Отже, ти вирішив нарешті скористався моєю допомогою почав юний Тровік.
Вельф зневажливо зблиснув очима:
Ціна мені відома. Я готовий платити.
Годі,тихо зронила Огнеслава, досі він ніколи нічого не просив за допомогу.
Бо допомагав вам проти мене!
Тровік мовив дружелюбно:
Якщо ми хочемо дійти згоди, забудьмо минуле. Ти хочеш бути з Огнеславою, а оскільки за теперішніх умов це неможливо, згоден перенестися в інше місце.
А ти бажаєш, щоб я, відлітаючи, зрушив з місця плин часу в нашому зачарованому світі.
Тровік кивнув і звернувся до Огнеслави:
Ти усвідомлюєш, що на вас чекає?
Смерть, відповіла вона серйозно, тільки мене дивує, чому, обнявши Вельфа, я маю померти: він же звичайний чоловік. Морельда навчила мене жити в уповільненому часі. Я нічим не відрізняюся від авіларців. Хіба що кольором волосся й очей.
Не віриш пророцтвам?
Вірю. Але не розумію. Як часове поле може замкнутися мертвим колом? І чому?
Це прокляття Тровіка, похмуро мовив Вельф.
Ні, прокляття наклали на себе самі авіларці, разом з нічними духами. А це лише спосіб зняти його вашими ж руками. Я тільки допоможу, а потім доправлю вас в інше місце. В інший світ та інший час. Чи знаєте, що буде там?
Нове життя, Огнеслава трималася напрочуд упевнено й дивилася на чоловіків досить зверхньо.
В іншому тілі. Чужому. Для більшості людей уживлення в свідомість ще однієї істотибожевілля. Ті, в кого ввійдете ви, вкрай нещасливі створіння й не мають власної сили щось змінити в своєму житті. Навряд чи вам вдасться зберегти там чаклунські навички. Станете звичайними людьми, а ви до цього не звикли. А найгірше в тому, що ви житимете в місті, де за день бачитимете людей стільки, скільки тут за все життя. Ви матимете інші імена й зовнішність. Я не можу обіцяти, що ви зустрінетесь і впізнаєте одне одного.
Огнеслава запитально подивилась на Вельфа.
Іншого виходу немає. Це єдина можливість, відказав чаклун м'яко. Спробуємо домовитися. Містоце величезне поселення. Там життя зовсім не таке, як у нас? звернувся він до Тровіка.
Зовсім, хитнув той головою.
Проте є щось, що нагадує наше?
Є місця людні й не дуже.
А яких менше?
Велелюдних.
Отже, Огнасю, я намагатимуся бувати в людних місцях. А одяг? Я можу обрати якийсь колір, наприклад, щоб одразу впадати в око?
Там не віддають перевагу чомусь одному і стиль одягу постійно змінюється, печальне співчуття забриніло в голосі Тровіка.
То ради немає?
Є надія.
Мені досить і цього, Вельфе, Огнеслава труснула головою, і руді кучері весело зблиснули в променях білого світла.
Гаразд. Почнемо? Вельф став ще серйознішим, урочисто розстебнув фібулу, зняв із плечей плащ і поклав на відполірований камінь. Де сісти? Наскільки я розумію, на ногах я не втримаюсь.
Тровік не зробив ані найменшого руху, проте стіна розсунулась двома стулкамиза нею відкрилося невелике напівтемне приміщення, посеред якого стояло рожеве крісло. Першим ступив туди Тровік, одразу за ним пішов Вельф, а потім, трохи повагавшись, Огнеслава. У переливах багряного світла її волосся здавалося вишневим, а обличчястаршим і мудрішим.
Вельф зняв із себе всі прикраси: пояс, широкі браслетиі склав на білій шестигранній поверхні маленького столика. Розстібнув комір сорочки. Меланхолійно, але рішуче закотив рукави, майже до ліктів оголивши дуже білі руки.
Ти добре знаєш, що робити, прокоментував його дії Тровік.
Ретельно вивчив твоє пророцтво, у ньому описано все до дрібничок. Я мав досить часу для цього, він зручно вмостився в кріслі, мов для відпочинку.
Незрінянна Огнеславо, подай, будь ласка, келих із шафи, що позад тебе, звернувся Тровік до дівчини, яка скромно стояла осторонь.
Вона взяла високу чашу, повну криваво-червоного напою, простягла Тровікові. Той усміхнувся:
Не мені.
Вельф привстав і обережно взяв келих.
З твоїх рук я випив би й отруту, мовив, дивлячись у її очі.
