Годі стояти, збирай своїх людей!
Куди поспішати? відповів він тепер уже й справді безбарвним тоном, дивлячись у далечінь.
Знайдемо.
Не хочеться шукати.
Віланда підїхала ближче, зупиниласьочі навпроти очейпоклала руку на плечову застібку його плаща.
Коріелю! Що ти кажеш?
Я відчуваю себе стрілою, що пролетіла повз ціль. Це кінець.
Стріли використовують не один раз.
Ти слушно кажеш: використовують. Щоразу хтось повинен натягати тятиву.
Хіба не ти сам це завжди робив?
Схоже, що ні.
Невже Вельф?
Він лише презирливо скривив губи. Сестра здивовано струснула головою.
Мені здавалося: ти його зовсім не слухав. Навіть робив усе наперекір.
Мені теж так здавалось
А якщо Віланда дихала уривчасто, постійно ловлячи руками тріпотливе волосся, що било її по лицю, бо вітер дув іззаду. А якщо я спробую?.. Натягти?
Спробуй, ледь чутно мовив брат, але вона почула.
Ти не опиратимешся? Чому? питання потонуло в темряві його розширених зіниць, розчинилося повільно й лагідно.
Розгублена Віланда ще раз уривчасто зітхнула й облизала губи. Прошепотіла з надією:
То ти мене любиш? Справді?
Коріель досить довго прислухався до скавучання вітру й вигуків спішених прислужників, які допомагали один одному ловити наполоханих коней.
Якщо хочеш, можеш називати це й так.
Віланда дивилась на нього і вже не поправляла з обличчя пружні пасма волосся. Очі налилися слізьми, але вона закинула головуі вони не стекли вниз по щоках, а закипіли й висохли, тільки повіки злегка почервоніли.
А брат почав говорити безбарвно й монотоннозгадував вивчене колись напам'ять:
Те, чого не зуміли здолати завойовники, зробила природа. Велика ріка раптом змінила своє річище й відступила від стін міста на два дні шляху на схід. Не можна було прожити без води в розпеченій пустелі. Довелось залишити виплекане тисячоліттями місце, і горда фортеця за кілька десятиліть перетворилась на скупчення безликих пагорбів піщаних сіро-жовтих відтінків Буря гніву Господнього знищила країну Авілар
Що це? тон Віланди був незадоволений, але сумний речитатив заспокоїв її.
Уривок з літопису про загибель Авілара«Довгі сутінки магів».
Дівчина довго мовчки розглядала йогоніби бачила вперше. Вітер стих, став майже помірним. Тепер лише величезна безформна купа каміння нагадувала про недавню трагедію.
Я зберу людей, сказав Коріель просто й буденно і помчав у степові простори. Його кінь красиво вигнув шию, радо перебираючи стрункими ногами.
Диводан постійно був поруч. Він не зрозумів ані слова з розмови на авіларському наріччі, але здогадався про її зміст і сам здивувався своїй несподіваній спостережливості. І коли Віланда звернула на нього увагу й байдуже кинула: «Ти тут»відповів тихо, проте чітко вимовляючи кожне слово:
Хтось повинен бути поблизу і подумки додав: «У такі хвилини»і, впіймавши вдячний погляд, помітив, що вона зрозуміла.
Недосвідчена, зовсім юна дівчина з розкуйовдженим волоссям і вологими очима. На ній немає того крижаного карбу відшумілих віків, що помітний у кожному русі її гордовитого брата.
Подумки назвав її не чаклункою, а дівчиною. Дивно. Схопив уздечку ближче до гриви й легенько вдарив коня по шиїрушив навздогін Віланді, замріяно поглядаючи на мерехтіння діамантових разків, що легко ковзали по шовковистій спині її коня.
Згадав Зорицю й уперше спокійно, без відчаю й роздратування подумав, що з Політком їй буде добре. Навіть і в такий страшний час, коли світ стає дибки.
Вітер на очах слабшав, зашелестіла під копитами вигоріла від жагучих степових променів ковила, почувся звичний запах диму.
Фортеці розсипалися, а вітри, сонце, травизалишилися. Як і вічний щем невиразної надії. Надії на що?
25
Коли вітер безодні підхопив звільнену від тіла Огнеславу, вона не відразу зрозуміла, що сталося. Торжество коханих очей навпротиі раптом холодна порожнеча, чорне тло космосу зі срібними прикрасами зірок. Ще відчувала силу й тепло його рук, а в голові вже паморочилося від крутого спуску крізь вир райдужного мерехтіння.
