Буде справедливо,сказав торговець Васі,якщо посланець отримає нагороду. Нехай жрець візьме жезл, підійде до нього
Ну навіщо ж така скупість?вигукнув Джюель, учень жерця.Невже посланець Тангу-карі не заслуговує на кращу смерть? Хадвелл заслуговує на більше, ніж якийсь там удар жезлом! Набагато більше!
Твоя правда,визнав Васі,у такому разі давайте заженемо йому під нігті отруйні колючки.
Можливо, це непогано для торгівця,заперечив Тгара, каменяр,але не для Хадвелла. Він вартий смерті вождя! На мою думку, його треба зв'язати й розкласти у нього під ногами невеличке багаття, поступово
Зачекайте,промовив Лаг. Посланець заслуговує на Смерть Мученика. Тому давайте візьмемо його ніжно та міцно, занесемо до якнайбільшого мурашника і там закопаємо по шию.
Звідусіль залунали схвальні вигуки. Тгара додав:
І коли він закричить, почнуть бити древні ритуальні барабани.
І ми танцюватимемо для нього,додав Васі.
І добряче за нього вип'ємо,докинув Катага.
Усі погодилися з тим, що це буде прекрасна смерть.
Тож обговорили всі деталі, встановили час. Село поринуло у релігійний екстаз. Всі хати прикрасили квітами, крім святилища Інструменту, якого, за звичаєм, не можна було прикрашати. Жінки сміялися й співали, готуючи свято смерті. Тільки Мел не знати чому засумувала. Вона пройшла селом з похиленою головою і повільно піднялася на пагорб до Хадвелла.
Хадвелл, роздягнений до пояса, засмагав під промінням двох сонечок.
Привіт, Мел,сказав він,я почув барабани. Щось має відбутися?
Свято,відповіла Мел, сідаючи біля нього.
Чудово. Мені можна буде прийти?
Мел глянула на нього й повільно кивнула. Її серце вразила така мужність. Посланець суворо дотримувався давнього ритуалу, за яким людина має вдавати, що власне свято смерті її не стосується. Вона бачила, що людям часто бракувало стійкості в подібних випадках. Але посланець Тангукарі, звичайно, найкраще знає звичаї.
Коли ж усе почнеться?
За годину,сказала Мел. Раніше вона говорила з Хадвеллом прямо й відверто. Та нині важкий тягар гнітив її серце. Вона сама не розуміла, чому. Боязко глянула на його незвичний одяг, на руде волосся.
Має бути цікаво,мовив Хадвелл.Так-так, цікаво
Він замовк. З-під примружених повік дивився на симпатичну ігатійку, бачив чисту лінію її шиї та плеча, пряме темне волосся і вловлював навіть не запах, а ледь відчутний тонкий аромат. Хвилюючись, він зірвав травинку.
Мел,почав він,я...
Слова завмерли на вустах. Мел опинилась у його обіймах.
О, Мел!
Хадвелле!скрикнула вона й притулилася тісніше. Потім рвучко відсторонилася, глянула схвильовано.
Що таке, люба?скрикнув Хадвелл.
Хадвелле, чи не можеш ти ще щось зробити для нашого села? Щось корисне? Наші люди так цінують твою допомогу.
Ну, звичайно, можу,всміхнувся Хадвелл,але збирався спочатку трохи відпочити.
О ні! Будь ласка!благала Мел.Ті зрошувальні канали, про які ти говорив, не можна почати копати просто зараз?
Ну гаразд, якщо ти так уже просиш,погодився Хадвелл,але
Ой, любий!дівчина підвелася.
Хадвелл простяг до неї руки, але вона відступила:
Не на часі! Я кваплюся розповісти про це в селі!
Мел втекла, а Хадвелл замислився про дивну поведінку тубільців, і особливо їхніх жінок.
Мел побігла до села і знайшла у святилищі жерця, який молився, щоби бог послав йому мудрість для керування народом. Дівчина похапцем розповіла жерцеві про нові плани посланця стосовно допомоги їхньому селу.
Старий жрець поволі кивнув:
Тоді церемонію доведеться відкласти. Але скажи мені, дитино, як же ти про це дізналася?
Мел зашарілася, не в змозі відповісти.
Старий жрець посміхнувся. Та враз його обличчя стало суворим.
Я здогадуюся. Але послухай мене, дівчинко. Не дозволяй коханню збити тебе з правильного шляху поклоніння Тангукарі та дотримання давніх звичаїв нашого села.
О, ні!скрикнула Мел.Мені просто здалося, що Смерть Мученика була б недостатньою для Хадвелла. Він заслуговує на більше! Він заслуговує Найвищого Дару!
