Ну що ж, іще раз дякую, ви врятували нас, сказав я.
Ви говорили про якусь службу? спитав Бухгалтер.
Так. Але я одразу мушу сказати, що це радше схоже на самогубство. Думаю, протягом тижня мене й людей, які працюватимуть зі мною, вбють. Це без пафосукажу як є. Шансів успіху нашої справи майже немає.
Тоді для чого за неї братися?
Бо іншого виходу теж немає. Або ми спробуємо і нам дуже пощастить, або нас буде знищено. Такий, не дуже добрий вибір. На кону майбутнє України.
Бухгалтер спокійно подивився на мене. Я не сумнівався, що він вирішить.
Ну, коли я був у полоні, шансів було не більше. Я готовий.
У вас є близькі? Люди, через яких на вас зможуть впливати? Це, до речі, стосується всіх. Я подивився на Мовчуна і Тетяну Павлівну. Кремлядь швидко вийде на них і спробує маніпулювати вами. Якщо є змога, їх краще вивезти з країни. Кудись подалі, в Європу, а краще за океан, в Америку.
Наші союзники в Європі можуть допомогти, пообіцяла Тетяна Павлівна. Моя донька вже за кордоном. Якщо у вас є близькі родичі, звертайтеся.
Моя дівчина вагітна. Восьмий місяць, сказав Бухгалтер.
Ми вивеземо її,пообіцяла Тетяна Павлівна.
Ну, тоді я в команді.
А ти? Я спитав Мовчуна.
Батьки померли, дружина пішла. Хіба що кота вивезти. Він розвів руками.
У двері постукали. Зазирнув якийсь хлопець у камуфляжі.
Усе готово, доповів він.
Ходімо.
Тетяна Павлівна повела нас до великого приміщення, в якому на стелажах лежала зброя.
Вибирайте, кому що потрібне. Дозволи на зброю готуються, але зайвий раз нею краще не світити. Ми не хочемо афішувати вашу діяльність правоохоронним органам, тому не сповіщаємо про вашу групу. Якщо затримають, тоді вже визволятимемо.
Мовчун із Бухгалтером упевнено вибирали зброю, вантажили боєприпаси в наплічники.
Беріть на кілька днів. Далі зможете замовляти все через мене, сказала Тетяна Павлівна. Хлопці кивнули.
Невдовзі ми були вже при зброї. Кожен у доброму бронежилет! у всіх каски з тактичними окулярами й набори наколінників та налокітників.
Нам потрібен одяг. Не хочемо світити камуфляжем, сказав я.
Гроші у вас будуть. Заїдете в магазин і купите, що потрібно, відповіла Тетяна Павлівна. У вас буде свій мікроавтобус. Він зареєстрований на приватну фірму, звичайні номери. Якщо знадобиться інший транспортсповіщайте.
Гаразд, кивнув я. Хлопці вручили мені автоматичний пістолет Стєчкіна й кілька гранат.
Потім нам принесли документи, паспорти з нашими фотографіями, але на інші прізвища.
Вивчайте свої нові ПІБ. Тетяна Павлівна усміхнулася. Я став Колобовим Ігорем Петровичем, уродженцем Черкащини. Окрім паспортів, нам усім видали водійські посвідчення та посвідчення співробітників Адміністрації Президента. Так, ось перепустки по всій території України на гербовому папері. У перепустках сказано всім органам влади сприяти вашій діяльності. Так, а ось гроші. Сто тисяч готівкою, купюри не нові, від двадцятки до сотні.
Дякую, сказав я.
Вам потрібна ще охорона? спитала Тетяна Павлівна. У нас тут є кілька груп спецпризначенців.
Ні, поки що будемо діяти невеликим загоном. Ну, що, хлопці, готові?
Так точно, відповів Бухгалтер, а Мовчун кивнув.
Тоді вперед.
Тетяна Павлівна супроводжувала нас до ліфта, який вивіз у довгий напівтемний коридор.
Пройдете десь сто метрів, побачите ліворуч двері, вийдете. Машина чекає вас за квартал. Білий «Пежо-боксер», сказала Тетяна Павлівна. Подивилася на нас. Успіхів, хлопці, зробіть це, будь ласка.
Спробуємо, пообіцяв я.
Ми пішли. Мовчун обережно визирнув на вулицю. Показав, що все добре.
Іди за машиною. Я віддав йому ключі. Не хотів світитися зі зброєю. Чому Бухгалтер?
Бо працював бухгалтером, іще до війни. Він стояв спокійний, але руку тримав на автоматі.
