Селяни з криками бігли берегом.
З останніх сил Хадвелл гріб до берега. Його вдарило об підводне каміння, і рука, що вчепилась у волосся Катаги, почала слабшати. Ігатієць потроху отямився й почав пручатися.
Тримайся, старий,видихнув Хадвелл. Берег був усього за якісь десять футів, але течія знову підхопила їх.
Хадвелл у відчаї підняв руку та вчепився у гілку. Так він тримався, опираючись шаленому натискові течії. За кілька хвилин селяни на чолі з жерцем ви-тягли обох чоловіків на берег.
Їх понесли до села. Хадвелл відхекався, повернувся до Катаги й кволо посміхнувся йому:
Ну, старий, вискочили з халепи.
Зануда!Катага плюнув на Хадвелла й пішов геть.
Хадвелл подивився йому вслід і знизав плечима.
Мабуть, не в собі від пережитогоІ звернувся до селян:То що, почнемо церемонію Найвищого Дару?
Селяни знову його обступили, але їхні обличчя не віщували нічого доброго.
Еге! Найвищого Дару захотів!
Що він за людина така.
Після того, як витяг бідолашного Катагу з річки, ще язик йому повертається...
Власному тестю життя рятує!
Така проклята людина,виніс остаточний присуд Васі, торговець,не заслуговує на смерть!
Хадвеллу здалося, що всі раптом подуріли. Він невпевнено повернувся до жерця:
Що, оце й усе?
Лаг глянув на нього зі скорботою, стиснув губи так, що аж побіліли, й не відповів.
Урочистої церемонії не буде?у голосі Хадвел-ла вже бриніли жалібні ноти.
Ти заслужив її,відповів жрець. Якщо хтось коли-небудь заслуговував на Найвищий Дар, то це саме ти, Хадвелле. Гадаю, ти мав би його отримати. Але тут ідеться про важливіші речі. Є закони милосердя та співчуття, які цінує Тангукарі. За цими законами, Хадвелле, ти здійснив страшний, нелюдський злочин, рятуючи бідолашного Катагу з річки. Боюся, що цього пробачити не можна.
Хадвелл не знав, що й казати. Вочевидь існує певне табу на порятунок людей, які впали в річку. Але звідки ж йому було про це знати? Невже така дрібниця переважила все, що він зробив для села?
Може, все ж таки я вартий хоч якоїсь церемонії?промовив він.Я люблю ваш народ, я хочу тут жити. Щось же ви можете зробити для мене.
У погляді старого жерця світилося співчуття. Він узявся за жезл і хотів його підняти.
Але його руку зупинило лиховісне ревіння натовпу.
Я нічого не можу зробити для тебе,сказав жрець,залиш нас, фальшивий посланцю. Залиш нас, Хадвелле, який не заслуговує на смерть!
Гаразд!крикнув Хадвелл, і його раптом понесло.Ідіть під три чорти, купка брудних дикунів! Я б тепер не залишився тут, якби ви навіть і благали мене про це. Я забираюся. Ти зі мною, Мел?
Дівчина кліпнула, подивилася на Хадвелла, потім на жерця. Запанувала тиша. Тоді жрець прошепотів:
Пам'ятай батька свого, Мел! Пам'ятай вірування твого народу!
Мел гордо підняла голову.
Я знаю свій обов'язок,сказала вона.Ходімо, любий Річарде.
Ходімо,Хадвелл рушив до космічного корабля, за ним пішла Мел.
Старий жрець у відчаї спостерігав за ними.
Мел!гукнув він суворо.
Та Мел не повернулася. Жрець бачив, як вона заходила в корабель, як зачинявся люк.
За кілька хвилин червоне та синє полум'я охопило срібну кулю. Вона піднялася в повітря, набрала швидкість, зменшилася до плямки й зникла.
Щоками старого жерця, який проводжав її поглядом, котилися сльози.
За кілька годин Хадвелл сказав:
Люба, я відвезу тебе на Землю, планету, з якої прибув. Тобі там сподобається.
Я знаю,пробурмотіла Мел, дивлячись в ілюмінатор на блискучі колючі зірки.
Десь серед них був її втрачений назавжди дім. Вона вже тужила за ним. Але вибору не було. Жінка завжди йде з за чоловіком, якого кохає. І жінка, яка справді кохає, ніколи не втрачає віри в свого чоловіка.
Мел не втратила віри в Хадвелла.
