Молодики, що з усіх боків пообліплювали дивну навіть на вигляд техніку, непогано справлялися з роботою. Уривчасто лунали фрази, в яких переважали незнайомі слова, як-от: томограф, мозкова матриця, ядерно-магнітний резонанс. Вельфа дратувало, що Шульга не розуміє змісту правильно побудованих речень на своїй рідній мові.
Чоловік у піжамі трохи підвівся, сперся на лікотьотже, його не прив'язалитакий висохлий, що навіть куценький лікарняний одяг здавався на ньому завеликим. Цього бідолаху Юлій тут уже зустрічав: упізнав спотворене гримасою болю обличчя, метушливі нервові пальці. Хворий намагався зазирнути в очі Шульги, але той метушливо переводив погляд з одного предмета на інший, як людина, що розпачливо шукає порятунку.
Збоку підійшов Вуселко, кумедно-урочисто взяв хворого за руку, змусив лягти:
Усе готове, Андрію Андрійовичу. Почнемо. З Богом!
Андрій Андрійович кивнув головою в бік Юлія:
Чому він мовчить?
Перепрошую? професор глянув на Шульгу, і той іронічно запитав, підкреслено чітко вимовляючи кожне слово:
Кричати в моєму становищі пристойніше?
Чоловік-ящірка люто зиркнув у той бік, звідкіля долинув сміх одного з помічників, і крижаним тоном наказав:
Починайте.
Обидва ліжка одночасно спрямували до широкої прямокутної шафи з металу і пластику.
Коли голова Юлія опинилась якраз під низеньким овальним склепінням приладу-шафи, Вельф зрозумів, що ця «арка» смертельно небезпечна. Саме від неї тягнулися до нього жорсткі хвилі пружних джгутиківчужих думок, відірваних від тіла. Скеровані нелюдською силою, лізли в голову, уперто намагались знайти місце й закріпитися там, але, потрапляючи на вже зайняті ділянки, розбивали їх на друзки жахливого безладу.
Тільки тепер Вельф збагнув, яку ювелірну роботу виконав Тровікйого особистість під час вживлення до Юлія не зруйнувала мозку, не порушила крихких звязків, а ці «розумники» в білих халатах ніби навпіл розрубали голову бойовими сокирами.
Якийсь час чаклунові вдавалося протидіяти розпаду, неймовірними зусиллями він утримував рештки свідомості, що розсипалися, звужуючись до кількох чудом уцілілих клаптиків.
«Зроблять-таки з мене повного ідіота»крихітною крижинкою розтанула остання думка Юлія.
Чародій сподівався протриматися довше, але тільки встиг зауважити: «Тепер Тровік може»як темрява все поглинула.
Повністю.
28
Віланда не помилилась. Великий, схожий на ведмедя собака невдовзі привів їх до того місця неподалік узгіря, де майже непомітно в густій траві лежали два тіла. Хижі звірі й птахи ще не встигли понівечити їх. Мертвих облич торкалися тільки шелестливі стебла. Пахло полином.
Дівчина наказала не торкатися небіжчиків, щоб не порушити їхніх обіймів.
Служники насипали зверху на них шарами землю й каміння, яке доводилося тягати волоком з далекого передгіря. Курган вищав щодня, але Віланді здавався все ще замалим.
Коріель не втручався. Його люди понапинали поблизу великі шатра і клопоталися біля них: виготовляли хатнє начиння та готували їжу для всього табору. Кілька наймолодших та найспритніших разом з Диводаном щодня зникали в далеких просторах степуполювали, щоб прогодувати таку кількість людей, більшість з яких не звикли до кочового життя.
Віланду тішило, як швидко вони з Коріелем порозумілися: в хвилину розпачу вона склала план подальших дій, а брат робив усе для його виконання. Однак її непокоїло, чи залишиться за нею й надалі право приймати рішення. Це лякало, хотілося розділити відповідальність за майбутнєтаке невизначене, непередбачуване. Як степ: куди не повернеш, там і стежка.
З такими думками йшла до табору, відчуваючи під ногами пружність стебел і коріння пожовклих трав. Звіддалік спостерігала за мирною розмовою брата з Диводаном та раптом помітила, які вони схожінемов близнюки, білий і чорний.
Це не просто скупчення птахів біля води, розважливо пояснював Диводан, вони одночасно злітають, кружляють, відтак усі до одного сідають. Таке враження, наче їх хтось пасе. Мов отару.
