Аню, хай тобі грець, ти підеш звідси чи ні?
І тоді я з розмаху сіла на підлогу просто біля його ніг і нарешті подивилася на ньогоу руках у тата Борі був довгий мисливський карабін, який гостро пахнув збройовим мастилом; він щось із брязкотом на тому карабіні повернув і навпочіпки просунув ствол у розчинене вікно, упираючись ліктем у підвіконня.
Пролунав глухий металевий звукмабуть, чоловік, схожий на юного Семьонова, ногою стукав у наші ворота. Два роки мешкаючи із Сергієм у цьому будинку, ми так і не провели дзвінок від хвіртки, і чомусь тепер я цьому раділау людей, які збираються вдертися до твого дому, не має бути змоги подзвонити у двері; мелодійний звук дверного дзвінкамені особливо подобався той, що нагадував удари легким молоточком по мідній тарілці, «бо-бом-м-м», був би особливо недоречним зараз, після пострілу, що пролунав нещодавно, після Марининого крику, після того, що я побачила у вікно, на відміну від ударів чоботом по тонкому металу воріт. Тато Боря ворухнувсяале не висунувся з вікна, а, навпаки, притулився до бічної стіни й голосно крикнув:
Гей, захиснику вітчизни, поглянь угору! і, швидко піднявши руку, постукав по шибці.
Мабуть, йому вдалося привернути увагу чоловіка, який стояв біля наших воріт, я сиділа на підлозі й нічого не бачила, бо стукіт у ворота припинився. Переконавшись, що привернув увагу, тато Боря продовжив:
Послухай, хлопче, тобі доведеться стріляти зі свого автомата, який ти тримаєш, як лопату, крізь товсті колоди, і я дуже боюся, що ти можеш не поцілити з першого разу, а може, і з другого не поцілиш. А ось цією штукою, тут він злегка похитав стволом карабіна, що стирчав із вікна, я продірявлю твою голову дуже швидко; і якщо мені пощаститьа мені завжди щастить, то встигну ще продірявити бензобак вашого сміттєвоза, і ніхто вже не повезе всю оту хрінь, яку ви награбували в сусідньому будинку! А спершу, можливо, я встигну сфотографувати того хлопця, який сидить за кермом. Нам усім це ні до чого, еге ж?
Надворі було тиходуже тихо; у відчинене вікно залетіла сніжинка, за нею ще одна, вони трохи покружляли в повітрі в мене перед очима, тоді впали на підлогу біля моїх ніг, почали танути, а відтак я почула, як грюкнули дверцята й запрацював двигун. За пів хвилини, коли звук автомобіля, що віддалявся, розчинився в повітрі, ми з татом, не кажучи одне одному ані слова, кинулися донизу сходами, звідтидо вхідних дверей, і через засніжений двіря не встигла надіти зимове взуття й по щиколотку провалилася в сніг, промахнувшись ногою повз доріжку, відчинивши хвіртку, побігли до будинку навпроти.
За кілька метрів від воріт, ліворуч від чисто виметеної доріжки, ніяково підігнувши під себе лапинемов зупинившись у стрибку, лежала Льоніна улюблениця, біла красуня-алабаїха. Судячи з її пози, вона була вже мертва, сніг навколо неї був червоним і пористим, як розрізаний серпневий кавун; біля неї навпочіпки сидів Льоня, на щоці в нього була кровможе, його, а можесобача. Почувши нас, він обернувся. На обличчі в нього застиг вираз якоїсь дитячої образи; я підійшла ближчеуже повільно, і сказала майже пошепки:
Льоня
Він навіщось притиснув палець до губ і сказав жалібно:
Погляньте, що вони накоїли, а потім ніяково опустився на сніг, заледве підняв велику безвуху голову, поклав собі на коліна й почав гладити її обома руками. Біла голова відкинулася, величезні щелепи привідкрилися, і між білосніжних зубів звісився перламутровий рожевий язик.
Я присіла поряд із ним, стиснула його плече, а він нахилив голову, зарився обличчям у густу світлу шерсть і почав розгойдуватися з боку в бік, немов заколисуючи нерухоме собаче тіло. Тут позад нього відчинилися масивні ковані двері й на порозі зявилася Маринабліда, заплакана, вона глянула на нас із татомми стояли біля Льоні, але з дому не вийшла, лише сказала:
Анько, що ж це таке, вони забрали шубу й телевізорти бачила?
Скажи спасибі, дівчинко, що вони не забрали із собою тебе й не викинули потім десь у лісі, кілометрів за сорок, мовив за моєю спиною тато Боря. Нещасні ідіоти, можна подумати, що ця срана шуба стане їм у пригоді.
Льоня підняв голову, подивився на татау валянках, невизначеного кольору светрі з розтягнутим коміром, той усе ще стискав у руках важкий мисливський карабін, і сказав шанобливо:
Ого, серйозна штука.
Тато Боря подивився вниз, на довгу страшну річ у своїй руці, та підтвердив:
Серйозна, так. Ось тільки не заряджена. Коли ми нарешті навчимося думати по-новому, ось що мені цікаво.
* * *
Чомусь усім нам водночас здалося, що наш із Сергієм легковажний деревяний будинок безпечніший, ніж Льоніна цегляна фортеця; може, тому, що вона вже була сплюндрована вторгненнямрозчахнуті двері, упав столик у передпокої, розсипані по підлозі дрібні речі, розкидане взуття, сліди брудних черевиків на мозаїчній плитці й мертвий пес на засніженому подвірї, тоді як нашу примарну недоторканність ми поки що зуміли відстояти; і тому Льоня, отямившись від заціпеніння, схопив Марину, яка, на хвилину сховавшись у будинку, винесла з дитячої загорнуту в ковдру сонну дівчинку, ми з татом чекали їх надворі, і обоє, не одягаючись, уже бігли через присипану снігом асфальтовану дорогу між нашими будинками, навіть не обернувшись на свою розчахнуту хвіртку й навстіж відчинені вхідні двері, якби тато не крикнув:
Гей, як тебе, Льоню, це не можна так залишати, сусідів налякаєш.
Льоня зупинився, покліпав і повільно пішов зачиняти хвіртку.
За пів години всі мия, тато, Льоня з багряно-синьою щокою, що роздувалася на очах, і з усе ще по-дитячому скривдженим виразом на обличчі, та Марина, уперше на моїй памяті не схожа на холодну бездоганну дівуволосся розпатлане, припухлі повіки, тремтливі руки, сиділи в нашій вітальні. Тато Боря, присівши біля каміна, розпалював вогонь, на дивані сонно кліпала гладкощока дівчинка в рожевій піжамі з ведмежатами. Я сходила на кухню та принесла пляшку, яку ми відкоркували вчора із Сергієм. Льоня вдячно зиркнув на мене, одним махом перекинув у себе віскі, яке я налила йому, і пальцем посунув порожню склянку до мене, щоб я наповнила її ще раз.
Мені теж налий, Аню, подала голос Марина, яка сиділа з Дашею на дивані, однією рукою вона міцно стискала маленьку рожеву пятку дівчинки; зуби її чітко дзвякнули об край склянки, але вона випила до дна, не скривившись.
Тут дрова, голосно тріскочучи, нарешті розгорілися. Тато зачинив скляні дверцята, повернувся до столу й обвів нас поглядом, обличчя у нього було майже задоволене. Я спіймала себе на думці, що, можливо, уперше після тривалої перерви він відчуває нарешті, що потрібен своєму синові, що йому подобається, як швидко всі мидорослі, успішні, які не шукали його порад, перетворилися на невпевнених дітей, які зібралися під його захистом. І ще я подумала про те, що відтоді, як він зявився на нашому порозі посеред ночі, ніхто з нас іще не сказав йому ані слова подяки.
Немов на продовження моїх думок, Льоня з грюкотом поставив склянку на стіл і мовив:
Ви, я бачу, якось відповідально до всього цього поставилися, а я, дурень, двері їм відчинивгадав, свої ж, може, їм води потрібно або дорогу підказати. Якби не ти
Борис Андрійович, значуще сказав тато Боря та простягнув руку, яку Льоня потиснув, квапливо підвівшись.
Якби не ти, Андрійовичу, вони б і мене там поклали, напевно, поруч з Айкою. Я навіть із ланцюга спустити її не встигпішов і відчинив двері, довбойоб, руку хотів йому потиснути. Тут він ухопив пляшку, налив собі ще й поставив було її назад на стілале підняв знову й наповнив ще одну склянку, яку посунув до тата Борі. Я помітила жадібний Маринин погляд і підштовхнула до Льоні наші з нею склянкице був кокетливий, вечірковий жест, за який одразу стало соромно; мені спало на думку: усе, що коїться зараз, більше не крутиться навколо нас, жінок; на мить мені здалося, що ці дві склянки так і залишаться порожніми біля пляшки, але Льоня машинально наповнив і їх, хоч і не глянув на насвін дивився на карабін, який стояв тут-таки, біля стіни, дулом догори, повернувшись, тато Боря насамперед порався з ним, заряджаючи, і поставив так, щоб можна було схопити його швидко, просто простягнувши руку.
Маєш на нього дозвіл? Ти як Натаніель Бампо, Андріїчу, з вікна його висунув, вони б просто так не поїхали нізащо
Він говорив щось іще, а я думала: це ж треба, Льоня, з його мясистою потилицею і тупими жартами, виявляється, читав у дитинстві Фенімора Купера, грав у індіанців і, напевно, уявляв себе Слідопитом або Чингачгуком Великим Змієм. Я підняла на нього очі й почула, як він каже:
Така дівчинка була, я її з розплідника взяв, для охорони, няню повз неї проводжати доводилося, гості узайве боялися спяну курити у двір вийти, Маринка постійно бурчала: «Завів крокодила», але собака розумназнала, кого чіпати не можна, Даша їй навіть пальці до рота засовувалаі нічого. А вони її на бігу, не дивлячись, як сміття.
Губи в нього раптом затремтіли. Я дивилася на нього й відчувала, як сльози, яких не було весь день, з учорашнього ранку, коли я побачила всіх їх на цьому ж дивані у вітальні (наші весільні черепашки в роті у пухкої Даші, Марина, ще гладко зачесана, із ранковим макіяжем, Льоня плеще рукою по дивану), раптом потекли в мене з очейгаряче, сильно, струмками, але я не встигла навіть схлипнути, і ніхто не глянув у мій бік, бо ми всі почули, як біля наших воріт зупинилася автівка.
Наступна секунда була сповненою подіями так густо, що мала б, напевно, тривати вдесятеро довше. Я побачила Марину, яка обхопила маленьку Дашу руками і, пригнувшись, сіла з нею на підлогу; карабін, який щойно стояв біля стіни, мов декорація для постановної фотографії на мисливську тему, опинився в тата Борі в руках, а сам він немов злетів сходами на другий поверх, до вікна; Льоня на мить зник у кухні, а тоді зявився на порозі, стискаючи в руці великий ніжна світлі стало помітно, що його широке страшне лезо недоречно забруднене чимось жирним, ніби ним різали ковбасу до сніданку; я єдина не зрушила з місця та встигла навіть знітитися, бо геть не знала, що саме мала робити, і в цей час із другого поверху пролунав уже заспокійливий татів голос:
Хлопці повернулися.
Якийсь час усі були зайняті тим, що заганяли автівку у двір і вивантажували речі великі пластикові пакети, білі й хрусткі, немов напередодні гучного домашнього свята. Сергій заніс останню велику картонну коробку й поставив її на підлогу в передпокої («Не носи їх далі, сказав тато Боря, залиш тут, однаково назад вантажити»), у коробці щось металево дзенькнуло, і він мовив:
Купили майже все, крім бензину, на заправці черга кілометрова, ми хотіли завидна встигнути додому, завтра поїдемо.
Погано, відповів тато, але зараз їхати вже напевне не варто, доведеться почекати до ранку.
Та годі, тату. Ми ж уважали, що тиждень будемо збиратися, а сьогодні дістали майже всеі продукти, і ліки, залишилася дрібницябензин. Завтра візьмемо каністри та рвонемо по заправках, доведеться кілька обїхатимужики в черзі сказали, що багато в одні руки не відпускають. А, і найближчий до нас «Мисливець» у Красногорську, ще один нібито був у Волоколамську, але це вже зовсім не по дорозі, може, у Рязані в тебе патронів докупимо?
Вони зайшли до вітальні, у Сергія в руках був аркуш із зошита, з обох боків списаний густим батьковим почерком, відтак зявився Мишко з ключами від автівки Сергіями ще не випускали його на трасу, але нашими польовими дорогами він уже залюбки катався й охоче щоразу заганяв автівку у двір.
Там ми точно нічого не докупимо, відповів тато Боря, помовчавши. Боюся, що в Рязані нам уже нема чого робити.
Аж тут Сергій підняв очі від свого списку, оглянув нас одне за одним і, нарешті, помітив Льоніну роздуту синю щоку й ніж, який той усе ще чомусь стискав у руці.
Що у вас тут коїться? запитав він після паузи, і Льоня, зніяковівши під його поглядом, швидко поклав ніж біля своєї порожньої склянкилезо дзенькнуло об поліровану поверхню стола; він відкрив було рота, але тато випередив його, сказавши те, про що я думала, відколи ми повернулися в будинок, але боялася вимовити вголос:
Кепські справи, Сергію. У нас тут були гості. Судячи з автівки, на якій вони їхали, і з форми, у яку були одягнені, патруль, що охороняв вїзди в місто, розбігся. Ніхто ними більше не командує, тому вони вирішили трохи помародерствувати. Та з нами все гаразд, усе добре, сяк-так обійшлося, продовжив він, мигцем глянувши на Льоню, дай боже, щоб я помилявся, але, по-моєму, усе це може означати тільки одне: місто загинуло.
Сергій опустився на диван, вигляд мав радше замислений, ніж стривожений.
Дідько, сказав він. Добре, що ми не попхалися в Красногорськ, це ж відразу за МКАДом, а там, напевно, весело зараз.
То я не зрозумів, подав раптом голос Льоня, який план? Будемо тут тримати оборону? Я бачу, ви провізією запасаєтеся, патрони, те-се, це, звісно, чудово, але що ми робитимемо, якщо вони наступного разу на танку приїдуть?
Сергій з батьком перезирнулися, і поки вони мовчали, я подивилася на товстого галасливого Льоню, який завжди надзвичайно дратував мене своїми нетактовними заувагами, звичкою голосніше за всіх сміятися над власними жартами, здатністю негайно й цілковито заповнювати собою будь-який простір і заглушати будь-яку компанію, не звертаючи уваги на підняті брови й незадоволені обличчя, і несподівано для себе сказала:
Тут не можна залишатися, Льонь, незабаром тут почнеться справжнє жахіття, тож ми їдемо, майже все вже зібрали, і я гадаю, що вам варто поїхати з нами.
Гаразд, швидко відповів Льоня. Куди?
Льовіно відпадає, сказав тато Боря з досадою. Ви тут теж за двадцять кілометрів від траси, і бачите, як швидко вони сюди дісталися, я сподівався, усі ці жирні котеджні селища на Новій Ризі затримають їх довше. Моє село від Рязані далекоале до шосе там лише шість кілометрів, ми там виграємо якийсь тиждень, не більше, а потім нас накриє. Тут потрібна хіба тайга якась, щоб геть нікого довкола, шкода, що ми не в Сибіру, бо в нашій Середній смузі, хай їй грець, таких місць, певно, немає.
Тайга! закричав раптом Сергій і підхопився з місця. Тайга, ну звісно, який же я йолоп. Аню, я знаю, куди ми поїдемо.
Він вибіг із вітальні й, перечепившись об один із хрустких пакетів, що стояли в холі, зник за дверима кабінетучутно було, як він, стиха лаючись, порпається в шафі, щось із глухим стукотом упало на підлогу, і за мить він знову зявився на порозі у руках стискав книжку, яку, квапливо розкидавши навсібіч склянки, що стояли купкою, дзвінко бухнув на стіл. Обличчя в нього було врочисте, і ми всі навіть Марина з дівчинкою, які не видали жодного звуку відтоді, як перетнули поріг нашого будинку, подалися вперед і подивилися на те, що лежало перед нами, зелена обкладинка, великі білі літери: «Атлас автомобільних доріг. Північний Захід Росії».
Не розумію, сказала Марина жалібно.
Вонгозеро, Анько, згадай, я тебе три роки вмовляв туди зі мною поїхати, заговорив Сергій швидко. Тату, ми там перебували з тобою перед тим, як Антончик народився. Він схопив атлас і почав квапливо гортати сторінки, але тато Боря простягнув руку й зупинив його.
Чудово, сину, сказав він упівголос. Кращого місця, мабуть, не придумаєш. Отже, ми їдемо в Карелію.
Там є будинок, Анько, я тобі розповідав, памятаєш? Будинок на озері, там острів, лише на човні можна дістатися туди. Сергій знову зашурхотів сторінками, але я вже згадала: сіра та блискуча, як розлита ртуть, поверхня озера, вицвіла прозора трава, що росте просто з води, порослі чорним лісом самотні горбки островівсвинцево-сірий, безрадісний карельський вересень, якого я, глянувши на привезені Сергієм з полювання світлини, злякалася раз і назавждитаким він видався мені холодним, навіть ворожим порівняно з нашою теплою та сонячною помаранчево-синьою осінню; а взимку, яке ж воно там усе взимку, я і тут узайве не виглядаю з вікна, щоб не натрапити поглядом на чорні слизькі гілки, сіре небо, я постійно мерзну в будь-якому одязі. «Ти, борсуче, каже Сергій, ну вийди на вулицю, ти вже три дні носа туди не потикала», а я не люблю холоду, не люблю зими й відгороджуюся від неї вогнем, що палає в каміні, і коньякомта чи багато візьмеш із собою коньяку? Чи надовго я зможу втримати в собі тепло, без якого геть не вмію жити, у маленькому будинку, складеному з посірілих від часу дошок, просочених вогкістю холодного озера?