Підїхав Мовчун, ми швиденько повантажилися, потім заїхали в один магазин, купили цивільного одягу, і ще в одинтам купили зо два десятки дешевих використаних телефонів і сім-картки.
Тепер на Журби, наказав я. Поки можна поспати. Нам потрібні будуть сили.
За кермом сидів Мовчун, ми з Бухгалтером простяглися на сидіннях. Він заснув швидко, а я думав про свій план. Фактично він нездійсненний, але спробувати цікаво. Проганяв його в голові знову і знову, а потім таки задрімав. Почув, що зупинилися. На півдорозі до Журб, у невеличкому селищі, де можна поїсти і сходити в туалет.
Хлопці, візьміть мені кілька пиріжків і чаю, попросив я, з крісел не вставав. Зачиніть машину, ідіть удвох, щоб швидше, мене не треба охороняти.
Вони пішли. Їх автоматичні пістолети були непомітні під куртками. Я обережно визирнув. Навколо стояли машини, ряд яток із їжею, біля них їли, пили, курили. Помітив, що один хлопець роздивляється наш мікроавтобус. Ось він підійшов, зазирнув у вікно. Я встиг скотитися на підлогу, сховатися серед торб зі зброєю. Хлопець відійшов. Чекав, коли повертатимуться Мовчун і Бухгалтер. Потім щось роздивлявся.
Мабуть, фотографію того, кого він шукав. Я був упевнений, що фотографія моя. Хлопець розчаровано подивився на моїх бійців, потім спробував їх сфотографувати, коли купували чай та пиріжки. Я почув ледь помітний стукіт. Поруч із мікроавтобусом пройшов якийсь чоловік. Мої тим часом зайшли всередину.
Поїхали, у дорозі поїмо, наказав я. Цього разу за кермо сів Бухгалтер, ми швидко рушили. Я дивився назад. Хвоста наче не було. Відїхали кілька кілометрів. Тепер кудись у лісосмугу заїдь.
Бухгалтер заїхав. Я з ліхтариком поліз під мікроавтобус із того боку, де проходив чоловік. Знайшов якусь невеличку штучку на магніті. Здається, радіопередавач.
Нас хотіли пасти, показав хлопцям.
Треба причепити до іншої машини, запропонував Бухгалтер.
Так і зробимо, кивнув я.
Ми доїхали до заправки, купили десять літрів пального, і поки Бухгалтер розплачувався, Мовчун причепив маячок до вантажної «Газелі» з дніпропетровськими номерами. Поїхали, я зїв пиріжки, запив уже охололим чаєм. В одному із сіл побачив, як біля школи встановлюють чавун і розпалюють багаття. Поруч був транспарант «Всеукраїнський фестиваль Борщпатріотична страва». Я задоволено усміхнувся. Потім дивився на порожні весняні поля навколо. Поля, лісосмуги, ярки, села. Україна. Ця земля надавала мені сили. Я двічі виїздив на кордон. Другий раз на стипендію в Німеччину, там розпочали секретний проект вивчення вкраїнських чудовиськ. А кого ще їм було залучати, як не мене? Цікава робота, чималі гроші, усталене життя, все було добре, але я почав хворіти. Наче рослина, вирвана з ґрунту. Ходив по лікарях, вони не розуміли в чому річ. Мені гіршало, поки одного дня я втік із Німеччини, повернувся в Україну і три тижні жив на Ріці Снів. Хвороби минули, я набрався сил і більше вже ніколи не виїздив за кордон. Я був привязаний до цієї землі, тепер буду битися за неї, і вона мене прийме. Смерті я не боявся. Коли вивчаєш чудовиськ, до смерті звикаєш, не помічаєш її. Смертьтак смерть.
Ми приїхали до Журб увечері, одразу покотили до місцевого краєзнавчого музею. Перехопили директора вже біля дверей. Директор поспішав до новенької чорної «Тойоти».
Пане директоре, можна вас на хвилинку? спитав я.
А хто ви такий? Він подивився на мене з презирством, але потім, коли підійшли Бухгалтер і Мовчун, змінив вираз обличчя. Вибачте, я поспішаю. Робочий день закінчився. Приходьте завтра, я залюбки вас
Нам треба поговорити сьогодні. Прошу. Я показав на музейні двері.
Я поспішаю, у мене зустріч в облдержадміністрації і
Щось незрозуміло? невдоволено спитав я і відчинив двері. Хлопці поклали руки на пістолети під куртками.
Ні, ні, все зрозуміло! Звісно, я вас прийму! Директор намагався вдавати, що він спокійний, але виходило погано. Ми пройшли всередину. Там стояло кілька співробітників і здивовано на нас дивилося. Що, що ви хотіли?
