Кругом багаття зібралася чималенька юрба переляканих жінок, замурзаних дітей, зігнутих і немічних стариганів. Коріель спостерігав за всім, що відбувається, стоячи осторонь. Час від часу він зупиняв погляд на великих зелених очах, що дивилися вдалечінь і темнішали, темнішали
Полум'я розгорялося усе дужче, язички жваво підбиралися до ніг Огнеслави, затлів-задимів вишиваний поділ її довгої сорочки.
Тієї ж миті щось змінилосяаж повітря навкруг здригнулось. Огнеслава вп'ялася поглядом кудись далеко, вище голови Коріеля і раптом так пополотніла, що він також повернувся, щоб глянути в той бік, куди дивилася дівчина.
Стрімголов до них мчав вершник. Увесь у чорному, на вороному коні. Він, ніби лезом меча, розділив натовп навпіл. Люди кинулись врозтіч, даючи йому дорогу.
Вельф просто з коня кинувся на палаючий хмиз, умить розвязав мотузки й разом з Огнеславою стрибнув унизвогонь за їхніми спинами піднявся ревучою стіною. Натовп кинувся навтьоки.
Коріель зблід, побачивши, як Вельф став на одне коліно й загасив тліючий поділ Огнеславиної сорочки, різко б'ючи по ньому правицею в чорній шкіряній рукавичці. Юний чаклун замислено спостерігав за його рухами, потому рвучко випростав руку в бік вогнищаполум'я враз згасло, ніби його запалили водою, залишився лише попіл.
Нарешті здогадався, весело промовив, підводячись, Вельф. Братимеш викуп за свою полонянку?
Коріель зміряв поглядом Огнеславу, потомуй самого Вельфа:
Твої рукавички, легенько торкнув коліном коня за бікжеребець повагом рушив уперед.
Повернувши правицю долонею догори, Вельф подивився на пропалені у пальчатці дірки, обережно здер її, потім з лівої руки зняв цілу й обидві подав Коріелю, що якраз наблизився до нього. Хлопець, навіть не глянувши, кинув їх позад себе. Сидячи верхи, Коріель, як темний птах, навис над невисоким чаклуном, а той, не зважаючи на нього, спокійною ходою попрямував до свого коня.
Щось я не доберу, Вельфе, дзвінко, лунко, на всю околицю окликнула його Огнеслава всім зрозумілою мовою орачів, я тепер твоя наречена чи бранка?
Він засміявся, повертаючись на підборах, із викликом оглянув її. Усю, з ніг до голови. Зняв з рук зав'язаний Коріелем пасок.
А ти як гадаєш, прекрасна Огнеславо? підкреслено поштиво спитав авіларською.
Гадаю, трясовина вже позаду відповіла й вона мовою чаклунів.
а попередупрірва, закінчив Вельф, зачаровано дивлячись їй у вічі.
Байдуже, Огнеслава трусонула головою, і її волосся ожило, заструменіло на плечах новим багаттям.
А прокляття? чаклун ступив крок уперед, назустріч.
Вона виклично випросталась:
Що мені до того, якщо я хочу бути з тобоюзараз. І завжди. Мені однаковоможливо це чи ні.
Лице Вельфа разюче змінилосянемов злізла з нього шкаралупа відчуженості, і під нею зявилося обличчя митця в нестримному злеті творчості.
Там, де ти, неможливе стає неминучим, мовив стиха, неначе обережно розсуваючи непотрібну завісу між нимиі в повітрі завирувало, замерехтіло яскраве сонце, вивільнене нарешті з-за хмар.
Наче з іншого, темного світу, прозвучав напружений голос Коріеля:
То ти вирішив померти?!
Вельф відповів ніби жартома:
Схоже, я ніколи не мав вибору. Тровік усе спланував за тисячу років до мого народження.
І ти так ганебно здасишся?
Хіба хтось з авіларців коли-небудь хвалився щасливим завершенням хоч однієї справи? Бажаю тобі стати першим.
Коріель якось розгублено й сердито зиркнув на Огнеславу. На її лиці не залишилося й сліду від утоми: обличчя пашіло, зеленющі очі світилися. Дівчина обдарувала Коріеля щасливою усмішкою, а він глузливо запитав у Вельфа:
Огнася здається тобі таким скарбом, що ти за її обійми готовий заплатити життям?
Чаклун поблажливо всміхнувся:
Останнім часом ти забагато спілкувався зі степовиками, це в них на все чітко визначені ціни, перезирнувся з Огнеславою й додав:Твоя витівка примусила мене нарешті діяти. Дякую, мудрий Коріелю.
