А мати кричала своє:
У батька вдався! На мою голову! На мою бідну голіво-о-оньку!..
Спогад був болісним, переживати це знову не хотілося, але в голові вже замерехтів (він знав, як це виглядає на екрані) аналітичний центр і змушував згадати все.
Чому ти не хотів зватися Юлієм? Красиве імя. Не хочу про це!
А память-зрадниця послужливо підкидала ще одну картинку.
Новенька молода вчителька одразу всім сподобаласьвесела, добра, вродлива. Навіть незрозумілі закарлючки математичних формул, що їх швидко писала на дошці білим шматком мякої крейди, не викликали звичайної відрази. Щоправда, Юлька, як завжди, не встигав переписувати їх у зошит, хоч як старався.
Рум'яна й усміхнена Валентина Василівна підійшла до столу й мисливським оком оглянула клас, що одразу насторожено притих. Розгорнула журнал.
Почнемо з дівчаток. Жінкам дорогу давати треба, клас сколихнув сміх. Найголосніше, звичайно, сміялися хлопці.До дошки піде Шульга Юлія!
Учні вибухнули дружним реготом.
Я неправильно прочитала прізвище? почервоніла вчителька.
Юлька похолов, бо зрозумів, що ноги не слухаються і встати він не зможе.
Я не дівчинка! вигукнув істерично, намагаючись перекричати сміх та глузливі репліки.
Чого ти кричиш на весь клас? учителька постукала кулаком по столу. Ану, тихо! Позакривайте роти!
Я не дівчинка! вже стриманіше відповів шестикласник Шульга. Його починало трусити зсередини, але намагався втримати один з тих нападів, після яких завжди мав море неприємностей.
Нічого не розумію! новенька вчителька роздратовано сплеснула руками.
Це Шульга, Валентино Василівно, встала Нікітіна, староста класу й заповзята відмінниця, його звати Юлій, ім'я в нього таке, і пирснула, не витримала: усі довкола реготали.
А-а-а, заспокоїлась математичка, так би й сказав. Імя якесь дівчаче, я й подумала
Не дівчаче! знову закричав Юлій.
Дівчаче-дівчаче! луною покотилося з усіх боків, і в хлопця відразу обважніла голова.
Самі ви шукав і не знаходив потрібні слова, ви дурні!
А от грубіянити старшим не треба, мстиво-повчально мовила Валентина Василівна. Бери щоденника та йди до дошки, подивимось, який ти в нас Піфагор. Ну, швидше, імператоре! додала з гумором.
Сам не розуміючи, що він робить, Юлька кинув щоденник на підлогу, до її ніг, узутих у святкові чорні туфельки на високих тонких каблучках.
Адекватна реакція, як сказав би наш вельмишановний професор. Цей жест, звичайно, не назвеш вишуканим та елегантним, але зрозуміти його можна. А вчительку? В якої в кожному класі повно таких бовдурів, а перевіркиодна за одною, всі звинувачують лише її, бо вона зобов'язана навчити всіх за будь-яку ціну. Ще й чотири пачки зошитів перевірити за вечір. А за класне керівництво їй платять дві сорок на місяць!
Це вже Камінський. Мати-вчителька. Маленька, худенька, розтріпана, завжди перелякана. Була математиком «від Бога», відчувала музику формул, дивовижно вміла їх пояснити. І занапастила свій талант у школі, серед рутини та безглуздої метушні, коли прибирання класу, збирання металобрухту й боротьба за однакову форму одягу виявлялися головним у житті. Сама ростила сина. А згодом піклувалася ще й про невістку-мальвіну та онуку Ірочку. Померла раптово, від інфаркту, на людній вулиці, по дорозі з роботи. За півмісяця до його захисту. Не побачила сина кандидатом наук, про що мріяла все життя.
А невдовзі після її смерті його маленька родина розпалася. Виявилось, трималися купи тільки завдяки такту й витримці його матері. Без неї все пішло шкереберть Ой, ці нескінченні сварки останнього року!
Раїса верещала, скрививши майже квадратні губки:
Якими химерами ти живеш, Андрію?! На що сподіваєшся?
Тут у мене робота!
Ілюзія! Ця країна не має майбутнього!
А що мені робити в Ізраїлі?! Я не єврей!
У тебе дочка єврейка!
Наполовину! Лише! кричав дужче за неї. Темніло в очах, не міг стриматися. Ніколи
Успадкував від матері здатність мислити абстрактно, мав холодний аналітичний розум, а поліз у психіатрію! Без найменших здібностей до спілкування та емпатії, навіть до нормальної соціалізаціїНахапався термінів, чаклун авіларський! А сам? Ти вмів жити з людьми? Навіть з найближчими?