Поговоримо у вашому кабінеті,сказав я. Директор затремтів, але не насмілився суперечити. Пройшли в його кабінет із різними деревяними панелями, картинами та статуетками.
Я слухаю вас. Директор витер піт.
Нас цікавить козачий казан. Той, рекордний. Найбільший казан в Україні. Нам він потрібен на кілька днів, сказав я і побачив, як у директора засмикалося око, а дихання стало хрипким. Якщо раніше він нервував, то зараз злякався. Надзвичайно злякався.
Що значить «потрібен»? Це музейний експонат! Історична реліквія! Ви взагалі про що? закричав він.
Я показав йому посвідчення співробітника Адміністрації Президента. Директора аж заціпило.
Питання важливе. Де казан?
Він він він експозиція! видихнув директор.
Веди.
Нас провели на другий поверх. Там була велика зала з експозицією козацької доби. Раніше тут був зал, присвячений комуністичному підпіллю часів Другої світової, але потім пріоритети змінилися, козаччина стала важливішою за підпілля. Козацькі жупани та шаровари, шаблі, мушкети, гарматки, фрагмент стіни Журбівської фортеці з намальованими захисниками, стяги, монети, горщики. А он і казанвеличезний, на кілька тонн. Щоб заперти його до музею, довелося вивалювати стіну. Казан знайшли вже за незалежності чорні археологи. Він був завеликий, хотіли просто розбити його на шматки і здати на брухт. Але я дізнався про казан, повідомив СБУ, і знахідку було врятовано. Потім ще й кампанію в місцевій та загальноукраїнській пресі почавпро те, що казансимвол козацтва, прихований від царату, нарешті дочекався самостійності України. Казан занесли до музею, і він став окрасою експозиції.
Стійте, не лізьте! Це ж експозиція! аж скрикнув директор. Я не звернув уваги, переступив через невеличкий парканчик і підійшов до казана, під яким було червоне картонне багаття. Ну що ви робите! Ой! зойкнув директор, отримавши від Мовчуна стусана в бік. Замовк. Я усміхнувся, торкнувся казана. Хотів відчути його чавунну важкість. Не знав, хто й коли зробив його, такого величезного, а потім сховав у землі, але знав, для чого він потрібен.
Лайно! аж скрикнув я і забрав руку. Потім знову торкнувся. Лайно!
Директор кинувся тікати. Мовчун перечепив його ногою, директор покотився, Мовчун стрибнув на нього і притиснув до підлоги. Тітонька-наглядачка перелякано зойкнула. Я перестрибнув парканчик і був уже біля директора.
Де казан? спитав тихо.
Що? спитав він і отримав ляпаса.
Де казан?
Он він! Директор кивнув на експозицію.
Це муляж із пофарбованого картону. Добрий, але муляж. Де казан?
Я не знаю. Як це картон? Він чавунний, він почав брехати директор і знову отримав по обличчю.
Пристрелити тебе прямо тут? спитав я. Директор затремтів. Де?
Вони забрали його! Вони примусили! Примусили! Погрожували вбити!
Хто?
Вони! Якісь люди! Я не знаю, хто вони! Вони примусили мене! Погрожували онуці, Машеньці! У них була зброя!
Коли вони забрали?
Ще минулої весни! В мене не було іншого виходу! Не було! Директор почав ридати. Вони б убили і мене, і Машеньку! Вбили б!
Куди вони його забрали?
Не знаю! Не знаю!
Заберіть його і потримайте, наказав я хлопцям. Вони витягли директора із зали. Я підійшов до наглядачки, жіночки років під шістдесят, із зачіскою, у строгому костюмі й спідниці.Ви ж знаєте, що сталося? спитав у неї.
Знаю. Вона кивнула. Я помітив, із яким презирством вона дивилася на свого керівника. Ті люди не погрожували, а заплатили. Директор одразу купив квартиру для онуки й собі нову машину.
Хто вони були?
Не знаю, троє чоловіків, років за сорок. Вони розмовляли російською, не так, як розмовляють у Журбах.
Росіяни?
Швидше за все. Вони запропонували гроші, мабуть, великі, бо той покидьок погодився.
Як вони винесли казан із музею?
Вони розбили його.
Розбили?
Прямо тут, на шматки. Били довго, було чутно на вулиці, але директор збрехав про ремонтні роботи. Потім іще тиждень робили муляж казана з картону. Посадіть цю тварину! Він продав уже половину фондів! Череп неандертальця, акінак скіфських часів, колекцію римських золотих монет і багато ще чого. Вінварвар!