Раніше ти й не чув про таке? мова орачів звучала в устах Коріеля так само природно, як і в Диводанових.
Здивовані всі, не лише я.
Хлопці помітили Віланду й обоє разом повернули голови в її бік. Наче відбиття у дзеркалі, тільки в одногочорне волосся й темні очі, а у другоговолосся майже біле, а очіпрозоро-безбарвні.
Перелітні птахи перетнули межу, сповістив Коріель авіларською. Пророчі легенди збуваються до найменших дрібниць.
Почувши незрозумілу мову, Диводан без жодного зайвого жесту відійшов убік.
Дівчина незадоволено спитала брата:
Ти навмисно зробив його схожим на себе?
Коріель відповів байдуже:
Це зробила Огнеслава.
А спланував усе ти.
Він замислився на кілька хвилин, потому мовив:
Раніше цей хлопець був занадто схожий на Огнеславу. Мені це не подобалось.
Тепер подобається?
Так. А тебе дратує його розважливість?
Ні. Мені бракує його життєрадісності та життєлюбства. Особливо тепер.
Зморилась?
Віланда лише усміхнулась, а Коріель ніби між іншим додав:
Робити курган ще вищим немає сенсу. Всі й так дивуються. А найбільше з того, що поховано їх за степовим звичаєм.
Ми тут у степу, відрубала вона й одразу полагіднішала:Ти мене також іноді дивуєш.
Чим?
Невже спалив би Огнеславу?
Не знаю. Якраз вирішував, що з нею робити, коли Вельф налетів.
Вона розповідала, як гралася з тобою маленьким. Коли ще мама була живою
Я пам'ятаю. Тоді з нею було весело.
Віланда помовчала.
А Вельф? знову почала розпитування. Ти навіть не намагався його зупинити?
Навіщо? Він був щасливий. Уперше в житті бачив його таким.
Може, просто злякався, що він виявиться сильнішим за тебе? Віланда розпатлала своє розпущене волосся, їй не подобалося, що Коріель стоїть непорушно, наче бовван якийсь.
На той час? Ні за що! Вельф не мав права чаклувати, бо збирався до Тровіка.
Чому не мав права?
Тровік наклав заборону на тих, хто йтиме до нього.
Ти хочеш сказати, що Тровікворог магів? Не вірю! Він допомагав нам. Хоча сам ніколи не з'являвся на очі
Тобі краще знати. Але звіддавна достеменно відомо, що вінворог нічних духів.
Ти їх також не любиш? Чи боїшся?
Не бояться їх лише дурні й невігласи. Таких у степу вистачає.
Вона уважно оглянула свій шкіряний одяг.
Гаразд. Щодо курганутвоя правда, він уже досить високий. А що робити далі?
Виконувати останнє пророцтво.
Хіба вони не всі справдились?
Добре ж тебе навчила Огнася!
Кажи прямо.
Хтось із нас має заснувати нову династію правителів цього краю.
Гайнелія вважають найсильнішим ватажком. Його дядько колись проголосив себе царем, тому сміливо можна говорити про створення династії. Отже, сильна влада є, принаймні у степовиків.
Ці варвари уявлення не мають, що таке сильна влада. Вважають: якщо він обвішався золотом і скаче попереду війська, то вже й цар.
Хіба ж ні?
Міцна влада передається у спадок. І тільки так. Піддані й думки не повинні припускати, що її може захопити хтось інший. А степовики призвичаїлись до нескінченних заколотів проти своїх ватажків. Нові правителі мусять бути не такими, подивився в бік свіжонасипаного кургану. Тепер прокляття знято, і нам обом можна одружуватися будь із ким. То треба поквапитись заснувати по-справжньому могутню династію.
То засновуй.
Хто з нас прагнув виконувати ті пророцтва?
Віланда розсміялась:
Уже ж не я!
Одначе Коріель продовжував незворушно:
Усі значні зміни в Авіларі найчастіше розпочинали саме жінки.
А чоловікам це подобалось?
Не думаю. Але жінки-чародійки зазвичай хитріші й підліші за чоловіків. Жінки швидше підпадали під владу темних сил.
Отже, краще тримати їх подалі від влади, як це роблять степовики та орачі?
Навпаки, надати можливість верховодити. Але утримувати від надмірностей.
Віланда довго мовчки дивилась на брата, потім подала служникові знак, і їй привели коня. Нарешті відповіла, вже сидячи верхи:
Гаразд. Диводанне найгірший варіант для здійснення пророцтва. Лицар і співець. Здається, вже закохався в мене, але боїться зізнатися в цьому навіть собі. Натякни йому, як поводитися за таких обставин.
