Перша зустріч із незнайомцями приголомшила Диводана. Він потрапив у засідку й навіть не встиг спамятатися, як його кінь упав, скошений списом, самого ж, дякувати Сонцю, стріла лише черкнула по рукаві. П'ятьох нападників він навіть не встиг розгледіти. З вишкіреними зубами, обсмаленими сонцем та вітрами пиками, з криком вони кинулися на нього. Ось коли йому прислужилися сильні ногимчав як вітер, ламав кущі, падав у байракиі втік-таки. Без коня, без припасів. Добре, що лук та сагайдак звик носити за плечима, а кресало та ніжна поясі.
Отак він і опинився у цій благенькій халабуді, яку нашвидкуруч змайстрував з гілок. Жаль було вбитого коня. Безіменного друга Зазвичай орачі не давали кличок тваринам. Називали своїх коней вороними, кульгавими, швидкими, але це були не імена, а звичайні прикметники, які якнайкраще характеризували чотириногих друзів. Його коня називали «кінь Диводана».
Яскрава соковита рослинність довкола Диводанової халупки вказувала на те, що поблизу має бути ріка. Велика ріка, про яку він стільки чув і сподівався побачити. Незважаючи на те, що в повітрі витав дух небезпеки, й хлопець усвідомлював, що рано чи пізно стане чиєюсь здобиччю, мріяв хоча б разок глянути на Велику ріку
Пригадав, як перед утечею з дому ходив до капища. Заніс у дар богам розписаний глек, повний молока, довго стояв під священною сосною. Пальці пестили шорстку кору товстого стовбура, а серце стискалося
Зненацька почув тріскіт гіллясхопив лук і прожогом вискочив з куреня, вибіг на пагорб. Шугнув у густі колючі кущі, сподівався сховатися, але не встигйого запримітили.
З півдня прямо на нього скакали пятеро вершників. Вони дуже нагадували розбишак, від яких він нещодавно накивав п'ятами. Такі самі брудні, несамовиті, дикі пики. Попереду мчав гладкий вусань з червоним, обсмаленим степовим багаттям обличчям. Супротивники, відчуваючи свою перевагу, навіть не вийняли з піхов зброю, зловтішно вишкірили зуби і мчали просто на Диводана.
Не усвідомлюючи своїх рухів, він вихопив стрілу, приставив до лука, якусь мить повагався і щосили натягнув тятиву. Випустив стрілувона засвистіла, мов батіг. Червонопикий несамовито закричав, ухопився обома руками за райдужно розфарбовану пір'їну на стрілі, намагаючись висмикнути їїта влучила йому прямо в окопальці вмить порожевіли, з них тоненькими цівками стікала кров, і повільно звалився з коня, упав навзнак.
Диводан метнув ще одну стрілудобре припасований наконечник увіпявся в шию довговидого молодика.
Ураз несподівано, хрипко застогнавши, з коней гепнулися один за одним наступні двоє.
Диводан сторопів. На його нападників ззаду наскочив кремезний вершник у куртці, яка щільно облягала його тонкий стан, сміливо кинувся зі списом на останнього, деревяним держаком відбив удар короткого меча й точним сильним рухом простромив груди супротивникатой сторчма впав до копит наполоханого коня.
Незнайомець і Диводан зупинилися, хижо глянули один на одного. Обоє сопіли, але розпочати розмову не наважувалися. Невідомий хлопець був майже одного віку з Диводаном. Мав приємне засмагле обличчя. Його міцні руки судомно стискали списа, з бронзового наконечника якого капала на вбитого кров. Холола під срібним павутинням дощу
Диводанові стало моторошно: вперше від його рук загинули люди. В дичину стріляв часто, подумки цілився і в людей. Коли хизувався перед хлопцями, метав стріли із зав'язаними очима Але свійську тварину й ту шкода буває
Та вони ж самі винні: напали впятьох, з переможними радісними вигуками переслідували одного! А цей степовик, не вагаючись, став на бік слабшого.
Ти хто? Диводан сховав стрілу, закинув за спину лук.
Гайнелій, не одразу відповів хлопець і повільно опустив спис.
А на цих чого напав?
Я за ними давно полюю.
Диводан несподівано розсміявся:
Сам?! він дрижав від холоду й вогкості, сміх звучав уривчасто та непривітно.
Гайнелій зиркнув спідлоба, вороже, з викликом, ніби кажучи: «А тобі що до того?»
Ще до того, як з уст злетіли перші слова, обоє зрозуміли, хто є хто. Говірки в орачів і степовиків схожі, але вимоварізна. Диводан точно знав, що на сагайдак Гайнелій скажетула, на шиювия, а білку вервицею назве. Це не біда. Прикро те, що народи-сусідиворогують між собою.