І з вдячності ти хочеш кинути мене просто неба?
Без даху над головою ти не залишишся, співуче проказала усміхнена Огнеслава. І не пропадеш. Тільки подбай про сестру, будь ласка.
Дістанься до неї якомога швидше, додав Вельф. До ночі ми доберемося до Тровікової печери. Думаю, землетрус станеться десь на світанкувстигнеш попередити Віланду, щоб залишила замок.
Страшний підтекст цієї розмови усвідомлювали тільки троє, які говорили між собою мовою вже неіснуючої країни Авілар. Коріель зверхньо оглянув принишклих степовиків і своїх мовчазних прислужниківусіх тих, хто не розумів, що відбувається. Погордлива посмішка пробігла по тонких устах.
Гаразд, я поїду. Але й у вас попереду неблизький шлях. Прекрасна Огнеславо, я віддам тобі твого коня, але ти мусиш одягнутися так, як буде завгодно мені.
Вона лише нахилила голову, і Коріель кивнув пальцем хлопцеві, той миттєво підвів вороного, зачекав, доки дівчина сіла верхи, злегка опершись на Вельфову руку, і розмашистим рухом накинув на її плечі свого просторого плаща. За мить зірвав: задоволена собою Огнеслава була вже в чорній чарівній сукні.
У красивому помирати приємніше, мовив юнак-чародій глузливо, але вона не образилась і, усміхаючись, розкуйовдила обома руками своє й без того пишне волосся:
Помру я в обіймах коханого
Вельф різко скочив на коня й пришпорив його.
Уже звіддалік озирнувся й кивнув, піймавши очима погляд Коріеля.
Огнеслава засміялась і помчала слідом за Вельфом. Глухий стукіт копит швидко стих між густими травами.
Молодий чаклун провів поглядом пару вершників і велично звернувся до степовиків:
Ви старанно збирали хмиз для багаття, я віддячу за цевізьму вас усіх під свій захист. Поїдете разом з моїми слугами Якщо схочете. Коли ж волієте стати рабами Гайнеліяне боронитиму. Але визначитися маєте, допоки горітиме вогнище, нахилився з сідла й підняв рукавички Вельфаодна з них була пропаленажбурнув на недогорілу купу сушнякузвідти враз полетіли іскри.
Люди в натовпі лише переглядались. Безпорадно читали на обличчях одне в одного свій вирок. Подальша доля жахала невідворотністю.
21
Вельф усміхався. Мружився в рожевуватих променях призахідного сонця, і обличчя здавалося рожевим, а не блідим.
Зізнайся, лагідно мовила Огнеслава, ти ж завжди кохав мене?
Він похитав головою й зітхнув:
Ні. Часом навіть ненавидів.
Шкода, що ти не вмієш брехати.
Правда красивіша від будь-якої олжі. Коли побачив тебе в полі, ти буламов свіжий вітер, сонячний промінчик і веселаяк райдуга А потімполізла в темряву Уявляю, як воно відбувалося. Ти прибігла до Морельди, розповіла про нашу зустріч. Та зраділа: є кому виконувати пророцтва. Потому вирішила, що Вельф ніколи не схилить колін перед дикункою, тому треба навчити тебе магії. Поспіхом дечого і справді навчила. Аби вистачило для урочистої зустрічі. Я вгадав?
Усе майже так і було. Але я спочатку хотіла єдиногобути вартою твого кохання. Хто ж міг передбачити, що ти так розлютишся?
Магічна сукня красива, але чорна, вночі не буває райдуги. Ти згасла, тільки вітер залишився в шелестінні волосся. Щоправда, я шаленів і від згадки про нього.
Огнеслава опустила довгі шовкові вії, потім глянула на нього потемнілими очима:
Ми з Морельдою припустилися страшної помилки: я не повинна була виходити до тебе згори!
Чому?
Я ж вища за тебе.
Хіба це має якесь значення?
Вона мало не заплакала:
Я думалаце важливо для тебе!
Чаклун поблажливо усміхнувся:
Ударом було те, що ви з Морельдою об'єдналися проти мене. І Чару переманили.
Морельда вважала, що по-іншому тебе переконати не можна. Вона так старалась пишно обставити моє з'явлення! І все марно!
Я поводився жахливо. І винен у всьому. А найголовніше: не мав права показувати, що помітив тебе там, на пасовиську. Проїхав би собі мимо, ніби
І збрехав би й мені, й собі! вона злякалася навіть за минуле.
Огнасю, тидиво, коли така безпосередня. Велич тобі не до лиця.
Тепер вона не ображалась на пестливу форму свого імені й почувалася тією простолюдинкою, якою була тоді, коли вони випадково зустрілися вперше. Випадково?
