Та Стів Бакстер зроду ні з кого не зловтішався, навіть якщо кара видавалася цілком заслуженою. Важливе було єдине: він переміг, діставшись Земельного управління вчасно, щоб отримати останній акр землі.
Усе це коштувало страшенних зусиль і страждань, ба більшежиття молодої дівчини.
10
Час, як то мовиться, лікує. Кілька тижнів потому Сті-ва Бакстера вже не так переслідували спогади про трагічні події під час перегонів. Урядовий реактивний літак перевіз його з родиною до міста Корморан у горах Сьєрра-Невада. З Корморану вертоліт доправив їх до призової ділянки. Худорлявий представник Земельного управління привітав їх і показав їхню нову власність.
Перед ними за огорожею, на майже вертикальному схилі, відкрилася їхня земля. Її оточували так само обгороджені ділянки, їх було багато, вони тяглися, скільки сягало око. Донедавна тут видобували корисні копалини. Нині плато мало вигляд безлічі гігантських ровів, видовбаних у ґрунті брудно-сірого, мишастого відтінку. Ні деревця, ні стеблини будь-якої трави. Був там і обіцяний будинок, точнішехижа, що могла би простояти хіба що до першої серйозної зливи.
Бакстер кілька хвилин мовчки споглядав картину. Нарешті Адель промовила:
Ох, Стіве.
Я бачу,озвався Стів.
Оце така наша нова земля.
Стів кивнув:
Не надто гарна,пробурмотів він невпевнено.
Не надто? Що ж тут вдієш?відповіла Адель.Вона все-таки наша, Стіве, і її цілий акр! Ми зможемо щось вирощувати тут, Стіве!
Ну, мабуть, не відразу...
Звичайно, я розумію! Але ми дамо раду цій землі, а потім засіємо і будемо збирати урожай! Ми будемо жити тут, Стіве! Ти ж згоден?
Стів Бакстер мовчки дивився на свою ділянку, здобуту дорогою ціною. Його дітиТоммі й маленька білява Амеліягралися грудками землі. Державний представник прокашлявся і сказав:
Ви й досі можете змінити своє рішення. Це вам відомо.
Що?стрепенувся Стів.
Ви ще можете змінити своє рішення і повернутися до свого помешкання в місті. Я маю на увазі, дехто гадає, що тут надто вже все занедбане, типу не те, чого очікували.
Ох, Стіве, ні!застогнала Адель.
Ні, тату, ні!й собі закричали діти.
Повернутися назад?повторив Бакстер.Мені таке й на думку не спадало. Я просто дивився на все це. Зроду не бачив стільки вільної землі в одному місці!
Я вас розуміюм'яко мовив чиновник,я тут уже двадцять років, і все одно це видовище мене вражає.
Бакстер та його дружина захоплено глянули одне на одного. Чиновник почухав носа й додав:
Гадаю, ви більше не потребуєте моїх послуг,і делікатно попрощався.
Стів та Адель дивилися на свою землю. Нарешті Адель озвалася:
Ох, Стіве-Стіве! Це все наше! І все це ти виграв для нас, ти зміг зробити це сам!
Бакстер насилу розтиснув губи, щоб ледь чутно відповісти:
Ні, люба, я зробив це не сам. Мені допомогли.
Хто, Стіве? Хто ж допоміг тобі?
Я колись розповім тобі про це,сказав Бакстер,а зараз ходімо в наш дім.
Рука в руці вони ввійшли до хатини. Вдалині, в них за спинами, сонце сідало в густий лос-анджелеський смог. І це кінець історії, найщасливіший з усіх можливих у другій половині ХХI століття.
Жертва космосу
Хадвелл із радісним збудженням розглядав планету внизучарівний світ зелених рівнин, червоних гір і бурхливих синьо-сірих морів. Прилади корабля швидко зібрали інформаціювиявилося, що планета цілком придатна для людей. Хадвелл вивів корабель на орбіту, ввімкнув гальмівну систему й розгорнув свій записник.
Він був письменником, автором книг «Білі тіні в поясі астероїдів», «Сага глибокого космосу», «Подорожі міжпланетного волоцюги» та «Терірапланета загадок!».
Хадвелл записав: «Переді мною нова планета, приваблива та загадкова. Що знайду тут я, міжзоряний блукач? Які дивовижні таємниці ховаються під її зеленим покривом? Чи зустрінусь я там із небезпекою? Чи, може, з коханням? Із новими звершеннями? Чи знайдеться там місце для відпочинку втомленого мандрівника?».