Вона доторкнулася до маленького кинджала, схованого під одягом. Вістря було змащене особливою отрутою повільної дії, що приносить нелюдські страждання. Це була її сімейна реліквія, призначена для тих випадків, коли жерця поблизу нема, й тільки для тих, кого найдужче любиш.
Я досі просто гаяв час,сказав Хадвелл.А тепер з твоєю допомогою здійсню великі подвиги. Ти пишатимешся мною, люба!
Мел здогадувалася, що він мав на увазі. Колись, думала вона, Хадвелл спокутує злочин, який вчинив проти її батька. Може, навіть, за якийсь рік. І тоді вона дасть йому найцінніше, що жінка може дати чоловікові.
Болісну смерть.
Побалакаємо?
1
Приземлилися вдало, попри гравітаційну шарпанину через два сонця та шість місяців. Низька хмарність могла б створити певні труднощі, якби Джексон не надумався здійснювати посадку візуально. Але він вважав таке дитячими іграшками. Безпечніше увімкнути комп'ютер, відкинутись у кріслі й просто насолоджуватися процесом.
Хмари розійшлись на висоті дві тисячі футів. Джексон переконався, що мету визначено правильнотепер не лишилося жодних сумнівів: під ним було місто. Джексон не працював у командійого робота, як ніяка інша, вимагала самостійних зусиль однієї людини. Але, хоч як це парадоксально, така людина мала бути надзвичайно товариською. Через цю внутрішню суперечність Джексон мав звичку розмовляти сам із собою. Загалом, це було звичкою більшості людей його фаху. Джексон умів розмовляти будь із кимз людиною чи з інопла-нетянином, незалежно від розміру, форми чи кольору.
Саме за це йому платили, й саме це він робив за будь-яких обставин. Він розмовляв із собою під час тривалих міжзоряних перельотів і ще більше розмовляв, коли поряд був хтось, або щось, здатне відповідати. Він вважав за щастя, що ще й платню отримує за свою любов до балачок.
«І мені не просто платять,нагадував він собі,платять добре, ще й з преміальними на додачу. Скидається на те, що ця планета буде щасливою для мене. Здається, вдасться розбагатіти, якщо, звичайно, мене тут не вб'ють».
Міжпланетні польоти в самоті та загроза смерті були єдиними недоліками його роботи, але якби ця робота не була така небезпечна й важка, і платили б за неї не так добре.
Чи не вб'ють його часом? Цього ніколи не можна сказати напевне. Чужі форми життя непередбачува-нітак само, як і люди, але більшою мірою.
«Не думаю, що мене вб'ють,сам собі сказав Джексон,відчуваю, що мені сьогодні пощастить».
Ця проста філософія вела його багато років і крізь самоту нескінченних космічних миль, і через понад два десятки планет. І він не бачив жодних причин для зміни свого світогляду.
Корабель приземлився. Джексон перемкнув систему керування в режим очікування.
За допомогою аналізатора перевірив вміст кисню й інших речовин в атмосфері, переглянув результати визначення місцевих мікроорганізмів. Планета була придатною для життя. Він відкинувся у кріслі й почав чекати. Звісно, чекати довелося недовго: місцеві жителі, чи то пак тубільці, аборигениназвіть їх, як собі хочете,вийшли зі свого міста, щоб подивитися на космічний корабель. Ну, і Джексон дивився на них в ілюмінатор.
«Що ж,виснував він,здається, місцеві мешканці у цьому забутому Богом куткутакі собі прості хлопці-гуманоїди, а це означає п'ять тисяч доларів преміальних для стріляного горобця Джексона».
Мешканці міста були двоногими моноцефалоїда-ми. Не відрізнялися від людей також і за кількістю пальців, носів, очей, вух та ротів. Їхня шкіра мала тілесний колір, губирожевий, волоссячорний, русявий або рудий.
«Нічого собі, вони геть такі, як земні люди!промовив сам до себе Джексон.От дідько, мені належить за це додатковий бонус. Справжнісінькі тобі гуманоїди!».
Тубільці були одягнені. Дехто мав вигадливо вирізьблені дерев'яні палиці мабуть, їхні патички. На жінках карбовані й вкриті емаллю прикраси. Джексон приблизно оцінив рівень розвитку їхнього суспільства як рівнозначний пізньому бронзовому періоду на Землі.
Вони розмовляли між собою та жестикулювали. Мова була, звичайно, незрозуміла Джексону, але це не мало значення. Важливим він вважав те, що ці істоти мали мову й що звуки їхнього мовлення можна було відтворити за допомогою його власного голосового апарату.