Справді? спитала наївно, але звабливо прищуливши очі.
Вельф і собі весело примружився:
Сумніваєшся в моїх словах?
Я не хотіла образити Але чому ти зразу й поїхав? Не сказавши ані слова?
Він повернувся на скільки зміг у сідлі:
Я мав тоді ж і вкоротити тобі віку? Зовсім юній? Скільки тобі було? Пятнадцять?
Ну то й що? Хлопці вже залицялися. А я завжди думала, що ти зневажаєш мене, бо орачка, дикунка
Не переймайся дрібничками. Ми всі помилялися. Чого вартий був отой наш із Чарою задум відновлення Авілара! Від початку нездійсненний.
Але красивий. Визнаю це, хоча ми з Морельдою і протидіяли йому, як тільки могли.
Через це вона й убила свого чоловіка?
Хіба не ти його вбив?
Що?! Рідного брата?! Я не чудовисько.
Стій, вона потягла повід і зупинила коня.
Вельф проїхав кілька кроків, потім також повернув назад. Став майже навпроти:
Що трапилося?
Якщо ні ти не вбивав, ні Морельда Тоді хто Тровік?!
Чаклун став дуже серйозним:
Сподіваюся, йому немає діла до наших чвар.
Невже Стратомир?
У жодному разі! Чара був могутнім магом, з убивцями наших батьків, братами Морельди, він розправився сам, без моєї допомоги. Тобі не казали, що їх було пятеро?
Ти мене лякаєш. Тут задіяний ще хтось, кого я не знаю?
Знаєш.
Кого?
Нічних духів.
То небезпека від них набагато серйозніша, ніж звикли вважати?
Я достеменно знаю, що смерть Морельдиїхня робота.
І зробили її твоїми руками!
Я хотів лише захопити замок і саму Морельду, але не мав наміру вбивати. Сподівався й тебе там побачити, навіть гадки не мав, що хтось наважиться оселитися в Тровіковій фортеці.
То не ти винен у смерті Морельди? від хвилювання Огнеслава перейшла на рідну говірку. І Вельф відповів її мовою:
Я її ані пальцем, ані думкою не торкнувся. Можливо, об'єднавшись зі Стратомиром, підштовхнув до прірви, а наші «друзі» з пекла скористалися
Навіщо їм це?
Не знаю! Можу зробити лише припущення: знищивши всіх магів, вони стануть володарями цього відрізаного від світу кутка. Пануватимуть без перешкод. Уявляюяк.
Їдьмо хутчій до Тровіка! Огнеслава пришпорила вороного. А то ще перестрінуть.
Ми зробили свій вибір, тепер над нами має владу лише він, мінливі інтонації Вельфа зісковзували з піднесеної урочистості до легкої іронії.Зізнаюсь, Тровіка я люблю не більше, ніж цих жахливих нічних створінь. До речі, ти часто вдавалася до їхніх послуг?
Лише кілька разів. Ти теж?
Звичайно. А хто з авіларців цього не робив? Хіба Коріель ще не встиг.
Поясни мені: нічні духипородження магів чи, навпаки, вони дали Авілару могутність?
Не знаю. Але звертаючись до них, ми щоразу кували зброю проти себе. Тільки не розуміли цього А тепер вогонь, викресаний нами, нас і спалив.
А часове провалля довкола нас?
Виплід спільних зусиль.
А руйнувати його доведеться тобі самому?
Гадаєш, я прагну врятувати наш пропащий світ?
А хіба ні?
Ці жалюгідні племена? Які не змогли народити ні героїв, ні мудреців, ні справжніх митців? Тисячоліттямов сон без пробудження. Темні голови зі світлим волоссям!
Огнеслава пустила вскач свого коня, обігнала Вельфа й лише потому, зверхньо глянувши через плече, мовила:
Ти зневажаєш їх за те, в чому винні якраз чаклуни!
Він відповів неголосно, наче прислухаючись до рясного тупотіння копит:
Ми багато в чому винні, але й твої орачі анічогісінько не зробили, аби змінити хоч щось у своєму житті. Навіть не намагалися. Немічними бути просто, а сила накладає численні обов'язки.
Вона велично випросталась, мовила злісно й зарозуміло:
Отже, треба притиснути їм горлянкиі влада ваша? Що ж ви упустили таку нагоду?
Вельф усміхнувся:
Навіщо ми сперечаємось? Після того, як я схилився перед орачкою на очах у цілого натовпу кочовиків! А тепер прагну використати найменший шанс, щоб бути з тобою. Хоча б і в іншому світі.
