Костя знизав плечима, але зробив те, що від нього вимагали. Аркадій підвівся з-за столу, обійшов його, підійшов до Кості ззаду, швидко обмацав його, дістав з правої кишені куртки мобільник і ключі від машини, поклав їх на стіл:
Це теж тут залишитьсяКості залишилось лиш повторно знизати плечима. Аркадій підійшов до дверейПішлипрочинив двері, чекаючи, поки Костя вийде першим. Костя повісив фотоапарат на шию, поклав диктофон до правої кишені, прочимчикував повз сбшника і почав підніматись сходами. Аркадій мовчки слідував за журналістом, майже торкаючись його спини. На першому поверсі його рука лягла на Костине плече:
Стій. Далі підеш сам. Сюдирука витягнулась з-за правої щоки Кості і вказівним пальцем вказала на сходи, що вели вгору. На другий поверх, двері в приймальню, там чекають.
* * *
Костя кивнув і пішов нагору. Сбшник продовжував стояти на місті, допоки Костя не піднявся на другий поверх та не потягнув на себе праву половинку, оббитих чорною шкірою, дверей (на лівій було прибито табличку «Замок К. Приймальня»). Костя зайшов, причинив за собою двері і почув, як гримнули залізні двері унизу, у кабінеті Аркадія. Розвернувшись, спочатку побачив дві пальми у діжках біля входу. Потім звичайні офісні білі меблі. Потімза столом, точніше на столі смугляву, невеличкого зросту, білявку. Вона сиділа невимушено, заклавши руки за спину, та з цікавістю та еронахабністю зиркала на Костю. Все при ній, як потрібно для справжньої офісної штучкисимпатична мордочка, з великими як блюдця блакитними очима; персенята на два- два з половиною, що випирали вгору з-під білої напівпрозорої блузочки; гарнюненькі, непропорційно довгі, у чорних мереживних панчохах, навхрест одна на одну, ніжки, які з гори ледь прикривало чорне міні; такі ж чорні, напівчеревички на високих підборах. Кості навіть трохи перебило подихтак ця кішечка контрастувала з попередніми персонажами замкуСтасиком, лікарем, санітаром Пашею, а особливо з Аркадієм. Трохи оговтавшись, карбюраторно прочистивши горло, ввімкнувши своє чарівливість, Костя «невимушено» звернувся удавано до неба, реально до білявки:
Боже, дякую тобі за те, що пошуки усього мого життя увінчались успіхом! Нарешті я знайшов ту, з якою проведу всі, залишені на мій короткий вік, роки мого життя. Костя наблизився до білявки майже впритул, схилився над нею, та патетичним шепотом продовживАле спочатку, королево, дозвольте спраглому припасти до Ваших грудей, та відчути тепло Костя ще ближче наблизився до дівчини, але договорити не встиг, вона коротко горлицею засміялась, витягла праву руку за спини, клацнула по носі зачарованого Кості, та відповіла томним сопрано:
Не зараз іншим разом можливо у іншому життіале оченята в той же час казали про «зараз цим разом у цьому житті»Олександр Олександрович, чекає на Васїї рука томною кволістю описала коло та вказала на двері справа за її спиною. Костя повільно перевів погляд з обличчя білявки до її руки, щоправда попередньо він затримався на цілу вічність на тканині блузки, що прикривала, гарні, вільні від білизни, груди. А вже від руки, Костя сконцентрувався на дверях, деревяних, темно-коричневих, на яких висіла скромна табличка «Директор». Зібравши останні крихти сили волі, Костя відірвався від білявки, та ледь доплентався до дверей. Чомусь йому закортіло постукатисьвін постукався, повернув голову, ще раз поглянув на дівчину, яка в свою чергу з нудьгуючою цікавістю спостерігала за ним з-за плеча (вигляд на неї ззаду був не менш інтригуючим), підморгнув їй, та, прочинивши двері зайшов:
Олександре Олександровичу, можна до Вас?