Огнеслава опустила віїу тьмяному світлі вони здавалися чорними. Змахнула нимиблиснула прозорими вологими смарагдами, темнішими, ніж зазвичай. Повільно, не дихаючи, взяла спорожнілий келих.
Що ви збираєтеся робити? спитала схвильовано, спостерігаючи, як Вельф зіперся головою на спинку крісла, високо задер підборіддя, а Тровік підійшов до нього ззаду.
Чаклун трохи підвівся й охоче пояснив:
Тровік привяже до мене підніжжя гір, витоки струмків, підземні глибини, залишиться тільки натягнути й сіпнути як слід.
Він заплющив очі. Дихав глибоко й уповільнено.
Золотоволосий юнак провів долонями над його обличчям. Обидва напружено мовчали.
Так не можна, раптом сказав Тровік і опустив руки. Я ніколи не повірю, що чаклун не може зосередитись.
Вельф уперше подивився на нього доброзичливо:
Не прикидайся, що не знаєш моїх думок, я відчув, як ти обнишпорив мозок.
Це зауваження анітрохи не збентежено Тровіка.
Твоя правда, мовив він і звернувся до дівчини:Огнеславо, будь ласка, візьми його за руку.
Тихий приємний сміх здивував дівчинувона вперше почула таке від Вельфа. Звела брови, однією рукою взяла його холодну долоню.
Вельф іронічно мовив, дивлячись у стелю:
Гадаєш, тепер не думатиму про неї?
Принаймні, знатимеш, що стоїть поруч і не переживатимеш за неї,Тровік знову провів руками над його головою, і Вельф змовк. Із заплющеними очима він здавався сплячим. Запанувала абсолютна тиша, Вельф задихав ще повільніше.
Повітря під пальцями юнака-чародія тонко загуділо, задзвеніло бджолиним лугом, наповнилося сіточкою крихітних блискотливих кристаликів, між якими засяяли, відбиваючись один в одному, світлові промінчики. Тровік відступив назадпрозоре марево відсунулося разом із його руками.
Вельф не рухався, але кисть, якою тримався за руку Огнеслави, напружено здригнулася, чоло вкрилося рясними краплинами поту. Міцно стискаючи долоню чаклуна, вільною рукою дівчина підняла поділ сукні, потому передумала, опустилаі витерла його спітнілий лоб густим пасмом свого волосся.
Вельф напружився ще більше, а Тровік обдарував дівчину таким поглядом, що вона прожогом забрала свої руді кучері з блідого, враз змарнілого обличчя.
Нарешті сітка мерехтливих камінчиків згасла й розтанула. Вельф звично сів, неспішно підняв повіки, здивовано вивільнив свою руку з її вологої долоні, ніби міг не розумітияк сталося, що вони сплелися.
Тровік дістав із шафи ще один келих, наповнений каламутно-білою, як молоко, рідиною, передав Огнеславі, а таВельфові. Він мовчки взяв, подивився так, ніби знову хотів сказати: «З твоїх рук я випив би й отруту». За хвилину повернув порожній келих і витягнувся всім тілом, заклавши руки за голову. Темні очі глузливо заіскрилися, коли мовив до Тровіка:
Не боїшся, що дав мені таку владу?
Ти використаєш її правильно.
Вельф підвівся й несподівано сумно подивися в спокійні блакитніяк чисте небо вліткуочі:
Ну, ось ти й переміг нарешті, великий Тровіку.
Хіба ти вважаєш себе переможеним?
Ні. Чомусьні.
Невже ти ще не зрозумів, що боровся не зі мною, а з самим собою? І кохання перемогло надмірну гордість. Чорна історія Авілара закінчилася, бо тепер і у ваш маленький світ прийшла любов.
Юнак пішов до виходу, ніби показуючи дорогу. Огнеслава спершу рушила за ним, але потім затрималась, чекаючи, поки Вельф одягне свої прикраси.
Вони перезирнулися за спиною господаря печери, очима усміхнулись одне одному.
Уже біля брами Тровік сказав:
Відійдіть подалі від гір. Щоб Пальчастий Шпиль здавався не більшим за долоню.
Спробуємо, за звичкою чаклун не прощався, а Огнеслава привітно всміхнулася й низько вклонилась, тримаючи руку на серці:
Щасти тобі, великий Тровіку. Дякую за все.
Великий Тровік у відповідь мовчки схилив голову.
Вийшли за поріг, зашаруділо під ногами каміння.
У печері всі кроки здавалися беззвучними
Ущелина потонула в мороцібула вже ніч.