Сів у ліжку, обхопив голову руками.
Вам погано? Голова болить?
Знову Катерина.
Розплющив очі. Все довкола розпливалося. Нудило. Зосередився.
Я б випив чогось Кави абощо
Подала склянку з жовтуватою напівпрозорою рідиною.
«З твоїх рук я випив би й отруту». Не з цих.
Пальці погано слухались, мов чужі. Незграбно взяв гранчасту склянку, одпив. Приємний прохолодний напій. Смак лимона. Нагадує «Фанту».
У кімнаті був ще хтось, окрім Катерини. Неясні силуети біля приладів. Роздивлятися їх не було сили.
Чи вмів він поводитися з людьми? За мірками цього світу?
Сьорбав потихеньку й думав про Коріеля. Схоже, хлопчику велося в нього непогано, він виріс розумним, умілим, упевненим у собі. Але виховував його чоловік, який роками перебував у стані душевної напруги, для якого придумали ці кумедні слова: стрес, депресія, фрустрація. Звичайно, він ніколи не зривав злості на дитині, умів приховувати поганий настрій, але Не навчив Коріеля бути щасливим. Те, що у нього самого було тільки маскою, стало справжнім обличчям хлопця.
Швидко перебирав у памяті епізоди з минулого життя, намагаючись зрозуміти, що відчував Коріель маленьким, і раптом помітив, як уважно стежать за його спогадами і Шульга, і Камінський.
Це нормально. Всі вони колись повинні стати однією особистістю. Нехай і з трьома памятями. Що це за форма множини?.. Множинаце коли багато. Людно. Багатолюдно. Людні місця Занадто людні Занадто Знову запаморочення?
Обережно поставив порожню склянку на низеньку лікарняну тумбочку. Білу.
Усе гаразд.
Спустив ноги з ліжка. Перед очима майнула спина в білому халатіКатя підсунула капці.
Через силу підвівся. Відчуваючи твердість непохитної підлоги, підійшов до вікна. Тілом керував таки він, Вельф, найзугарніший з усіх трьох. Саме він і має зібрати докупи все: думки, почуття, память. І прагнення. Погано, що різні.
Не треба спішити Відверто звернувся до них: терпіння, хлопці,і почув мовлені в унісон обурливі вигуки:
Щоб ти згорів!
Мені й своїх проблем вистачало!
Маєте рацію, ваших проблем нам надовго вистачить.
Дивився вниз, на скупчення дахів, на бані старої церкви, що стояла в ажурному риштуванні. Чимось усе це нагадувало знайомі обриси замку. Ззаду совалися, шаруділи, перешіптувалися до нудоти набридлі люди. Не хотілося ані бачити їх, ані чути.
По небу, розділеному ґратками на квадратики, прокреслив білу лінію реактивний літак. Вельф бачив таке вперше, і Юлія це потішило, а Камінського роздратувало.
Довкола переважали білі, блакитні та зелені кольори.
А ти звик до чорного й сірого? Ні, блакить є скрізь. І вогнисто-руде сонце. Мідно-сяюче, як кучерява копиця веселого волосся А копиці бувають тільки в полі
Знову накотилася хвиля запаморочення, похитнувсяпочув за спиною дружні голосні зойки. Усміхнувся: впасти йому не дадуть. Але ніхто й не збирається падати, заберіть, будь ласка, руки. Здається, треба сказати це вголос. Зосередьмося. Фраза в голові вже готова, залишилося її тільки вимовити
30
Гайнелій лютував. Носився з невеликим загоном по всіх степових станах, од великих і багатих до найменшихшукав Талку.
Ззаду зловісним димом віялася суха курява. От іще чудасія! За три дні до свята Сонцестояння дощі повинні лити як з відра. Відтоді, як заворушилася земля, все переплуталось: і погода, і поведінка птахів, та й люди змінилися Металися, нудьгували, самі не знаючи чого.
Відправив хвору Талку до родичів, а коли приїхав за нею, дізнався, що вагітна. Грім без блискавки! Раніше ніхто про це й не здогадувався: важку, її не поклали б до могили.
Звичайно, зганьбив її привселюдно, вигнав. А потім родичі почали намовляти, щоб повернув: народить десь таємно Алданова вилупка, Стратомирове сім'я, всім на погибель. Краще б дитинча з'явилося на очах, а там вирішили б, що з ним робити.
