І ось цей день настав.
Після четвертого кубка Гримайло почав мугикати якусь свою скельну пісню, від чого в лабораторію примчало кілька гномів і повітрульдовідатися, що трапилось. Пятий кубок налаштував чудище на меланхолійний лад, і він став скаржитися на своє життя. Мовляв, усе те сидіння в камені йому вже поперек горла. Інша річТой Що Греблі Рве! Хоч час від часу може душу відвести Не згадуючи вже про Перелесника Шостий кубок поставив крапку на балакучості Гримайла. Він схилив голову на груди і сповз із крісла на підлогу. Проте Захар, про всяк випадок, влив йому в рота ще й сьомий
Дорога до таємниці була вільною.
Відхиливши лівою рукою гобелен з драконом, вигаптуваним золотом, Захар поклав десницю на товсту бронзову клямку. Натиснув, тамуючи подих, ладен миттєво відстрибнути вбік у разі небезпеки. Але цього разу ще минулось Важкі двері подалися напрочуд легко, відкриваючи перед очима парубка камяні сходи, що досить полого вели кудись у глибину гори.
На якусь мить Захар завмер непорушно. Одна справапрочинити шпарку в таємничих дверях і, коли щось не так, одразу ж затраснути їх щільно. Мовляв, я нічого не бачив, нічого не відаю Зовсім інша річколи доведеться увіпхатись, так би мовити, з головою. Тут уже не розведеш руками, не скажеш, що ненароком, якщо упіймають. Парубок навіть сіпнувся назад, але цікавість таки взяла верх над обережністю.
Я лиш трішки спущуся й одразуназад,прошепотів до самого себе, додаючи собі ж духу.
Сходинка по сходинці, крок за кроком Захар обережно посунув вниз. Світла на сходах якраз вистачало, аби не перечепитися за власні ноги. Якби парубок мав таку ціль, то певно налічив би вже не менш як сто сходин, перш ніж затримався удруге. Сходи, що з прочинених дверей видавалися не надто довгими, насправді виявилися просто безконечними. І Захар знову замислився над тим, чи варто пертися й далі? Сказано ж бо: не відаючи броду Але він уже зайшов надто далеко, аби вертатися, нічого не довідавшись. Та й примарливе світло в кінці тунелю було яскравішимзамість зеленуватих променів у ньому зявилося більше червоних. Але не зловісних, як ото у відблисках пожежі, а скоріше лагідних, наче липневий захід сонця.
Нарешті камяна «драбина» таки скінчилась, і Захар опинився у ще одній печері (увесь замок був, по суті, не чим іншим, як однією велетенською печерою), однак уже не такій просторій, бо при бажанні, підстрибнувши, можна було досягнути руками склепіння. Ця зала вже нічим не вирізнялась, викликаючи в уяві скоріше аскетичну келію, житло самітника, ніж один з апартаментів всемогутньої Володарки Долі.
Зрештою, це були ніби ще одні сіни, бо окрім сходів, що привели сюди Захара, виходило до неї ще двоє дверей, ліворуч і навпроти. Коли б не Тільки-но призвичаїлись очі парубка й до цього освітлення, побачив він, що, майже заховавшись у дальньому правому кутку, прикипів до стелі величезний сталактит. Камяною бурулькою навис над глибокою, може, тривідерною чашею, вирізьбленою з одного кристалу гірського кришталю, що був, наче корона, укріплений на голові у велетенського, срібного, потемнілого од віку, беркута. Зроблено талановито і так майстерно, що видавалося: митьі у хризолітових очах його спалахне життя, птах розправить могутні крила, заклекоче і вирветься на волю. Захарові навіть стало шкода орла. Спробувавши радощів польоту, парубок розумів тепер, як має мучитися птах у цій норі.
З іскристого, наче всіяного дрібними діамантами чи кристаликами солі, сталактита поволі, по краплині, в чашу стікала чиста вода. І збиралася вона там довгенько, бо, незважаючи на значну місткість кришталевої посудини, було в ній тієї водиці мало не по вінця. Кілька кварті переллється через край, вихлюпнеться на голову срібному беркутові.
Мов зачарований, ступнув Захар ближче і впіймав у долоню одну краплинку, що саме зірвалася з кінчика сталактита. Упіймав і одразу ж випустив. Маленька крапля прозорої рідини виявилася важчою за гарнець води. Під несподіваним тягарем рука в парубка вигнулася, і краплина скотилася з неї в чашу, приєднавшись до незліченної кількості своїх подруг. Мимохіть Захар торкнувся розгублено вустами долоні й відчув під ними неймовірну гіркоту і солоність, що лишилася на його шкірі після дивної рідини.