Шість сотень років ніхто не був гідним Найвищого Дару,відповів Лаг, жодна істота звідтоді, як герой-напівбог В'кат врятував ігатійців від жахливих звірів хуельвів.
Але Хадвелл сповнений героїчних намірів,вигукнула Мел.Дайте йому час, аби їх здійснити! Він доведе, що гідний найкращого!
Можливо й так,замислено відповів жрець.Це була б видатна подія для нашого села... Але подумай, Мел! Для того, щоб довести свій героїзм, може знадобитися ціле життя.
Хіба на таке не варто зачекати?запитала вона.
Старий жрець стиснув жезл і наморщив чоло в задумі.
Може, ти й маєш рацію,промовив він повільно.Атож, швидше за все, ти права.
Раптом він випростався й кинув на дівчину гострий погляд.
Але скажи мені правду, Мел. Ти справді намагаєшся зберегти його для смерті? Чи просто хочеш зберегти його для себе?
Він повинен отримати смерть, на яку заслуговує,впевнено відповіла Мел, але зустрілася поглядом із жерцем і їй забракло сміливості.
Цікаво,сказав старий,цікаво, що у тебе на серці. Побоююся, що ти схиляєшся до єресі, Мел. Ти, що була однією із найбільш ревних у своїй вірі!
Мел збиралася відповісти, але тут купець Васі забіг у святилище.
Ідіть мерщій!кричав він.Селянин Іглей порушив табу!
Товстий, веселий Іглей помер страшною смертю. Він проходив звичним шляхом від своєї хати до центру села повз старе дерево з колючками, й воно несподівано гепнулося просто на нього. Колючки пронизали його наскрізь. Очевидці казали, що Іглей стогнав і звивався цілу годину, перш ніж помер.
Але відійшов він із посмішкою на обличчі.
Жрець глянув на натовп, що оточив тіло Іглея. Дехто прикривав рота долонею, приховуючи посмішки. Лаг підійшов до колючого дерева й оглянув його.
Він зауважив ледь помітні сліди пилки, трохи затерті й замазані глиною. Жрець звернувся до натовпу:
Чи часто ви бачили біля цього дерева Іглея?
Аякже,озвався один із селян,він завше обідав під цим деревом.
У натовпі хихотіли, вочевидь пишаючись витівкою Іглея. Звідусіль залунали жартівливі зауваження:
Я ще дивувався, чому він завжди тут їсть.
Ніколи не йшов до гурту. Казав, що любить їсти в самоті.
Так отож!
Мабуть, пиляв собі потроху.
Напевно, не один місяць колупався. Дерево он яке тверде.
Ох, і розумний був цей Іглей.
Я вам скажу: він був простий селянин, ще й не надто ревний у вірі, а помер такою прекрасною смертю.
Послухайте, люди добрі!закричав Лаг.Іглей вчинив немислимий злочин! Тільки жрець може подарувати насильницьку смерть!
Якщо жерці нічого не бачили, то це їх і не стосується,пробурмотів хтось.
Ну то й що, коли це блюзнірство,докинув хтось інший.Іглей здобув собі прекрасну смерть. Це найголовніше.
Старий жрець сумно відвернувся. Він нічого не міг вдіяти. Якби він затримав Іглея вчасно, то вжив би проти нього найжорсткіших заходів. Іглей ніколи б не наважився влаштувати собі смерть і, мабуть, спокійнісінько помер би в ліжку в похилому віці. Але тепер було запізно. Селянин домігся таки свого, відлетів на крилах смерті до Рукечангі. Прохати бога покарати Іглея в потойбічному житті було, мабуть, марною справою, бо хитрий селянин там, на місці, точно вже якось зуміє виправдатися.
Лаг запитав:
Хіба ніхто з вас не бачив, як він підпилює дерево?
Якби хто й бачив, то не признався б. Лаг знав, що вони всі в змові. Попри те, що він змалечку навчав цих людей релігійних правил, вони все одно намагалися перехитрувати жерців.
Якби ж вони могли нарешті зрозуміти, що незаконна смерть ніколи не буває такою приємною, як смерть зароблена, заслужена і виконана за всіма урочистими ритуалами?
Він зітхнув. Життя іноді буває таким важким.
За тиждень Хадвелл записав у щоденнику:
«Уперше стикаюся з таким народом, як ігатійці. Я живу серед них, їм і п'ю з ними, спостерігаю за їхніми обрядами. Я їх знаю і розумію. І правда про них вражає, якщо не сказати більше. Річ у тім, що ігатійці не знають війни. Таке важко навіть уявити Цивілізованій людині! У їхній історії та усних переказах немає жодної згадки про війну. Вони просто не можуть зрозуміти, що це таке. Наведу такий приклад.