Річард Хадвелл був високим, тонким, рудоволосим молодим чоловіком. Він отримав від батька чималий спадок та інвестував його у космічну шхуну CC-класу. На цьому старому судні він подорожував протягом останніх шести років і писав захопливі книги про місця, у яких побував. Але чудові пригоди здебільшого вигадував, бо чужі планети найчастіше розчаровували його.
Мешканці інших планет, з якими стикався Хад-велл, були не надто розумні та навдивовижу потворні. Їхні харчі було неможливо їсти, їхні манери викликали відразу. Проте Хадвелл описував романтичні пригоди та сподівався одного разу пережити їх насправді.
Унизу не виднілося жодного міста, всю планету вкривала чудова тропічна рослинність. Корабель Хадвелла взяв курс на невеличке село з хатинами, вкритими соломою.
«Можливо, я зустріну тут те, чого прагну»,подумав Хадвелл, коли корабель різко почав гальмувати.
Рано вранці Катага та його дочка Мел перейшли плетеним з лози мостом до гори Редж збирати квіти фрегу. Ніде в Ігаті фрег не цвів так пишно, як на горі Редж. І не дивногора була святилищем Тангукарі, усміхненого бога.
Ближче до полудня до них приєднався Брог, тупуватий молодий хлопець, який нічим не цікавився, крім себе самого.
Мел не полишало передчуття, що цього дня має статися дещо вкрай важливе, і вона замріялася. Дівчина була висока й струнка, під час роботи рухалася повільно, але впевнено, її довге чорне волосся розвівалося з вітром. Все навколо, таке звичне, нині здавалося їй незвичайно яскравим, особливим. Вона глянула на селона хатки розсипані понад річкою, на вершину за селом, де здійснюва-лися ігатійські шлюби, й ще далі, на море у ніжних барвах.
Мел була найвродливішою дівчиною в Ігаті, навіть старий жрець визнавав це. Вона прагнула життя, сповненого цікавих подій. Але кожен день у селі одноманітно змінювався іншим, таким самим, і Мел все так само збирала тендітні суцвіття фрегу під гарячим промінням двох сонць. Це здавалося їй несправедливим.
Її батько працював енергійно, стиха щось наспівуючи. Він знав, що квіти мають перебродити у великій діжці. Лаг, жрець, промовить відповідні слова над напоєм і проллє його трохи перед ликом Тангукарі. Коли обряд здійсниться, все село включно з собаками розпочне розкішний бенкет.
Ці думки мовби підганяли його в роботі. Працюючи, Катага обмірковував тонкий і небезпечний план, завдяки якому збирався піднестися до вищого становища. Ці думки дарували йому неабияке задоволення.
Брог випростався, витер обличчя полою, глянув на небо, чи не збирається дощ.
Агов!погукав він.
Катага і Мел підняли голови.
Он там!показував Брод.Там, ондечки!
Просто у них над головами з'явилася срібляста плямка у спалахах червоного і зеленого світла. Вона повільно спускалася, зростала просто на очах, поки не перетворилася на блискучу кулю.
Пророцтво!побожно прошепотів Катага.Нарешті, після століть очікування!
Треба повідомити в селі!вигукнула Мел.
Зажди,зупинив її Брог, червоніючи й колупаючи землю пальцем босої ноги.Я перший це побачив, еге ж?
Ну звичайно, ти,нетерпляче кинула Мел.
А якщо я перший побачив,вів далі Брог,то прислужився селу Чи не здається вам Може, було б можливо Може, було би правильно
Брог хотів того, чого бажав кожен ігатієць, заради чого працював і за що молився, а деякі розумники на кшталт Катаги ще й розробляли для цього хитромудрі плани. Але вважалося непристойним називати це вголос. Однак Мел та її батько зрозуміли, про що йдеться.
Як ти гадаєш?звернувся Катага до Мел.
Думаю, він на дещо заслуговує,відповіла вона.
Брог потер руки:
Може ти, Мел? Ти зробиш це сама?
Але такі речі вирішує жрець,заперечила дівчина.
Будь ласка!скрикнув Брог.Лаг може вирішити, що я не готовий. Будь ласка, Катага! Зроби це ти сам!
Катага глянув на застигле обличчя дочки й зітхнув:
Вибач, Брогу. Якби ми з тобою були самі ... Але Мел дуже суворо дотримується звичаїв. Нехай це зробить жрець.
Брогу довелося погодитись. Блискуча куля тим часом спускалася до рівнини поблизу села. Троє ігатійців забрали свої торби з ніжними суцвіттями й поквапилися додому.