Ти мені життя врятував, Диводан звично закріпив за плечима лук, рішуче підійшов до Гайнелія. Я цього не забуду, намагався говорити піднесено, а про себе безрадісно зауважив, що орачі чомусь завжди були данниками степовиків, ось і він сьогодні живим залишився завдяки ласці Гайнелія.
Проте його рятівник, сидячи верхи, не спішив розставатися зі списом. Підозріло оглядав Диводана:
Як ти тут опинився? Орачі далеко А ти сам
Не вжився зі своїми, щиро зізнався Диводан. Захотілося простору, свободи
Сам пішов чи вигнали?
Диводан образився:
Сам.
Орачі так не поводяться.
Звідки знаєш наші звичаї? Ти ж із нами не жив?
Гайнелій лише знизав плечима, ще раз оглянув доскіпливо молодого орача, відтак приторочив свій спис до сідла. Диводан зовсім осмілів:
То за що тебе вигнали?
Гайнелій гордо звів голову, але нічого не відповів.
А чи варто нам сваритися? Диводан підійшов ближче, погладив шию Гайнелієвого коня. Ти мандруєш одинаком, і я. Згинемо поодинціі квит. А удвох веселіше. Ти мене врятував сьогодні, може, і я колись зможу тобі віддячити. Заприсягаюсь: лиха не заподію. Шкода, що Сонце за хмарами, і я не можу скласти йому присягу.
Степовик пружно зіскочив на землю, мовчки оглянув спітніле обличчя Диводана, усіяне ластовинням, і його лице проясніло. Він не міг з упевненістю сказати, що переконалослова чи бірюзовий дитячий погляд.
Гляди не підведи, ти поклявся, голос Гайнелій мав дужий, густий, і слова його звучали переконливо.
Не підведу! Диводан зрадів, переможно змахнув перед собою кулаком. Розведімо багаття. З ранку голодний, дрижаки ловлю. Але спершу позбираймо стріли. Негоже, щоб добро пропадало.
Нахилився до вбитого:
Глянь, який меч!
Спершу б годилося зловити коней мовив Гайнелій, і Диводан підтримав його:
Це діло! Коні в них справні, від таких неможливо втекти. Коли впіймаємо, розповім, як я свого втратив.
Ловити наполоханих тварин за суцільною завісою дощу було нелегко. Тішило те, що дощовиця мала ущухнути: цієї пори зливи кількаденними не бувають.
10
Наближався вечір. Хлопці розкошували вдвох у шкіряному наметику, який знайшли в сумці одного з убитих. Отаборилися затишно, мов у хаті.
Серед несподіваної здобичі виявили й харчі. Коли Диводан розкрив сідельну сумку й удихнув аромат хліба та овечої бринзи, рот одразу наповнився слиною. Хлопці відрізали по скибціхліб був трохи черствуватий, але смачний, а решту, а також бринзу й копчені шматочки м'яса залишили на чорний день.
Звиклий до мандрівного життя Гайнелій хутенько розпалив багаття. В очереті хлопці вполювали кількох дрібних качок, попатрали, зварили в невеликому похідному казані.
Диводан помітив, що його веселість та балакучість дивують спокійного неговіркого степовика, але самому орачеві відлюдкувата вдача Гайнелія дуже подобалась: «Мовчитьі добре, мені вільніше теревенити». Він не помітив, як розповів незнайомцеві майже все про себе. Хотів навіть на сопілці заграти, але та залишилась у притороченій до сідла сумці, яку вранці поцупили розбійники.
І куди ж ти тепер? запитав у нього Гайнелій, одягнутий у затісний шкіряний одяг. У нього було приємне обличчя, мужнє й відкрите. І лоб зовсім без зморшок, яких доволі мають навіть молоді кочовики.
Сам не знаю. Хотів було до бродників пристати, запримітивши осуд в очах співрозмовника, обурився:Степ широкий, та самотужки не вижити: будь-хто сильніший вважатиме тебе своєю здобиччю. А ти сам хоч знаєш, куди мандруєш?
Аякже.
Тоді чого мовчиш? Не крийся!
Шукаю чаклунку.
Ти з глузду з'їхав?
Ні.
Хто ж це з власної волі до чаклунів ходить?
Твоя тітка колись пішла.
І не повернулася! Диводан прикусив губу, сердячись на себе: ніхто ж за язик не тягнув, а він усе вибовкав! Ти теж у них за прислужника хочеш бути?
Ні.
Тоді навіщо вони тобі?
Хочу піти війною на Стратомира.
Сам?