Я намагався пояснити, що таке війна Катазі, батькові незрівнянної Мел. Чоловік почухав голову й запитав:
Ти кажеш, коли багато одних людей убивають багато інших, то це війна?
Ну, приблизно так,сказав я.Тисячі людей убивають інші тисячі.
У такому разі,сказав Катага,багато людей помирають одночасно однією смертю?
Ну, так,відповів я.
Він довго над цим думав, потім повернувся до мене й мовив:
Не дуже добре, якщо багато людей помирають одночасно однаковою смертю. Жодного задоволення. Кожна людина повинна помирати власною смертю.
Зваж, Цивілізована Людино, неймовірну наївність цієї відповіді. І подумай, скільки правди приховано в цій наївності, скільки істини, якої можна повчитися.
Ба більше, ці люди не сваряться між собою, не знають кревної ворожнечі, не вчиняють жодних злочинів через пристрасті, в них немає вбивств.
Я доходжу висновку, що насильницька смерть не відома цим людямкрім, звичайно, нещасних випадків.
Шкода, що нещастя трапляються повсякчас і часто мають смертельні наслідки. Але це я пояснюю первісною дикістю навколишньої природи і дивовижною необачністю цих легковажних людей. Слід зазначити, що нещасні випадки не залишаються непоміченими. Жрець, з яким я доволі близько потоваришував, завжди висловлює жаль з приводу кожної пригоди та постійно застерігає людей від таких випадків. Він завше закликає до обачності.
Він гарна людина.
А зараз я запишу останню, справді чудову новину. (Хадвелл мимоволі всміхнувся, на хвильку завагався, потім повернувся до записника.)
Мел погодилася стати моєю дружиною! Щойно закінчу цей запис, відбудеться церемонія. Свято вже почалося, готується бенкет. Я вважаю себе найщас-ливішим чоловіком, адже Мел дуже вродлива. І до того ж, взагалі надзвичайна жінка.
Вона дуже переймається інтересами свого села. Часом аж занадто, як на мене. Повсякчас заохочує мене до роботи на користь селян. І я вже чимало зробив. Спроектував зрошувальну систему, надав їм насіння кількох нових їстівних культурних рослин, навчив деяких прийомів обробки металу та іншого, всього не злічити. Однак Мел хоче, щоб я робив для їхнього села щораз більше.
Але тепер я таки наполіг на своєму. Я маю право трохи відпочити. Хочу спокійно провести свій медовий місяць, а потім приблизно рік присвятити своїй книзі, гріючись на сонечку.
Мел не може цього зрозуміти. Уперто наполягає, що я повинен і далі працювати, натякає на якусь церемонію, пов'язану з Найвищим даром (якщо я правильно зрозумів).
Але я вже вдосталь попрацював. Хочу відпочити принаймні рік або й два.
Церемонія Найвищого Дару має відбутися відразу після нашого весілля. Гадаю, ці прості й щирі люди збираються надати мені особливо високі почесті чи щось подібне. Я висловив свою згоду й готовий прийняти їх.
Це має бути цікаво».
* * *
Для здійснення шлюбної церемонії все село на чолі зі старим жерцем рушило до Вершини, де відбувалися всі іґатійські шлюби. Чоловіки були прикрашені церемоніальним пір'ям, жінкинамистом із мушель та блискучих камінців. Четверо кремезних селян у середині процесії несли дивний пристрій. Хадвелл бачив його лише мимохідь. Цю річ урочисто винесли з простої хати під зчорнілою солом'яною стріхоюздається, якогось святилища.
Учасники процесії по одному ступали на хисткий місток із лози. Катага, який ішов останнім, ледь усміхнувся й знову нишком помацав підпиляну лозу.
Вершина виявилася вузьким виступом чорної скелі, який нависав над морем. Хадвелл і Мел стояли на краю навпроти жерця. Всі замовкли, Лаг підніс руки.
О великий Тангукарі!вигукнув жрець.Візьми цього чоловіка Хадвелла, твого посланця, який прийшов до нас із неба в осяйній кулі й зробив для Ігаті так багато, як ніхто й ніколи не робив. І змилуйся над своєю дочкою Мел. Навчи її любити пам'ять про свого чоловіката зміцни її в нашій вірі.
Священик пильно дивився на Мел, промовляючи ці слова. Дівчина зустріла його погляд із високо піднятою головою.
Нарікаю вас подружжям!проголосив жрець.
Хадвелл обійняв і поцілував дружину. Люди раділи.
Катага усміхнувся своєю хитруватою посмішкою.