Зачудовано покрутивши головою, парубок приєднав до тієї безконечної низки запитань, що вже набралися і відповіді на які він збирався-таки згодом вивідати у Морени, ще одне. Залишалося оглянути ще двоє дверей.
Не роздумуючи довго, Захар поткнувся у найближчі. Ті, що були навпроти сходів. У замку Володарки Долі він уже бачив різне, але й уявити собі не міг, що бувають приміщення аж таких розмірів. Незважаючи на досить яскраве освітлення, Захар, хоч скільки вдивлявся, не зміг побачити, де воно закінчується. Й ота безконечність чомусь вселяла в душу парубка таку тривогу, що він так і не змусив себе переступити через поріг. Постояв-постояв у дверях і вирішив, що це, певно, якесь сховище Зрештою, щось подібне має бути в кожній господарці. Бо і ліворуч од дверей, і праворучвисочезні полиці, ущерть заставлені клубками та пасами прядива. Щоправда, складав їх тут хтось геть нетямущий. Все те прядиво так переплелося поміж собою, що годі було й намагатися взяти якийсь один моток, аби не виплутувати його із сотні інших. Там-сям поміж звичної вовни виглядали різнобарвні шовкові й якісь блискучі ниті. Похитав Захар осудливо головою та й зачинив двері до комори. Навіть серед найближчих родичів не заведено без господаря по кліті вештатися.
Останні двері вели саме в конюшню.
Лиш прочинивши їх, Захар відразу вловив характерний, лише для кінських стійл запах. А далі й побачив те, про що мріяв.
Боже, який то був кінь! Масті білосніжної, мов саван! Од кінчиків вух і до копит. А грива і хвістще біліші. Так виглядає світлішим новий сніг на уже злежаному. Зате ж очімов дві розпечені вуглини! Змій, а не кінь! Видається, що ось зараз дмухне полумям з ніздрів Навіть стійло для ньогоне з якихось там жердин чи брусів, а видовбане в суцільному граніті.
З острахом парубок позадкував у двері. Бо хоч лебедину шию скакуна оповивав такий ланцюг, що й трьох бугаїв здержав би, Захар відчував: припона лусне вмить, лишень білаш схоче звільнитися та вийти назовні. Ну а потрапити під його копитавірна смерть
Так ось де типочув Захар несподівано голос у себе за плечима й аж холодним потом облився.Ой, не доведе тебе до добра надмірна цікавість Усе встиг роздивитися?
Захарові відлягло від серця, бо в словах Морени чулася скоріше веселість, ніж осудлива нотка. Ковтнувши клубок, що не знати коли й зібрався в горлі, парубок спромігся витиснути з себе лише кілька слів, з останніх сил намагаючись не виказувати свого переполоху.
Оце кінь, пані! Оце кінь!! На такому й справді, окрім бога, і їздити нікому не вільно! Смертному до такого змія і приступитися страшно.
От і добре, що страшно. Менше охочих буде його осідлати. А щоб ти знав, той, кому б це вдалося, непереможним стане. Весь світ підкорити зможе, якщо у сідлі втримається.
Захар лиш очима закліпав.
Дивися мені, не пхайся сам! Ти не воїн, хоч хоробрості, а більшенерозважливості, тобі не позичати. Воїном треба народитися та й воїнові він без чарівної вуздечки в руки не дасться. І кожен, хто без Перунового сідла проїхатися на ньому спробує, в ту ж мить загине. Розумний ти парубок, велика поміч од твоїх знань може людям вийти. Та й моєї праці шкода. Тож або обіцяй мені, що більше ніколи сюди не поткнешся, або на цьому й розпрощаємося.
І чути було, що цього разу Морена не схильна жартувати. Що ж залишалося робити Захарові? Мусив пообіцяти А коли виходили, затримався ще перед сталактитом.
Пані, якщо твоя ласка, скажи, чому вода, яка натікає з гори у цю чашу, така важка і гірка? Я навіть не краплину, слід по ній скуштував, а й досі уста терпнуть.
Вода?перепитала Морена.То не вода, то горе людське. Сльози криваві, мука нестерпна. Тому й гірка. Того й важка.
Почувши таке, Захар аж сахнувся на крок.
Те, що чуже горе важким та гірким видалося тобі, тішить мене. Бо не кожному воно таким здається Ой, не кожному.
Начебто вже й досить було для парубка тих новин, та цікавість людськазвір ненаситний.
Горе,промовив наче до самого себе.А навіщо ж його в чашу збирати?