Тровік не зачиняв брами, з якої лилося яскраве біле світло, і наче сам світився в цьому прозорому сяйві.
Наостанок Вельф ще раз повернув до нього свій гострий пташиний профіль:
А ти не людина, Тровіку.
Не людина, спокійно погодився юнак. Він стояв посеред брами, поки Вельф і Огнеслава не зникли за кам'яним бескидом. Світлий усміх його прекрасних очей пом'якшував неприродно правильне обличчя і всю величаво-сріблясту постать.
23
Місяць сяяв. Молочне світло розливалося навкруги, заливало долину, що здавалась до щему безмежною.
Огнеслава подивилась на Вельфа блискучими росянистими очима:
Твоє обличчя ніби випромінює сріблясте сяйво Морельда розповідала про чаклунів, якими вони були в часи могутності Авілара. Ти схожий на них.
Чим?
Вони були прекрасними, розумними й добрими.
Навряд. Добримині. Прекрасними й розумнимиможе
Потомлені коні ступали неспішно, і розмова між вершником і вершницею точилася поволі, час від часу обоє прислухалися до сюрчання коників у траві, шелесту листя на деревах.
Я завжди заздрила чаклунаму племені, що має за плечима тисячолітню славну історію, має бути особлива гордість
Твоя правда. Гордість понад усе Вона перемогла і любов, і доброту Залишилися тільки гординя і прагнення забороненого чорного знання. Їх попереджали про смертельну небезпеку, але вони не слухалиі загинули Всі. І я змирився зі згасанням Авілара. Тільки хотілося, щоб воно тривало довше Довгі сутінки магів він гмикнув.
Димчаста хмарка наповзла на місяць, одразу стало темніше, прохолодніше.
Вельф зіскочив з коня й повів його за вуздечку.
Подай мені руку, сказала Огнеслава, я теж хочу йти пішки.
Він простягнув правицю, намагаючись триматися якомога далі. І не дарма: по-хижацьки вхопивши за долоню, Огнеслава стрибнула на нього. Чаклун миттєво ступив назад, дівчина заточилась, але не впалаі різко висмикнула руку.
Боїшся? Огнеслава хльоснула свого коня по спині, і він ображено помчав уперед, глухо тупочучи копитами по густій траві.
Вельф озирнувся:
Пальчастий Шпиль ще близько.
А я? Ще ближче?
Не жартуй так.
Огнеслава повернулася, обійшла його вороного. Глянула звисока:
Ходімо так. Згода?
Вельф кивнув. Огнеслава задерикувато спитала:
Отже, шкодуєш, що зустрів мене, коли пасла вівці?
Трохи не так. Я казав: шкодую, що не приховав свого захоплення.
Від твоєї поведінки нічого не залежало, мені одна дорога буладо замку.
Він нічого не відповів.
Край неба попереду посвітлішав. Стало тихо-тихо. Огнеслава майже зовсім не дихала, але поруч зітхнуло повітря. Вельф повернув бліде обличчя до неї, і стало ясно, що він зрозумів усе.
Далі йшли мовчки.
А за їхніми спинами хижо скрадались зловісні тіні, не від гір, дерев чи тваринто вийшли з глибин мороку наполохані духи ночі й шелестіли, мов крила кажанів, тремтіли, відчуваючи невідворотність невідомого.
Зарожевів низ небесної бані, помітнішими стали хмари над головами.
Ти не ображаєшся за сни, які я насилала?
Сни? Вельф здивовано подивився поверх кінської гриви. Які сни? Про що?
Про мене, звичайно!
І часто ти їх насилала?
Двічі.
За весь час?
Вона кивнула, і дивна усмішка освітила Вельфове обличчя:
Я їх не розпізнав. Ти й так снилася мені щоночі.
О сонце й вітер! Огнеслава змахнула долонями до гори, і обличчя її засвітилося в рожевих відблисках зорі.І без одягу бачив?
Дуже часто.
І що відчував?
А ти не здогадуєшся? Одного разу ти зявилася зовсім гола, окутана лише своїм сяючим волоссям. Я підійшов ззаду, відгорнув важкі довгі пасма Торкнувся твоїх плечей Пальці ковзали по шкірі, й пучками я відчував тебе А ти сказала: «Твої пальці цілують мене»
Перестань! раптом вигукнула Огнеслава.
Вони оговталисьочі навпроти очей, уривчасто дихали видих у видих, мов одна людина. І кінська грива між ними коливалась, мов трава од вітру.