Незбагненним калейдоскопом прошелестіли повз неї невідомі царства й планети, народи й епохивсе таке скороминуще й ефемерне порівняно з вічністю. Тільки наприкінці повільніше пропливли, даючи хоч трохи розгледіти себе, нічні втаємничені лани, повні лагідного шепотіння лісочки й нечисленні миготливі вогники поселень.
У передранковій застиглості стогнали вві сні переповнені мешканцями величезні будинки, втомлено зітхали бетонні балки, а двері й підлоги лише зрідка порипувалистиха, майже нечутно.
Усе довкілля пронизували напружені нерви електричних дротів, небезпечних живих та лячно нелюдських.
Огнеслава не зачепила жодного з них, блискавично шурхнула крізь кватиркуззаду загрозливо загарчав холодильникі потрапила в мозок жінки, яка лежала на канапі під легкою ковдрою. Зіщулилась у затишному куточку сплячої свідомості. Розслабилася, вмостиласьзручно, вільноназавжди.
Тепер це і її тіло.
Надовго. До самої смерті.
Спробувала увійти в думки господині, в її свідомість.
Вдалося.
Зараз їй нічого не снилося, але уривки вражень, спостережень і досвіду тихо коливались поруч, готові спалахнути в памяті будь-якої миті.
Злегка ворухнуласьобережно, не прокидаючись, відчула тіло. Спочатку воно здалося їй занадто великим, проте швидко призвичаїлась, розсудливіше оцінила розміризвичайні, нормальні.
Обережно понишпорила в пам'яті. Скільки тут усякої всячини! Шукала найголовніше
Її звали Софією
Софія Красиве ім'я.
Виринули з напівзабутих закутків мозку спогади про дитинствонапрочуд схоже! давні думки, сподіваннятакі зрозумілі! але їх затемнювали безпросвітні відчай та безнадія теперішнього. Нещасна, залякана, вкрай виснажена постійними конфліктами, ця безпорадна жінка боялася і жити, і померти. Розуміла, що не живе, а лише існуєі не мала сили, волі, відваги боротись.
Цікаве визначенняіснування. Снувати. Животіти. Скніти. Деякі слова, що незчисленними низками гніздилися в комірках пам'яті Софії, дивовижно нагадували приємну мову орачів, інші були схожі на різкуваті вислови степовиків, і лише від небагатьох віяло ароматом вишуканих понять чудової країни Авілар.
Де зараз той, для кого ця мова завжди була рідною?
Саме цієї миті він теж згадав про неї. І злякався, бо потрапив у темне провалля, з якого неможливоні, не годиться так думати! з якого дуже важко вибратись.
Порпаючись у клаптях уривчастої памяті, намагався збагнути закони пекла, в яке потрапив. Викривлені, беззмістовні, примітивніварварські, як не глянь.
Нескінченне, буденне, звичне отруєння, руйнування себе Повільне, але безперестанне звуження свідомості, непереборний потяг до спиртного, яке називав ліками, душа, придавлена отруєним тілом. Вкрай безвідповідальна, скерована єдиним бажаннямбудь-якою ціною розслабитись, забутись, не думати. Івічний тоскний страх, поступова втрата зв'язків не тільки з тими, хто поруч, але навіть із залишками власної свідомості
Нестерпно: руки тремтять, калатає серце, голову стискає залізним обручем. А вони не дають ліків! Що за нелюди?!
У цій каламуті Вельф, який завжди вважав себе сильним і розумним, не міг дати собі ради.
А що зараз відбувається з Огнасею? Тендітна й самотня в незнайомому, ворожому, жахливому світі. А допомогти
Спочатку потрібно виборсатися самому. Вкрай необхідно. Якнайшвидше. Понад усе.
Раптом зблиснуло осяяння: викривлений не світ, а уявлення про нього саме цієї людини, у свідомість якої йому судилося вжитись. Цей здогад трохи заспокоїв і надав сили нарешті зосередитись. У гарненьку місцинку запхав його милий та добросердий Тровік! Однак нема чого ремствувати, він не людина і, можливо, навіть неспроможний зловтішатися.
До ранку, перебираючи крихкі уламки пам'яті, Вельф шукав спосіб знайти звязки зі світом, усупереч бажанням господаря тіла, й вирішив, що це може бути тільки мова: оволодіти словниковим запасом цього бовдура й обережно, поступово, майже навпомацки, а далі частіше діяти самому. Підкорити слабку волю буде неважко.
Отже, прокидайся, чоловіче, тепер ти в світі не сам!