Кабінет директора входив у жорсткий контраст з приймальнеюнапівтемний, в коричнево-зелених тонах. Праворуч біля вікна великий бежевий глобус. Меблі масивні, але їх небагатовелика книжкова шафа ліворуч, з великим фоліантами за склом, в кінці кімнати величезний стіл. Перед столом, обіпершись об нього, схрестивши руки на грудях, стояв і сам Олександр Олександрович. Весь такий посереднійсереднього віку, середнього зросту, з середньою, напівусміхненою-напівсерйозною мімікою. Єдине, що виділялось у ньогото велика, масивна голова, з зачесаним назад рудим волоссям, серед якого подекуди виринали острівці залисин. Дивлячись прямо у його середньо-прикриті очі Костя відрекомендувався:
Костянтин Польовий, журналіст видання «Бізнес-ревю»директор у відповідь кивнув головою, хвилю помовчав, потім, не поспішаючи, з паузами, немов би куштуючи кожне своє слово низьким голосом відповів:
Ну як Ви вже здогадались директор «Замку К». помовчав, ворушачи губами, прожовуючи перед подачею наступні словаПане Костянтине, здається,ми з Вами не домовлялись про зустріч?
Костя кивнув головою:
Так, Олександре Олександровичу, не домовлялись. Але жя сподіваюсь,Ви зможете приділити менідеякий часКостя упіймав себе на тому, що почав мимоволі говорити так само як і директор, підбираючи слова.
Ч-чому я це повинен робити?
Ну, по-перше.як я казав Федору Петровичу, а він Вам, я так думаю передав, існуєправо журналіста доступу
Так раптово перебив його Олександр Олександровичдо доступу. Алето не значить, що я обовязково повинен з Вами спілкуватись Навіщо мені це робити?
Річ у тімпаузно вимовив Костящонаше видання пише циклпро успішні компанії у нашій країні. Зараз, у такі складні часи позитивні історії про успіх дуже важливі. А це цілком позитивні репортажі, інтервю. Вважайте, що це безкоштовна реклама для Вас. Чом би нам з Вами і не поспілкуватись заважаючи на те, скільки я добирався до Ваших Алику відповідь на це міміка Олександра Олександровича раптово перестала буди посередньоювін, примружившись хитрим кротом, посміхнувся:
Ну добре, пане Костянтине не думаю, що Ваші аргументи на мене якимось чином подіялипаузи в його словах майже зникли, він почав говорити швидко. Але Ви приїхали сюди без попередньої домовленості, сподіваючись на фарт, на випадок. Ну тоді, і моя відповідь на Ваше прохання нехай теж буде залежати відвипадку. Ну що скажеш, Карлезвернувся він у простір біля себедавати мені інтервю пану журналісту чи ні?
Позаду Олександра Олександровича почулось дивне клекотіння. Костя здивовано побачив, що з-за спини пана директора вистромився дивний продовгуватий предмет. Приглядівшись, Костя зрозумів, що це пташиний дзьоб. Дзьоб ще більше висунувся. Він просувався повільно далі, поки не зявилась чорна пташина голова, а потім чорний тулуб, а потім й чорний хвіст. Здається, це була його недавня, а зважаючи на те, скільки вже подій за цей короткий час відбулось, вже стара, знайома. Те ж саме примяте обскубане місце біля дзьоба, той же нахабно-настирливий погляд. Ворона чи, точніше, якщо зважити на імя, яке назвав директор, ворон тричі каркнув, точно так, як тоді, коли втік від Костиної машини на дерево. Підстрибнув, змахнув крилами, злетів догори, потім німецьким штурмовиком, лігши на ліве крило, спікірував на Костю. Облетівши того з лівого боку, сів на праве Костине плече. Ще раз тричі каркнув. Олександр Олександрович звів брови догори, крекнув:
Отакої, Карле! То він тобі подобається?.. Розумієте, пане Костянтиневже до журналістаЯ вперше бачу таку його реакцію. Зазвичай він не балує чужих, хоч чужих у нас не так вже й багато. Бачили б Ви як він подзьобав Задовадиректор коротко реготнув, мабуть, уявивши цю сцену.
Костя відчував себе не досить впевнено, коли цей чималенький птах умостився на його плечі. Він навіть через міцну тканину куртки відчував воронячі пазурі. Карл нервово смикав головою у різні боки. Костя, боячись отримати дзьобом у око, не повертав голови і спостерігав за птахом, скосивши очі. Він не наважувався погладити ворона, а тому тримав свою праву руку у кишені на диктофоні, ліва ж опиралась на фотоапарат. Олександр Олександрович знову звернувся до ворона:
Значить, Карле, ти мене примушуєш давати йому інтервю?
Птах ще раз коротко каркнув, і, як здалося Кості з його бокового погляду, стверджувально хитнув своєю блискучою головою.