А тепер,сказав жрець лагідно,маю гарну новину для тебе, Хадвелле. Просто чудову!
О, справді?Хадвелл неохоче випустив з обіймів свою наречену.
Ми високо поцінували твої справи,промовив Лаг,і вирішили, що ти гідний Найвищого Дару!
Дуже вам вдячний,уклонився Хадвелл.
Жрець подав знак. Четверо чоловіків підійшли ближче з дивним пристроєм, який Хадвелл зауважив раніше. Тепер він побачив, що це був поміст завбільшки як ліжко зі старого почорнілого дерева. До нього були прикріплені різноманітні зубці, гачки, загострені мушлі та шпичаки. Були там і порожні чаші та інші предмети дивної форми, призначення яких Хадвелл вгадати не міг.
Шістсот років,сказав Лаг,Інструмент не виносили з його Святилища. Ще з часів В'ката, героя-напівбога, який власноруч врятував Ігаті від знищення. Тепер Інструмент винесли зі святилища заради тебе, Хадвелле!
О, ні! Я не гідний такої честі,розгубився Хадвелл.
У натовпі, враженому його скромністю, зчинився гамір.
Повір мені,твердо запевнив Лаг,ти гідний цього. Чи приймаєш Найвищий Дар, Хадвелле?
Хадвелл глянув на Мел. Не зміг зрозуміти виразу її прекрасного обличчя. Глянув на жерця. Обличчя Лага залишалося незворушним. Натовп мовби занімів. Хадвелл глянув і на Інструмент. Вигляд пристрою чомусь не надто його надихав. Закралися певні сумніви.
Може, він неправильно зрозумів цих людей? Цей інструмент у прадавні часи, безперечно, використовувався для тортур. Ці колючки та гачки... А для чого тут решта деталей? Хадвелл спробував уявити можливе застосування деяких, і його пройняв дрож. Натовп тісно зімкнувся перед Хадвеллом. Позаду був лише вузький виступ скелі, а під нимпрірва футів на тисячу вглиб. Хадвелл знову глянув на Мел.
Її обличчя світилося любов'ю і відданістю.
Глянувши на селян, він помітив їхнє хвилювання. Чого це він, справді, стривожився? Хіба ці люди хотіли б зашкодити йому після того всього, що він зробив для села?
Інструмент, безумовно, має певне символічне призначення.
Я приймаю Найвищий Дар,сказав Хадвелл жерцеві.
Селяни закричали, їхнє радісне ревіння луною прокотилося в горах.
Вони з'юрмилися навколо Хадвелла, посміхалися, потискали йому руку.
Церемонія відбудеться негайно,сказав жрець,у селі, перед статуєю Тангукарі.
І всі рушили назад. Жрець ішов попереду, Хад-велл і його нареченапосередині. Мел від початку урочистостей не промовила й слова.
Мовчки перейшли хисткий місток. На другому березі селяни щільніше збилися навколо Хадвелла, й він відчув напад клаустрофобії. Подумалося таке: якби не був цілком упевнений у їхній доброзичливості, міг би занепокоїтися.
Попереду були село й жертовник Тангукарі. Жрець поспішав туди.
Раптом почувся крик. Усі кинулися назад до мосту.
На березі річки Хадвелл побачив, що сталося. Ката-га, батько Мел, замикав процесію. Коли він дійшов до середини містка, лоза, яка несла основне навантаження, чомусь обірвалася. Катага зумів зачепитися за тоншу лозину, але довго не протримався. Коли селяни прибігли, руки в нього ослабли, він пустився і впав у річку.
Хадвелл застиг від несподіванки. Нереально виразно побачив деталі жахливої картини: Катагу, що падав, посмішку на його обличчі, що свідчила про неймовірну мужність, білу піну на хвилях бурхливої річки, гострі скелі нижче за течією.
Катазі загрожувала неминуча страшна смерть.
Чи вміє він плавати?запитав Хадвелл у Мел.
Ні,відповіла дівчина,він не хотів навчатися... О, батьку! Як же ти міг!
Клекотіння білих бурунів видалося Хадвеллу страшнішим за все бачене раніше, значно страшнішим за порожнечу космічного простору. Але батько його дружини був у небезпеці. Хадвелл мав діяти.
І він пірнув в крижану воду.
Хадвеллу вочевидь пощастило, бо коли він дістався Катаги, схопив його за волосся й поплив до берега, той був майже непритомний і не пручався. Дістатися берега Хадвеллу не вдалось. Течія підхопила обох і понесла: вони то зникали під водою, то виринали на поверхню. Надлюдським зусиллям Хадвелл зумів уникнути перших скельних виступів. Але ще страшніші стриміли попереду.