Морена затрималася на першій сходинці й обернулася до парубка.
І це кортить знати?вона похитала головою.Хоча, зрештою, чому б і ні? Ти вже не той, що був при першій нашій зустрічі. Повинен зрозуміти. Як відаєш, майже дві сотні літ тому ми, Давні Боги, програли битву за віру в серцях і душах людей Богові Єдиному. Можливо, усе склалося б інакше, та його вчення більш припало до смаку князям та боярам. Ще б пак, адже Єдиний лиш послуху і навчає Та зараз не про це. Ми програли, але не назавжди. Ви все ще згадуєте про нас. Зрідка, але приходите вклонитися нашим капищам, задобрюєте наших ідолів. Два віки тому, заглянувши у Книгу Буття, Перун і встановив цю чашу Чашу Міри Терпіння Бо сказано було у Книзі: «Коли смертний воїн осідлає Коня, весь світ умиється кровю. І переповниться тоді сльозою Чаша, і скінчиться панування Бога Єдиного, Бога Сумирного, бо вклоняться люди Давнім Богам, що на рать вели». Як бачиш, Захаре, нам вже не довго чекати.
Смертний? У Книзі сказано, що Пегаса осідлає смертний?
Що ж тут дивного? Їздив же на ньому Аттіла, Тамерлан, Чингіз То чому б іще комусь не осідлати?..
Але ж там ще сказано, що світ умиється кровю?
Морена розвела руками.
Тепер за все Єдиний в одвіті. Ви ж його призвали собі на поміч і для спасіння душі. Я особисто людям зла не бажаю, але Чаша повинна переповнитися.
Мимохіть Захар зиркнув на корону срібного беркута і зітхнув. Бо хоч там залишалося вже відносно мало місця, але ж не для сліз і горя. Особливо, якщо міряти їх краплинами, що мають вагу каміння
IIIРОЗДІЛВесна року 6727-го. Замок МорениДесь у Карпатських горах
Весело палахкотіли у золотих канделябрах свічки з ароматного воску, відкидаючи на оббиті єдвабом стіни примарні тіні. Молода, надзвичайно вродлива жінка, зодягнена в сукню з тонкої вибіленої вовни, сиділа у зручному фотелі перед письмовим столом. І хоч у кабінеті було досить тепло, Морена, а це була саме вона, мерзлякувато куталася в пишну накидку з соболиного хутра. А те, що викликало почуття холоду в богині, лежало перед нею на столі, в обрамленні вогнистих канделябрів. Величезний, окутий золотом фоліант. Книга Буття.
Кожен раз, коли Морені доводилося звертатись до неї, богиня довгий час отак сиділа, відчуваючи неймовірний холод в усьому тілі, який не могли прогнати ні тепле хутро, ні гарячий пунш. Книга немов випивала з неї усі життєдайні соки. Наче брала їх за свої послуги. Тут відчувалася присутність якоїсь первородної Сили! Значно більшої за міць Богів Нових та Давніх і старшої за увесь Всесвіт. Досі вона ще не заподіяла Морені жодної кривди, але не тому, що не могла Швидше за все, ця Сила просто не звертала на богиню жодної уваги. Як дорослий, заклопотаний своїми справами, чоловік мимохіть відповідає на запитання бешкетуючих дітей, навіть не вникаючи в суть.
А ще Морена вагалася: вартує чи ні її запитання тої плати. І цікавість як завше брала гору над розважливістю. Особливо, коли йшлося про майбутнє. Себто те, чого вона не могла побачити в магічному дзеркалі.
З дзеркалом було простіше. Слухняне волі богині, воно вмить показувало, що саме робить і де перебуває особа, яка зацікавила її.
Морена підвелася з фотеля, з задоволенням відтягуючи мить контакту з Книгою, і, пройшовши навскіс через кімнату, зупинилася перед великим овальним дзеркалом з чистого золота. В його ідеально відполірованій поверхні не відбивалося абсолютно нічого. І через те воно скоріше скидалося на безмежно глибоку діру в стіні.
Богиня підійшла впритул і поклала на центр холодного металу долоню лівої руки.
Прокинься!
У ту ж мить чорнота поверхні змінилася грайливим миготінням усіх барв веселки. Скидалося на те, що дзеркало було в доброму настрої.