Вони дійшли до плетеного з лози мосту через бурхливу річку. Катага пустив Брога вперед, Мел рушила слідом. Останнім на міст ступнув Катага. Він дістав з-під пов'язки на стегнах невеличкого ножа.
Як він і очікував, Мел і Брог не оглядалися. Обоє були надто заклопотані балансуванням на хисткому містку, стараючись утримати рівновагу. Катага дій-шов до середини мосту й провів пальцями по лозині, що слугувала за основу. За мить намацав місце пошкодження, знайдене за кілька днів до цього. Швидко черкнув ножем і відчув, що перерізав частину волокон. Ще один-два надрізи, й лоза не витримає ваги людини. Але наразі цього досить. Задоволений собою, Катага сховав ножа за пов'язку та поквапився наздогнати Брога й Мел.
Новина збурила все село. Ні чоловіки, ні жінки не могли говорити ні про що інше, крім великої події. Перед святилищем Інструменту розпочався імпровізований танець, який, однак припинився, коли старий жрець, накульгуючи, вийшов із храму Тангукарі.
Жрець Лаг був високим, виснаженим старим чоловіком. За багато літ він обличчям почав нагадувати усміхненого, доброзичливого бога, якому служив. На його лисій голові красувалася корона з пір'яатрибут касти жерців. Старий важко спирався на священний чорний жезл.
Люди підійшли ближче. Брог стояв біля жерця, нервово потирав руки, побоюючись наполягати на отриманні винагороди.
Мій народе,промовив Лаг,здійснилося давнє пророцтво Ігаті. З неба впала чарівна блискуча куля, як і сказано у стародавній легенді. Всередині кулі має бути схожа на нас істота, і це посланець Тан-гукарі.
Люди у захваті закивали.
Посланець творитиме добро, й таких див досі ніхто не бачив. А коли він завершить свою роботу й зажадає спочинкучекатиме винагороди,голос Лага стишився до виразного шепоту.Ця нагородате, чого прагне кожний ігатієць, те, про що він мріє, за що молиться. Це останній дарунок, який Тангукарі приносить тим, хто добре служить йому та селу.
Жрець звернувся до Брога:
Ти, Брогу,мовив він,перший побачив прибуття посланця. Ти добре прислужився селу.
Жрець підніс руки:
Браття! Чи гадаєте ви, що Брог має отримати винагороду, якої прагне?
Більшість людей погодилися з жерцем. Але вийшов наперед багатий торговець Васі.
Це несправедливо,заявив він.Іншим доводиться працювати для цього довгі роки, приносити коштовні дари храму. Брог не зробив нічого надзвичайного, щоб заслужити винагороду. Крім того, він має низьке походження.
Ти маєш рацію,погодився жрець, і Брог скрикнув у розпачі,але,жрець вів далі,щедрість Тангукарі поширюється не лише на шляхетних. Найбідніший з нас може прагнути цього. Якби Брог не був належно нагороджений, чи не втратили б надію інші?
Люди схвально загомоніли, й очі Брога засяяли вдячністю.
На коліна, Брогу,наказав жрець, обличчя якого випромінювало доброту й любов.
Брог став навколішки. Всі навкруг затамували подих.
Лаг підняв свій важкий жезл і щосили опустив його на череп Брога. Удару він завдав так вправно, що Брог звалився, мов підкошений, смикнувся і завмер. Піднесений вираз невимовної радості застиг на його обличчі.
Як це прекрасно,заздрісно прошепотів Катага.
Мел стиснула його руку:
Не переймайся, батьку. Одного дня ти теж отримаєш свою нагороду.
Сподіваюся,зітхнув Катага.Але чи ж можна бути цілком упевненим? Згадай-но Рії. Такої щирої, доброчесної людини годі було й шукати. Цей бідолашний старий працював усе життя та молився, благаючи наглої смерті. Будь-якої, аби лишень насильницької! І що ж врешті-решт сталося? Він помер уві сні! Що це за смерть для людини?
Ну, й таке трапляється.
Я міг би розповісти ще про десяток таких випадків,сказав Катага.
Постарайся не перейматися цим, батьку,знову попросила Мел.Знаю, що ти помреш так само красиво, як і Брог.
Так, так... Але якщо подумати, смерть Брога була досить простою, невибагливою,очі в Катиги заблищали.Я хотів би чогось по-справжньому величного, чогось болісного, складного й захопливого на кшталт того, що призначено посланцеві.
Мей відвернула погляд:
Ти забагато хочеш, батьку.
