. Ну, про «гагаріна», думаю, зайве казати. Це успішний проект, бо він збирає енергію не тільки з Росії, але і з деяких інших країн. Енергії вистачає не тільки на польоти, але й на атаки.
Пастор, який весь час стояв, тепер сів. Закрутив головою, махнув руками.
Це якась маячня! Він не обурювався, а радше скаржився.
Звучить досить незвичайно, але це справді так. Ми не можемо ігнорувати реальність.
Гастелло? Пастор перелякано подивився на мене.
«Гастелло». Він охоче йде на таран, а не розстрілює. Думаю, принаймні автобус атакував він. Та й гвинтокрил, мабуть, теж він.
А хто був у Києві?
«Матросов».
Що? заморено перепитав Пастор.
Був такий Сашко Матросов, усім нам добре відомий із радянської школи. На базі цієї легенди виник «матросов», одне з дуже потужних чудовиськ СДО. Він падає на своїх жертв і чавить їх. Для цього треба мати велику вагу. Він її маєтак само, як і велику силу.
Він кидався машинами! Я бачив відео!
Я бачив це на власні очі. А ще він простягнув у підвал десятиметрову руку.
Як це могло бути?
Матросовдуже пластичне чудовисько. Він може весь ставати кінцівкою і в такому вигляді нищити суперників. Нам дуже пощастило, що ми змогли його вбити. Надзвичайно пощастило, бо ми отримали допомогу. Це ж требав центрі Києва чувак із гранатометом! Я закрутив головою. До речі, мені він потрібен. Хочу запросити його в команду.
Він інвалід. Втратив на війні ногу, ходить із протезом.
Мені потрібні такі браві інваліди! Я спустив ноги з ліжка.
Вам треба лежати, пане Владюшо.
У нас немає часу. Мені треба братися до справ.
Ви будете в безпеці лише тут, у бункері,застеріг Пастор.
Я, може, й буду, але Українані. А коли кремлядь знищить Україну, вона прийде і сюди. Я не хочу просто сидіти й чекати, коли мене вбють. Тут є оргтехніка?
Що?
Компютер і принтер. Ми мусимо укласти договір.
Який договір? здивувався Пастор.
Між державою Україна в особі голови Ради національної безпеки та оборони і громадянином Владюшею Бар-Кончалабою про умови співпраці в організації третього фронту.
Договір?
Ну а як же! Це серйозна справа. На кону моє життя і доля України! Ми мусимо чітко все виписати, щоб потім у нас не було питань один до одного. Нормальна, цивілізована практика. Хіба ні?
Пастор кивнув.
Так, ви праві. Зараз я накажу принести сюди компютер.
І одяг для мене. Цивільний. І бронежилет. Також мені знадобиться охоронець і той доброволець, що вистрелив із гранатомета. І тисяч сто готівки на перші витрати.
Тисяч сто?
Так, тисяч сто. Не новими й не крупними купюрами. Не більше сотні. Що ви на мене дивитеся? Чи ви думаєте, що я вирішив таким нехитрим чином підзаробити? Про всяк випадок нагадаю вам, що мене вже кілька разів хотіли вбити і цих спроб стане тільки більше!
Пастор кивнув, вийшов, потім повернувся. Він був трохи приголомшений, але намагався триматися.
Так, і ще один момент, продовжив я. У моїй команді буде Біла вбивця. Держава мусить забезпечити її недоторканність.
Що? Та ви зовсім збожеволіли! Пастор закричав. Та це ж найрозшукуваніша злочинка країни, жорстока вбивця, на руках якої кров сотень людей!
Хоч за одного з них вам прикро? спитав я. За всіх цих міністрів, олігархів, нардепівхоч за одного?
Від рук Білої вбивці гинули і невинні люди!
Охоронці? Вони були озброєні, це чесне змагання.
А випадкові свідки?
Слухайте, я займався темою Білої вбивці. Я знающоразу, коли гинули непричетні люди, винна була охорона, яка з переляку починала стріляти абикуди. Звісно, потім усі казали, що це саме Біла вбивця постріляла бідних посполитих, але ми знаємо, як було насправді.Я подивився в очі Пастору. Той відвів погляд.
На неї полює сам Богославський, власник корпорації «S. S. А.»! пошепки сказав він.
Я знаю. Хай зупиниться. Бо інакше Україна загине. І він разом зі своєю корпорацією.
Він не з тих, хто зупиняється!
Але він і не з тих, хто не вміє рахувати. Він або зупиниться, або втратить усе.
Вона вбила кількох його близьких людей, а йому відрізала руку!
Ну, він теж багато років полював за нею. Тепер досить?
Для чого вона вам, пане Владюшо?
Біла вбивцянайкращий фахівець країни у своїй царині. Я збираю команду найкращих, бо тільки тоді в нас буде шанс виграти цю війну і створити третій фронт.
Ви з нею знайомі?
На жаль, особисто ні, хоча я присвятив їй цілий розділ у своїй енциклопедії.