Морена трохи подумала над першим запитанням і промовила:
Покажи мені Захара
Невідомо чому, але їй раптом захотілося побачити парубка, що більш як шістдесят літ тому умів так мило розвіяти її нудьгу своєю безпосередністю, допитливістю та ласкою. Після того як він залишив замок і повернувся до людей, Морена довго вагалася, вирішуючи: брати чи ні ще когось в науку. Але, з одного бокуне траплявся більше ніхто достойний її уваги та часу, а з іншогоЄдиний за останні піввіку настільки зумів завоювати душі людей, що вона була для них вже швидше простою чаклункою, навіть відьмою, аніж богинею. А раз такто й не треба. Морена образилася і про нового учня більше й не замислювалася. Хіба що зрідка Ночами
Дзеркало розуміюче блимнуло рожевим сяйвом, потім зблиснуло властиво золотом і, наче крізь віконну шибу, богиня побачила Захара.
Правда, спершу вона було подумала, що дзеркало помилилося. Що Захар десь поруч. Просто ще не потрапив у фокус. Аж збагнула: власне оцейще міцний, але вже геть сивий і дещо сутулий од прожитих літ, з вкритим глибокими зморшками обличчям, чоловік і є її улюблений учень. Зберігаючи в памяті його двадцятирічним, богиня геть забула, що для людей роки не мають милосердя. І повернення у минуле для них недосяжне.
Морена зітхнула, і дзеркало помутніло, а тоді затягнулося темно-бузковим покривалом.
Вона вже шкодувала, що піддалася мимовільно приємним спогадам. А так як не любила каятися у власних вчинкахрозсердилася. І на краще, бо коли запитання ставилися саме в такому стані, Книга бувала найбільш відвертою.
Свічки згоріли вже не на один вершок, коли Морена нарешті-таки зібралася розгорнути Книгу.
Магічний фоліант нагадував скоріше невеличку пласку скриню для зберігання коштовностей, ніж справжню книгу.
Морена вставила в ледь помітну шпаринку на корінці філігранний золотий ключик і двічі обернула. У середині Книги щось пискнуло, і з чарівною, неземною мелодією віко скрині поволі піднялось і стало руба. Внутрішня поверхня його засвітилася й була вже схожа на віконце, крізь яке видно шматок ранкового, ще сіруватого, неба.
У середині скрині білів лише один листок з невідомого сріблясто-сірого матеріалу, міцнішого за алмаз і мякшого за ніжніший оксамит. Крихітні зірочки засяяли в усіх чотирьох кутиках аркуша.
Богиня поклала на його поверхню обидві долоні й мало не сахнулася від нестерпного холоду, що одразу потік у її тіло. А Книга, навпаки,прокинулася. Сіре віконце розпогодилося до літньої блакиті.
«Вітаю! Назвіть пароль допуску»,висвітилося там.Brevi manu,промовила Морена.
Цю безглузду чаклунську фразу доводилося проказувати кожного разу, коли хотіла одержати якусь конкретну відповідь. Інакше Книга починала плести такі дурниці, що годі було й зрозуміти, про що йдеться. Кілька століть тому Морена підслухала, як саме цією абракадаброю Перун примусив скоритися Книгу, і з того часу вона теж отримала доступ до її таємниць.
«Імя користувача ідентифіковано. Морена. Допуск відкритий»
Це означало, що Книга готова відповідати.
Холод дошкуляв дедалі сильніше. Здавалося, що пальців рук уже нема. Але Богиня хотіла знати
Чи Давні Боги зможуть перемогти Бога Єдиного? Вогники у віконці миготіли так довго, що вона вже хотіла повторити запитання. Аж нарешті зявилася відповідь.
«У цій системі надто багато невідомих. Лінійний розвязок неможливий. Необхідно ввести додаткові умови»
Які саме?
«Назвіть зброю чи силу, на яку покладаються найбільші надії»
Кінь Перуна!
«Результат не фіксований. Можливі зміни»
Які ще зміни? Я нічого не розумію
«Варіант перший. Давні Боги передають коня своєму обранцеві:
а) обранець приймає дарунокДавні Боги перемагають у боротьбі з Богом Єдиним;
б) обранець відмовляється прийняти дарДавні Боги програють.
Варіант другий. Кінь потрапляє до рук шанувальників Бога Єдиного:
а) вони здогадуються про силу, що криється в ньому,Бог Єдиний перемагає;
б) не здогадуютьсязберігається рівновага.
Варіант третій. Кінь нейтралізований (не дістається нікому)продовжує зберігатися рівновага сил»
Годі! Я все зрозуміла. Отже, необхідно допильнувати, щоб Кінь потрапив до нашого обранця. Так?
«Так»
А хто може перешкодити нам у цьому?
«Єдиний»
Особисто?
«Ні. У нього теж є свої прихильники, сили і слуги»