Ну добревідповів Олександр Олександрович і голосно ляснув у долоні.
Карл стрепенувся, розправив крила, та нарешті злетів з Костиного плеча до директора. Костя полегшено зітхнув.
Пане Костянтинедиректор гладив правою рукою Карла, який сидів на його зігнутій у лікті лівій руці. Давайте до справи, часу у мене обмаль. він махнув підборіддям у бік глобусу.
Костя тільки зараз побачив, що за глобусом у затишному закутку розмістилися два величезних шкіряних крісла і невеличкий журнальний скляний столик між ними. Костя у декілька кроків подолав відстань до глобусу та розмістився у найближчому кріслі. Директор сів навпроти, Карл одразу зліз з його руки на столик і почав гонорово походжати по ньому. Костя дістав з кишені диктофон:
Ви не проти якщо я буду записувати? отримавши мовчазну згоду від Олександра Олександровича, ввімкнув його, але не наважився ставити його на столик, бо Карл занадто зацікавлено поглянув на цю нову цяцькудиктофон так і залишився у Костиних руках.
Каву, чай? спитав директор.
Каву, якщо можна.
Наталка! не встаючи з крісла викрикнув Олександр Олександрович. За хвилю прочинилися двері, з-за них визирнула гарненьке личко білявки.
Так, Олександре Олександровичу?
Каву нашому гостю, мені чаю. Зеленого. двері зачинились. За кілька секунд Костя почув як ввімкнулась кофе-машина. Директор трохи помовчав, сидячи з опущеними повіками, потім посовався на кріслі, вмощуючись зручніше, розплющив очі, глипнув на Костю:
Ну так про що Ви хотіли дізнатись? Костя одразу ввімкнув режим «Професійний журналіст»:
Добре. По-перше, наших читачів зацікавить що це за звір такий «Замок К.»? Звідки взявся? І чому саме «Замок К.»?
Назва? спитав Олександр Олександрович, і, після того як Костя стверджувально кивнув, відповівНу це проста і одразу не проста історія. Проста, бо офіс я владнав у цьому замку Радзивіллів, а складна, тому що у самій назві закладена певна ідея, місія
Пробачте, перебив КостяА чому Ви обрали саме це місце? Це ж навіть не обласний центр. Село
Ну, бачите, так склалось історично. Колись мав змогу відвідати Алику, сподобались ці місця, з одного боку містичні, з іншого утихомиренні Якраз те, що потрібно для творчості.
Але ж тут знаходиться психіатрична лікарня?
Ну то й що? Олександр Олександрович знизав плечиманасправді це додаткове джерело для нашого розвитку. Ви знаєте, що деякі хворі працюють в компанії?.. Костя гмикнув, директор продовживДо речі, це головного лікаря, з яким Ви мали честь вже спілкуватись, ідеятрудотерапія та таке інше. Дехто належить до найкращих наших працівників З девяти наших успішних проектів, шістьто їх заслуга. Тихі генії Якщо буде цікаво, зможете поговорити з Федором Петровичем, у нього з приводу геніальності та божевілля ціла теорія є Ну а від такого сусідства всі у виграшікомпанія має прибуток від додаткових проектів, а за останній рік ми подвоїли наш результат, працівники мають гарну заробітну платню, та й клініці ми допомагаємо фінансово і не тільки
В цей час до кабінету з тацею зайшла Наталка. Вона зігнала зі столика Карла, який з самого початку інтервю перестав ходити по столу, і зацікавленим стовпчиком слухав бесіду, переводячи погляд з Кості на директора. Карл ображено каркнув, перелетів на вершечок глобусу і знову завмер, дивлячи кудись поперед себе, але боковим зором все ж таки спостерігаючи за тим, що відбувається у закутку. Наталка мовчки та швидко розставила паруючі філіжанку з кавою та горнятко з чаєм, ложечки, цукерницю та блюдечко з сухофруктами та горішками. Вийшла з кабінету, тихо прикривши двері. Костя відсьорбнув кави зі своє філіжанки і продовжив:
Наскільки я читав, Ви займаєтесь компютерними технологіями?
Технологіями, програмним забезпеченням, мультимедійкою, та багато чим іншим. Я вже казав, що на сьогоднішній момент у нас запущено девять проектів, які генерують нам прибуток. Причому, у вісім з них ми не вкладали жодної копійки, це зовнішні інвестиції. Два проекти, були визнанівін назвав відому рейтингову компанію та університетпроривами у компютерних технологіях. Я не хизуюся. Це голі факти, які вказують, що компанія виконує місію.