Тепер шукав пропалу Талку, а вона наче крізь землю провалилася. А чого дивуватись, коли й гори хитаються? Чаклуни прокляті, зв'язався з ними Але Талки без їхньої допомоги не знайти. Чим доведеться платити за це чорноокій веселій Віланді? Диводан собі вже не належить, думки Гайнелія також чомусь постійно кружляють навколо чаклунки Незбагненна, таємничоока Це її зміїний чар? Солодкий, пекучий, шалений То кого він шукає: Талку чи
Почув позад себе злякане гелготіння. Озирнувся: всі дивилися вперед.
Задумавшись, він не помітив чужаків.
Неподалік шлях неспішно перетнули п'ятеро коней. Тягли за собою вози з поклажею. Поруч них ішло кілька незвично одягнених людей. А під кожним возом крутилося по кілька священних зображень бога-Сонця! Не волоком тягли, а самотужки!
Вони їхали степом, підмостивши під своє майно лики Сонця! А бог дивився з синього неба тихо й лагідно.
Невже не тільки сузіря на небі стали іншими, а й боги змінилися?
Попереду стомлено ступав високий чолов'яга, немолодий, зігнутий. Довгий ніс, сиве волосся, довга витягнена вперед шия. Одяг прикрашений атрибутами орачів і кочовиків. Він здивовано озирнувся.
Приголомшений Гайнелій підняв руку й махнув своїм, щоб повертали назад. А сам трохи забарився. Спостеріг, як вийняли зброю невідомі люди, почув попереджувальні вигуки, і лише тоді помчав геть.
Навздогін неслися знайомий вітер, що враз став гарячим та задушливим, і скрегіт досвідчених у мандрах коліс.
З узвишшя за всім цим спостерігали ще дві пари очей: чорні й безбарвно-сірі.
Вони теж сполошилися, сказав Коріель.
Диводан кивнув і додав:
Мечі якісь криві, з такими незручно
Як ти можеш знати про це, не тримавши їх у руках?
Диводан знизав плечима і глянув ще раз услід незвичайному обозові та й пішов за Коріелем, який уже спускався вниз, по зарослому кущами яру. Коли майже дісталися коней, які спокійно чекали на них в улоговині, чаклун раптом насторожено озирнувся й вигукнув:
Стережися, Диводане!
Але запізноважкий метальний ніж уже поцілив у беззахисну спину орача. Проте не наніс смертельного удару, а лише ковзнув по шкіряній куртці та впав додолу.
Диводан рвучко повернувся.
Супротивник був надто немічним. Він вклав усю силу в кидок і впав долілиць. Диводан підійшов до нього, перевернув обличчям догориСтратомир. Жалюгідний, скрючений. Але згасаючі очі востаннє непокірно зблиснули, рот скривився в злостивій посмішці:
Будьте ви прокляті всі особливо ти Корі
Диводан випростався:
Йому можна допомогти?
Хіба він просив допомоги? холодно спитав Коріель і перекинув Стратомира легким доторком чобітка, міцний чоловягаз тих, які й мертвими тягнуть за собою живих. Їхні прокльони можуть мати велику силу. Якщо не боронитись.
Спина Стратомира нерухомо визирала з трави. Ледь прикрита вишмаруваним землею лахміттяма колись то був багатий одяг. На скрючених пальцях, між якими заплуталися сухі та зелені стебла, блищало кілька золотих коштовних перснів.
Навіть золота не познімали, іронічно мовив Коріель і відійшов.
Уже не вперше Диводанові здалося, що чаклун знає його думки.
Це звірі його так скалічили?
Ні, хтось із людей. Щоправда, не знаю, хто.
Диводан постояв біля розпростертого тіла ще хвильку, потім підтягнув високі халяви ловецьких чобіт і наздогнав Коріеля, який уже вперся ногою в стремено:
А чому чаклуни не носять перстенів? І шапок
Коріель скочив у сідло й натяг повіддя і лише потому відповів:
Магія потребує вільних рук та непокритої голови. А готовим до роботи потрібно бути завжди.
Робота? Чому ви вважаєте магію роботою?
Тому що це просто навички, набуті в незвичний спосіб.
Віланда казала, щоб навчитися чаклувати потрібні роки
Здебільшого. Раніше в нас було багато часу. Його руйнівна дія за певних умов уповільнювалася.
Тому чаклуни так довго живуть?
Тепер ужені. Тепер час для всіх однаковий.
Ти теж учився кілька десятиліть?
Чому ти такої думки?