Авжеж, справді,кивнув Катага.Добре, одного дня...
Він усміхнувся сам до себе. Атож, такий день настане! Розумний і сміливий чоловік усе тримає у власних руках і готує собі жорстоку смерть, замість того, щоб покірно чекати, поки про нього згадає забудькуватий жрець. Хай би це називали блюзнірством, або чим завгодно, внутрішній голос підказував Катазі, що людина має право помирати тією смертю, яку сама обере, й у таких муках, яких забажає,звісно, вона здатна це собі влаштувати.
Згадка про надрізану лозу наповнила радістю його серце. Яке щастя, що він так і не навчився плавати!
Ходімо,звернувся він до Мел.Час вітати посланця.
Вони разом із усіма мешканцями села рушили до місця приземлення кулі.
Річард Хадвелл відкинувся на спинку крісла й витер піт з чола. Останні тубільці щойно залишили його корабель, він ще чув їхні співи та сміх, з якими вони у вечірніх сутінках поверталися до села. У кабіні пілота розливався запах квітів, меду й вина. Гудіння барабанів, здавалося, ще відлунювало від сірих металевих стін.
Він усміхнувся, про щось згадав, дістав записник та ручку й записав:
«Це прекрасна планета величних гір та бурхливих гірських потоків, чорних піщаних пляжів, зеленої рослинності джунглів, великих квітучих дерев у лісах».
«Непогано сказано»,подумав Хадвелл. Він зосереджено стиснув губи й продовжив:
«Тубільці належать до гуманоїдної раси, смагляві, гнучкі та спритні. Вони зустріли мене квітами й танцями і виявили ознаки радості та дружнього ставлення. Я без жодних проблем за допомогою гіпнотичного методу опанував їхню мову й незабаром почувався ніби вдома. Вони доброзичливі й веселі, делікатні та ввічливі, безтурботно живуть у гармонії з природою. Який чудовий приклад для Цивілізованої Людини!
Мимоволі сповнюєшся симпатією і до них, і до Тангукаріїхнього доброго божества. Залишається сподіватися, що Цивілізована Людина, цей злий геній руйнації та безумства, не сягне сюди, щоб вивести цих людей зі стану впевненості й радості».
Хадвелл вибрав кращу ручку й продовжив: «Тут є дівчина на ім'я Мел, яка...». Він закреслив і написав: «Чорнява дівчина на ім'я Мел, невимовно гарна, підійшла до мене і глибоко зазирнула у мої очі». Потому викреслив і це.
Насупився, спробував написати якось інакше: «Її ясні карі очі обіцяли таке щастя... Її маленькі рожеві вуста тремтіли, коли я... Хоча її тендітна рука затрималась у моїй лише на коротку мить...».
Він зім'яв аркуш. Це все наслідки вимушеного целібату впродовж п'яти місяців космічної подорожі,вирішив він. Краще повернутися до головних питань, а Мел поки що залишити. Він написав:
«Доброзичливий спостерігач має багато можливостей для допомоги цим людям. Але відчуваю сильну спокусу: не робити нічого. Боюсь зруйнувати їхню культуру».
Хадвелл закрив записник, глянув з ілюмінатора на далеке село, освітлене смолоскипами. Й знову розгорнув на чистій сторінці:
«Однак їхня культура справляє враження сильної та гнучкої. Певна допомога буде їм на користь. І я, мабуть, таки допоможу».
Він відклав ручку.
Наступного дня Хадвелл почав свої добрі справи. Він виявив, що багато ігатійців потерпають від хвороб, які передаються москітами. Зі знання справи Хадвелл підібрав антибіотики й зміг вилікувати всіх хворих, крім безнадійних. Далі порадив спустити воду із застійних водойм, де розмножувалися москіти.
Поки він лікував хворих, Мел супроводжувала його. Прекрасна ігатійка швидко засвоїла деякі прості прийоми допомоги недужим, і Хадвелл високо цінував її старанність.
Незабаром село позбулося всіх серйозних хвороб. Тоді Хадвелл почав проводити дні в гаю неподалік Ігаті, де відпочивав і працював над своєю книгою.
Одного разу Лаг призначив зібрання селян для обговорення важливих питань.
Браття,промовив старий жрець,наш друг Хадвелл зробив багато прекрасних справ на благо жителів нашого села. Він вилікував наших хворих, тож вони можуть жити далі, сподіваючись на дарунок Тангукарі. Тепер Хадвелл стомився і відпочиває на сонечку. Отже, він чекає на винагороду, по яку прибув сюди.