Місію?
Так. він кивнувЯкщо коротко узагальнити, наша місія полягає у створенні нових віртуальних світів. Динаміка попиту на такі послуги зростає експотенційно. Відповідно й наші активи ростуть таким же чином
І це все роблять псих пробачте пацієнти цієї лікарні?
Ну вони далеко не всі наші співробітникиусміхнувся директорїх не так багато навіть у цьому офісі
У цьому офісі? Тобто у Вас деінде є ще офіси?
Ну не офіси, а так представництва. У Києві, ще по Україні декілька, у Варшаві, Лондоні
Лондоні?!
А що тут такого? Ми ж міжнародна компанія. Щоправда у представництвах працюють лише продавці. А безпосередньо творці, програмери, дизайнери у цьому офісі і, більша частина, дистанційно по всьому світу.
Дистанційно?
Так, більшість компютерних геніїводинаки, вони не воліють бути затисненими в рамки стінами офісів. А для того щоб творити офіс непотрібенздавалось Олександр Олександрович говорив зрозумілі для всіх речіО, до речі забув, у нас ще є офіс молодих геніїв у Острозі.
У Острозі? В Академії?!
Так. Це, так би мовити, наш головний інкубатордиректор мрійливо, передчуттєвим до сметани котом, примружив очі.
Гму Кості промайнула думка, яку він вирішив уточнити. Чи правильно я розумію, що головний потенціал вашої фірми складаютьодинаки-диваки, які не вилазять з-з компютерів, студенти-початківці та психи?
Якщо хочете, можете й так сказатиОлександр Олександрович продовжував усміхатись тільки очимаале, не зловживайте словом «психи». Бо, по-перше, його тут не дуже люблять. І взагалі, не відомо де справді мешкають психиу стінах цього замку чи поза ними. А, по-друге, як кажуть від суми та від тюрми
Двері в кабінет прочинились, заглянула Наталка. Побачила порожній посуд. Зайшла, поставила чашки на тацю:
Ще щось будете? Костя та Олександр Олександрович відмовились, Наталка вийшла, прочинила за собою двері.
Так, на чому ми зупинились? запитав директор.
Від суминагадав Костя.
Так від суми, але про це краще спитаєте у Федора Петровича, він Вам, думаю багато цікавого розповість
Після нетривалої паузи Костя спитав:
Ну, а як створювалась компанія? Адже для цього потрібен стартовий капітал. А під нову компанію, тим більш з новими, ризиковими технологіями, банки навряд чи кредити дають.
Гм Дивні у Вас якісь запитання, пане Костянтине. Ви ж не сподіваєтесь вивідати у мене комерційну таємницю. Олександр Олександрович усміхнувся. Але, насправді, ніякої страшної таємниці нема. Я мав певні накопичення, так як до створення «Замку» займався бізнесом, ну і друзі допомогли. Але, насправді, для створення такого роду бізнесу не потрібні великі капіталовкладення.
А Ваш минулий бізнес теж був повязаний з інформаційними технологіями?
Та ніусміхнувся директорЗдебільшого торгівля, схема «купив-продав». Не можна було сказати, що кожна з моїх фірм була успішна. Але більшість так. Нажаль, і ті в свій час вимушений був закрити.
Чому?
А чому у нас компанії закриваються? він гірко усміхнувся, а потім продовживта для старту «Замку К» мені вистачило.
А чому Ви вирішили перейти на новітні технології?
Ну зявилась одна людина, що запропонувала цікаву ідею, я зібрав перевірену команду, і погнали. Потім ще один проект, ще За перший рік ми тричі відбили вкладені кошти.
Ого! Костя розуміючи кивнув головою. Ну а, виходячи про Ваш попередній досвід із проблемами в бізнесі я знаю, що зараз часто податкова наїжджає на ІТ-компанії без «криші» У Вас як з цим?
З податковою, чи «кришею»? директор лукаво подивився на Костю.
Ну потягнув Костяне знаю.
РозумієтеОлександр Олександрович склав руки на грудях«Замок К» так раптово набрав обертів і наразі став настільки відомою компанією, і не тільки у нашій країні, щоб будь-який наїзд може створити набагато більше проблем для того, хто наїжджає. Так що «криша»це наша популярність і успішність.