Багато знаєш і вмієш.
У мене була можливість пришвидшити процес навчання. І я її використав, як завжди, Коріель говорив рівним тоном, хоча Диводан запримітив, що його тембр змінився. Зявилось нове, незвичне для нього забарвлення.
Коні швидко понесли їх уперед. Сонце світило в спини, попереду розкинулась яскрава рівнина з поодинокими низькими кущиками. Зненацька майже з-під копит знялася в повітря зграйка наполоханих горобців.
Коріель осадив коня:
А ти знаєш, як освідчуються в коханні чаклункам?
Ні. Звідки?
Не кажучи жодного слова, слід стати на одне коліно й торкнутися рукою подолу її сукні.
А що має робити вона?
То вже її клопіт, чаклун потягнув коня за повід, пришвидшив рух. Відтак озирнувся й голосніше, ніж звичайно, сказав:
Віланду не часто побачиш у сукні. Не проґав нагоди.
Диводан повільно зупинив коня. Шалено калатало серце, обличчя палало. З ним такого не було відтоді, як побіліло руде волосся та зникли веснянки. Проте, коли наздогнав Коріеля, виглядав зовні спокійним, і вони більше ні словом не перекинулися до самого табору. Чаклун прислухався до пісень, що лунали в Диводановій уяві, але хлопець, звісно, не здогадувався про це й пірнув у них з головою, не знаючи, що його супутник зацікавлено стежить за ним.
31
З репродуктора тихо лунала музика. Щось популярне, але не сучасне, в стилі ретро. Шульга та баба Клава сиділи поруч на його акуратно застеленому ліжку і плели шкарпетки: вінсиню, воначервону з тоненькими білими смужечками.
Давно досягнувши пенсійного віку, санітарка продовжувала працюватикуди подінешся, коли маєш внука-студента й безробітного зятя? Юлій помітив, як важко нахилятися старенькій з її кульшовим та колінним артритом, і частенько допомагав прибирати, майстерно уникаючи небезпеки потрапити при цьому на очі начальству, яке забороняло піддослідним виконувати господарську роботу, натомість пропонувало гуляти в надійно огородженому дворику та читати книжки. Найкумеднішим було те, що ініціатором такого порядку колись виступив саме Камінський, і це заняття Шульги, за яким, звичайно, постійно непомітно спостерігали, викликало жваві обговорення серед його колег. Чи колег Камінського? Таки його. Відтепер.
Добрі стосунки з літньою прибиральницею мали користь: ледь він натякнув, що хотів би навчитись плести, як розчулена баба Клава почала давати уроки, дивуючись, чому її учень одразу взявся за дуже складну річна п'яти спицях. За справою охоче оповідала новини:
Не стало спокою останнім часомпрофесор на всіх зизим оком дивиться, таким духом дихає, що не приведи Господи!
І часто з ним таке трапляється? Шульга обережно підтягнув клубок за нитку.
Правду кажучи, не часто. Та щось не заладилося в них з роботою, ото всі й бігають, як чорти.
Не заладилося?
Працював тут Андрій Андрійович Камінський, хоч і лікар, та сам дуже хворий. Недавно помер. Рак у нього був. І шлунку, і легень, і ще чогось. Курив же стільки! З цигаркою майже не розлучався, навіть коли лікарі заборонили, смоктав незапалену. Отакий був упертий! А як помер, то його поховали, та так тихенько, без ушанування, ні вінків тобі підходящих, ні оркестру Видатних людей так не ховають. Укинули до могилиі все, прости мене, Господи, грішну. А насправді,вона стишила голос, подейкують, що він наче живий, але пропав. Шукали, та знайтине можуть!
Юлій на мить перервав роботу:
Справді?
Говорили Ти нічого не чув, бо якраз хворів, коли ця веремія закрутилася. Зараз попритихали, а тоді таке коїлося! Лаялися, мов собаки. І все через того Камінського А ще я чула, баба Клава знову по-змовницьки зашепотіла, що душу Андрія Андрійовича хотіли вживити у твою голову
Шульга лише усміхнувся, а вона продовжувала далі:
Таки вони щось з тобою зробили?
Помітно?
Ще б пак. Ти після хвороби занадто почав задумуватися.
Думати корисно, Клавдіє Михайлівно, особливо таким пропащим фруктам, як я, Юлій говорив весело, не соромлячись, але стара взялась заспокоювати:
Не хвилюйся, сонечко, головне, що пиячити кинув, а твоє від тебе не втече Будуть і з тебе люди.