О-о-о! Що це? Що? Усе гаразд. Що ти розплющив? Очі.Так, усе співпадає, це називається очима. Що зробив? Навіщо? Га? Я вдихнув ось це повітря Я здурів? Ні. Все добре. Що це? Світло. Вікно. Промінь. Сонячний! Та це просто ранок! Ранок! Спокійніше, все чудово. Дивлюся. Бачу. Кімнату. Вікно. Я. Я. Ялюдина. Молодець, далі. Невдовзі доберемося й до головного.
Несамовитий жах пройняв усе єство.
Допився! Каюк! Яскравий вираз, цікавий, але кричати не треба.
Затулив неслухняний рот рукаминезграбними, негнучкими.
Так не можна: після мозку рукинайголовніше знаряддя чаклу людини. Вони мають бути розумними й умілими.
Довго розглядав ці зашкарублі клешні з розчепіреними пальцями, спробував розімяти. Важко, але вдається: всі суглоби згинаються. Добре. І чого цей дивак скиглить?
Я більше не можу! Не треба цього казати вголос. Не мо-о-жу Візьмемо себе в руки, не такі вони вже й слабкі.Не можу Не хочу Досить. Це нестерпно! Рабом трунку бути краще?
!!!
Вельф не витримав експресії останнього триповерхового вислову й сильно вдарив по щоці. Його й себе, одночасно.
Тоді він просто розплакався, мов дитина, гірко й безпорадно. Голова обважніла, повіки горіли розпеченим свинцем, а думки ніяк не хотіли стулитися докупи, хоч як не старався цей аспид.
Надзвичайно важко зосередитись у таких умовах І так ганебно зірватися Якби хтось побачив Жах!
Спокійно. Виліземо з прірви й без вірьовки.
Одначе ж і смішні у вас вислови. Отже, це називається просто: алкоголік. Алкоголік нещасний!
Посміхнувся й відчув, що неслухняні м'язи обличчя жалюгідно скривилися.
Нічого
Тридцять п'ята усмішка вийшла цілком задовільною.
26
Її розбудив навскісний промінчик, що нагло пробився крізь шпаринку в завісах. Боса, в нічній сорочці підійшла до вікна, ривком розсунула м'яку шовковисту тканинуі сонячний ранок нахлинув, як свіжий дзвінкий океан.
Стояла навпроти розчиненого в цей прегарний світ вікна, заплющивши очі, вбираючи шкірою й ніздрями його незрівнянне сяйво.
Цещастя? Якось дивно, ніби всевперше і всеможливо.
Уночі сталося щось незвідане, нечуване Несподівано вона стала іншою.
Що змінилося? Звідки ця радісна спрага життя?
Подумки перебрала вчорашні події: все, як завжди, навіть гірше. Нічого не могло перемінитися. Невже це вона змінилась? Невже Господь почув?
Раптом виникло непереборне бажання подивитися на себе. Десь у косметичці було маленьке люстерко Ні, є великев сусідній кімнаті, на стіні.
Швидко накинула халат і пішла до дзеркала.
З люстра несміливо визирало обличчя. Її. Чомуїї?
Затулила очі долонями.
Сон. Уночі наснилося
Чудова казка, в якій була прекрасною дикункою, яка закохалася в Боже, хто то був? Чаклун, інопланетянин, страховисько? Чому всі його боялися? Чому вонані?
Вершники в шкіряному одязі. Тугий посвист стріл. Залиті молочним світлом непрозорих куль покої. Темні прохолодні коридори камяної фортеці. Полум'я смолоскипів. Багаття Запах диму й полину
Сни не бувають такими яскравими.
Відчайдушно-щасливе останнє побачення. Піднімалося сонце. Вони йшли на схід. З неба падали різнобарвні зіркимузика неба й кольорів. Навіть спогад про це переповнював її щастям по вінця.
Невже проміння чорних очей може бути таким яскравим? Почуття таким сильним?
Легкий дрож пробіг по плечах: шкіра пам'ятала тепло його рук. То можна любити спогад про згаслий промінчик? Тремтіти від щастя, згадавши швидкоплинний доторк сильних і ніжних пальців. Його пальців. Їй тоді було так добре, як ніколи в житті Але треба повертатись до реальності.
Із дзеркала, оправленого в дерев'яну рамку, визирала навік перелякана мордочка зацькованої тваринки.
Уважно, ніби вперше, подивилась на своє відбиття.
Своє.
Було дивне відчуття, що разом із нею дивиться ще хтось. І тому вдвох вони бачили більше, розуміли глибше.
Підняла рукихотіла торкнутись обличчяй завмерла, милуючись ними: вишукано-красиві, з довгими, сильними і гнучкими пальцями, акуратними матовими нігтиками.