Вам не було страшно, що вона вбє вас?
Ні, бо я був чесний. У кожному з розділів я писав лише правду, жодного разу не прибрехав і не прикрасив. А за правду й померти не страшно. Я задоволено усміхнувся. Любив думати про Білу вбивцю.
Ви знаєте, як на неї вийти?
Звісно, ні, інакше б вороги Білої вбивці давно порізали мене на смужки. Я напишу в два-мережу. Якщо Біла вбивця відгукнеться, вона сама зможе вийти на мене. А як ні, то ні. Але без неї мені буде важко.
Вона вбиватиме для вас?
Ні, вона слідкуватиме, щоб мене не вбили. Не хочу перебільшувати, але найближчими тижнями я буду найважливішою персоною для майбутнього України. Усім конче потрібно, щоб я був живий і бажано здоровий.
Двоє охоронців занесли в палату ноутбук і принтер. Підключили й пішли.
Я покличу секретаря, запропонував Пастор.
Що менше людей знає, то краще.
Ми склали угоду удвох. Спочатку Пастор сперечався стосовно кожного пункту, але потім я нагадав йому, що час спливає і наші шанси на виграш стрімко тануть. Тоді робота пішла швидше, угоду було складено з урахуванням усіх моїх вимог. І щодо самостійності, і щодо непідзвітності, і навіть щодо Білої вбивці. Ми роздрукували угоду в двох примірниках, підписали. Потім я дістав лезо.
Варварський звичай, але для мене це важливо. Скріпимо кровю.
Зробивши надрізи на великих пальцях правиць, ми приклали їх до аркушів. Я забрав свій екземпляр, Пасторсвій.
Що ж, побажайте мені успіхів. Я усміхнувся. Знав, що, найімовірніше, вже за кілька днів буду мертвий і мені не буде чого усміхатися. Але попереду була дуже цікава боротьба. Я завжди більше цінував пригоди, ніж спокій. Тому і вивчав чудовиськ.
Бажаю вам успіхів. І нехай благословить вас Господь, тихо сказав Пастор. На його очах несподівано зявилися сльози. Навряд чи він хвилювався за менерадше, за Україну.
Ми потиснули один одному руки, і він пішов. Мені принесли одяг, я уважно промацав його, не знайшов нічого підозрілого. Бронежилет теж одягнув. На боці в мене був пістолет. У двері постукали.
Так.
У палату зайшов Мовчун. Із синцем під оком, але спокійний, як завжди.
Звідки синець? спитав я. Мовчун махнув рукою.
Передали куті меду на допиті? здогадався я. Мовчун кивнув. Мовляв, проїхали, нічого страшного. Ну що ж, уперед, друже. Нас чекають великі справи.
І це був не красивий зворот, а найправдивіша правда.
(Про Українського героя можна прочитати в романі «Український герой». Про Шаблю та Хрест можна прочитати у книжці «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори» та в романі «Український герой». Про Білу вбивцю читайте у книжках «Мама буде задоволена» і «Ніч на восьме березня». Про всіх згаданих героїв також можна прочитати в енциклопедії українського жаху «Сто чудовиськ України». Про два-мережу читайте у книжці «Бійці небаченого фронту»).
Розділ ЗЛюдина борщу
Ми вийшли з палати в довгий коридор. Нас перестріла симпатична жінка років за сорок, у строгому костюмі. На голові у неї був чорний обруч.
Добрий день. Мене звати Тетяна Павлівна. Жінка подала мені руку. Я потиснув. Буду забезпечувати звязок із шефом і всіма державними органами, розвязувати проблеми.
Вона була спокійна і зосереджена, сподобалася мені.
Це ризикована справа, попередив я. Швидше за все, нас убють.
Мій чоловік загинув під Іловайськом. Це моя війна, відповіла спокійно. Її погляд анітрохи не змінився. Я поважав ось таких людейвипалених горем. Хтось перегоряє на попіл, а хтось камяніє. У цій жінці я міг бути впевнений. Доведеться трохи почекати, поки підготують усі необхідні документи і привезуть гроші.
Добре. В мене є кілька справ, де знадобиться допомога державних органів.
Ось поруч мій кабінет. Я тепер буду працювати тут. Ходімо.
Її кабінет був невеличкою кімнатою зі столом і двома стільцями. Жінка відкрила свій ноутбук і подивилася на мене.
По всій країні треба організувати масове варіння борщів. У всіх містах і селах. Не знаю, як це правильно оформити. Може, влаштуйте Всеукраїнський фестиваль борщу чи щось таке. Борщ мусять варити у всіх бюджетних закладах. Залучіть приватний бізнес, борщ має бути на всіх місцевих заходах. Провели суботникзварили й поїли борщу. Тисячі, десятки тисяч борщів мають варити щодня. Я подивився на Тетяну Павлівну вона швидко набирала. Це справді необхідно. Вся Україна мусить варити борщ.