Відвернувши румяне обличчя, Огнеслава поправила своє розкішне волосся:
Може, не поспішатимемо? У мене зараз дивне відчуття, ніби все навколоі зорі, і небо, і повітря, і трава під ногамимоя рідня Ніби ми розуміємо одне одного. Всі. Колись у дитинстві було щось подібне.
І в тебе також? А я гадав, що в мене таке від ланцюгів, якими припнув до землі Тровік.
Ланцюгів? Це ланцюги?
Або мотуззя. Досить-таки міцне.
А не може статися, що вони втримають тебе тут? Коли я Коли мене вже не буде?
У мене вистачить сили розірвати їх.
Силою кохання?
Він з лукавою усмішкою приклав до губ палець:
Про це не говорять.
А я орачка. І завжди порушувала всі закони та звичаї.
Я знаю, відповів він таким тоном, що Огнеслава зрозуміла цю коротку фразу як ще одне освідчення в коханні.
Знову йшли мовчки, тільки тремтіли руки, які з обох боків тримали вуздечку. А небо попереду переливалося казковими барвами І промені вже креслили чіткі лінії, що розтікалися врізнобіч
Сонце викотилося з-за обрію. І завмерло. Зверху насувалися хмари. За яскравим ранком мав прийти похмурий день.
Пора, Вельф зупинився.
Огнеслава стрепенулась і глянула, як розгублене дівчисько, що благає допомоги:
Мені страшно.
Вельф ступив уперед, назустріч сонцю.
Вона простягла до нього руки:
Іди сюди. Тільки спочатку скажи: все станеться дуже-дуже швидко?
Він повернувся, оглянув її всю і взяв за обидві кисті трохи вище від долонь, усе ще тримаючись на відстані:
Миттєво.
І ми не встигнемо хоча би щось відчути?
Хіба ти ще не він задихнувся, намагаючись утримати конвульсивне тремтіння рук.
У тебе обличчя зараз як тоді, вперше прошепотіла вона.
Ти перемогла Нехай же постане новий світ.
Вони одночасно прилинули одне до одного, спраглі руки торкнулися плечей, обнялися, губи зустрілись
І Вельф відчув, як вона віддаляється, сповзає вниз, холоне в його обіймах. Наповзла морозяна хвиля жаху й заціпеніння. Намагався втриматине її, тільки тілоале коліна підгиналися, руки не слухались Несподівано опинився над землею, яка піднялася, потяглася вгору, вся, потому опустилася, здригнувшись.
Цієї миті змінювалося те, що вважалося незмінним: тріскалися скелі, осипаючись камінним градом, річки повертали в нові річища, незнаний досі вихор позривав зі звичайних місць зорі, хитнулося й саме небесне склепіння.
Звірі кинулися тікати, хто куди. Птахи злетіли в повітря всі разом і закружляли у вирі гучного повітря.
Перелякані люди ловили оскаженілих тварин, і це допомагало не вмерти зі страху.
Налетів шалений вітер, знялася курява. Змішалися тіні від хмар і пташиних крил.
Бог-Сонце покинув нас стогнали люди, вклякнувши на колінах, вони сподівались вимолити пощаду в сонця, якого не було видно, сотні голосів злилися, але ніхто не чув один одного.
І майже ніхто не розумів, що відбувається.
24
Земля здригнулася. Замок захитавсяй осів, розсипався.
Величезні брили, падаючи, загуркотіли так, що заглушили кінське іржання та зойки.
Падаючи, Диводан устиг схопитися за вуздечку і тепер намагався втримати й заспокоїти свого огира, який ставав на диби з переляку. Хлопець поздирав шкіру на пальцях, проте вдержав-таки коня, погладив йому голову й шию, спантеличено озираючись на руїни замку.
Не можу повірити! крикнула Віланда до Коріеля. Вони таки зробили це! кінь гарцював під нею, крутився, вона тупцювала довкола брата. Ти вчасно попередив нас! А я не вірила Не могла повірити
Але юний чаклун дивився не на неї, а туди, де щойно височіла фортеця, а тепер здіймалась лише безладна купа каміння.
Тобі це нічого не нагадує? спитав байдуже, але за вдаваним спокоєм відчувалася прихована лють.
Віланда зупинила коня.
Нагадує Жахливо.
Її лице стало суворим, як у крейдяного ідола.
Несподіваний вітер приніс з собою куряву, зів'яле листя, гілочки, травинки, він завивав, скиглив серед свіжих руїн, зі стогоном терлися об каміння підняті в повітря піщинки.
Віланда раптом пожвавішала, ніби щось придумала. Енергійно повернулася до брата, притримуючи рукою пасма волосся, що вперто шмагали обличчя: