Молодша за чоловіка на добрих півтора десятка літ, Христя ще й тепер була писаною красунею. Чому спинила вона свій вибір саме на ньому? Чим підстаркуватий, відлюдькуватий княжий псар приворожив дівоче серце, не міг збагнути ніхто. І в першу чергу сам Опанас. Христя ж, у відповідь на спроби вивідати таємницю, лиш розливалася дзвінким сміхом і віджартовувалася тим, що серце само знає, хто йому миліший.
Не приведе до добра це кохання,гомоніло крадькома слобідське жіноцтво.Ой, не до добра! Боги заздрісні й ніколи не дають нічого просто так Ой, коли б не довелося їм, бідолашним, заплатити ціну значно дорожчу за отримане.
Гомоніли, гомоніли та й накаркали
Ось уже двадцять літ прожили разом Опанас з Христиною душа в душу, а дитячий крик так і не пролунав у їхній хаті. Тричі була при надії Христя, тричі радість збиралася постукати у двері до Куниць, але жодного разу з різних причин не змогла доносити молодиця до терміну. А тепер уже й не тяжіє Може, і справді не терплять безсмертні боги надміру людського щастя? І давши щось одне, одразу ж поспішають забрати решту Од таких думок робилося моторошно і хотілося вилаятись.
Опанас натягнув штани і взувся у чоботи.
Він сам ріс сиротою й, одружуючись, мріяв про цілий виводок дітлахів, які наповнять його життя сміхом і радощами. Але не судилося. Скільки свічок виносила у церкву Христя, скільки молитов вимолили вони разом і кожен зокрема. Нічого не допомогло. Хоч у Лукавого проси помочі Або у Давніх Богів. Може, вони сильніші?
Опанас добре знав, що лише за одні такі думки отець Онуфрій назвав би його єретиком, богохульником і міг би навіть проклясти. Але, як то кажуть: мокрий дощу не боїться.
Однак Опанас спершу перехрестився про всяк випадок на кут з образами, й аж тоді несміливо приступив до кабанячої голови. Поклав руку на тонкий держак стріли. Й чи то відчув, чи то примарилося йому, наче вона ожила, затрепетала від дотику і тепла людської долоні.
О, Перуне!заблагав щиро.Чому, даруючи моїми руками життя князеві, не дозволиш спізнати самому щастя батьківства? Це ж так просто! Благаю тебе, Громовержцю, й тебе, Морено! Згляньтеся над нещасним! Невже нікому буде стулити мені востаннє повіки? Якщо я не догодив вам чимось, томоє життя у вашій волі. Але, благаю, виберіть якусь іншу кару. Щоб і жона через мене не страждала Милосердя!
Якщо Опанас і сподівався почути щось у відповідь на свою болісну мову, то даремно. Нічна тиша не порушилася нічим, окрім далекого журливого вовчого виття.
Що ж,зітхнув чоловік,певно, правду каже отець Онуфрій, що Божі шляхи несповідиміА потім додав, уже з образою і з презирством у голосі:Ви й Романові Мстиславовичу життя дарували лише для того, аби невдовзі відібрати
Та боги й далі продовжували відмовчуватися. Видно, людські благання і прокльони мало турбують безсмертних.
Опанас ще раз зітхнув, зсутулив могутні плечі, накинув наопашки кожуха й вийшов у сіни.
Сіроманці тягнули свою зловісну пісню вже десь поруч з Передмістям, і од того зграя лютих княжих меделянців та вовкодавів, що давно не пробували гарячої крові, з гарчанням кидалася на міцні стіни псарні, а смик гончаківжалібно повискував. У відповідь на завивання зі стійла долинало тривожне порскання жеребних кобил, і лиш Орлик, улюбленець Романа Мстиславовича, якому не раз траплялося було наздоганяти і толочити копитами сіроманців, заклично іржав. Навіть старезний беркут Василь, що вже й не злітав, чуючи неподалік голос великої зграї, прокинувся на своїй жердині і невдоволено забив крильми.
Хоч іржи, хоч не іржи, Орлику,а більше тебе ніхто не осідлає Старий ти вже. Куди тобі за вовками ганятися Хоч я з тобою згоден: знахабніли сіроманці,Опанас сплюнув спересердя і почухав розчепіреною долонею широкі, мов двері, груди, порослі густою, вже сивуватою вовною.Незабаром до хати, за стіл лізтимуть. Як залишив нас світлий князь сиротами, так і розплодилося тієї нечисті, прости Господи, наче мошви влітку. А боярам галицьким ловецькі забави не до смаку Та воно й не дивина Хіба з такими тілесами в сідлі всидиш? І отроки їхні більше до хмільної трапези та білоголової дичини зугарні, ніж супроти ведмедя чи іклана. Але нічого, мислю, не довго вже їм жирувати. Небавомусе минеться. Подейкують, що Данило Романович на Волинському князівстві аби й не краще за батька дає собі раду. Дасть Бог, повернеться й до нас, у Галич. Чей же і тут його батьківщина От тоді боярському пануванню кінець і настанеОпанас замовк і знову прислухався до нічних звуків. Сіроманці не вгавали. Видавалося навіть, що до їхнього хору долучалися все нові й нові голоси.Ач, розспівалися!
Лише кілька хвилин простояв Опанас надворі, а іній від дихання вже густою памороззю пойняв його вуса і бороду. Мороз не жартував. Здригнувшись усім тілом, чоловік ще раз сплюнув і повернув до хати.
Щоб тебе, Митрію, качка копнула,пробурмотів сердито.І чого, питається, тобі не спиться?
Опанас було взявся рукою за клямку сінешніх дверей, як несподівано відчув, що він уже не сам на подвірї. Хутко озирнувся і остовпів
Просто перед ним стоявангел. Геть такий, як їх зображають на церковних іконах. Миловидий стрункий юнак, у білосніжних шатах і з великими, схожими на гусячі крильми за плечима.
Всевишній почув твою молитву, брате,тихо, але виразно промовив той.Не гай часу. Іди до псів і чекай. Коли настане мить істини, ти відатимеш, що чинити. Знай, що час сповнення твоєї мрії близько. Будь достойним милості небес. Блажен, хто вірує!
Ангел підняв десницю, як для благословення. Зачудований Опанас похилив голову. А коли насмілився глянути на посланця небес удруге, на подвірї уже нікого не було. Навіть слідів на снігу не залишилося
Ангелвишепотів розгублено.Якщо я не зійшов з глузду, то щойно бачив ангела й отримав од нього звістку. Як у Писанні Не може бути.Опанас почувався так, наче впав спросоння з лежанки. Начебто й не забився, а дібрати де, хто, щогоді й намагатися.
Хтозна, скільки простояв би ще так чоловік, наче очманілий, коли б раптом не почув, що в осоружне вовче виття вплітається ще один далекий і дивний звук. Дуже схожий на передзвін бубонців під дугою. Проте, хоч як наставляв вуха Опанас, дзеленчання не повторилось.
Примарилося, певно Хто, сповна розуму, пустився б сьогодні у далеку дорогу. Вчора ще й сонце не сідало, а морозище брався такий, що й сплюнути годі: слина на губах замерзала. Подорожнім у шубах ще сяк-так, а для конейпевна смерть. Хоч одразу дорізай. Легені геть пообморожують.Зі справ явних і зрозумілих його думки повернулися на речі дивні, незбагненні і таємничі. Опанас зачудовано покрутив головою.Але що ж це за видіння таке було? Невже я й справді щойно бачив ангела, який наказав мені йти у псарню? Але, з іншого боку,за вечерею не пив нічого хмільного То чому б мало примаритися? Дивина
Вовче виття раптом переросло в таку несамовиту какофонію, що Опанас аж поморщився.
Ну, чистий тобі шабаш! Не доведи Господи, на таку зграю натрапити. Вірна смерть! Вовк звір наче й не дуже сильний, супроти оружного ніяк не піде. Але зграято вже непереливки. З десятком і ведмідь не зачіпатиметься. А тутон скільки О!вигукнув заклопотано,знову!Бо веселий передзвін так виразно пролунав у морозяному повітрі, що сплутати його з чимось іншим було вже геть неможливо. І в ту ж мить, натреноване вухо мисливця розрізнило голос ватажка, який повів зграю навперейми несподіваній здобичі. А невдовзі з тракту долинуло передсмертне кінське іржання.
Не гаючи часу, Опанас скочив до дверей псарні й випустив на волю дюжину лютих меделянців. Кожного завбільшки з річного бичка. Слідомдві дюжини вовкодавів.
Ату їх! Ату!крикнув голосно і свиснув так, як зазвичай свистів, починаючи облаву на вовків. Пси з утробним гарчанням зірвалися з місця і зникли за ворітьми. Вчинивши так, Опанас знову завмер непорушно і продовжував дослухатися. А почувши, що вовкодави уже зчепилися з сіроманцями, метнувся до хати по одежу, лук і смолоскип.
Діяв швидко, але особливо не поспішав, бо якщо подорожніх і можна було ще врятувати, то пси це вже зробили й без нього.
Місяць, відблискуючи на снігу, розбивав нічний морок якраз так, аби усе бачити. Тож, підбігаючи до місця сутички, Опанас ще здалека зрозумів, що поміч таки мусила запізнитися. Надто багато було вовків у цій зграї.
У непевному місячному сяйві все видавалося якоюсь пекельною маячнею божевільного маляра, що раптом вирішив відобразити на полотні свої нічні похмільні марення.
Величезний волохатий клубок з вищанням і гарчанням катулявся на закривавленому снігу, залишаючи по собі слід із розтерзаних вовчих туш і пойнятих парою нутрощів. Бо хоч звірів було значно більше за псів, великі, добре вгодовані собацюри брали верх. Їм допомагали викохана сила, близькість людського житла і товсті сиромятні нашийники з гострими залізними шипами, що ранили вовчі пащі й не давали іклам впитися у псячу горлянку. Густа довга шерсть, обрізані вуха та хвости,все це вкупі зі значною вагою не давало вовкам жодних шансів,не те що паща в пащу, а й кілька на одного. Виучка і сила, як звикле, перемагали кількість
Полишивши вовкодавам робити те, для чого їх, власне, і ростили, Опанас кинувся до критих саней.
Та досить було й одного погляду, щоб упевнитися, що тут уже нічим не зарадиш
Коні мали мчати стрімголов, розуміючи, що лише в прудкості, стрімкості їхнього бігу надія на порятунок. А підвела одна-єдина грудочка. Корінник підвернув ногу, збився з кроку, заплутався у посторонках. Сани всією вагою вдарили ззаду, підбили Пристяжні шарпнули в боки Лівий, з останніх сил рятуючись од вовчих іклів, обірвав упряж і тут їх усіх запопали.
А мусило вовків зібратися-таки до біса досить. Бо за ті кілька коротких хвилин, що минули від миті, коли Опанас почув передсмертний крик тварини, і до того часу, як на виручку примчали пси, звірі встигли розтерзати і коней, і людей. На клапті. Кістки й ті розгризли та зжерли. Аби не кров на снігу та не сліди шарпанини, то не залишилося б і знаку
Подорожніх у санях мало бути кілька. На це вказували ті ошмаття одежі, що залишилися від них. Подертий на клапті овечий кожух, певно, візниці Багата вовча шуба, навдивовижу, майже ціла. Бахтирець, оздоблений, тепер погнутими, мідними пластинами Колись пишна пухова хустина, розшматована оксамитова плахта Все те погризено, роздерто, закривавлено, сплюндровано, знівечено.
Царице небесна!вигукнув хтось позаду нього.Спаси і помилуй душі нещасних!
Опанас озирнувся й побачив свого сусіда, Василя Муху, молотобійця з кузні старого Нечипора Непийводи. На зчинений поблизу міста гармидер потроху збігався люд. Старші, дивлячись на порожні сани, хрестилися і скрушно зітхали, а молодші чоловікибачачи, що скоїли сіроманціхапалися за зброю й кидалися з сокирами та мечами добивати тих вовків, що, зчепившись із псами, не мали змоги втекти.
І чого їм так спішно було?мовила до чоловіка Христина, що теж прибігла разом з усіма.Зима, ніч Певно, од чогось втікали?
Чи звістку важливу везли,родумливо відказав Василь.
Колись і в цю пору можна було безпечно до Галича дістатися,буркнув Опанас.За князя Романа Мстиславовича вовки такими величезними зграями не швендяли. Ще й попід самісінькими валами. Ет, що то балакати. Без господаря усе нищиться.
Тихіше, сусіде,торкнув Опанаса за рукав Василь.Хочеш, аби твої слова до боярських вух долетіли? Твердохліб оно й досі у ямі сидить. Половину здоровя чоловік утратив. І щозаступиться хтось? А на тебе, княжого псаря, й так усі боярські прихвосні скоса позирають. Того й глядиякусь каверзу вчинять.
Мовчу, мовчупогодився Охрім.Але свого дочекаюся
Інколи й те треба вміти. Одні вже, он, поквапилисякивнув на сани.І знаку по них не залишилося. Невідомо за кого й панахиду замовити.
Христина зітхнула і щільніше притулилася до чоловікового плеча.
Живе собі людина на світі, добра або й зла (то байдуже), а тодіага! І все Ні хто, ні звідки, ні куди поспішав? Чи хоч дітей по собі залишили, а томо, й рід їхній з корінням урвався?виголосивши те, Муха схаменувся й винувато глипнув на Опанаса. А тоді кахикнув ніяково, відійшов убік і поквапився затесатись до іншого гурту.
У Христі ж від побаченого і почутого сльози так і потекли з очей. Вони у жінок і без того на мокрому місці ростуть, а тут ще таке лихо. Опанас і не намагався заспокоювати. Нехай виплачеться трохипотім легше буде. Своє горе на людях соромно показувати, а зараз і причина слушна, ніхто не здивується. Онполовина жіноцтва рюмсає.