«Не те, що на тій жахливій планеті минулого року,промовив до себе Джексон,оті сучі діти з їхнім суперзвуком! Мені довелося носити спеціальні навушники та мікрофон, а температура була понад сорок градусів у затінку».
Інопланетяни чекали на нього, Джексон це знав. Ця перша мить безпосереднього контакту завжди була трохи напруженою.
Саме вона визначала характер подальших стосунків.
Він неохоче підійшов до люка, відімкнув його, протер очі й прочистив горло. Йому якось таки вдалося вимучити посмішку. Наказав собі: «Розслабся, ти просто старий міжзоряний мандрівниктакий собі різновид галактичного волоцюгихочеш подати їм руку дружби й така інша дурня. Ти тільки навідався до них, аби трохи побалакати, нічого більше. Постарайся повірити в це сам, і тоді місцеві лохи тобі теж повірять. Пам'ятай закон Джексона: всі форми розумного життя наділені даром святої простоти, а це означає, що такого собі Танга з трьома язиками з планети Орангус V можна надурити так само просто, як і Джо Доукса із Сан-Пауло».
І ось так, з вдавано впевненою посмішкою на обличчі, Джексон відкрив люк і вийшов трохи побалакати.
Ну, як ся маєте?поцікавився відразу, просто щоб почути звук власного голосу.
Найближчі тубільці сахнулися від нього. Майже всі трималися доволі насторожено.
У декількох молодших він помітив бронзові ножі. Це була примітивна зброя, але вбити могла не згірш за сучасну. Тубільці почали наближатися.
Прошу, не хвилюйтеся,сказав Джексон, хоча й непросто було вдавати невимушеність.
Тубільці дістали свої ножі й посунулися ближче. Джексон стояв на місці, готовий у разі потреби з реактивною швидкістю заскочити у люк.
Але тут двом найбільш вороже налаштованим чоловікам (Джексон вирішив, що їх можна називати людьми) заступив дорогу третій, трохи старший з вигляду. Він жестами супроводжував свою швидку промову. Двоє з ножами слухали.
Правильно,похвалив того старого Джексон,гарненько придивіться. Величезний космічний корабель. Це схоже на сильну магію. Потужна машина, виготовлена за допомогою справжніх новітніх технологій. Варто таки, мабуть, зупинитися й подумати?
Це вочевидь спрацювало.
Тубільці зупинилися; і якщо й не думали, то принаймні багато говорили. Вони вказували то на корабель, то на своє місто.
Нарешті второпали,сказав їм Джексон.Мова силиуніверсальна, еге ж, двоюрідні брати?
Він був свідком багатьох подібних сцен на різних планетах. Міг би майже точно визначити, про що вони зараз говорять. Як правило, події розгорталися майже завжди однаково. Приземлення дивовижного космічного апарату викликає: 1) цікавість, 2) страх і 3) ворожість. За декілька хвилин враженого споглядання один з тубільців зазвичай звертається до свого друга:
Скажи, хіба ця триклята залізяка не здається до біса потужною?
Маєш рацію, Гербі,відповідає його друг Фред, інший тубілець.
Сам бачиш,підсумовує Гербі,дідько його забирай, з такою міццю й такими технологіями цей тип може запросто нас захопити. Я маю на увазі, що йому це легко вдалося б.
Поцілив якраз у точку, Гербі, це саме те, що може статися.
Ну, то я так гадаю,править своєї Гербі,не варто ризикувати. Звичайно, він начебто й приязний з вигляду, але надто вже сильний. Зараз саме найкращий час, щоб захопити його, поки він там стоїть і чекає на наші вітання чи щось таке. Отже, давай схопимо цього вилупка, а тоді вже зможемо все це обговорити й побачимо, як усе далі складеться.
Згода!кричить Фред. Інші теж погоджуються.
Нумо, хлопці,гукає Гербі,уперед, схопімо чужинця!
Вони починають підступати, аж раптом, останньої миті Старий Док (третій тубілець) втручається з такими словами:
Стривайте, хлопці, ми не можемо так чинити. Насамперед у нас же є якісь закони
Та біс із ними, з тими законами,відмахується Фред (змалечкупорушник усіляких правил і трохи собі простакуватий).
тут річ не лише в законах. Це може бути просто небезпечно.
Ми з Фредом нічого не боїмося,заявляє хоробрий Гербі.Ви собі, Док, краще йдіть у кіно чи деінде. Ми тут без вас усе владнаємо.
Я маю на увазі не особисту небезпеку безпосередньо для вас,зневажливо каже старий Док,я боюся руйнування нашого міста, загибелі наших близьких та знищення нашої культури.