Зберу людей.
Хто ж тебе підтримає? Проти сильного ватажка? Не роби з себе посміховисько!
Якщо чаклунка допоможе, люди підуть за мною.
А якій їй зиск тобі допомагати?
Гайнелій тільки плечима зітнув.
Немає іншої ради. Уся надія на неїз розумінням мовив Диводан. А як же ти її знайти хочеш?
Тут недалеко замок.
І що ти їй скажеш? Ще не придумав? Га? А чого ти на Стратомира такий злий? Він же степовик, як і ти.
Стратомир забрав мою наречену Талку Для свого сина Силою забрав. А наші не дали мені боронити, злякалися.
Гайнелій не зронив більше жодного слова, але очі та вираз обличчя передали всю трагічність того дня: жіночий плач, безпорадні благання, несамовиту злість і навік укарбовані в душу прокльони.
От сволота! обурився Диводан й мотнув кучерями, рудими, як багаття осені.А вона, Талка твоя, красива? запитав задля годиться, а сам уявив стрункий стан та пшеничну косу Зориці.Не хочешне кажи, я розумію тебе. Якщо не перечитимеш, орач поривчасто шарпнувся до Гайнелія, я допомагатиму тобі. Згода? Однак я кочую, як те перекотиполе, без мети, він простягнув руку.
Гайнелій сторопів: не чекав такого, між орачами та степовиками ніколи не було злагоди. Пробурмотав собі щось під ніс, ніби й хотів важливе сказати, але так і не наважився, мовчки потис Диводанову руку. А в того весело спалахнули очі:
Ну й таланистий ти, злодіяко! І як це ти просто на мене сьогодні виїхав? Га? А якби в інший бік поскакав? Дісталися б ми поодинці тим бродникам!
Ти ж до них сам ішов.
Ішов, та не дійшов, зареготав Диводан. Та так заразливо, що й надміру серйозний Гайнелій усміхнувся.
Вночі дощ ущух. Уже зранку хлопці були готові їхати на пошуки замку, але Диводанові закортіло побачити Велику ріку. Бути поручі обминути?
А ти її бачив?
Гайнелій кивнув.
І перепливти намагався?
Степовик лише хмикнув. Диводан трохи розсердився, брови вигнулися сміливими дугами:
Я знаю, що протилежного берега дістатись неможливо, а спробувати хочу. Ну, не зітхай, ми хутенько, тудий назад.
Невдовзі побачили ріку. Дивились з високого урвища на величезні сизо-блакитні хвилі. За далеким берегом синів безлюдний степ, літали чайки. Зарічна далечінь вабила й манила. Безшабашні вітри, що прилітали звідти, будили в душі щось зухвале, веселе. А внизу на піску самотньо темнів старенький човник.
Диводан прожогом збіг з високої кручі.
Гайнелію! крикнув знизу. Ти чого стоїш?
За кіньми подивлюся.
Гаразд, Диводан швидко дістався човна й зіпхнув його у воду, навіть не перевірив, чи ціле у нього днище. Проворно скочив, аж благенькі дощечки зарипіли, й почав гребти тріснутим веслом, яке знайшов на дні, під лавкою. Вже здалеку помахав рукою Гайнелію, який спостерігав з узвишшя.
Дидодан весело орудував веслом, мружив очі від сонця і співав від захватуаж раптом помітив, що гребе до того берега, від якого відплив. Здивувався, розвернувся, щосили завеслував у протилежному напрямкуі знову опинився обличчям до берега, де бовваніла маленька постать Гайнелія.
Ще кілька разів спробував розвернутися, але щоразу незрозуміло як човен змінював напрямок. Ураз хлопець помітив, що намокли ноги, бо крізь щілини в човен набралося чимало води. Зітхнув і попрямував до берега, де його чекав Гайнелій.
Причаливши, розбурханий та спантеличений, ступив на рипучий пісок і тільки тепер помітив, що берегове урвище вкрите однаковими круглими отворами, з яких вилітали легкокрилі ластівки, кружляли, сновигалиі поверталися назад до домівки. Стало сумно. Подерся на гору, вимазав руки спершу жовтою глиною, а потомучорним ґрунтом. Був готовий до кпинів Гайнелія, але той і не думав кепкувати.
Ти бачив? Диводан ніяк не міг прийти до тями. Смішно, мабуть, було зверху спостерігати?
Та ні. Човен допливав до середини ріки, а відтак розвертався.
Це якесь чаклунство!
Не дарма, певно, кажуть: заказана межа.
І нічого не можна вдіяти?
Заборонено.
Ким?
Не знаю. Їдьмо, пора.
Має бути розгадка
Не переймайся ти так.