Коріель кивнув. Його незворушна серйозність цього разу сподобалась сестрі, тому вона вже не поспішала їхати.
З кочовиками воювати важко, обвела поглядом розімлілий від спеки степ: ні хмаринки над головою, ні тінистого дерева. Ці племена легко знімаються з місця й кидаються навтьоки від тих, хто дужчий. Дрібні сутички можуть тривати без кінця.
Скористаймося допомогою бога Вогню. Вони до смерті бояться його прапорів, а ми підемо пропаленим слідом, молодий чаклун злостиво посміхнувся.
Красиво ти вмієш говорити! розсердилася Віланда.
Я і працюю красиво, Коріель пішов до наметів, не звертаючи уваги на невдоволення сестри. Коли озирнувся, вона була вже далеко.
Він витяг з кишені згорток пергаменту. Повагався лише митьскручена сторінка, вкрита таємничими рунами, спалахнула і швидко згоріла на його долоні, обтягненій рукавичкою, шкіра якої залишилась цілою і блискучою. Вітер несміливо заворушив сіру луску попелу і здмухнув порошинку за порошинкою з простягненої назустріч йому нерухомої руки.
29
Сплетені вигадливою сіточкою разки діамантів на материних стегнах ледь помітно рухаються, іскряться. Він простягає до них рукиі тверді холодні грані колють долоньки. Не боляче, приємно
Суцільним струмочком ллється водаяк маленька пластиночка живого скла, міниться на сонці, тремтить. «Скляна струмина». Улюблений фонтан
Зморщена, мов грушка з компоту, бабуся розтирає свої розпухлі від артриту пальці та плаче:
Як же мені тепер працювати? Як? Хто годуватиме тебе, Юльцю?..
Будинки один за одним вибухають і розсипаються, цеглини здаються маленькими, легкими, мов з бісеру. Страшно, хоч і в кіно
Юлька хапає губами вишні просто з пригорщі, спішить. Ягоди чавляться в роті, сік бризкає через напіврозтулені вуста, тече по підборіддю. Кісточки клацають об зуби. Весело
Чара усміхається куточками загадкових губ:
Повільно Ще повільніше
Велика вишня лежить на язику, здається: ось-ось почне пульсувати, мов жива. Увязнена щільно стуленими губами. Пружна, туга, поволі вбирає в себе тепло.
Коли ти збагнеш її, то зрозумієш і себетакого, що відчуває Відчуває через неї увесь світ.
Затиснув зубижиттєдайна волога заструменіла по піднебінню: кисло, солодко, чудово! Цієї миті зрозумів, що може бачити й відчувати одночасно всевід одягу на своїй шкірі до печалі на денцях веселих очей старшого брата Чари, від тарелі з ягодами до далекого виднокраю за високим вузьким вікном Одночасновсе. Чітко, виразно. І всі відтінки смаку й аромату тієї вишеньки
Такий стан називають розфокусованою свідомістю.
Прочитав це і схвильовано відірвався від книги, міцно притиснувши вказівним пальцем дане визначення, щоб потім довго не шукати в рясному тексті сторінки. Обвів поглядом блакитне шатро великого залу наукової бібліотеки. Хотів побачити й почути все водночастабло з мозаїкою номерів абонентів, аконітові візерунки на стелі, заглиблених у книжки й конспекти людей. Але нічого не вдавалося, очі швидко ковзали туди-сюди, щоразу вихоплюючи з мозаїки оточення лише щось одне. Щось не так із зором? Нещодавно перевірявнорма. Чому ж він не може зробити того, що вдається багатьом іншим? Не старався як слід? Упустив якусь важливу деталь? Чи просто бездарний?..
Голова палала від пульсуючого болю, проте з круговерті віртуальних відлунь викристалізувалося: це спогади різних людей. Калейдоскоп. Візерунками в калейдоскопі неможливо керувати
Потрібно, вкрай необхідно.
Навіщо?
Поміркувати над цим не встигмозок затопили нові й нові картинки.