І саме тоді з саней долинуло тихе скімлення. Всі, хто був ближче, здивовано затихли, не ймучи віри почутому. Та наче на доказ, що їм це не примарилося, з лантуха одежі, заткнутого під місце для візника, виразно заплакало дитя.
Матінко!сплеснула долонями Христина і вмить опинилася біля саней. Пошукала трохи в тих одежах і витягнула на світ Божий гарнесенького кількамісячного хлопчика. Зовсім голісінького, чорнявого і з такою чистою шкірою, що, здавалося, він був зі снігу, а не з живої плоті.
Сиротинко моя,схлипнула Христя і, перш ніж хто встиг бодай слово вимовити, сховала дитинку в себе на грудях, під кожушком, і з усіх ніг кинулася до власної оселі.
Тим часом побоїще затихало. Десятки вовків укрили трупом сковане льодом річище, шкірячи в мертвому оскалі на людей уже нікому не страшні ікла. І вже чоловіки, що не терплять, аби марнувалося добро, з тим же запалом, що бралися до бійки, заходилися білувати ще теплі туші. Бо хто ж узимку відмовиться від теплої шуби з вовчого хутра?
А Опанас, вражений побаченим, наче сновида бродив поміж сусідів, мляво висвистуючи з лісу псів, що увігналися туди, здоганяючи вовків, і все бурмотів собі під ніс:
Дякую вам, боги, що вислухали моє прохання, але краще б я був онімів Якби знав, до чого мої слова призведуть Цілих три смертіза однісіньке життя? Дорогá ж у вас ціна
А той, кому ненароком довелося почути його мову, здивовано дивився вслід і лиш здвигав плечима, мовляв, мало що чоловік може плести сам до себе. Бо таки жодній живій душі не могло б прийти в голову, що можна повязати докупи сьогоднішню нічну трагедію й бездітність дружини Опанаса Куниці.
І тим більше ніхто із заклопотаних галичан не звернув уваги на те, що люті княжі вовкодави якось усі разом вихопилися з лісу і, підібгавши куці хвости й жалібно повискуючи, збилися в купу побіля людей. Наче шукали обіч них захисту від когось значно сильнішого Такого, що не боявся ні їхніх іклів, ні ведмежої сили.
Трохи далі від того кривавого місця, на узліссі, схований від людських очей густим чагарником, стояв величезний вовк. Червоні очиці його горіли дикою люттю, а з гострих вишкірених іклів скапувала на сніг скажена жовта піна.
Вовк ще якийсь час приглядався до всього того, що діялося перед міськими валами, і аж тоді, як жінка зі знайденим хлопям зникла у брамі, неохоче посунув у глиб лісу. Спершу кроки його були повільні, наче звір продовжував над чимось пильно думати і ніяк не міг зважити, чи правильно чинить. Але невдовзі наддав ходи і сірою блискавицею замигтів підліском.
Мчав він так досить довго. Аж поки не вихопився на невеличку галявину, що невідомо звідки взялася посеред дикого лісу. Була вона зловісна, похмура. Крізь густі віти вікових дубів сонячне проміння не мало жодної змоги пробитися сюди, тож вечірні сутінки панували тут навіть у найпогожішу літню днину. Непролазні хащі з усіх боків так і напирали на цей клаптик чистої землі, і лише чари стримували їх на невидимій межі. Посеред галявинки на неохватному дубовому пні «росла» хижа. Майстер, що зводив її, певно, вирішив заощадити на фундаменті. Через те здавалося, що хижа ця стоїть на одній нозі, наче гриб.
Вовчисько зупинився перед ґанком, вдарився об землю й у ту ж мить перетворився на дужого чоловіка середніх літ. Уся його міцно скроєна постать, кожен мяз, перевитий товстими жилами, виказували величезну силу. Здавалося навіть, що у людській подобі цей чоловік був ще більшим хижаком, ніж у звірячій шкурі.
Перекидень мацнув рукою під ґанковими сходами, витягнув звідти згорток з одежею й заходився одягатись, дрібно трусячись усім тілом. Позаяк мороз не жартував.
Двері в хижі рипнули, і на порозі зявилося щось скуйовджене, скоцьорблене, вкутане в таку незліченну кількість лахміття, що годі було й розпізнати, що воно є.
А-а Ти, Маро. Ще не здохла?
Я, Юхимчику, япрошамкотіла у відповідь беззубим ротом відьма.Хто ж інший у моїй хижі житиме? А Морени ще нема. Не прибула. А ти ж як? Зробив, що велено?