Він більше тут не працюватиме, пообіцяв я. І дякую вам за чесність.
Я вийшов. Дав директорові кілька разів по обличчю. Той тільки стогнав і бурмотів, що йому погрожували і його примусили.
Ходімо, сказав я хлопцям. Ми сіли в мікроавтобус, Бухгалтер рушив з місця.
Щось пішло не так? спитав він.
Нам потрібен здоровезний казан. Мінімум на тонну, кращебільший. Він був у музеї, але його знищили. Якісь росіяни, ще рік тому. Ці тварюки вміють працювати на випередження!
Для чого потрібен казан? спитав Бухгалтер.
Щоб зварити якнайбільше борщу, пояснив я.
Може, спробувати відлити новий? спитав Бухгалтер.
Довго. Борщ мусить бути вже завтра. У чому ще його можна зварити?
Може, зібрати кілька десятків польових кухонь і варити в них?
Ні, борщ має варитися в одному посуді.
Треба було знайти вихід.
Молокозавод, тихо сказав Мовчун.
Що молокозавод?
Цистерни молоковозів, пояснив Мовчун.
А це ідея! зареготав Бухгалтер. Велика цистерна, в ній же можна варити! Тут десь є молокозавод?
Є. Поїхали!
Молокозавод у Журбах був на околиці. За парканом побачили кілька старих молоковозів. На воротах стояв охоронець, я спитав керівника заводу.
А ви хто? запитав охоронець.
З Адміністрації Президента, відповів я. Охоронець доповів секретарці, та сказала, що пити менше треба.
Дай телефон! гримнув на секретарку.
За хвилину нас вибіг зустрічати сам голова правління журбівського молокозаводу. Підприємство було приватне, але в Україні будь-який бізнес мусить дослухатися до влади. Голова запопадливо поцікавився моїм посвідченням, а коли побачив його, захвилювався ще більше.
А що потрібно, ми допоможемо, ми готові! Ми для фронту сир надсилаємо! Техніку ремонтуємо!
Нам потрібен один зі старих молоковозів. Я кивнув на стоянку, де вишикувався десяток старих молоковозів із довгими цистернами.
Вони не їздять! Уже давно. Це раніше, коли були величезні ферми, молоко возили великими цистернами, а зараз це невигідно. Збираємо молоко по селах, а для цього цистерни по кілька тонн, пояснив голова правління.
Нам потрібна велика цистерна, сказав я.
Це для фронту? спитав голова правління. Ми вже виділяли техніку. Дві вантажівки, екскаватор.
Так, для фронту. А ще екскаватор залишився?
Є.
Заберемо на день. Екскаватор, автоцистерну і кран.
Добре, без особливого ентузіазму сказав голова.
Ми підійшли до цистерн. Мовчун відчиняв люки, а я залазив усередину, світив ліхтарем, щоб подивитися на стан машин. Стан був такий собі: пилюка, павутиння, іржа, дохлі миші. Обрав найкращу цистерну, старанно перевірив дно, щоб не було дірок.
Беремо ось цю. Складайте акт передачі, ми його оплатимо, наказав я і попросив Мовчуна подивитися ходову частину двохосного шасі. Той лазив недовго.
Гума трухла, треба міняти колеса. А так поїде.
Колеса на складі є? спитав у голови правління.
Зараз дізнаюся. Він комусь зателефонував. Колеса були.
Давай їх, ми теж оплатимо, і ремонтників давай, є ж чергові?
Є.
Поки акт на цистерну оформлювали, ремонтники зняли старі колеса й підігнали тягач. Причепили, рушили з місця. Цистерна поїхала.
Усі витрати ми компенсуємо, заспокоїв я.
Та ми той, ми раді допомогти фронту, відповів голова правління. Я спочатку подумав, що ви якісь шахраї, але потім зрозумів, що шахраї вимагали б рефрижератор із маслом, а не стару цистерну.
Правильно думаєте. Давайте рахунок. Його оплатять протягом тижня. Кран, екскаватор і автоцистерна нехай чекають тут.
Чекатимуть, пообіцяв голова правління.
І нікому ані слова про нас.
Мовчу.
Не те щоб я дуже вже йому довіряв, але сподівався, що людина розумна. Ми поїхали на інший кінець Журб, у великий автогаражний кооператив. Дорогою нас зупинили даївці, але посвідчення та перепустка подіяли на них невідпорно. Віддали честь і запропонували забезпечити супровід.
Ні, дякую, сказав я. Ми самі.