Диводан потупцював, обхопивши обома руками грубий шкіряний черес, тупнув ногою й таки погодився з Гайнелієм:
Хай їм грець, цим загадкам! Їдьмо!
Обидва прудко скочили на коней і помчали назустріч сонячному вітру.
Навколо лопотіли крилами птахи, гули невтомні бджоли. Веселий Диводан щасливо реготав та час від часу дзвінко вигукував: «Уперед! Уперед!»і Гайнелій ледь помітно всміхався.
11
Ніч мовчала. Темна, безмісячна. Мерехтіли над степом далекі зорі, прислухались до шелестіння трав і вдихали тужливий запах диму й полину.
Біля маленького, несміливого вогнища темніли дві постаті. Хлопці розташувались у неглибокій улоговині, щоб їх було не так видно здалеку. Час від часу Диводан ворушив паличкою веселе полум'я, і тоді іскри розсипалися довкруж, святковим феєрверком злітали вгору, і хмиз приємно потріскував. Неподалік тихо фиркали коні, подзвонюючи збруєю. І хоча між хлопцями виникло незначне непорозуміння, воно тануло, мов дим. Диводан, не подумавши, бовкнув, що степ схожий на тарілку, не оздоблену візерунками, бо немає у ньому жодної незмінної стежини, на що Гайнелій різко заперечив:
Це вам, орачам, бракує шляхів. А для нас степсуцільний шлях.
Коли доріг забагато, жодної не вибереш! спалахнув Диводан.
Тепер він спокійніше роздумував про це й погоджувався з кочовиком. Але поки лише подумки.
Насупившись, вони поринули в роздуми. Кожен думав про своє.
Новий звук одразу привернув увагу. Обоє враз насторожилися.
Якийсь одинак скаче сюди, прошепотів Диводан, витріщивши очі.І не боїться о такій порі їздити сам!
Тш-ш-ш, Гайнелій застережливо приклав палець до губ, з місця не зрушив, але непомітним рухом присунув спис ближче до себе. Диводан і собі поправив на поясі мечпершу бойову здобичі тихенько витягнув із сагайдака стрілу.
Глухий стукіт копит наближався. Хлопці схопилися на ноги, прямо на них їхав чорнявий вершник з дуже довгим волоссям. Порівнявшись з хлопцями, він прудко зіскочив з коня.
Юнаки здивувалися ще більше: перед ними постала струнка дівчина в шкіряному чоловічому вбранні степовиків! Але без шапки. Усміхнена, з іскорками в чорних очах. Сказала ввічливо, погладжуючи білу гриву свого скакуна:
Чолом вам, відважні мандрівники. Чи дозволите погрітися біля вогнища?
Хлопці зачудовано мовчали. Чорнявка засміялася:
Я не примара! Звичайна дівчина. Дочекаюсь світанку й поїду своєю дорогою.
Звичайні дівчата самі в степу поночі не блукають, Диводан опустив стрілу. І волосся в них не чорне.
То я через колір свого волосся маю мерзнути й вити з вовками серед ночі?
По ній не було видно, що б змерзла чи злякалась, перестрашений вигляд мали хлопці. Диводан глипнув на Гайнелія, той злегка кивнув головою. Тоді орач враз посміливішав, гостинно розвів руки:
Просимо до нашого куреня Чи то до багаття! Зараз підкину хмизу, а то зовсім згасло. От бідапоїли всю дичину, яку вполювали сьогодні!
Багато ж ви їсте. Чи вполювали замало? насмішкувато мовила дівчина й сіла біля вогню. Безтурботно відпустила коня, не стриножила.
Диводан також обережно присів і потягнувся до торбини:
Можемо хлібом пригостити. На жаль, черствий трохи. І бринза є, і мясо.
Дякую, я не голодна. Оселя моя недалеко.
Такі дівчата, як ти, повинні жити в замках, Диводан відклав торбу.
А я і живу в замку, спокійно мовила незнайомка.
То ти чаклунка?
А ти як гадаєш?
Диводан уже було звівся на ноги, але Гайнелій притримав його за руку і не дав устати. Проте неспокійний орач струснув буйними кучерями й випалив:
А можеш прямо зараз зробити щось таке? Незвичайне?
Вона усміхнулась:
Просто-таки зараз?
Авжеж!
А не боїтесь?
Ні!
Не спішіть, розтягуючи слова густим низьким голосом мовив Гайнелій, може, це небезпечно?
Дівчина подивилась серйозніше:
Небезпечно сидіти отак удвох глупої ночі, коли поруч нишпорять воїни Стратомира, і палити багаття, щоб привернути до себе увагу.