Пиво весело булькає у вузькому горлі пляшки, ллється через край. Правицею взяв повну склянку, наповнену прозорою жовтизною дивного напою. Спочатку вдихнув п'янкий аромат, потім жадібно почав пити, стискаючи лівою рукою пляшку. Від прохолодного задоволення тремтять горло, шлунок І руки
Пухкенька білява студенточка (з породи мальвін) випинає повні перлисто-фіолетові губки й канючить:
Спитайте ще Я вчила. Просто розгубилась Будь ласка, а дурненькі коровячі очі, навіть повні сліз, намагаються кокетувати. Мальвіна нещасна! Я тебе спитаю
Сонячний промінь ласкаво гріє скроню та щоку, пробивається крізь заплющені повіки яскраво-червоним сяйвом. Хочеться зосередитись на цьому приємному відчутті, але в голові безупинно снують спалахи чітких образів, переплутуються, заважають один одному з'єднатися в якусь логічну послідовність, і череп тріщить од внутрішнього тиску. А ось тіло вже не тремтить, і в глибині свідомості несподівано визріває досить смутна думка, що найгіршепозаду, память стабілізується, здатність мислити поступово відроджується. Невдовзі він зможе-таки опанувати себе. Зможе.
Першим усвідомив це Вельф і відразу почав розкладати «по поличках» мішанину в голові. Спогади нарешті вдалося відокремити один від одного, розрізнитиде чиї. Добре. Пізніше вони систематизуються й тоді Звідки це словосистематизувати? Камінський. Теж починає думати й заважає.
Забагато думок одночасно.
Людинаце інформація, Камінський нервово, похапцем затягує в себе димок, наче цілує сигарету. Поспішає, поки не забув цитати. Ми створені з неї. Як там далі? З неї сформовані наші серця, голови й долоні. А щеприлади та інструменти.
Ігор кашляє від сизого диму, крутить головою й завзято не погоджується з ним:
Ця галузьтуманна трясовина. Отак відразу й діятине пізнавши до кінця нейрофізіологічних та нейрохімічних механізмів процесу?! Коли будь-який вплив може порушити крихку рівновагу мозку? Схаменися! робить затяжку і знову кашляє
Теплі пальці мяко лягли на чоло, погладили обличчя.
Ви мене чуєте, правда ж? Можете розплющити очі?
Катерина. В уяві промайнула її акуратна зграбна постать. Невисока, міцненька, темні глянцеві кучерики вислизають з-під білої накрохмаленої шапочки. Її пальці та її голоспоруч, не в спогадах. Але зараз вона перебуває за межами ірреального океану картин минулого, з якого потужним струменем вибило на поверхню ще один.
Раїса поправила обидва бантики на Ірочціна поясі та в розкішно розпущеному кучерявому волоссі. Завжди чепурила її, як малу мальвіну. Якби було так, як він хоче, дочка носила би дві косички та зручні комбінезончики. Камінський у всьому цінував раціональність, а не примхи.
Іринка кумедно морщила носика, а Раїса воркувала, підтягаючи на тоненьких ніжках прикрашені мереживом гольфи:
А хто тут любить мамусю? Тільки Ірочка й любить мамусю. Покажи, як ти її любиш, схилялась до донечки, а великі блискучі очіочі ображеної телицідивились на нього, чекали. А він сердився й мовчав
Спробуйте розплющити очі, ви ж мене чуєте, я знаю, голос Катерини бив по голові, відлунював у напружених від тиску очах. Він зібрав усі сили, щоб відповісти:
Не зараз Будь ласка, дайте мені спокій
Слава Богу! трохи не в самісіньке вухо закричав відомий безбожник Вуселко. Реагує!
Проте далі він реагував лише на образи, що спалахували в мозку.
Огидна неголена пика дихала перегаром. Вітчим виривав зі щоденника неохайно пописані синім та червоним сторінки, бгав товстими волохатими пальцями ці аркуші та пхав йому до рота:
Їж, падлюко! Ми вже по горло ситі твоїми двійками!
Юлька задихався від сліз, розпачливо рюмсав і силувано жував огидний шорсткий папір. Його трусило від страху та ненависті, найбільше ненавидів щоденник і школу з усіма вчителями, книжками та учнями, найбільше боявся вітчима. А матері завжди було шкода. Вона плакала поруч п'яними слізьми й голосила:
Я на тебе все життя поклала, а ти! Коли ти вже перестанеш брехати?! Коли ти мене ганьбити перестанеш?!
Утягував голову в гострі худенькі плечики, щулився, хотілося зникнути, а вітчим усе шматував рештки щоденникана клаптикий ревів басом у самісіньке обличчя:
Ти в мене його зїси! Зїси, гадюченя! Нікуди не дінешся! Ану, жуй! пхав і пхав брудний папір до маленького рота.