Добре. Думаю, ми зможемо це організувати, кивнула вона. Але я прошу вас пояснювати мету, якої ми мусимо досягти. Я довіряю вам і знаю, що якщо ви про щось просите, значить, це потрібно, але нам доведеться пояснювати свої дії першим особам у керівництві. Тому необхідні якісь аргументи.
Нам потрібне прикриття з повітря.
ВПС і ППО у вашому повному розпорядженні. Є відповідне розпорядження шефа, доведене до Генштабу. Всі збройні формування з вами співпрацюватимуть.
ВПС і ППО вчилися воювати з ВПС. У нас ворог іншого характеру, супроти якого ВПС можуть бути безсилі.
І як ви забезпечите прикриття з повітря?
Спробуємо активізувати вітчизняних героїв, які можуть літати. По-перше, це Людина борщу. Вона може літати зі швидкістю до двох тисяч кілометрів на годину. Але для цього їй потрібно багато енергії. Її вона може отримати лише з позитивних емоцій, повязаних зі споживанням борщу.
Але в Україні й так їдять борщі! Тетяна Павлівна була трохи роздратована.
Їдять, але не звертають уваги на смак. Для більшості це просто рядова, звичайна їжа. Нам треба відчуття свята. Фестивальні заходи викличуть потрібні нам емоції і дадуть змогу зарядити Людину борщу.
Вона уважно подивилася на мене. Я помітив у її очах ненависть.
Я знаю, що ви зараз думаєте. Ваш чоловік загинув на передовій, країна в небезпеці, а цей блазень верзе якусь ахінею про борщі, на яку витрачатимуться державні ресурси. Але річ у тому, що все серйозно. Незвично, дивно, але серйозно. Від наших дій залежить доля країни. Ми або програємо і перетворимося на Південно-Західний федеральний округ, або дамо відсіч.
Вона подумала, кивнула.
Всеукраїнське свято борщу?
Так точно. Масштабне, велелюдне свято. Нехай запалають багаття на центральних площах усіх міст і селищ, борщ мусить варитися у величезних чавунах і роздаватися натовпам. Потрібна потужна інформаційна підтримка. Телебачення, інтернет, усі мусять говорити про цей фестиваль.
Критики скажуть, що це свято під час чуми.
Зробіть фестиваль борщу патріотичним дійством, спробою гастрономічного спротиву окупації. Можна супроводжувати акцію збором коштів для АТО, але головне не гроші, головнепобільше варити борщу і вживати його у святковій атмосфері.
Зрозуміла, зробимо. Вже сьогодні вдень борщ будуть варити. Що ще?
Поки що все.
Як ми будемо підтримувати звязок?
Телефони слухають, і розташування абонента легко вирахують, попередив я.
Здогадуюся, кивнула вона. У мене є скринька у два-мережі.
Це варіант.
Американці запропонували допомогу із супутниковим звязком. Ми можемо використовувати їх можливості, вони запевняють, що там ми будемо захищені від прослуховування. Вони дали нам рації.
Але тоді вони будуть відстежувати нас.
Це на випадок термінового звязку.
Поки що обійдемося без допомоги американців, а там уже як піде.
У двері постукали. Зайшов чоловік у камуфляжі. Високий, широкоплечий, із великим опіком на обличчі.
Добрий день, сказав він.
ЦеОлег Зубченко, той боєць, що допоміг у Києві. Ви хотіли його бачити, пояснила Тетяна Павлівна.
О, добрий день, пане Олеже. Я підвівся і подав бійцю руку. Дуже вдячний вам за допомогу. Без неї, боюся, нам би були кранти.
Завжди радий допомогти добрим людям. Він усміхнувся. Мій позивнийБухгалтер.
Ви воювали?
Так, я командував загоном добровольців, потім потрапив у полон, утік, зараз на лікуванні.Він показав на праву ногу.
Що з ногою? спитав я.
Він задер штанину. Я побачив металевий протез. Ноги не було по коліно.
Я тепер частково термінатор, як бачите.
Він усміхнувся, а я скривився.
Хотів вам запропонувати службу показав на ногу, мовляв, не знав про поранення.
Так пропонуйте. Протез дуже хороший, із ним я майже здорова людина. Бігаю щодня, нормально можу керувати автомобілем. Навіть битися можу, вже вивчив кілька прийомів.
Чому ви втрутилися тоді? Ви ж розуміли, що ризикуєте.
Та не дуже я ризикував. Той товариш був занадто зосереджений на вас, на мене уваги не звертав. Я став на балконі, добре прицілився і садонув із РПГ просто в голову. Вибачте, що голова впала прямо на вас і ледь не розчавила. Не думав, що так станеться.
Вам не було тоді страшно? Це ж чудовисько.
Було, але на війні вчишся контролювати страх.
Але що примусило втрутитися?
Я подумав, що то сепар.
Сепар?
На ньому була якась дивна військова форма, а ще ж він по-кацапськи лаявся. Схоже лаялися сепари. Ну, а в мене до них є деякі запитання. Та й РПГ був якраз під рукою. От я і вистрелив. Він усміхнувся.