Огнеслава прикусила губу.
Вельфе, чому ти не віришя справді стала чаклункою.
Ти хочеш сказатиторкалася потоку уповільненого часу? Звичайно, інакше б ти так довго не залишалася молодою.
Я стала такою, як ти!
Він зітхнув і похитав головою:
Ні, Огнасю. Невже Морельда не пояснила? Твій внутрішній час іде краплинками. Ти вже не орачка, але й не чаклунка.
О Сонце! Ти хочеш сказати, що для мене смертельні не лише твої обійми, а й геть усіх людей?!
Дивно, що Морельда про це не сказала.
Мабуть, не встигла.
Огнеслава знову поскакала попереду, бо дорога вужчала, тепер доводилося їхати не поруч, а одне за одним.
Вони мчали так швидко, що за розмовою не помітили, як наблизилися до узгіря. Степові простори змінилися пагорбами, місцевість давно вже стала нерівною, ледь помітна стежказвивистою, обабіч неї все частіше з'являлися блискучо-зернисті валуни.
Нарешті опинились у глибокій ущелині. Попереду побачили Райдужну Брамузаборонене місце, про яке й орачі, і степовики твердо знали: під цим камяним мостом проходити не можна. Звідти не повертаються. І ніхто не знаєчому.
За два кроки від Брами Огнеслава зупинила коня, безтурботно спитала:
Чому вона зветься Райдужною? Звичайнісіньке каміння.
Мабуть, тому що вигинається, наче веселка, Вельф проїхав під камінною аркою першим.
Скелі нависали над проваллям з обох боків, стискаючи над головами вузьку смужку вечірнього неба. Попереду бриніла водаза найближчим бескидом струменів потужний водоспад, іскрився, сяяв усіма барвами веселки, мінився у світлі, що падало з широкого отвору печери, яку ніхто не охороняв.
Огнеслава зраділа:
Бачиш. Хтось-таки тут буві повернувся.
Вельф лише глибоко зітхнувяк перед стрибком у холодну воду.
Вона зазирнула в його іскристі очі:
Боїшся?
Ще б пак! усміхнувсяі відвів погляд, ніби соромлячись своєї веселості.Я все життя боровся з його пророцтвами, відкрито демонстрував ненависть до нього. А тепер приповз на колінах.
Приїхав верхи.
Не це важливо.
То вертайся назад.
Хіба ти цього хочеш?
Чого я хочу, ти добре знаєш.
Він спішився і тримав за вуздечку коня Огнеслави, доки вона не зістрибнула на нерівне каміння. Срібні ланцюжки, прикраси вуздечки, дрібно хитались і тихо дзвеніли.
Огнеслава схвильовано дивилась, як Вельф зчепив пальці рук у замок, і вони перестали тремтіти.
Я кохаю тебе, мовила з придихом.
Саме тому я й наважуся постукати в цю браму, відповів чаклун. Він уже зовсім заспокоївся й рішуче попрямував до дивно освітленої печери, у глибинах якої лискуче бовваніли білі металеві ворота.
Зачекай, сказала Огнеслава, я хочу бути поруч.
22
Брама розчинилася. Сама. Без жодного звуку й шелесту.
Тільки-но вони ступили на поріг, у залі спалахнуло яскраве біле світло. Світилися стінирівні, напівпрозоріпронизували дивовижно чисте, як після грози, повітря. Замість меблів інтерєр прикрашали кілька великих відполірованих каменів вишуканих сірих відтінків, що не привертали зайвої уваги.
Назустріч швидко йшов високий золотоволосий юнак у сріблястому одязі без жодної прикраси.
Вітаю вас! голос пролунав привітно й водночас дзвінко.
Ми прийшли до Тровіка, гордо сказала Огнеслава. Вельф зупинив її ледь помітним рухом:
Це він.
Вона полегшено засміялась:
Вибач! Я мала здогадатися, такий великий чарівникта щоб не був вічно юним! Просто звикла уявляти тебе старезним дідуганом із довгою сивою бородою.
Хочеш, щоб набув такого вигляду? Величного старця з урочистою ходою?
Не треба, Огнеслава похитала головою. Молодим краще. Наймогутніший з чародіїв не повинен старіти ніколи.
Ні,мяко заперечив Тровік, я не чародій, я лише виконую волю Того, Хто над нами. Він на мить глянув угору, і його гості теж мимовільно подивилися на високу світлу стелю печери.
Потому Вельф і Огнеслава перезирнулися, дівчина була в захваті, на обличчі чаклуна відбилося гірке розчарування.
Усі троє стояли під високим склепінням печери один навпроти одного, мов на вершинах трикутника.