Простенька золота обручка чомусь здалася зайвоюзняла її й завагалась. У памяті промайнули ціна, обставини придбання, біла сукня, фата, обряд, чоловік, залежність, туга.
Стоп, про це не зараз!
Сховала каблучку в саморобну бірюзову косметичку і знову повернулася до дзеркала. Пальцями обережно розгладила зморшку між бровамивони стали не такими надломленими. Добре, це тільки перший крок.
Уважніше придивилась до кожної рисочки. Всі правильні, проте невиразні, звичайні. Очі, якщо придивитися, загадкові. Їх можна вважати сірими, але в цьому кольорі просвічує і щось синювате, і зеленкувате, і золотаво-жовте. Але якщо придивитисьтільки тоді. А на перший поглядзвичайні, сірі. Вії занадто світлі, потребують фарби. Хутенько підфарбувала їх тушшю. Тепер краще.
Волосся. Русяве, поблякле, осіннє. Занадто м'яке і якесь безбарвне.
Зібрала в ріденький жмутик, скрутила й заколола на потилиці шпилькою. Зовнішністю ніколи не пишалась, а волоссям і поготів.
Прокинулась? Вітаю! У вікно дивилась? Поглянь-но у двір! Це зайшла кума Тамара.
Невисока, кремезна, ступала важкувато. Пістрявий ситцевий халатик замалий, щільно облягає великі груди; голі руки дебелі й міцні, як у чоловіка. Чорнява, смаглява, від мязистого носа кривиться різкий кут ранніх глибоких зморщок. Голос низький і простуджений:
Наші від учора з перепою так і хропуть просто неба.
Пішла за нею на ґанок. Учора цілий вечір просиділи тут на сходах, гомоніли про життя. Опівночі кинулись: а де ж чоловіки? На верандізасохлі на тарілках залишки бенкету на двох осіб, а в домітільки Данько малий спить, навіть злякались, але невдовзі знайшли своїх благовірних у садкулежали на землі, мов побиті, в таких незручних позах, що тверезому годі й уявити.
Софійка намагалась розбудити Федора, хвилин зо пять термосиламарно. Лише промимрив, на два метри дихаючи перегаром:
Відчепись. Не з-зава-жай спати.
Захворієш!
Не твоє ді-ло! С-со-ба-че очі заплющилися, як у пластмасової ляльки.
Попросила Тамару допомогти перенести пяних до хати, але та розплакалась і пішла спати, лаючи пиятику, чоловіка й усе на світі. Машинально попленталась за неюв голові гуділо, все тіло нило, і нічого не хотілося, тільки впастиі не прокидатися. Як усе це набридло! Заснула, ледь голова торкнулась подушки.
Блискавично згадала все це, спускаючись до занедбаного палісадника.
Федір та Юрко лежали на землі в тих самих позах, що й уночі, сопіли, роззявляючи роти.
Поглянула на них байдуже, як на чужих. Оцей, що так огидно задер догори вгодовану пику серед жовтих нагідокїї Федір? Її? Це йому вона роками дозволяла знущатися з себе? Помилуй, Боже, далі з ним жити не можна. Адже зовсім нічого спільного вони не мають
Зовсім нічого?
Отже, те, що вчора здавалося найміцнішими ланцюгами, сьогодні вже не варте уваги.
Щось трапилося
А бодай би ви й не прокидалися, пянюги! Тамара, широко розставивши ноги, нахилилась до Юрка, почала торсати за плечі.
Облиш, сам устане, ніби вперше почула свій грудний голос. Приємний.
Починався новий день, сонце зігрівало обличчя, запалювало щоки, а плечі все пам'ятали дотик теплих рук з довгими пальцями, міцними й ніжними.
Вона рухалась, мов у сні. Збирала в сумку речі, свої та Федькові, заливала в бак машини пахучий до запаморочення бензин, допомагала Тамарі готувати їсти, навіть жартувала з малим, чорним, як жук, Даньком, але бачила все, наче на екраністарий, багато разів бачений фільм про чиєсь чуже життя, не її.
Іноді раптом привертали несподівану увагу знайомі плями на старих шпалерах, брудна раковина в кухні, завжди повна немитого посуду. Зі співчуттям думала, що Томка не від природи така неохайна, просто звикла до вічного безладдя, справ завжди стільки, що переробити всі неможливо, грошей ніколи не вистачає
Але переймаючись рутинними справами, не переставала бачити захоплені сяючі очі. Темні, нічні, прощальні. І пізнавала в їх виразі закоханість першої зустрічі.