Гербі й Фред зупиняються.
Що ви таке кажете, Док? Це ж просто один смердючий чужинець! Штрикнути його ножем у черевокров потече, як і з будь-кого іншого.
Дурні! Ідіоти!обурюється мудрий Старий Док.Звичайно, ви можете вбити його! Але що станеться після цього?
Ну й що може статися?Фред косує дурнуватими булькатими очима.
Тупі телепні! Гадаєте, прибульці зробили тільки один такий корабель? Ви думаєте, що вони не знають, де валандається цей парубійко? Чоловіче, можна ж було б здогадатися, що вони наробили цілу купу таких кораблів і що стурбуються не на жарт, якщо цей шарабан не повернеться вчасно. І здогадайтеся, що буде, коли ті іноземці дізнаються про вашу дурість! Вони страшенно розлютяться, нападуть на нас, і тут нам уже всім буде непереливки.
Чому це ви гадаєте, що все буде саме так?не вгаває недоумкуватий Фред.
А ти як вчинив би на їхньому місці?
Ну, я, може, зробив би саме так, як ви кажете,Фредді дурнувато посміхається.Звісно, я міг би таке вчинити. Але, може, вони такого не втнуть?
Може, й не втнуть,передражнює його мудрий Старий Док.Хлопче, ми не можемо ризикувати всім, сподіваючись на твоє «може», не можемо дозволити собі вбити цього чужого типа, сподіваючись, що його одноплемінники не вчинять того, що зробив би кожен на їхньому місці. Така необачність всіх нас зажене в пекло.
Та я тепер наче й втямив, що вбивати його й не слід,каже Гербі.А що ж тоді робити?
Та просто почекати й дізнатися, чого він хоче.
2
Сцени, подібні до цієї, доволі реалістично тут відтвореної, розігрувалися щонайменше разів із тридцять чи сорок. Як правило, все зводилося до політики «зачекати й подивитися». Іноді контактера з Землі убивали, перш ніж гору брали мудреці, але ж Джексону й платили саме за такий ризик.
Щоразу, коли контактера вбивали, відплата була неминучою, швидкою і страшною. Звісно, не без жалю, адже Землянадзвичайна планета, звична до життя в рамках закону. Жодна цивілізована, законослухняна раса не любить геноциду. Звичайно, земляни вважають геноцид вельми неприємною роботою, і їм не подобається читати про щось таке в ранкових газетах. Посадові особи, безперечно, мають бути захищені, за вбивство слід карати; всі з цим згодні. Але якось неприємно читати про геноцид за ранковою кавою. Такі новини можуть зіпсувати людині весь день. Три-чотири геноцидий людина може так обізлитися, що віддасть свій голос не тому кандидатові.
На щастя, подібні інциденти траплялися дуже рідко. Інопланетяни зазвичай міркували досить швидко. Попри мовний бар'єр, тубільці здогадувалися, що просто так убивати землян не варто.
А тоді поступово якось залагоджувалося й усе інше.
Гарячі голови сховали свої ножі. Всі посміхалися, Джексон вищирився у відповідь, немов гієна. Тубільці робили якісь рухи руками й ногами, мабуть, вітали прибульця.
Ну, це вже добре,сказав Джексон і своєю чергою спробував зробити кілька подібних жестів,тепер я почуваюся, як вдома. А зараз, мабуть, відведіть мене до свого правителя, покажіть мені місто й усю цю дурню. Потім я візьмуся до вивченням вашої мови, і ми з вами трохи побалакаємо. І все буде чудово. Вперед.
Отже, Джексон рушив у напрямку міста. Його нові друзі якусь мить вагалися, а потім рушили слідом.
Усе відбувалося за планом.
Джексон, як і всі інші контактери, був поліглотом з унікальними можливостями. За головне знаряддя мав свою ейдетичну пам'ять і надзвичайно гострий слух. До того ж він володів дивовижними здібностя-ми до вивчення мов та з надприродною інтуїцією вгадував значення слів. Коли Джексон починав вивчати незнайому мову, її основні елементи виділяв швидко й невимушено. Він без особливих зусиль розрізняв інтонації наказових, інформаційних та просто емоційних висловлювань. Натреноване вухо відразу вирізняло граматичні елементи. Префікси й суфікси не становили для нього жодних проблем. Джексон легко засвоював послідовність слів, висоту звуків, їх подвоєння. Лінгвістики як науки він не вивчав, та й не потребував цього, бо володів природними здібностями. Лінгвістика розроблялася для пояснення того, що він вловлював інтуїтивно.